Час для тиші
    Людмила Смоляр 10 Липня 2019

    Час для тиші

    Як місяць волонтерства змінив життя одного музиканта і чому вийти на вулицю з інструментом тепер для нього — питання свободи

    Вуличні музиканти у Львові можуть грати від четвертої дня в будні та від дванадцятої у вихідні та свята. Завершити мають до десятої вечора. Поза тим — час для тиші. Олесь Дейнека уже два роки грає на вулицях Львова на гендпені — інструменті, який нагадує космічну тарілку і звучить, коли по його поверхні б’єш пальцями. Утім, перш ніж наважитися грати для перехожих, хлопець мусив знайти у собі відвагу і позбутися страху від думки, нібито вуличне мистецтво — не гідне поваги заняття.

    Італія, 2014. Ласкаво просимо

    Олесь знав, що сумніватися не можна, — це лише викличе страх. Треба рухатися швидко і без роздумів: зайти на сайт авіакомпанії, обрати найдешевший рейс і купити квиток. Яка випала країна? Бельгія? За 15 євро? Влаштовує.

    Далі так само швидко: відкрити сайт wwoof — платформу, де фермери кличуть волонтерів з усього світу пожити на своїх фермах — безкоштовно, в обмін на добровільну працю. Отже, слід обрати кілька ферм у Бельгії, написати листи господарям. Від одного отримати у відповідь коротке «You are welcome, Oles».

    Бельгія, 2014. Виривати бур’ян

    На фермі з’ясувалося, що жити можна без грошей: ними там не користуються, бо мають усе необхідне. У світі однаково нічого не бракує, навіть якщо не все можеш виготовити чи виростити самотужки. От хоч би й бездонна шафа, що причаїлася на фермі, з невідомо чиїм лахміттям. Є купа нікому не потрібного одягу. Як і їжі. У ферми з найближчим супермаркетом угода: харчі, якщо термін придатності щойно сплив, віддають сюди. «Це просто вау: купа смачної їжі, і все безкоштовно», — каже Олесь.

    Робити на фермі можна практично що завгодно. Якщо не знаєш що — іди рви бур’ян. Три години зранку, дві по обіді. Решта часу — вільний. Лежи, ходи, співай, спілкуйся, пропонуй іншим волонтерам спільні заняття. Якщо раптом натхнення спіткало в умовно робочий час, просто скажи про це: «Перепрошую, мені дуже треба зайнятися нині своїми справами». Без питань. І без примусу. Бур’янів завжди доста.

    «Люди живуть на фермі роками. Якщо робиш внесок у спільноту, можеш лишатися скільки завгодно», — каже Олесь. Вуличний митець Френк, наприклад, повертався на ферму кілька разів і провів тут багато часу. В Олеся ж був місяць.

    Перше, що хлопець зробив, коли повернувся з ферми додому, — узяв ноутбук і відніс у батькову майстерню, де той ремонтував комп’ютери. «Продай це, будь ласка», — попросив. Вирішив, що надалі він йому потрібен не буде.

    Бельгія, 2014. Базарний день

    «Якщо не знаєш, куди себе подіти, візьми мітлу. Це буде твій атрибут. Люди йтимуть повз, ти їх зупинятимеш, підмітатимеш поперед ними тротуар, а потім дозволятимеш іти далі», — порадив Френк. На той час він уже двадцять років займався вуличним мистецтвом і навіть організовував фестивалі, тож підстав не довіряти йому не було.

    Олесь так і зробив. У великій шафі з нічийним одягом — кожен міг туди покласти своє вбрання чи взяти собі чуже — він підшукав собі костюм: чорні закороткі штани, білу сорочку, чорний піджак і чорний капелюх. Все трохи замале чи завелике. Узяв мітлу і був готовий до подорожі.

    Тоді Олесь, Френк та ще десяток їхніх товаришів повантажились у трейлер, Френків дім на колесах, і покотилися до найближчого містечка на базар. 

