Більше, ніж брауні
    Оксана Расулова 4 Березня 2019

    Більше, ніж брауні

    Три історії про війну і любов: як зі спонтанного десерту почалася велика справа

    Цьогоріч у Києві відкрили першу ветеранську браунарню. Це частина бізнес-групи Veterano. Рома Набожняк та Юля Кочетова-Набожняк, співвласники бренду Veterano Brownie, наразі планують пригощати брауні у Києві на Подолі, а пізніше охопити інші міста-мільйонники.

    Для них це більше, ніж просто бізнес, — це спосіб реабілітуватися й адаптуватися до мирного життя, допомогти ветеранам і переселенцям, а також показати, що люди з досвідом війни можуть бути частиною суспільства у мирний час.


    У них удома в кухні — повно приладдя  для випікання і завжди є шоколад. На кухонному столі — ноутбук з усіма планами та стратегіями, які розробляє Роман.

    — Коли Рома хоче мене налякати, показує табличку в Excel, — жартує Юля.

    — Дивись, — відкриває він файл.

    — А-а-а, — сміється дружина.

    — Це фінансовий план на три роки вперед, — пояснює він мені.

    Раніше була така ж табличка з усіма характеристиками брауні — висота й ширина шматочка, густина тіста, скільки якого інгредієнта треба. Тепер, випікаючи десерт фактично щодня з березня 2017 року, Рома тримає все це в голові.

    Маленька історія про брауні

    Весна 2017-го. Юля працює на Old Fashioned Radio. Поки вона на роботі, Рома вдома. Після повернення з війни у нього посттравматичний синдром: спить уночі з увімкненим світлом, щоб розуміти, що вдома, коли раптом зривається зі сну — думаючи, що має йти на завдання; уникає натовпу, не ходить на вечірки. Йому треба чимось зайняти руки, тож він або ремонтує машину на фронт, або скуповується у цілодобовому «Сільпо» поруч із домом та готує їжу — жартує, що допався до нормальних продуктів після демобілізації, бо соусу песто і гречаних багетів у зоні АТО немає. Час від часу заходять друзі, яких теж треба нагодувати. Вдається смачно, Юля постійно каже про це чоловікові та майже щовечора повертається додому, як на «вечерю від шефа».

    Одного з таких вечорів Юля відчиняє двері квартири і ще з порогу, не витягнувши ключів, відчуває запах шоколаду. У дитинстві це був єдиний продукт, на який вона мала алергію, тож, подорослішавши, Юля полюбила його страшенно. Рома ж ніколи раніше не готував десертів, але:

    — Юль, я зробив брауні!

    — Що?..

    — Просто спробуй.

    Звучить переконливо, тож вона лишає в коридорі сумку і йде на кухню, де на неї чекає шматочок з ідеальною блискучою скоринкою. Юля куштує —  і:

    — М-м-м, як же це смачно!

    Вечір минає швидко — після солодкого їй завжди хочеться спати. От тільки у ліжку щось не дає спокою:

    — Ром…

    — Що?

    — А там ще лишився брауні?

    — Я приготував кілограм, — підступно відповідає Рома з-під ковдри.

    До ранку брауні не дожив. Юля і Рома переймалися, що після кілограма солодощів їм стане зле, але ні — десерт гідно пройшов перше бойове випробування, тож можна було запрошувати друзів «на солодке».

    Усім подобалося. І досить швидко друзі, які ще не куштували брауні, закінчилися. То що далі — просто перетворити його на фірмову страву? Підказка прийшла під час одних із дружніх посиденьок. Юлина подруга Міріам із дочкою скуштувала брауні й раптом:

    — Як смачно! А ви не думали це продавати?

    Продавати брауні? Коли ідею вербалізував хтось інший, вона набула практичного сенсу. Рома і Юля не мали причин відмовлятися — «чому б і ні?».

