Батько — комуніст, а я — комсомолка

    Батько — комуніст, а я — комсомолка

    Уривок з книжки «Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала» — про подорож до Радянського Союзу британця, який першим розповів світові правду про Великий голод в Україні

    У львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» вийшла друком книга польського репортера та письменника Мірослава Влеклого «Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала».

    Ця книга — жанрово унікальна. З одного боку, автор створив репортаж-реконструкцію подорожі до Радянського Союзу в 1930-х роках Ґарета Джонса — британського репортера, який першим розповів у західних медіях правду про Великий голод в Україні. З іншого боку, ця книга — докладна та драматична біографія Ґарета Джонса, якого за опубліковані тексти про «комуністичний рай» цькували деякі корумповані західні журналісти, а через декілька років він помер за достатньо загадкових обставин.

    Польська книжкова оглядачка та літературна критикиня Бернадетта Дарска у своїй рецензії на книжку Мірослава Влеклого зазначає: 

    «…Ми маємо справу з цікавим переплетенням біографічного та історичного репортажу. Влеклий справді майстерно реконструює тогочасний політичний дискурс та ідеологічне нашарування епохи. Текст поступово занурює нас у час всеохопного захоплення комунізмом до такої міри, що будь-яка інформація про істинну його потворність ставала небажаною та неприйнятною. Таким чином репортер щораз більше підвищує напругу, відкриваючи завісу соціальних наслідків байдужості Заходу. Те, що спочатку могло викликати захоплення, з часом показує своє справжнє обличчя, коли виявляється, що правда про голод в Україні, яку відкрив для світу Джонс, насправді нікому не потрібна — ані політикам, ані журналістам».

    Публікуємо один із розділів книжки — репортаж Мірослава Влеклого із Харківської області. У 2018 році польський репортер відвідав ті ж місця, що й Ґарет Джонс у 1933-му.

    фото книги Мірослава Влеклого «Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала»

    *

    Цього разу сніг дістався лише за Київ, на сході України на мене чекав лише пізньоосінній холод. У листопаді 2018 року із рюкзаком, набитим нотатками Ґарета Джонса — за його порадою вісімдесятип’ятирічної давності — я сів у вагон із твердими лавами найповільнішого з поїздів, які курсують із Харкова в напрямку російського кордону.

    Електричка їхала до Козачої Лопані, передостаннього села з українського боку. Лави були тверді, як і колись, але оббиті бордово-коричневим шкірзамінником та розташовані одна за одною, по дві лави на трьох осіб у ряду із проходом посередині. У вагоні сиділи переважно жінки середнього віку й пенсіонери. На кожній станції напис: «Південна залізниця», а нижче англійською: «South Railway». 

    Усюди високі паркани, усюди відчувається недовіра, усюди острах. Подумалося, що у стані війни підозріливість — це природна захисна реакція. За кілька сотень кілометрів звідси точаться бої, гинуть люди, а згідно з картами колаборантів, околиці Харкова, як і Донбас, мають увійти до складу «Новоросії». А може, ні? Може, ця війна тільки підсилює людські характери, риси, набуті в часи сталінізму й тих найтрагічніших подій, які сталися 1933 року?

    Єдиний таксист біля залізничного вокзалу в Козачій Лопані не хоче везти нас до прикордонного села.

    — Нащо туди їхати? Там нічого немає. Чого ви там шукаєте? — влаштовує нам допит.

    Ставний чоловік у жовто-блакитному спортивному костюмі з написом «Україна» довго не піддається на вмовляння, але зрештою погоджується. Він висаджує нас при в’їзді в село Гранів і бере 50 гривень, далі їхати не має наміру. Старенька жінка, народжена в 1933 році — того самого, коли тут проходив Ґарет Джонс — саме виливає до рову з металевого відра помиї. Про Голодомор вона нічого не знає і не хоче говорити.

    — Голод був та й усе. А далі не йдіть, бо вас розстріляють, — відрубує вона.

    Хто розстріляє?

    — І кацапи, і українці.

    Портрет Гарета Джонса. Правовласник фото — East News / De Agostini / Biblioteca Ambrosiana

    Прикордонники з’являються миттєво й несподівано. Наближаються до нас швидким кроком, ймовірно, їх попередив підозріливий таксист. Питають, що ми тут робимо, ким насправді був той Ґарет Джонс і чому ми ним цікавимося.

    Також переконуються, що я не фотографую, і хочуть записати адресу видавництва «Знак», у якому вийде книжка. Зі мною подорожує історик Роман Романцов, який народився під Харковом, він потім пояснює, що люди тут досі мають сталінські звички. Усі всіх перевіряють, доносять один на одного.

    Дія відбувається на вулиці імені Михайла Калініна. Коли Калінін був членом політбюро, його дружина сиділа в таборах. Сталін іноді дослухався до його думки, а Калінін віддячував йому абсолютною відданістю. На ньому також лежить відповідальність за масові злочини, зокрема за вбивства польських офіцерів у Катині.

    Прикордонники зрештою поступаються, і ми ходимо вулицею Калініна та розпитуємо її недовірливих жителів про Великий голод. Кілька з них долають свої підозри.

