Атмосфера остраху
    Ігор Єфімов 7 Травня 2020

    Атмосфера остраху

    Ігор Єфімов займається документальною фотографією близько десяти років. Автор персональних і колективних виставок у різних куточках світу — зокрема в Білорусі, Молдові, Хорватії, Польщі, Франції, Австрії, США та інших країнах. Переможець міжнародних конкурсів та фестивалів вуличної фотографії. Від початку карантину почав документувати, як епідемія COVID-19 змінює його рідне місто Черкаси і людей у ньому. 

    «Виклики часу змінюють і підходи до фотографії — люди стали відчутно закритішими, а тому, знімаючи, я перестав відчувати зворотній зв’язок. Вирішив піти іншим шляхом — знайшов об’єктив з фокусною відстанню 1000 мм, що дозволяє знімати з віддалі. 

    Студія в центрі міста, в  якій зазвичай роблю портрети, з початком карантину пустує, але я вирішив все одно приходити туди. Тільки тепер направляю об’єктив не всередину, а назовні — знімаю людей та природу з вікна. Згодом перемістився на дах будинку свого товариша, художника Богдана Свиридова. У Черкасах карантинні заходи точно можна назвати дієвими — перехожі з’являються рідко і на них справді доводиться “полювати”.

    Працюючи над цією серією, я надихався японською школою фотографії — такими авторами, як Набуйосі Аракі, Дайдо Моріяма, Самахіса Фукасе, Хіроші Суґімото та іншими. Мені здалось цікавим, як поєднується відстороненість людей одне від одного та прояви початку весни — наприклад, цвітіння вишні. 

    Зйомка на довгофокусний об’єктив — абсолютно новий для мене досвід. Мені подобається підходити до людей й комунікувати з ними, і, здебільшого, я сповідував Капівське “підійди ближче” [класик фотомистецтва Роберт Капа. — R.]. Але використовуючи довгофокусну оптику, усвідомив, що такий підхід також цікавий: складно одразу зрозуміти, як зрештою виглядатиме фотографія. Це повернуло мені відчуття новизни, яке рухало мною на самому початку. 

    Ця серія для мене — спроба вловити щось містичне, іноді лячне. Мені подобається, як виглядає кінцевий результат зі змазами й неточністю фокусування. Ці знімки чорно-білі, тому що така фотографія — менш буквальна. Мені здається, так можна краще передати різні стани людини під час карантину: відчуття тривоги, невпевненості в завтрашньому дні, острах підійти до своїх родичів, близьких або просто заговорити з кимось на вулиці. І ця серія, зрештою, саме про це. Але водночас вона і про надію і віру в те, що людство впорається із цим викликом».

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00