Бартошиці. Любомира Тхір
    Олег Криштопа 28 Жовтня 2019

    Бартошиці. Любомира Тхір

    Чим живе одна з найпівнічніших у світі українських шкіл. Уривок із книги Олега Криштопи

    Видавництво «Discursus» за підтримки Українського культурного фондуготує книжку репортажів Олега Криштопи «Останні українці Польщі».

    Йдеться про унікальні історії українців Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини, яких у 1947 році у рамках операції «Вісла» депортували з їхніх земель та розпорошили на півночі та заході нової польської держави. 125 тисяч українців силоміць переселили на території, що раніше належали Німеччині. Звідти так само примусово виселили етнічних німців, а українцями заповнили ці так звані «повернені землі».

    Репортажист Олег Криштопа та фотографиня Христина Бурдим проїхали 6500 кілометрів Польщею, зустрілися з тамтешніми українцями й задокументували історії тих, хто зберіг свою національну ідентичність. Ми публікуватимемо частину матеріалів, які згодом увійдуть до книги.


    — Коли більшість українців тут — депортовані або нащадки депортованих у рамках акції «Вісла», то я, можна сказати, добровільна переселенка, — сміється директорка української школи у Бартошицях Любомира Тхір.

    Жвава, енергійна жінка, вона не допускає навіть короткої паузи в розмові, паралельно вирішуючи термінові шкільні питання.

    — Мої батьки так само були переселені на північ, але як татові й мамі було по двадцять і кілька років, вони вирішили повернутись і переїхали у Бещади до Репеді, це неподалік від Команчі, Лемківщина. І я народилася там, і там закінчила початкову школу. Мала стати економістом, уже пішла вчитися у Сянок, але попало мені на очі одне число «Нашого слова» і це змінило все — я вирішила, що мушу стати українським філологом. Це було складно, бо як ти вже пішов учитись на економіста, держава вклала у тебе гроші, то мусив якийсь термін відпрацювати. Але директор пішов мені назустріч. Мав прізвище Боровець, важко сказати, чи був українцем, — ніколи не признавався, але був толерантною людиною. Знав, що я українка, і вітав мене з нашими святами. Тож допоміг мені піти вчитись на україністику у Варшаву. А вже далі я одружилася, чоловік мій з Гурово-Ілавецького, і ми разом переїхали сюди, на північ Польщі. То був 88-й рік. А у 90-му році у краю заснували одразу дві українські школи: одну в Гурово, а другу тут, у Бартошицях. Спочатку нам дали колишні казарми, два роки ми вчили і вчилися у смішних і страшних умовах: була тільки дошка й парти, зате були дуже ідейні вчителі, які не зважали на умови, і батьки тоді теж були дуже свідомими. У 93-му році влада міста дала нам це приміщення, яке поволі адаптували під шкільні потреби. І так розвиваємось. Але тоді, в 90-х роках, я працювала у Гурово. А сюди прийшла у 2006-му, майже випадково. Тоді у школи був конфлікт із попереднім бургомістром, який не надто приязно ставився до українців. І попередню директорку просто звільнив — не продовжив каденцію. Оголосили новий конкурс. Думали навіть про те, щоб школу закрити. У місті було різне ставлення — одні підтримували нас, інші казали, що школа отримує надто великі гроші. І я подалася на конкурс — радше для гонору та честі — щоб не здаватися. Відомо, як проводяться такі конкурси — бургомістр буде мати такого директора, як захоче. Але в один момент усе змінилося — їхня людина раптом знялася з конкурсу. Вони такого не сподівались і мою співбесіду три рази переносили — з травня на червень, а потім на жовтень. Відтягували, пробували добрати відповідну комісію, щоб вона підтримала бургомістра. Певні речі робились незаконно. Врешті, людина бургомістра виявилася непідготовленою. Він відповідав заледве 15 хвилин, а я годину і 45. На мільйони запитань. Мене так не допитували навіть на першому іспиті з української літератури. Я хотіла їм показати, що ми, українці, — люди свідомі, маємо знання і маємо вартість, що нами не можна маніпулювати. Врешті троє представників із відділу освіти з Ольштина проголосували по-іншому, ніж хотів бургомістр, тобто за мене.

    — А нині бургомістр уже інший? — питаю.

    — Так, нинішній бургомістр нам сприяє. Це молода людина, дуже відкрита. Він проголосив місто Бартошиці містом трьох культур — української, німецької і, звісно, в першу чергу польської культури. І він зацікавився нашою школою.

    — А яка мова навчання?

    — Ми — школа з українською мовою навчання, отже, працюємо і польською, і українською. Більше стараємося говорити з дітьми українською мовою, хоч відомо, що діти переважно польськомовні. Походять із мішаних сімей: тато-українець, мама-полька чи навпаки. І діти вже не приходять зі знанням української мови, це одиничні випадки, коли вдома говорять українською. Тож діти від нуля вчаться мови. Екзамени складають, звісно, польською, тому підручники теж польською — фізика, математика й таке інше. Але в нас додаткова програма — навчання української мови, історії культури України і географії України — це все викладаємо українською.

    Коли ми потім проходимо коридорами школи, то переконуємося, що так і є: діти між собою спілкуються польською. Попри це багато хто з них відчуває якийсь майже містичний зв’язок з Україною. Любомира, щойно ставши директоркою, у 2007-му започаткувала програми обміну і того ж року разом з учителями повезла в Україну на Львівщину першу групу.

    — Ми виграли непогані гроші, — згадує Любомира. — Двадцять тисяч злотих. Оплатили автобус, проживання і ще назад мали прийняти групу з України. І вже мали їхати, коли мені батьки кажуть: «Як же так, діти з такого поважного міста Бартошиці поїдуть у якесь село? Ми не пустимо, бо ми ж Бартошиці!» Бартошиці — то своя гордість, містечком ходить думання, що ми кращі за всіх інших. Якось мені вдалося батьків переконати, і ми таки поїхали. І знаєте, я не сподівалась — думала, що це я змушувала цих дітей їхати в Україну, бо наші діти ще не свідомі свого українства — коли я прийшла, вони боялися говорити, що вчаться в українській школі, казали просто, що в школі № 8. І от уявіть, коли ми тільки пересікли кордон і зупинились, бо туалетів не було, просто стали в ліску, — ті самі діти, ті мої 14-літні дівчатка бігали, обнімали дерева і кричали: «Пані, ми цілуємо землю і дерева! То українські дерева!» Я й подумати не могла, що вони настільки хотіли побачити цю Україну.

    Я традиційно запитую в Любомири про її дім.

    — Мій дім там, де я, — спокійно відповідає вона. — Дім у Гурово-Ілавецькому, бо там живу. Дім у Бартошицях, бо тут працюю. Село батьків — теж дім. Дуже за ним тужу і, на жаль, рідко туди їжджу. І люблю їздити в Україну. Львівщина, Закарпаття, Гуцульщина, Волинь. У Криму навіть були, ще до окупації. І для нас Крим і надалі український. 

    Телефон знову видає раптовий сигнал. Цього разу всього лише штормове попередження. Виходимо надвір. Школа у ці червневі дні спорожніла — за кілька днів почнуться канікули. Любомира міцно тисне нам руки, усміхається і жваво крокує до своїх незліченних справ. Принаймні вона знає, де її дім.

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00