    Дещо більша історія про справу

    О першій ночі Рома і Юля стояли під дверима цілодобового гіпермаркету з пачками яєць. «І це так виглядає своя справа?..» — думала Юля. Уже на ранок треба було відвезти дві перші коробки. Замовлення посипалися, щойно Леонід Остальцев, засновник Veterano Group, запостив фотографію Роми й розповів про те, що він починає пекти брауні. Замовляли в коментарях, в особистих повідомленнях, на пошті — Юля навіть не встигла створити Facebook-сторінку.  

    Коли Леонід сказав «привозьте зранку», усі плани поламалися — ні Рома, ні Юля не думали, що це трапиться так швидко. Зранку вона вже підписувала перші коробки, одна з яких поїхала на Троєщину. Іншу Юля повезла на Куренівку, де її зустрів незнайомий хлопець — за рік він підійшов на фестивалі «Всі. Свої» також по коробку брауні.

    — У нас є формат «підвішеного» брауні — хтось їх оплачує і ми відвозимо десерти у шпиталь, де лежать військові, хлопці й дівчата. Нещодавно ми бачили першого хлопця, якому привозили ці брауні, — він тоді лежав після поранення, а при зустрічі вже був здоровим і дуже круто виглядав. Тоді ми зрозуміли, що наша історія — не про брауні чи про їжу — це якісь важливі ціннісні речі, які складно скласти в слова.

    Карамельний. Банановий. Вишня і дорблю. Усе це Рома самотужки готує на кухні. Його рекорд — 37 кг десерту за добу. До того першого кілограма хлопець ніколи навіть не куштував брауні. Раціонального пояснення, чому два роки тому він вирішив приготувати саме цей десерт, не має — «Наполеон» здався надто складним, чизкейк чимось незрозумілим, а з брауні все видавалося просто.

    Усе, що стосується рецептури й фінансів у бізнесі, — Ромина робота, а Юля займається комунікаціями.

    — Людям складно зрозуміти цю схему, — каже вона. — Мене бісило, коли спочатку журналісти підписували мене як «дружину Романа». Я ж бізнес-партнерка! Б’єш себе в груди з історіями про жіноче лідерство, а людям легше переказувати історії про прикладні речі: типу він кухар і готує, а вона — дружина й усміхається. Або «він боронив неньку, вона дочекалася». Ми ж дорослі люди, які просто захотіли щось створювати.

    Початковий бізнес-план Рома написав під час мандрівки Індією: першим етапом мало стати домашнє виробництво, потім цех, аж потім свій заклад. Роботу будували за простим принципом: купив шоколад, «тик-мик», як характеризує сам Рома, зробив брауні і продав. Але після першої тонни брауні вони зрозуміли, що час іти далі. Виявилося, що цех не окупився б, а з досвіду участі в маркетах «Всі. Свої» пара знала, що у них стабільний продаж за кілька годин до завершення, тож варто було відразу переходити на роздрібний продаж у власному закладі.

    — Коли мова зайшла про браунарню, ми зрозуміли, що потрібні більші інвестиції. Ми з Юлею не любимо кредитів, але тут без них було не обійтися. Мені бракувало знань у сфері фінансів, тож я пішов навчатися у школу ресторанного менеджменту KMBS. Разом із цим навчався у Київській школі економіки на спеціальній програмі для ветеранів, де нам розповідали, як працює здоровий бізнес. Під час навчання я розробив бізнес-план реального проекту браунарні й отримав першу підтримку на пітчингу.

    Юля каже, що програма у Київській школі економіки насправді допомогла з адаптацією після повернення з фронту.

    — Україна як держава підійшла до адаптації трохи по-радянськи: пільги на проїзд, на комуналку, земля. А коли людина повертається з війни, їй не потрібна знижка на опалення — їй потрібна підтримка, система адаптації до мирного життя й можливості. Землю теж можна розглядати як можливість, але ми з власного досвіду знаємо, що ця система не працює. Потрібно щось на зразок тієї навчальної програми, коли тобі дають знання, спільноту, рольові моделі, а найкраще — ще й інвестиції.  

