Аби лише в дівках не засиділась
    Reporters. 7 Грудня 2019

    Аби лише в дівках не засиділась

    Спецпроєкт про сімейний булінг: чому суспільство та родина підштовхують дівчат в Україні чимшвидше виходити заміж та народжувати — і що з того виходить

    «Коли вже заміж?», «Дивись, засидишся — і сама залишишся», «Годинник цокає, пора задуматись про дітей!». З усіх цих нібито ненав’язливих реплік батьків, знайомих, колег чи навіть сусідів хочеться лише посміятись. От тільки старше покоління не жартує.

    Не без маленьких звершень. Згідно з даними Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук, останніми роками середній вік вступу до шлюбу в Україні все ж повзе вгору — до позначки у 28 років для чоловіків і 25 для жінок. Хоча ще в 2012-му доводилося приймати закон, згідно з яким одружуватись можна, за деякими винятками, лише з 18-ти. Молодь із перемінним успіхом протистоїть застарілим переконанням, хоча кожен крок дається важкою ціною.

    Було б хибно стверджувати, що родини й суспільство чинять тиск лише на жінок. Та, за словами чоловіків, які погодилися розповісти про свій досвід, такі повчання не надто впливають на їхні поведінку та самопочуття. «Не сприймаю такі слова серйозно», «Просто ставлюся до цього з гумором», «Хіба це аж така проблема?», «Сказав раз: не ваша справа — і більше мене не чіпали».

    Тривога травматичного досвіду війн, масової та найчастіше фатальної мобілізації чоловіків, а згодом років злиднів та криз, вважають соціологи та психологи, передається від покоління до покоління у вигляді потужного меседжу: знайти собі чоловіка — першорядне завдання. Оливи до вогню підливає і релігійність старших людей. І скільки б нових дверей не відкривалось перед жінками в університетах, владних коридорах, у війську та на кар’єрних сходах — усе це мало впливає на українців та українок, які «бачили життя і знають краще».

    Жінки теж хотіли б так сказати. Але на заваді стає «місія», нав’язана суспільством із дитинства, і пов’язані з нею дитячі страхи, комплекси, а часом навіть батьківський ремінь. Хтось намагається вирішити питання кардинально, припиняючи спілкування з рідними, а хтось пасивно приймає точку зору батьків, перекладаючи згодом образу на чоловіка, першого-ліпшого нареченого. У результаті страждають усі.

    Ця проблема притаманна не лише Україні. Кілька тижнів тому акторка й активістка, британка Емма Вотсон, відома за роллю Герміони в серії фільмів про Гаррі Поттера, зізналася, як почувається напередодні власного 30-ліття: «Боже, я відчуваю себе такою напруженою і тривожною. І я розумію: це тому, що раптово виникає цей проклятий потік підсвідомих повідомлень. Якщо ви не звели будинку, якщо у вас немає чоловіка, якщо у вас немає дитини і вам виповнюється 30 років, а ви не перебуваєте в якомусь безпечному, стабільному місці у своїй кар’єрі або все ще вивчаєте світ… Це просто неймовірне занепокоєння». Вона також розповіла, що почувається комфортно, не перебуваючи у стосунках, і назвала цей стан Self-Partnered.

    Сімейний булінг — це серйозно: інколи прості, здавалось би, балачки можуть стати причиною психологічних або психічних травм, боротися з якими важко саме через відсутність ресурсу, в тому числі родинного.

    Ми в жодному разі не закликаємо до відмови від стосунків, шлюбу чи народження дітей — зрештою, частина героїнь цього проєкту прийшла до тривалих і здорових стосунків, вийшли заміж і/чи народила дітей. Говоримо лише про те, що кожна людина має право сама обирати, як їй жити, коли й за кого виходити заміж і чи народжувати дитину, а якщо так, то коли.

    Говоримо також про те, чому жінкам так важко вибратися з цього зачарованого кола невинних настанов, як цим становищем користуються чоловіки, які наслідки це має для здоров’я суспільства в цілому і чи можна втекти від стереотипів у велике місто або ще далі, за кордон? Шість українок, які в рамках спецпроєкту поділилися своїми історіями, допомагають намацати відповіді на ці питання.

    Ця тема часом доречно виринає у жартах, особливо напередодні святкових сімейних застіль. І це логічно: сміх — хороша захисна реакція. Та ми б хотіли, аби про домашнє цькування говорили серйозно. Аби кожна людина пам’ятала про власну свободу вибору і не зазіхала на особисту свободу іншого, навіть якщо це рідна донька/син, онучка/онук чи племінниця/племінник. Якщо ви б хотіли розповісти власну історію чи просто поділитися думками на цю тему, публікуйте їх у соціальних мережах під хештегом

    ЧИТАТИ ІСТОРІЇ

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00