    Тетяна, 67-річна жінка, розповідає, що її батькові тоді було 7 років. Дідуся застрелили активісти на початку колективізації. Бабуся залишилася з двома дітьми й козою. Кози в неї не забрали, бо вона не була потрібна в колгоспі. Завдяки тій козі родина вижила. Тут голод був не найгірший, як здається Тетяні, тут чорнозем, зерно, щоправда, у людей забирали, але якось можна було вижити. Це все, що вона пам’ятає з маминих розповідей.

    Кілька хат далі живе Ганна, яка народилася 1939 року. Вона пригадує, що люди говорили про ті часи: врожаї були хороші, а голод створили штучно. Батьки годували дітей картопляним лушпинням, варили з нього суп, пекли коржі з конюшини, кожен вигадував, що міг.

    Лист Гарета Джонса до його батьків після того, як він вперше залишив СРСР у 1930 році, www.garethjones.org

    Спасінням могла бути поїздка до міста, але не було грошей на квитки. Люди застрибували на товарні вагони, судомно трималися за їхні стіни, щоб не спасти, через 40 кілометрів уже не відчували рук, щоб у Харкові здобути щось їстівне. Хто мав золото, той обмінював його на скибку хліба. 

    Із Гранова, першого українського села на шляху з Москви до Харкова, ми пішки рушаємо уздовж залізничних колій — дорогою, якою 85 років тому ішов Ґарет Джонс. Позаду себе, з російського боку, залишаємо Червоний хутір, про який він згадував у щоденнику, що 180 дітей із тамтешньої школи мусило допомагати дорослим у колгоспі. Він писав також про колії, які вели в Україну, у напрямку «С». Ми припускаємо, що йшлося про Слатине, плануємо дійти туди ввечері.

    Джонс занотував, що це була «найважливіша залізнична колія в усій Росії». Нею до Москви звозили врожаї з України. Нині поїзди вже не перетинають кордону, дорога з Харкова закінчується в Козачій Лопані. Праворуч простягаються рівні поля й останні будинки села Гранів. Чоловік, який іде нам назустріч, гнівно гукає:

    — Не ходіть по моїй дорозі, йдіть узбіччям. Це моя дорога, я її будував. А дозвіл у вас є?

    Важко зрозуміти, чи він це серйозно, чи жартує, чи, може, він — божевільний. Його звуть Володимир, на вигляд йому 50 років, він представляється росіянином з України.

    Про Голодомор він знає тільки те, що хто не хотів працювати, той голодував, а працьовиті з порожніми шлунками не ходили. Про голод не варто й питати, було — загуло, ніхто цього не пам’ятає.

    — Ви — бандерівці?! — дратується, коли Роман звертається до нього українською. — Я бандерівців не люблю. Вони стріляли в батька під Дубно. Мати завжди казала не вчити мови ворогів. А тепер мій син нервується, що я кацапів дивлюся по телевізору. Хто ж тоді мій син?!

    Коли ми вже відходимо, він звертає увагу на мою шапку: яскраву, перуанську, з вовни альпаки.

    — Ти краще в ній тут не ходи, одразу видно, що ти немісцевий.

    Я не зніматиму шапки, бо температура в ті дні нижче нуля. Ми йдемо порожнім шосе, усюди обвуглена земля — люди випалюють бур’яни, кому ж захочеться їх косити. Окрім того, тут немає кому працювати, жителів усе менше, молодь прагне виїхати в Харків, а ще краще — в Польщу чи, якщо комусь пощастить отримати візу, на Британські острови.

    Через півтори години доходимо до великого села біля річки — Козачої Лопані, у якій перед цим вийшли з електрички. Дуже-дуже давно, коли ці незаймані в той час землі називали Диким полем і сюди з’їжджалися люди з Центральної України, її заснували козаки. Лопань — це річка, назва якої означає криницю серед болота.

    Перед однією з перших хат стоїть дві жінки, почувши слово «Голодомор», одна з них починає плакати.

    — Мама розповідала, що вони ходили в поле шукати померзлу картоплю. А коли вдавалося знайти шматок хліба, його загортали в марлю і так смоктали, облизували, щоб надто швидко не з’їсти.

    Жінка у придорожньому кафе, де ми зупинилися на обід, застерігає, що ніхто нас до хат, найімовірніше, не пустить: тут небезпечно, та й ви, може, вбивці чи щось таке.

    На щастя, нас впустили у школу. Діти записують відео з віршиками до Дня пам’яті жертв Голодомору в Україні 1932—1933 років, який припадає на четверту суботу листопада. Ми слухаємо:

    Не стануть свідки із могил,
    Вони ж тоді не говорили,
    Бо голод їх позбавив сил,
    А за селом росли могили.
    Хто відповість за ту біду,
    Що голодом людей косила,
    Що в Україні не одну убила гордість, пісню, силу?

    У Козачій Лопані уже немає людей, які б пам’ятали Голодомор, але у школі збереглися спогади, зібрані кілька років тому.