    У браунарню вклали власні кошти, кредити від друзів і від банків, а ще — внески краудфандингової кампанії. З останнім планували встигнути за кілька місяців, збиралися робити розсилки, працювати з медіа й лідерами думок, але не довелося — за добу знайшлися 23 фаундерів із 30. Уже за кілька тижнів зібрали потрібну суму. Ні Рома, ні Юля такого не очікували. Кожен з 30 коштодавців вніс у розвиток браунарні 500 доларів. За це вони отримують безліміт на безкоштовну каву в іменну чашку, пожиттєвий безкоштовний брауні на день народження, корпоративну знижку для проекту чи офісу й право першими дегустувати нові смаки під час їхньої розробки.

    — У браунарні працюватимуть тільки ветерани й переселенці — така собі позитивна дискримінація. Я більше пекти не буду, ми з Юлею займатимемося розвитком бізнесу. Якщо вже щось планувати, то треба мати максимально довгі горизонти.

    — Ми хочемо відкритися у містах-мільйонниках: Львів, Одеса, Харків, Дніпро…

    — Донецьк і Севастополь.

    Для Роми та решти ветеранів бізнес у складі Veterano Group — це не тільки заробіток чи улюблена справа, а й репутація: і персональна, і спільноти. Місія у них подвійна: з одного боку, допомогти ветеранам адаптуватися до життя через власну справу, а з іншого — показати суспільству, що ветерани — це люди, які хочуть і вміють якісно працювати, а не лише пільговики як соціальний тягар. Крім того, 10 % прибутку Veterano Brownie йде у фонд допомоги сім’ям загиблих на війні. Рома каже, що один із їхніх принципів — їм ніхто нічого не винен. Головне — довіряти одне одному.

    Велика історія про повернення

    — Слухай, зараз буде банальне запитання, — попереджаю я.

    — Чи вбивав я людей? — сміється, ставить таймер на брауні та спирається на стіл.

    — Та ні, ще банальніше, — я й собі сміюся. — Чому ти пішов?

    — Я пішов, бо інакше не міг. Можна назвати 150 причин, але єдино правильна — я більше не міг лишатися тут.

    До війни Рома займався діджитал-рекламою, був аналітиком у креативній агенції, викладав дітям англійську й математику, працював у IT-компанії. Під час Майдану був у студентському русі та самообороні. Коли почалася війна, не міг всидіти на місці, але сам наваживася прийти у військкомат через рік, у шосту хвилю мобілізації. Через півроку, пройшовши навчання та огляди, поїхав на схід — у секторах  ОТУ «Маріуполь» і ОТУ «Луганськ» пробув 10 місяців, а загалом служба тривала 14.

    На схід Юля потрапила раніше, ніж Рома. Вона — журналістка й режисерка. Теж була на Майдані — фотографувала. Коли в 2014-му у Криму з’явилися «зелені чоловічки», дівчина працювала на новинній стрічці та навчалася в Інституті журналістики КНУ, але покинула все й разом із подругою поїхала на окупований півострів знімати. По поверненню почалися перші конфлікти на Донбасі, і Юля вирішила, що поїде й туди, та в редакції на такий ризик іти не хотіли. Тоді вона отримала диплом, звільнилася з роботи й фактично наосліп поїхала у щойно звільнені міста сходу. 

    — У Лисичанськ я потрапила через тиждень після його звільнення. То був серпень — у місті біль, відчай, воно було абсолютно не схожим на те, що я бачила в медіа. У мене не було жодних контактів — я поїхала в нікуди.

    Потім було ще кілька поїздок із колегами й волонтерами, кіно про дітей, які живуть на лінії розмежування. Про свій досвід роботи у зоні конфлікту Юля розповідала на фотокемпі National Geographic і на воркшопах.

    — Моя перша поїздка була абсолютно алогічною й неадекватною з професійної точки зору. Під час Майдану колишній хлопець подарував мені книжку з репортажами з гарячих точок, і мені запам’яталася звідти одна фраза: «Якщо у вас є завдання, то їдьте і зробіть його професійно і якісно. Якщо у вас його немає — не випробовуйте долі».

