300 на 300
    Ольга Омельянчук 6 Вересня 2019

    300 на 300

    Історія одного тихого обміну полоненими

    Останнього тижня український медіапростір розривається від новин про те, що між Києвом та Москвою нібито от-от має відбутись обмін військовими злочинцями, з одного боку, та військовополоненими і політичними в’язнями, з іншого. Українські та російські ЗМІ повідомляють, що сторони начебто мають передати одна одній по 33 бранці. Серед наших — 24 українські моряки, незаконно затримані поблизу Керченської протоки, а також режисер Олег Сенцов, громадський діяч Микола Карпюк та викрадений у Білорусі студент Києво-Могилянської академії Павло Гриб. Україна взамін начебто планує передати РФ, зокрема, екс-бойовика «ДНР» Володимира Цемаха, ключового свідка у збитті малайзійського пасажирського літака МН17, якого суд у Києві 5 вересня відпустив під особисте зобов’язання. 

    Тим часом, уже понад чотири роки, із січня 2015-го, у полоні в Донецьку перебуває боєць 1-ї окремої танкової бригади Богдан Пантюшенко. Разом із ним визволення роками чекають десятки інших українських військовополонених, про чию передачу Києву новин, на жаль, немає. 

    Редакція Reporters. попросила київську журналістку Ольгу Омельянчук поділитися власними спогадами, як п’ять років тому відбувались обміни між українською стороною і бойовиками «ДНР». Ця історія, зрештою, — про те, що за будь-якою статистикою ховаються конкретні людські життя.

    Алмати і Чонгар 

    У колишньому дитячому таборі на березі Дніпра група людей переглядає списки військовополонених та цивільних, незаконно утримуваних окупантами. Десятки прізвищ із датами народження, під деякими з них — вручну написані помітки на кшталт «імовірно 200, троє бачили, як підірвався танк, але батьки не вірять у смерть сина». 

    «Двохсотий» — найстрашніше для військових слово. Гіркий шифр, яким позначають загиблих. За неписаними законами війни вважають: якщо троє живих свідчать про чиюсь загибель, то людину можна  вважати мертвою. Втім, батьки військових живуть за законами життя, а не війни: вони відмовляються таке приймати, роками шукаючи своїх дітей серед полонених та зниклих безвісти.

    Осінь 2014 року, холодна й сіра, вона дратує і шкребе по серцю. Вже минув Іловайськ, попереду — захоплення Донецького аеропорту та Дебальцеве. 

    Група людей у дитячому таборі — представники громадської організації «Офіцерський корпус», заснованої Володимиром Рубаном. П’ять років тому його знали, з одного боку, як керівника Центру визволення полонених, що домігся звільнення сотень українців, і як офіцера у відставці, який почав забирати людей з полону ще перед тим, як цим офіційно зайнялися відповідні служби. А з іншого — неодноразово звинувачували у підтримці бойовиків «ЛДНР» та отриманні грошей за звільнення військовополонених. 

    Володимир Рубан/фото Олексія Філіппова

    — Завтра, — каже Рубан, — нам дуже рано вставати. Їдемо на обмін у Донецьк. Мінятимемо 300-го, важкопораненого, з «ДНР», який зараз перебуває на лікуванні у Дніпрі, на українського важкопораненого бійця. 

    В «Офіцерському корпусі» Рубан має позивний за місцем народження — Алмати. Вивчаючи списки полонених, невисокий чоловік із поголеною головою та густою рудо-сивою бородою у той вечір (як і зазвичай) майже не усміхається. Раз по раз поправляє окуляри у тонкій оправі, а потім знімає їх і, борючись з утомою, розтирає перенісся.

    — Сильно втомлюєтесь?

    — На втому немає часу. Бачила, скільки людей у списках? А знаєш, як часто мені дзвонять мами полонених? Ти взагалі колись говорила з батьками, які не знають, де шукати дитину — серед живих чи вже серед мертвих?

    Його запитання б’ють по живому. Мовчу, щоб не заплакати у відповідь. 

    Поки члени «Офіцерського корпусу» обговорюють майбутній обмін, поруч волонтерка Алла Борисенко розробляє план евакуації з окупованої території тіла загиблого бійця ЗСУ. Єдина в організації жінка, вона допомагала українським військовим із перших днів війни, зокрема їздила на кордон з анексованим Кримом, за що отримала позивний Чонгар. 

    «Двохсотий» — найстрашніше для військових слово. Гіркий шифр, яким позначають загиблих. За неписаними законами війни вважають: якщо троє живих свідчать про чиюсь загибель, то людину можна вважати мертвою

    У теплій кімнаті з величезним м’яким ведмедем на ліжку мати трьох дітей Чонгар розповідає, як шукала для десантників подушки під кулемети і не встигла привезти їх, бо хлопці загинули. Пригадує, як на полі битви разом із тілами українських військових знаходила і рештки бойовиків. Голос жінки тремтить, коли вона каже, що в таких випадках вимушено зв’язувалася з ворогом — бо від її людяності, зокрема, залежало ставлення найманців до наших загиблих і полонених.