    Марії Василівні Федоренко тоді було 9 років. На початку голоду вона з батьками, сестрами (Танею, Галею, Олею, Вірою і Дарією) та братами (Григорієм, Максимом і Павлом) харчувалися картоплею, потім цукровими буряками, а коли активісти позабирали з хат усе їстівне, що змогли знайти, вони викопували гнилу смердючу картоплю, яку закопали на подвір’ї рік тому на випадок біди. Мама готувала з неї деруни. Спухлі люди блукали селом, згадувала Марія, поки не віддавали Богові душу. Померлі лежали  перед хатами. Ховали їх разом, по кільканадцять осіб, могил не підписували. Дотепер невідомо, хто де лежить.

    Степан Іванович Дихало, хоча мав тоді тільки 5 років, назавжди запам’ятав ті події. Важко забути, коли голод і корчі в животі мучили його і вдень, і вночі. Люди помирали щодня. А його сусідка тітка Фекла поїхала зі своїми синами — Петром та Іваном — у Харків і повернулася без них. Залишила їх на вокзалі, сподіваючись, що хтось їх прогодує. Сама вона вже багато днів не мала для них ані крихти хліба, ані картопляної лушпайки. Потім жінка довго шкодувала й шукала по селах синів, але вже ніколи їх не знайшла. «Сьогодні це страшно згадувати і важко говорити», — розповідав Степан, який знаючи, що зробила тітка, тремтів від думки, що і його батьки покинуть. «Багато людей не поверталося — вони помирали з покритою снігом надією на порятунок».

    У нього на очах більшовицький активіст вихопив із рук матері останній шматок хліба, кинув на землю й розтоптав. «Така була більшовицька милість для бідних українських дітей».

    Особиста колекція радянських політичних плакатів Гарета Джонса, придбана в 1931 році під час поїздки до СРСР, www.garethjones.org

    Поліна Іванівна Харченко також згадувала, що помирали цілі родини, по п’ять-сім осіб, і не було кому їх поховати. Із Козачої Лопані зникли коти й собаки — усіх поз’їдали люди. Потім харчувалися воронами й горобцями, а суп варили з дубового та яблуневого листя.

    Родина М. С. Денисенко переїхала сюди в 1925 році. Їхнє багатство полягало в тому, що вони мали одну корову і 4/5 гектара землі. Під час розкуркулення у них забрали все. Уже взимку 1932 року діти перестали ходити до школи. Босі, напівголі й голодні вони блукали селом. Вже й забули про існування хліба. Із зернят, знайдених десь колосків, мати пекла коржі. Щоб додати смаку, доливала розсолу. Коли і це закінчилося, родина харчувалася тичками кукурудзи й соняшника. Вони їх рубали, сікли й варили. Навесні їли коржі з трави і кропиви. Тільки до кінця 1932 року в селі від голоду вмерло більше ста людей, серед яких 59 дітей. Потім ставало все гірше. У лютому 1933 року, за місяць до того, як у селі побував Ґарет Джонс, захворіли й померли від недоїдання наймолодші Ганнуся й Дарина. Мама пані
    Денисенко довго плакала, питала Бога, чому не забрав її, а дітей.

    Ми йдемо через Козачу Лопань, чорний напис на жовто-блакитному тлі на одній зі стін — «Козацькому роду нема переводу». За селом дорога веде лівим боком колій, далі — рівнина чорних піль тягнеться аж до горизонту. Ми минаємо наступні села: Нова Козача, Цупівка, Прудянка.  Можливо, звідси Джонс повернув на схід, до села Токарівна, бо в щоденнику записав: «Із Т. я йшов годину. Говорив з усіма. Усюди ті самі історії…».

    Антоніна розповідає нам, як її дід і баба, які жили тоді в селі, що розташоване на південний схід від Харкова, вирішили ціною наймолодшої дитини — її батька — врятувати старших чотирьох. Годували їх рештками картоплі й бур’янами, а дворічний Олексій не отримував нічого і весь час спухав. Спав цілими днями від безсилля. До весни вижив просто дивом. Жив досить довго, до 1979 року. А його мати щодня плакала — згадка про дитину, приречену на смерть, не давала їй спокійно померти. 

    Коли на початку голоду вона взяла з поля п’ять колосків, по одному на кожну дитину, і це виявив активіст, жінка на колінах благала його зглянутися. Колоски він конфіскував,але її, на щастя, не покарав. Перед смертю вона марила: «Віддай мені ті колоски, бо діти вмирають».

    Стаття Гарета Джонса у The Evening, www.garethjones.org

    У селі Слатине в кафе висить плакат з репертуаром Харківської опери: анонс концерту, присвяченого жертвам Голодомору, а «Радіо Свобода» інформує, що в київському архіві знайшли крихти темної маси, що мала бути хлібом. Вони були загорнуті в папір, на якому написали послання до нащадків:

    Тут зберігається зразок хліба, який їли селяни навесні 1932 року. Ми, кияни, поки ще маємо хліб і ще порівняно не пухнемо з голоду, хоч  і страшенно недоїдаємо. Який же страшний голод! Додаю приклад селянського хліба. Склад цього хліба мені невідомий. Написав: Олексій Сорокін, киянин.