    Тоді Юля поїхала в Інститут масової інформації, де безкоштовно видавали бронежилети журналістам-фрілансерам. Хлопець, що приміряв на неї жилет, розповідав, як за день до того прийшов колега з таким же «броніком», у якому застряг осколок, — розціловував усіх і дякував, що врятували життя. А на Юлю жилет був завеликим.

    — Я бачила багатьох, на кого і «броніки», і форма завеликі. Це наче метафора — молоде обличчя війни, яка тоді була нам не за розміром. Усі ці «броніки», увесь цей досвід, який ми на себе вдягли — свідомо чи несвідомо, — були нам не за розміром, ми не вигрібали. Це ще довго буде відгукуватися і травмами, і психологічними розладами, і вигорянням людей не тільки у зоні конфлікту.

    Коли Юля повернулася з Лисичанська у 2014-му, пішла на вечірку до Києво-Могилянської академії — там і познайомилася з Ромою.

    — Ми були просто двоє людей в обставинах часу.

    Про поїздку на війну заговорили вже після того, як почали зустрічатися. Майже через рік Рома поїхав. За змогою вони писали одне одному й розмовляли. Телефонував завжди Рома — Юля знала, що може потрапити не в той час. Дзвінки були з різних телефонів, а вона всі зберігала й писала теплі повідомлення на фронт. Якось, уже по поверненню Роми, трапилася кумедна історія: Юлі терміново треба було його набрати й вона у поспіху зателефонувала на один зі збережених номерів — відповів не Рома. Виявилося, що то був його побратим, у якого Рома якось узяв телефон подзвонити. Усі ті повідомлення отримував він, а не Рома, але не зізнавався — від них ставало легше.

    Про їхні з Ромою стосунки на відстані війни Юля зняла фільм — прем’єра відбулася на Docudays.

    Квитки на Jazz Koktebel у серпні 2015-го вони взяли завчасно — саме на цей фестиваль поїхали разом, тільки-но минув перший тиждень стосунків, тож хотіли повторити ту романтику. Рома мусив би демобілізуватися до серпня, але не вдавалося. Тоді він зателефонував Юлі і сказав, що є два варіанти отримати додаткову відпустку: або їхати когось хоронити, або одружуватися. Поки Рома був на фронті, Юля пішла до РАЦСу.

    Навколо, як їй думається, «двіжуха» — оператори, фотографи, парочки, що роблять селфі й цілуються на камеру, виставивши на перший план каблучки. До неї підходить жіночка з флаєром «Весільний фотограф, весільні коні, весільні рушники». Юля сидить, як справжня «нецільова»: сама, роздратована цим дійством, ніби прийшла розлучатися, — але жіночка все одно дає кілька флаєрів. Нарешті її черга заходити.

    — А ваш где? — претензійно запитує хрестоматійна тітонька.

    — Якщо я вам скажу, у вас будуть проблеми — він служить у розвідці, — спокійно відповідає Юля.

    Тітоньку аж тіпнуло.

    —  Я не можу прийняти вашу заяву.

    —  Вирішуйте питання, це ваша робота, — не здається Юля.

    За кілька днів Рома «Новою поштою» надсилає їй довіреність про те, що Юля може замість нього подати заяву на одруження. Вона знову йде до РАЦСу — і заяву таки приймають. Наступного разу вони пішли туди вже разом — просто розписуватися, без урочистостей.

    — Ви шо, не хочете в наш зал? марш Мендельсона? урочисту церемонію? Це ж тільки раз у житті! — не могла заспокоїтися жіночка.

    Але ні Рома, ні Юля не хотіли маршу й не хотіли в зал. То була субота й «атмосфери найурочистішого дня в житті» їм і так вистачало: багато пар, відеографи, фотографи, батьки, діти, лімузини. Вони для годиться фотографуються на тлі чужих наречених, тримаючи їх на долоньці, і йдуть до невеличкої, зовсім не урочистої кімнати.

    Дівчина автоматично зачитує текст, вони ставлять підписи і… все.

    — А обмінятися обручками? — нагадують наречені (нареченим?).