    Сам Олесь нізащо б не наважився потурбувати впорядкований хаос базарної площі. Однак поруч були друзі, які робили це упевнено: хто грав на музичних інструментах, хто жонглював. Френк надував гігантські мильні бульбашки. Перфоманс був цілком вільний і без наміру заробити. Аби лиш потішити себе та інших.  

    Швейцарія, 2000. Раби лампи

    «Ви могли би подумати, що виробники цього музичного інструмента — елітаристи. Але ті, кому трапилося зустрітися з ними особисто, знають, що це далеко не так».
    Із сайту про історію ганґу

    На початку тисячоліття у швейцарській столиці Фелікс та Сабіна вигадали нове звучання для сталі. Беручи два сталеві листи, робили їх опуклими, молотком формували заглиблення в певних місцях і насичували сталь азотом. Верхня опуклість називалася «дінґ», нижня — «ґу». Докупи їх скріплювали так, щоб між ними утворилась порожнеча, а сам виріб скидався на космічну тарілку. Вони назвали це ганґом і запатентували технологію і дизайн виробу. А ганґ зареєстрували як торгову марку.

    Уперше Фелікс і Сабіна представили свій музичний інструмент на Франкфуртському музичному ярмаркові. Це був другий рік нашого тисячоліття. Звідтоді вони почасти перетворилися на «рабів лампи». Тобто ганґу. Попит на нього виявився такий, що, безперестанку працюючи у майстерні, Фелікс і Сабіна все одно не встигали виготовити достатньо інструментів. Люди мусили вишиковуватись у віртуальні черги й чекати роками. Замовлень було багато, і майстри відкрили іноземні представництва. За місяць встигали зробити від двох до п’яти ганґів. У круговерті замовлень зовсім не лишилося часу на те, щоб експериментувати зі звуком і технологією.

    Італія, 2014. Йогурт

    Олесь народився в Коломиї. Однак іще дитиною разом з батьками поїхав до Італії. Тато вчився у музичній академії в містечку Озімо — мав стати оперним співаком. «Щоб займатись оперним співом, краще бути самотнім», — казав Олесеві батько. Сам він самотнім не був і спів зрештою облишив: не вдавалося як слід заробляти на потреби родини. Згодом відкрив власну майстерню і дотепер ремонтує комп’ютери.

    Мама вивчила італійську ще за часів студентства у Львові, а в Італії закінчила магістратуру і влаштувалася працювати в музей. Дітей — Олеся та його брата — забрали до себе у перший рік нашого тисячоліття.

    В Італії інакше пахло. «Я й досі іноді вловлюю цей запах, але не знаю, як його пояснити», — каже Олесь. А ще хлопцеві запам’ятався йогурт: «У Коломиї ми рідко його їли, це було щось надто дороге. А в Італії його вдома завжди була купа. Я їв той йогурт і був щасливий».

    Потім він до всього звик. Італійську мову пам’ятає у двох крайнощах: «не можу сказати ні слова» і «вільно спілкуюся». «Дітям легше переїхати в нову мову», — припускає він.

    В італійському Трієсті Олесь закінчив школу і вступив до університету. Скоро зрозумів, що навчанням марнує час, – і покинув. Розвозив на замовлення піцу, грав на барабанах, у певний момент виявив, що загруз у комп’ютерних іграх. Був відлюдькуватим і замкнутим. Шукав зміни: «Я розумів, що щось втрачаю і роблю щось не те».

    Допомогла музика вуличного гітариста Естаса Тонне. Слухаючи її, Олесь відчув, що хоче вирушити в мандри. Так виникла ідея податися на ферму.

    Швейцарія, 2005. Час для тиші

    «Я щойно відкрив для себе неймовірне звучання гендпену і теж такий хочу. Але, здається, їх неможливо купити. Хіба якщо самому поїхати до Швейцарії. Я навряд чи це зроблю в осяжному майбутньому… Я б так хотів грати на гендпені дітям, поки вони засинають». Мет, США, із відгуків на сайті виробників. 