    З кафе ми йдемо до сільської адміністрації, щоб запитати про найстарших жителів села. Чуємо, як старенька просить соціальної допомоги, у неї тільки 1 600 гривень пенсії, але працівниця адміністрації пояснює, що це забагато, щоб отримати субсидію.

    Ставний і не дуже говіркий сільський голова дивується, що вже втретє сьогодні хтось питає про Голодомор. Ми пояснюємо, що це питали від нашого імені жителі сусіднього села, телефонуючи з тамтешньої школи. За мить з’являється молода вчителька, а голова пояснює: так складається, що вона також буде збирати інформацію про голод. Який збіг обставин, каже потім Роман, бо ще вранці чув в адміністрації, що про свідків ніхто не знає і не зможе нам допомогти. З учителькою ми домовляємося на наступний ранок.

    На ночівлю нас запрошують Наталія і Олексій, яких ми зустріли випадково. Вони переїхали сюди 4 роки тому, втікаючи від війни на Донбасі. Обоє — геологи. Вона родом із Харківщини, він — із Росії, але вважає себе українцем, і трапляється, що родичі уїдливо називають його бандерівцем. Він працює у державній Харківській геологорозвідувальній експедиції, якій саме вимкнули опалення і треба працювати в куртках. Вона виховує двох доньок і як безробітна отримує двісті гривень соцдопомоги. Вони живуть у непотинькованому будинку на краю села, до якого треба йти зламаним містком над річкою Лопань, серед високого очерету й випаленої трави. Спочатку сім’я тулилася в одній кімнаті, але нещодавно Олексій добудував спальню. У туалет вони досі ходять на вулицю. На вечерю, притиснені одне до одного за маленьким столом у кухні, ми їмо гарбузову кашу: із пшоном, молоком і родзинками. Наталія розповідає, що під час Голодомору померло шестеро з дев’яти дітей її прабабусі Віри й прадіда Івана. Щоб решта могла вижити, батьки годували їх м’ясом мишей, котів і собак. На городі вони закопали банку квасолі й періодично брали звідти жменьку. Раціон доповнювали травою. Наталина бабуся до кінця життя десь ховала картоплю — на випадок, якби хтось знову намагався заморити їх голодом.

    Уранці вчителька, з якою ми маємо ходити до свідків Голодомору, спізнюється на півтори години, зрештою відповідає на дзвінок і пояснює, що все ж не буде збирати спогадів — так вирішила директорка школи. На щастя, маємо адреси, йдемо самі. Люди нам не довіряють, і перш ніж впустити в дім, якщо взагалі пускають, треба довго їх переконувати, що ми маємо добрі наміри.

    Михайло Іванович учора відсвяткував 92 роки, приймав гостей, тому перепрошує, що він трохи «вчорашній». Однак чоловік без проблем ділиться з нами спогадами — давні події пам’ятає майже так само, як і вчорашнє свято. Він вмощується у кріслі. Його помешкання доглянуте, усе в кімнаті — стіни, лампи, прикраси — салатового кольору.

    Він народивсь у родині колгоспників у селі Стасіво, за 70 кілометрів від Києва. Майже всі там стали колгоспниками, бо до єдінолічніков, тобто до селян, які мали власне господарство, завжди було гірше ставлення: «Це не так, те не так», до них весь час через щось чіплялися. Коли настав 1933 рік, Михайлові виповнилося 7 років, а голод — як він пам’ятає — був тотальний: «ні картошки, ні жита». Пшениці там не вирощували, бо усюди був пісок. А ще податок, невідомо з чого, треба було платити. Батьки й забули, якого кольору рублі. У колгоспах платили небагато, робітників вважали дураками. А ще цей колгосп був винятково бідний, платили 10 копійок за «трудодень», тобто роботу від світання до смеркання. Взимку не так довго, але влітку — з п’ятої ранку до пізнього вечора. Годинника ні в кого не було,
    тому сонце відмірювало години роботи. «Ясний день» — так у Росії називали години, проведені в полі. Батько Михайла був візником. Мама займалася в колгоспі багатьма речами. Вони зникали вранці, поверталися майже вночі, а семирічний Михайло займався молодшими братами, годував курей і порося, поки активісти його не забрали. Братам мусив давати їсти, але коли настав голод, їсти вже не було чого.

    Тож хлопці ходили збирати жолуді, чистили їх і розтирали, а мама ночами випікала коржики. Вони були такі несмачні, що хотілося блювати. Михайло їв, а коржі поверталися назад. Раз він пішов із мамою в сосновий ліс шукати гриби, ще до тієї трагічної зими. Дорогою на полі у полотняний мішок вони нарвали колосків двадцять жита. Мама хотіла їх помолоти і зварити суп. Але їх зупинило керівництво району й перевірило: за крадіжку зерна їм загрожував розстріл. Михайло плакав, якось його пожаліли, не покарали, забрали тільки мішечок із колосками. Все те село було відлюдним, і активісти нечасто туди заглядали. Батько спокійно робив деревне вугілля. Їздив із ним часом у Харків, ходив вулицями: «Кому вугілля?». Мішок продавав за 5 рублів, привозив у село трохи їжі. Довго вони мали й корову, і вона їх врятувала. Усі вижили: один брат помер місяць тому, каже Михайло, другий ще живий.