    — А, точно.

    Виходять вони таки під марш Мендельсона — якась пара синхронно з ними залишає зал урочистостей. Рома і Юля сідають в оливкове таксі «Ланос» і їдуть у грузинський ресторан — тепер і на джаз можна.

    А от весільна подорож була таки справжня. У Юлин день народження Рома був на фронті, тож попросив друга передати подарунок — квитки Київ-Катманду. Вона відкрила подарунковий конверт і подумала, що це якесь безумство: їй тільки-но видали трудову книжку на Old Fashioned Radio, а вона через півроку летить у Катманду.

    Рома не просто так обрав цей напрямок: якось він дивився «Орел і решку» про Непал і запропонував Юлі полетіти туди.

    — Я тоді навіть не зовсім розуміла, де це, хай мене вибачать усі олімпіади з географії, у яких я брала участь і навіть перемагала…

    — Режим Петра Яцика, — підсміюється Рома.

    — …але все одно сказала: «Звісно, давай Непал».

    Рома повернувся зі сходу. До подорожі лишався час, і він вирішив відремонтувати машину й відіслати на фронт — вони з Юлею і його IT-компанія допомогли її придбати, вона відслужила належний термін у Роминому підрозділі, а після його демобілізації авто треба було відремонтувати і проконтролювати, щоб не лишилося в тилу возити генералів.

    Машину відвозили разом. То була незнайома Ромі територія. Вони їхали зранку — навколо луганський густий туман, хоч ріж його, не видно нічого. І раптом із тієї зимової імли виринають обриси блокпоста. Тієї миті Юля з телефону заходить на сайт РНБО, де щоденно оновлюють на карті лінію розмежування.

    — Ой…

    Недалеко під Кримським, вони їхали по самій лінії — нею й була дорога. На машині — червоно-чорний  і жовто-блакитні прапори. З блокпоста на авто дивляться абсолютно розгублені й шоковані хлопці — виявилося, «свої», але до них так давно ніхто не навідувався, що вони й самі довго не могли зрозуміти, хто їде.

    Військові вказали правильний шлях — авто розвернулося й поїхало попід гору. Уже на пристойній відстані від «свого» блокпоста відімкнувся передній привід, але треба було проскочити місце, де можуть обстрілювати. Дали газу, на ожеледиці авто розвернулося й застрягло на схилі — у зоні прямої видимості противника. Рома лишається за кермом, його побратим Михась вибігає з авто і штовхає його, а Юля сидить у салоні та думає, що якщо й могла трапитися якась погана історія, то вона трапляється саме тут і саме зараз: через два дні їм летіти в Катманду у весільну подорож, а вони у Луганській області виштовхують машину із заносу і чують луну від обстрілу. Врешті до них таки приїхала допомога. Машину доставили на місце, і все закінчилося. До Лисичанська їхали на таксі — водій узяв з них 600 грн і всю нічну дорогу злився: «Какого черта вы вообще здесь?». Через два дні вони вже були далеко не «тут» — таки полетіли в Катманду.

    — Ми абсолютно вимкнулися з інформаційного простору. Це була можливість перезавантажити мозок і переключитися на інші враження, події, завдання — наприклад, рахувати, чи не намахали тебе непальці, вимінюючи долари.

    За місяць Рома і Юля зробили два треки: на 3200 і на 4985 м. Цього виявилося достатньо, і з Катманду вони полетіли в Індію. Рома вже тоді розумів, що повертатися на офісну роботу не хоче, незважаючи на те, що йому завжди були раді й підтримували. У Непалі не було звичного солодкого, тож у Нью-Делі вони зайшли у Starbucks — і побачили брауні, що нагадав про домашні кулінарні експерименти. Остаточно пазл склався на Ґоа — там був нормальний доступ до інтернету й Рома побачив оголошення Леоніда Остальцева про те, що він готовий допомагати ветеранському бізнесові. Саме на острові Рома написав перший бізнес-план. Через 2,5 місяці подорожі вони повернулися і прийняли перші замовлення.