    «Я не знаю, за якими критеріями вони оцінюють листи, але мені вже одного разу відмовили. Втім, я не втрачаю надії і пишу їм знову». Робан, Лозанна, із відгуків на сайті виробників. 

    «Нам потрібен час для тиші», — сказала Сабіна Феліксові. Тривала шоста зима нинішнього тисячоліття. Тоді майстри уперше влаштували собі ганґрюе — відпочинок від ганґу. Попередили про це людей, які б хотіли отримати ганґ, і три місяці не приймали нових замовлень і не виготовляли інструментів. Працювали над удосконаленням звуку та новими ідеями. Але повертатися в колишній ритм не мали ані бажання, ані снаги: потрібна була докорінна зміна. Тоді вони згорнули закордонні представництва і позбулися свого сайту. Тепер, щоб замовити інструмент, треба було написати їм паперового листа на адресу PANArt Hangbau AG, Engehaldenstr. 131, 3012, Берн, Швейцарія. Забрати ганґ можна було тільки особисто. Ніякої доставки.

    А коли хтось би написав електронного листа, отримав би шаблонну відповідь: «На цю адресу можна писати тільки з питань ремонту інструментів. Всі інші прохання надсилайте звичайною поштою».

    Італія, 2014. Страх

    «Здається, що всі очі спрямовані на мене, що всі мною цікавляться і всі судять», — розповідає Олесь. Повернувшись до звичного життя в Італії після місяця на фермі, він вирішив займатися вуличним мистецтвом. Почав із бульбашок. Наколотив суміш, секрет якої дізнався на фермі від бельгійця Френка, і вийшов на вулицю. Долоні пітніли. А якщо натрапить на знайомих? Що вони подумають? Вуличне мистецтво — це щось не надто привабливе, чи не так? Щось низькостатусне? 

    Минув рік, перш ніж тривога ущухла і Олесь зрозумів: насправді всім байдуже. «Люди мають повно своїх думок і їм однаково, хто що робить, доки це їм не заважає. Але навіть якщо вони засуджують, за п’ять хвилин про це забудуть», — переконав себе.

    Згодом хлопець залишив роботу — доти працював кур’єром у піцерії, — щоб не було шансу не виходити на вулицю. Та й зароблялося на бульбашках все одно більше, ніж на піці.

    Швейцарія, 2018. Дозвіл

    Виробники, які хочуть послуговуватись нашою технологією, повинні придбати ліцензію.
    Із сайту PANart.

    Від моменту, коли Сабіна й Фелікс заснували компанію PANart, до першого виготовленого ганґу минуло сім років: для доброї музики ж бо потрібна добра сталь. Майстри довго над нею чаклували, а тоді запатентували технологію виробництва і навіть дизайн деяких інструментів: 8552279 — номер патенту у Штатах і 2443625 — у Європі. Відтоді їхню ексклюзивність час від часу намагались «атакувати». Утім, Сабіна й Фелікс переконані: усі ті, хто виготовляють дублікати, копії та підробки ганґу і називають ці свої інструменти гендпенами, куполами, пентемами, хочуть нажитися на людях, які прагнуть незвичної музики. Фейкові інструменти часто гірші за якістю, а ціни на них завищені.

    Але попит розставив усе на свої місця. Нині у світі приблизно 150 компаній майструють модифікації ганґу. Тепер загальне слово на позначення цього музичного інструмента — гендпен.

    «Нехай це й не відповідає духові часу, ми все одно дуже цінуємо, коли люди приїздять до нас поставити підпис на угоді про купівлю інструмента і тиснуть нам руки. Так буде й надалі», — йдеться на сайті PANart. Він відродився після перерви на тишу.