    Але в інших хатах люди помирали цілими сім’ями, і вікна в таких будинках потім забивали навхрест дошками. Забиті вікна означали, що всі в домі померли. Тоді йдеш селом, і кожні сто метрів лежить труп, дехто ще був живий і стогнав, щоб йому дали щось поїсти. В агонії вони задовольнялися будь-чим. Якщо поруч корова наклала ліпьошку, перепрошую, що так кажу, — продовжує Михайло, — то їли коров’яче гівно. Рятувалися, хто як міг. Але нічого це не давало — незабаром помирали. Михайлів батько раз ішов на станцію, біля дороги лежав його знайомий, а поруч хтось спорожнився… Ой, не треба про це говорити, не треба, осмикує Михайла дружина, а мені забороняє записувати. Однак чоловік продовжує, він же не вигадує, така була історія. Тож ледь живий знайомий благає: «Підгорни, будь ласка, бо я не дотягуюсь до тієї купки, а так ще зможу щось з’їсти». Такий був голод.

    — У наступні роки було трохи легше, але й потім у нас багато забирали, — згадує Михайло. — І картошку, і жито, і все як податки ми це називали «єжовщиною» — від Миколи Єжова, начальника НКВС. Дякувати Богу, мені ніколи ті події не снилися. Тоді я цього не знав, але тепер знаю, що це був геноцид.

    Ми сидимо у Михайла, він розповідає, аж тут дзвінок у двері. Його дружина Любов виходить, потім повертається і каже, що по нас приїхала поліція. Ми виходимо на подвір’я, поліцейських двоє, а з ними прищавий чиновник, на око приблизно тридцятилітній, увесь у чорному і зі шкіряною сумкою через плече. Він спеціально приїхав із Дергачів за кільканадцять кілометрів звідси, бо околицями шириться звістка, що крутяться тут чужі й розпитують про голод.

    — Навіщо? Чому? Давайте паспорти…

    Ми питаємо прищавого, хто він. «Влад», — називає тільки ім’я. Ми до нього звертаємося на «Ви», він нам тикає і наказує писати пояснення. Але якою мовою? Я не пишу українською. Може, ви напишете? Він телефонує начальникові в Дергачі, той радить йому написати самому. Влад має новий клопіт: немає ні паперу, ні ручки. На щастя, поліцейські йому позичають. Він списує дрібним почерком півтори сторінки А4. Ми півгодини стоїмо на морозі й чекаємо.

    Перед домом іншого Михайла, в іншому кутку села, схожа історія. Там нас боялася пускати дружина, а тут — донька. Ми довго її переконуємо, вона каже, що батько нічого не пам’ятає, але зрештою запрошує нас увійти.

    Михайлові Тимофійовичу під час подорожі Джонса було шість років, і він жив за 7 кілометрів від Слатиного. Це був час розкуркулення, каже він. У кого ще залишалися сили, той після розкуркулення їхав у Сибір, на Соловки, до Омська. У людей забирали все. Корову, їжу, — все, все, все… Забирали, забирали, розкуркулювали й у Сибір. Що я можу вам сказати? — питає він. Кожен намагався вижити, як міг. Батьки працювали в Харкові. Батько ковалем на заводі, де виготовляли ваги, мама на кондитерській фабриці. Кондитерські вироби під час Голодомору? Не для нас, ми їли ріпу, відповідає Михайло. Ми рятувалися, чим могли.

    Фото, зроблене, ймовірно, Гаретом Джонсом у 1931 році, www.garethjones.org

    Нам час іти. Завидна хочемо добратися до Дергачів. Наприкінці села перед домом стоїть чоловік із сокирою, у нього закривавлена права рука.

    — Конфіскацію їжі люди називали «червона мітла», — каже він, коли ми питаємо про Голодомор. — Дід решту борошна заховав у даху, отут, саме в цій хаті.

    Ми вже виходимо з села, коли зустрічаємо групку дітей. Разом із ними вчителька, яка мала з нами збирати спогади, але їй заборонила директорка. Вона пояснює, що зрештою пішла з учнями тільки до однієї особи. Усі зосереджено слухають стареньку, яка вийшла за ворота. Варвара Григорівна, 1927 року народження, розповідає про давні часи. Голодомору вона не пам’ятає. Люди щось розповідали, що надто сухо було, вони збиралися разом і ходили до Бога просити дощу.

    А комуністи їжі не забирали?

    — Невідомо, — відповідає пані Варвара.

    А як ваша родина вижила?

    — Усе ж дешеве було. Не те, що зараз. Я скумбрію люблю, але не куплю, бо не можу собі дозволити. 2 200 гривень пенсії. Справжній Голодомор у нас тут зараз, — так би я Порошенку сказала, якби його побачила.

    А чим займався ваш батько?