    «Думаю, мене вб’ють свої ж»

    В одному зі спальних корпусів колишнього табору на ранковий обмін чекає 25-річний бойовик «ДНР». Він відмовляється називати своє справжнє ім’я і майже нерухомо лежить на ліжку. Недовірливо дивиться спідлоба й мовчить. А тоді помічає, що я й сама насправді не знаю, про що і як із ним говорити: просто сиджу навпроти,  спантеличена сумішшю ненависті до хай лежачого, але ворога, та стриманості від усвідомлення, що без нього завтра не віддадуть нашого бійця. 

    — Тобі треба поїсти, у нас буде складна дорога, — Рубан приносить військовополоненому вечерю. — Якщо не можеш підняти руки, попроси пані журналістку, хай вона тобі допоможе. 

    Знову придушую злість. Віджартовуюся, що допоможу, якщо бойовик заспіває гімн України.

    — Ще не вмерли Ууукраїни ні слава, ні воооля! — неочікувано протягує найманець.

    Він спирається на худі тремтячі руки і пробує їсти самотужки.

    — То ви знаєте гімн, нічого собі! 

    — А що ти думала? Я сам з Луганська, у нас пів області взагалі-то україномовні. 

    — То що ж ви тоді воюєте за окупантів?

    — Не за окупантів, а за Донбас! І я, рахуй, не воював — навіть нікого не вбив. 

    — Хах, то всі ваші так кажуть. Щось не віриться.

    У кімнаті нависає напруга. Ослаблений бойовик навіть наполовину не справляється з вечерею, відсуває тацю, стогне, перевертаючись на ліжку, й жаліється, що після поранення майже не відчуває ніг. 

    Каже, холодно, і просить шкарпетки. А в моєму наплічнику лежать здоровенного розміру вовняні шкарпетки, зв’язані волонтерками із Закарпаття. Напередодні обміну мені їх подарували бійці 128-ої окремої гірсько-штурмової бригади. Взяла шкарпетки на випадок, якщо у таборі буде прохолодно. Віддала йому. Не знаю, чи за гімн, чи просто пожаліла.

    Важке поранення, через яке не може стояти на ногах, бойовик отримав біля Волновахи близько місяця тому. Розповідає про день, коли «спіймав» уламки гранати у живіт і снайперську кулю в ногу.

    — Ми такі у домі сидимо, а потім — оп, українська армія наступає. Мій друг кидає гранату — тидищ! Невдало — осколки на мене. Лежу у своїй крові, аж тут ще в ногу прилітає «пулька» снайпера. Думав, здохну, але «укропи» взяли мене в полон. Доправили в лікарню у Волноваху, а звідти вже евакуювали у Дніпро. 

    Розпитую, але він плутається у словах. Запевняє, що добивав його снайпер з боку «ДНР». Певно, вважав, що поранений володіє інформацією, яку не варто знати українським військовим. 

    — Взагалі-то, я боюся їхати у Донецьк. Думаю, мене вб’ють свої ж, — раптом каже перелякано.

    Потім стверджує, що в лікарню у Волновасі, де йому, без перебільшення, врятували життя, буцімто приходили співробітники СБУ й «штрикали у п’яти голками, щоб вибити розвіддані». Божиться, що в армії окупантів був усього кілька місяців. Втім, не приховує: пішов «за своїх», бо росіяни обіцяли щомісячну зарплату в декілька сотень доларів. 

    — Що робитимете після обміну?

    — Займуся здоров’ям. Треба на ноги ставати. 

    — А далі що? Знову воюватимете за «своїх»?

    — Ні-ні, ти що! У мене взагалі половина сім’ї під час Майдану підтримувала нову українську владу. Тепер точно лишатимуся поза політикою, будуватиму родину.

    Я щасливий, що житиму

    В окупований Донецьк виїжджаємо ще до світанку. У величезному броньованому позашляховику їдемо з Рубаном і ще двома з «Офіцерського корпусу». У багажнику, вистеленому м’якими простирадлами й матрацами, лежить поранений бойовик. Стогне ледь не на кожній вибоїні, постійно перепитуючи, чи ми не їхатимемо через блокпост окупантів поблизу Оленівки. 

    — Ой, тільки не туди, — благає. — Тільки не туди! Не туди! Там такі звірі стоять… Нас не пропустять! Можуть убити!