    Італія, 2015. Терпіння

    На свій гендпен Олесь чекав лише рік. Виробників знайшов в італійському Турині. Вони прийняли замовлення, озвучили ціну — тисяча сто євро — і сказали запастися терпінням. Це був п’ятнадцятий рік нашого тисячоліття.

    Поки чекав на гендпен, почав грати на глюкофоні. Ходив із ним на вулиці Трієста і час від часу собі повторював: «Насправді нікому немає до мене діла». За рік поїхав по свій гендпен до Турина особисто, хоча й міг замовити доставку поштою.

    «Було б чудово, якби ти навчився грати на цій штуці», — ще на фермі сказав Олесю товариш і ввімкнув найпопулярніше відео із гендпеном на ютубі. «Я бачив цей інструмент і раніше, але ніколи не думав, що зможу на ньому грати», — пригадує Олесь. Він вирішив не чекати, поки доїде до Трієста, і вийшов із гендпеном на вулицю прямо в Турині.

    Львів, 2016. Свобода вибору

    Навесні 2016-го Олесь перебрався до Львова. Спершу приїхав до Коломиї на Великодні свята, але швидко там знудився. Тому сів із братом на потят і подався на прогулянку. Грати на львівських вулицях сподобалося настільки, що хлопець повернувся сюди ще раз і вирішив затриматися довше. «Живучи у Львові, я почуваюся в постійній подорожі. Коли граю на вулиці, до мене постійно підходять люди, знайомляться, кличуть на каву. У Трієсті такого не було». На запитання, яке найважливіше знайомство йому принесли музика і вулиця, відповідає: знайомство з дружиною.

    «Для мене гра на вулиці — це символ свободи. Передовсім свободи від страху, що тебе засудять. А також нагадування, що кожна людина має навчитися щось віддавати», — розповідає Олесь. 

    Він ніколи не зациклювався на грошах. Тим паче, що у грі на вулиці гроші — це результат, який неможливо ні передбачити, ні вплинути на нього. Якщо зосередитися на грошах, у процес, тобто в музику, зануритися набагато складніше. А саме це для Олеся головне. Та й узагалі, людина розвивається тоді, коли вчиться не брати, а віддавати. І це, звичайно, не тільки про музику. 

    Однак, відколи Олесь відповідає не лише за себе, гроші перетворилися на відповідальність перед іншими. «Буває, що я ставлюся до гри на вулиці як до роботи. Тоді граю без натхнення і для результату, — каже хлопець. — І так, з одного боку, втрачається цінність цієї музики. А з іншого, свобода мусить мати рамки».

    Із відповідальністю свобода обмежується, каже Олесь. Але обрати для себе обмеження — це теж свобода. 

    Без місця, без дати. Вихід із ситуації

    Щоб заробляти більше і встигати за конкуренцією, Сабіні й Феліксові потрібно відмовитися від своїх принципів і ритуалів: щорічного ганґрюе на три місяці, листів від клієнтів звичайною поштою і відсутності доставки. Інакше зовсім скоро люди звернуться по інструмент не до них, а до тих, хто зробить його швидше і не вимагатиме надмірних зусиль. Як-от приїхати особисто до Швейцарії, почекавши перед тим на своє замовлення кілька років. Однак якщо Сабіна й Фелікс на це погодяться, вони втратять нагоду вигадувати нові, інші й ліпші звучання для сталі. Експерименти з музикою потребують тиші.

    Олесеві ж, аби заробляти більше, треба грати там, де багато людей. Однак де натовп — там і галас. А також інші музиканти, які з тієї ж причини надають перевагу залюдненим місцям. Проте в галасі музика гендпену губиться: вона не може змагатися ні з гудінням розмов, ні, тим паче, з іншою музикою. Тому Олесь обирає тихі місця з доброю акустикою: дворик-перехід між вулицями Вірменською та Лесі Українки чи площу Коліївщини. 

    Музика сама собою теж потребує тиші.

    [Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00