    — Не раз повертався вночі. «Що ти робив, тату?». «А одне питання вирішував, щось з’ясовував», — відповідав він. Наприклад, з’ясовував, чому комусь підвищили зарплату.

    Батько був у партії, комуніст. А я — комсомолка.

    Ідемо далі — через залиті осіннім сонцем і замерзлі чорноземи, уздовж колій і річки Лопань, через села Безруки, Ємці, Білаші, між похилених хатинок і непотинькованих будинків. Людей нам трапляється небагато. Андрея Халупа, авторка сценарію до фільму про Джонса, надсилає мені повідомлення з Нью-Йорка: «Ти коли йдеш, маєш собі співати. Валлійці обожнюють це робити. Ґарет співав навіть зі своїми викрадачами біля вогнища».

    Десь поблизу цього місця люди казали Джонсу: «Багато хто помирає. Залишились тільки буряки. Ми не маємо сил на весняну посівну». Червоноармієць застерігав його від диких зголоднілих українців.

    Дідусь одного з чоловіків, якого ми зустрічаємо, — поліцейський, а ще цікавиться історією, зокрема цим Великим голодом, але не хоче з нами розмовляти. Неподалік Дергачів на горизонті праворуч з’являються єдині під час нашої подорожі українською рівниною пагорби. Місто назване на честь козака Деркача. Нині тут 20 тисяч мешканців. Я собі думаю, що це, мабуть, тут поліцейський агент перевірив у Джонса документи, посадив його на поїзд і відвіз до Харкова.

    У той час Анастасія Іванівна Лук’янова, яка так само, як і Ґарет, народилася 1905 року, їла траву й зогнилу картоплю. Коржики пекла з чого виходило. І хоча вони були несмачні, чоловік вдячно казав: «Дякую, ми щось з’їли». У кого біля дому був город, той не пухнув від голоду. Часом вона з батьками ходила в Росію — під Білгород, де Джонс вийшов із поїзда, — щоб виміняти одяг на їжу. На початку голоду її батько віддав свою шинель і ватяні штани за три пуди жита. Потім родина продавала інший одяг. У пошуках їжі вони ходили багато й далеко, поверталися вечорами, з обдертими стопами. Дорогою натрапляли на все більше трупів: селяни зазвичай помирали за роботою в полі.

    Анастасія Іванівна Гаврющенко, на рік молодша від Джонса, згадувала, як голодні люди ходили вулицями Дергачів, виснажені й усе безпорадніші. Одного разу, невідомо, чи це було перед зимою чи після неї, мама приготувала коржі з грубо перемеленого борошна й  поставила на столі в саду. Запах їжі привабив хлопця з села. Він наївся коржів і через годину помер.

    Ростислав Григорович Сахно, пізніше — мешканець Дергачів, під час голоду мав сім років і жив у Харкові. Поки в домі було якесь золото й коштовності, він ходив із мамою у валютний магазин «Торгзін». Навколо не було чого їсти, а там полиці вгиналися від представлених товарів. По хліб вони йшли на вулицю Губернаторську. Їм виділяли 200 грамів на особу. Пізніше бувало, що хліба не давали зовсім, і бабуся Тамара померла від голоду 18 квітня, через місяць після того, як Джонс виїхав із Росії. На вулицях пан Сахно бачив трупи, зазвичай тіла селян, які прийшли до Харкова в пошуках хліба. Тіла з вулиць збирали кінними возами.

    Історикиня Людмила Кудлай каже мені, що ще 10 років тому, коли вона збирала спогади, свідки не дозволяли їй вмикати диктофона — понад 70 років минуло після Голодомору, а вони все одно боялися помсти. Вона розповідає, що всі з околиць ішли до Харкова, місто було єдиним місцем, де можна було вижити. Її родина також прийшла сюди з села і так врятувалася. Але не вся. Від голоду померла перша бабусина дитина. Зморених голодом дітей підкидали в переповнені сиротинці, на вокзали, залишали в місцях великого скупчення людей, сподіваючись, що хтось їх забере й нагодує. І не тільки немовлят. Кількарічним дітям батьки пояснювали: «Посидь тут трошки, почекай, я зараз повернуся». Але не поверталися. Потім — як Антонінина бабуся — страждали від почуття провини. Для жінок, вважає Людмила Кудлай, найбільшою карою був плач і неможливість нагодувати власних дітей. Невідомо, скільки їх померло, ніхто не рахував дитячих смертей, говорить
    історикиня. І переповідає спогади Івана Митрофановича Бондарцова, якому 1933 року було 14 років.

    У Харкові на вози й вантажівки з вулиць забирали мертвих, напівживих і сиріт. Його також забрали, вивезли за місто, схопили за руки й ноги та разом із померлими вкинули до викопаної ями. Яка дитина спромоглася з неї вилізти, ту забирали до сиротинця. Решту, разом із померлими, закопували живцем. Івану вдалося вибратися. Він потім блукав між колгоспами й сиротинцями, п’ять разів дивом уникав смерті, на кожному кроці був свідком того, як помирали інші.