    Восени 2018-го Рома і Юля оселилися в новій квартирі. Вдома багато картин, фотографій, книг, вінілу (першопреси з подорожей Європою), плівковий «Зеніт» Юлиного тата. Першим, що вона зняла, був саме портрет батька у її п’ять років — і звідтоді вона не випускає камери з рук. У їхньому помешканні завжди пахне шоколадом — Рома щодня готує брауні. Розтоплює шоколад, охолоджує, додає потрібні інгредієнти, ставить випікатися — таймер відраховує час, тож із кухні постійно чутно «тік-так-тік».

    А ще на війні Рома зрозумів, що досить зволікати з музикою. До поїздки на схід він мав свій гурт, але закрив його.

    — Я завжди казав: «працюю в IT, а ще в мене гурт». Але на фронті зрозумів, що це те, без чого я не можу жити. Коли довгий час руйнуєш, у певний момент приходить внутрішня потреба створювати й оновлювати. І бізнес, і музика — це про створення.  

    Запустивши Veterano Brownie, Рома взявся за давню мрію. Спочатку розклеював оголошення біля музичних училищ, писав знайомим і незнайомим музикантам і менеджерам — до війни було страшно почути відмову, але фронт нівелював усі подібні страхи. Коли врешті знайшлися всі, виник гурт DVIZH ПАРИЖ. Допрацювали написану ще до війни програму, удосконалили її. Рома пішов на «Голос країни», але до фіналу не дійшов. Проте завдяки його участі в гурту сформувалося ядро аудиторії — кілька концертів вони дали для стабільно повного залу. Зараз готуються записувати нові сингли, на 2019 рік планують альбом і кліп. Рома каже, що хлопці у гурті добре спрацювалися, бо мають спільне бачення — грають у різних проектах, але тільки у DVIZH ПАРИЖ можуть реалізуватися сповна, навіть якщо комусь здається, що це «не формат».

    Попри родину, бізнес і музику, Рома готовий повернутися на фронт. Він — оперативний резерв першої черги, і за потреби матиме 48 годин на те, щоб з’явитися у військкомат. Якось його ледве не забрали на навчання — під час спільних білорусько-російських тренувань. Але з’ясувалося, що їхати не обов’язково і реальної загрози немає.

    — Тоді я просто злилася на всіх. Я сиділа у квартирі й думала: «Якого дідька? Ми ж хочемо щось побудувати, якого чорта нас висмикують із цього життя?».

    Але Юля знає, що війна не закінчиться, поки вбивають військових на фронті й активістів у тилу.

    — Вона не закінчиться, поки ми не переможемо, — уточнює Рома.

    У натовпі він досі мимохідь думає, як виводити людей у разі небезпеки, кого рятувати першим, які ознаки того, що людина житиме після поранення. Він відвик від людей у цивільному, але не злиться на те, що вони були тут, поки він воював.

    — Я був на війні для того, щоб тут усе було окей. Якщо в людей тут усе окей, то чого я буду гніватися? Це означає, що я нормально і якісно зробив свою роботу.

    Рома час від часу перевіряє, скільки хвилин іще слід випікатися брауні.

    — Я не адепт драматичного заламування рук, бо «наших хлопчиків убивають». Але й перегинати в бік того, що ми просто пішаки в іграх політиків, не треба — за таке хочеться відразу дати по обличчю. Слід поважати тих, хто наважився поїхати. Кожен має право на страх, не варто посилати на фронт усіх. У моїй сім’ї немає культу мілітаризму, я свого часу «відкосив» від армії, не пішов у першу хвилю мобілізації, але поїхав на війну, бо знав, що треба. Я розумів, що повинен повернутися, завжди намагався про це пам’ятати.

    — Ром, а чому тобі вдалося повернутися? У всіх сенсах.

    — Поверни голову направо, — ледь чутно каже він.

    Повертаю. Справа сидить Юля. Ми мовчимо. Вони усміхаються. 

    Таймер відбиває: «тік-так-тік».

    [Текст створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні.Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00