    У 2014-му на Донбасі точилися запеклі бої. У селищі Миколаївка поблизу Слов‘яньска снаряд бойовиків розтрощив цілий під‘їзд

    Щоб не зірвати обміну і не нашкодити тим, кого сьогодні, не заберуть додому, мені заборонено фотографувати, розмовляти й навіть дивитись у бік бойовиків. Колони техніки з прапорами РФ, бородатих дядьків у папахах та з автоматами через плече і «міністра доходів і зборів “ДНР”» Олександра Тимофєєва на псевдо Ташкент, який координує обмін з боку бойовиків,  я просто намагаюся запам’ятати. Донецьк, місто мільйона троянд, я пам’ятаю ще до окупації. Мені подобався місцевий «заводський» колорит і жарти донеччан про те, що в їхньому місті метро з’явиться приблизно ніколи. На Євро-2012 у мене буквально перехоплювало подих від помпезності нового футбольного стадіону «Донбас Арена». Нині подих перехоплює від страху. Хай би як Рубан і ще двоє членів «Офіцерського корпусу» не прагнули зберегти нашу безпеку, на ворожому боці справді безпечно буває приблизно ніколи. 

    Від вигляду військової техніки бойовиків я всім тілом втискаюсь у сидіння, поки Рубан спокійно розповідає, що замість найманця нам віддадуть 29-річного бійця 72-ї ОМБр Сергія Дятла. Його захопили бійці так званої 5-ї мотострілецької бригади «Оплот». Чоловік пробув у полоні декілька місяців.

     — Дятел, — каже перемовник, — у дуже важкому стані: зачеплено черевну порожнину. Треба максимально швидко доправити його в лікарню у Дніпро. Сподіваюся, в дорозі нічого не трапиться. 

    На місці обміну, на території однієї з донецьких лікарень, усе дійсно відбувається швидко. За лічені хвилини найманця на каталці забирають усередину. Українського військового, так само на каталці, підвозять до нашого позашляховика.

    Сергій Дятел блідий та знесилений. Через важке поранення у нього практично відмовили органи травлення, тому лікарі в Донецьку змушені були вивести бійцю стому. Він одягнений у цивільне — спортивний костюм і бежевий светр. Сергієві допомагають перебратись у багажник, де ще кілька хвилин тому лежав бойовик. Хлопець нервує і час від часу перепрошує за свій стан — мовляв, стома заважає не лише йому, а й решті. 

    — Пусте, — відповідає Рубан. — У Дніпрі на вас уже чекає дружина, все буде добре. Кажіть, як раптом стане зле, і, якщо маєте сили, — можете поговорити з Олею. Вона журналіст. 

    Обмін відбувся на території однієї з лікарень окупованого Донецька. Пораненого бійця ЗСУ перевантажували в авто прямо з каталки, 2014 рік

    Місто без мільйона троянд і найкрутішого футбольного поля залишається позаду. Повертаюся до бійця. На його обличчі ходять жовна.

    — Як ви потрапили в полон? Що сталося?

    — Я виїхав із позицій поблизу Донецька у крамницю. Наше авто обстріляли. Кулі потрапили у спину і вийшли крізь живіт. Але я все одно щасливий, що житиму. 

    Умови полону згадує неохоче. Каже, через його важкий стан бойовики зжалились і дозволили, щоб у Донецьку його відвідали родичі — дружина, батько і сестра.

    — В лікарні була охорона. Втекти я не міг, тож думаю, це насправді мене охороняли — від поранених бойовиків по сусідству. Операції та медикаменти мені оплатили родичі. Зараз намагаюся не думати про погане. Просто радію, що нарешті буду вдома. 

    У лікарню приїжджаємо серед ночі. Сергій одразу помічає дружину. Попри біль, розпливається в усмішці. 

    Попереду — тривала реабілітація, адже полон ні для кого не минає просто так.

    ***

    П’ять років потому мені не вдалося сконтактувати з Сергієм Дятлом. Він змінив номери телефонів і не відповідає на повідомлення у Facebook. Зі слів волонтерів військового шпиталю в Києві, нині він майже повністю відновився, працює, піклується про родину.

    У березні 2018 року Володимира Рубана затримали на КП «Майорськ», коли  він виїжджав із тимчасово окупованої території. Прикордонники виявили в автомобілі керівника «Офіцерського корпусу» чималий арсенал зброї та боєприпасів і передали Рубана СБУ. Перемовника разом із колишньою полоненою Надією Савченко звинуватили у змові й підготовці в центрі Києва терористичних актів з метою державного перевороту. У зв’язку із закінченням терміну арешту в квітні 2019-го суд звільнив обох з-під арешту, але слухання тривають дотепер. 

    Про долю пораненого бойовика «ДНР» мені не відомо нічого. Можливо, в’язані закарпатською волонтеркою, з’єднані жовто-блакитною стрічкою вовняні шкарпетки і досі його гріють.

    Фотографії авторки. Світлина із Володимиром Рубном — Олексія Філіппова.

    [Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00