    Із Дергачів ми рушаємо до передмістя Харкова. За президентства Віктора Ющенка тут побудували Меморіал жертвам Голодомору. Великий монумент задумано як родину з чотирьох людей. Мати простягає руки в напрямку Києва, благаючи про допомогу. Батько, споглядаючи на Москву, затискає кулак правиці на грудях поверх традиційної вишиванки, лівою рукою прикриває голову босого сина. Той судомно тримається материної спідниці. Донька притискається до батькових ніг.

    Донедавна єдина в цих місцях експозиція, присвячена Голодомору, була у школі в селі Волохів Яр, за кілька десятків кілометрів на південний схід від Харкова. Під час Другої світової війни там загинуло 230 людей, а під час Великого голоду — аж 2 тисячі. Багато хто втік. Кількість населення Волохового Яру зменшилася тоді з десяти до п’яти тисяч.

    Пам’ятник жертвам стоїть тут поряд зі зруйнованою могилою одного з відповідальних за їхню смерть — комуніста Костюченка, тодішнього голови міськради, якого вбили селяни. Тріщина на монументі символізує розколину в історії народу. Перед тим, як з’явився пам’ятник, учні поставили тут дерев’яний хрест, а поряд посадили калину — символ України. Її одразу хтось знищив — директор школи здогадується, що місцеві комуністи. Ілля Миколайович Олефір, показуючи мені музей, зізнається, що книжки й експонати він купував за власні гроші.

    Нову, не набагато більшу експозицію мають відкрити біля пам’ятника Голодомору під Харковом найближчої суботи, але робітники вже зараз на хвильку пускають нас
    усередину. Там виставка традиційного українського вбрання, сільськогосподарських інструментів, червоний прапор із написом «Хай живе світова революція», фотографії, на яких задокументовано Великий голод, інформація про кількох важливих осіб, є тут і «Ґарет Джоунс». І підпис: «Британський журналіст, який після подорожі в Україну першим у березні 1933 року розповів у західній пресі про Голодомор». Перед музеєм на великій чорній таблиці — кількість голодних смертей в Україні 1933 року: 17 — за хвилину, тисяча — за годину, 25 тисяч — за добу. Є і вітрина, присвячена тракторному заводу в Харкові, тому, який був офіційною метою поїздки Джонса в Україну.

    Ще 1930 року, коли Ґарет пролітав над Харковом, місто вразило його будівництвом приголомшливих хмарочосів. Коли через рік він побачив їх зблизька, можливо, йому
    згадалися будинки на Волл-стрит, де він тоді працював. Будівництво сучасного, на взірець американських небосягів, Держпрому, тобто Будинку державної промисловості, почалося 1925 року. Сорока п’ятьма тисячами вікон і сімнадцятьма гектарами скла обшили конструкцію з бетону та сталі, яка була найвищою в Харкові, тогочасній столиці України, та й у всьому СРСР. Звідти керували українським голодом.

    Через кілька місяців після візиту Джонса до Харкова 1933 року в будівлі Держпрому застрелився Микола Скрипник, провідний комуністичний діяч, звинувачений у націоналізмі.

    Гарет Джонс у Каліфорнії, 1934 рік, www.garethjones.org

    Як на суботній вечір 2018 року місто видається напіввимерлим. Жодних іноземців. Коли ми на вулиці розмовляємо польською, то привертаємо увагу перехожих. 

    Роман каже, що аж кожен п’ятий мешканець підтримує Росію та хотів би приєднати до неї Харків. Це не означає, що решта проти Москви. Багато хто волів би «російську Україну». Вулична реклама концертів і розважальних вистав тут російською мовою. Нещодавно відбудували знищену в 1930 році Мироносицьку церкву. Про її історію, руйнування й воскресіння на мармурових таблицях інформують металеві написи — також російською. На майдані Свободи, який із висоти пташиного польоту нагадує лампочку, колбу якої утворює більший за все навколо Держпром, облаштували місце пам’яті героїв війни з Росією. Тут є малюнок Гітлера, який по-дружньому поплескує Путіна по щоці, і величезний снаряд із наклеєним написом: «Ганьба фашистській Росії». Більшість підписів та інформації — російською.

    Уранці ми їмо посмажені з салом яйця та їдемо на метро до станції «Тракторний завод». Головна будівля підприємства не надто змінилася з часів Джонса. Однак тоді завод був розташований за 15 кілометрів від міста, а сьогодні він на його околиці. Тодішній директор говорив Ґарету про покращення якості тракторів, велику ефективність виробництва, дисципліну робітників і два радгоспи, які забезпечують їх продуктами. Робітники і собі розповідали про харчування на харківських заводах: про гнилу капусту й ложку каші на людину. Однак один з останніх директорів заводу скаже нам, що помешкання для робітників спеціально будували без кухні, щоб зняти навантаження з жінок, які мали працювати, а харчування родинам забезпечували їдальні.

    Ми зустрічаємо його випадково у великому парку поряд із житловими будинками. Він стоїть біля мармурового постаменту з моделлю першого трактора, який виготовляли в Харкові. Петро Тодоров директором заводу був із 1996 по 2005 рік, потім без успіху балотувався у мери, але коли ще в 70-х роках обіймав посаду директора ХТЗ з економіки, виробництво тракторів було найбільшим в історії. Ці житлові будинки, розповідає він, будували разом із заводом, з 1928 року. Радянський Союз іще не підтримував нормальних дипломатичних відносин із західними країнами, але допомогти при будівництві підприємства й будинків зголосилися американці. Спершу радянські інженери поїхали до Сполучених Штатів, щоб вивчити сучасне виробництво, а в 1930 році на будівельному майданчику під Харковом з’явилися американці — вони брали участь у плануванні й зведенні заводу й соцмістечка поряд із ним. Люди називали ці висотки «американками». Квартири там — це дві кімнати без кухні. Біля місцевої їдальні був запланований палац культури з яслами для робітничих родин, садочком і школою, а також зі спортивним комплексом. Цей план, визнає Тодоров, вдалося втілити тільки частково. На заводі працювало 50 тисяч робітників. Багато хто втікав сюди від репресій, приїжджали навіть старі люди й «антикомуністичні елементи», чиї кар’єри починалися за царя. І безліч селян. Хохли, як їх називає колишній директор. Вони дивувалися: «Як це без свині, без кухні в домі можна жити?». Вони ж були з села, звикли мати господарство. Почали заводити у квартирах поросят і курей, будувати хлівці, курники. А коли вже все це було в халабудах, то й кухню мали якось облаштувати, тому робили їх у передпокоях, тож у нинішніх мешканців вони досі там. Ех, соціальне містечко втілити не вдалося, зітхає колишній директор. Це можна по-різному трактувати, але гадаю, каже він, що суспільство як тоді, так і тепер не готове до такого експерименту.

    Тодоров повертається до новішого будинку, зведеного в 50-х роках, фасад якого обернений до пам’ятника трактору. Я там живу, зітхає, у мене гарний вид на парк, і я щодня дивлюся собі на трактор. Він не каже, чи його квартира, як і інші, була побудована без кухні.

    Голодомор? Директор зазначає, що він не-харків’янин. Народився на Донбасі, у селі, яке тепер поділене між Україною і колаборантами, його рідний дім зруйнували. Він стверджує, що його батьки — обоє трактористи — голоду не зазнали. Усе залежало від активістів. Там, де сумлінно виконували накази Москви, там люди помирали. А найгірше поводилися свої — так уже є в Україні, тут охоче виконують накази.

    А в Харкові, замислюється колишній директор, не знаю, голоду, мабуть, не було, по-різному бувало. Хоча в селі, певно, було легше. Принаймні тим, хто працював, велося краще.

    Комуністи, солдати Червоної армії, люди поважного віку й не-патріоти («ті, які українців називають бандерівцями») — це чотири групи, які, на думку харківської історикині Людмили Кудлай, не вірять у Голодомор. Вважають, що однаково недоїдали в ті часи в усьому Радянському Союзі, а розмови про більший голод в Україні пояснюють націоналізмом. Вважають цю справу політичною, а не історичною.

    *

    Є ще історія Романа — історика, який супроводжує мене усю подорож.

    Роман народився на початку 80-х років. Його дідусеві Івану 1933 року було 7 років, і він страшенно спухав від голоду. Прабабуся Анастасія, щоб урятувати дітей, пішла пішки в Росію: все родинне золото обміняла на трохи їжі. Дідусь вижив, але про ті події ніколи не хотів говорити. Роман пізніше у списках померлих знайшов його тітку та двох малолітніх двоюрідних братів. Бабуся розповідала, що в селах навколо їхнього містечка пліткували про канібалізм.

    Ми сидимо у придорожньому кафе з весільною залою. У меню: різні види котлет, салати з оселедцем, одеські вина, є навіть мідії. Ціни невисокі, як на Європу, але для пересічного українця дорого їсти поза домом, тож ми тут єдині відвідувачі.

    Чекаємо, поки нам підігріють готові страви з холодильника, аж раптом Роман виймає із сумки й показує мені шматок висушеного хліба. Він завжди носить такий зі собою. «Про всяк випадок».

    *

    Мірослав Влеклий — польський письменник і репортер, автор репортажних книг «Я був тут. Тоні Галік», «All Inclusive. Рай, у якому секс є богом», «Рабан! Про церкву з іншого світу».

    Співавтор декількох репортажів, за якими створено театральні вистави «Сварка», «Листи на волю», «Бог у дім», «Львів не віддамо».

    Лауреат премії «Маґеллан» у номінації «Репортажна книга» («Я був тут. Тоні Галік»), номінований на премію ім. Беати Павляк та тричі — на премію Newsweek ім. Тереси Торанської.

    «Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала» — перша книжка Мірослава Влеклого перекладена українською мовою.

    Переклала з польської мови Олени Шеремет.

    Переклад та публікацію книги підтримав Європейський Союз за програмою «Дім Європи».

    Архівні фото Гарета Джонса www.garethjones.org

    Придбати книжку на сайті видавництва «Човен»

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00