Дерев’яне серце
    Віра Курико 6 Травня 2019

    Дерев’яне серце

    Як відходять у вічність дерев’яні будинки Чернігівщини, а місцевий ІТ-спеціаліст береже пам’ять про них

    У селах на півночі Чернігівщини, попід кордоном із Росією та Білоруссю, життя людей і понині збудоване з дерева — хата, сарай, клуня.

    Коли помирає останній господар, вікна хати тут зачиняють химерними різьбленими віконницями — спадщиною минулих поколінь. Відтепер у ній ніхто не живе. Красти звідти — страшний гріх, а зірвані з хатніх «городчиків» і «палісадників» квіти нестимуть лихо. Адже ти крадеш у мертвого.

    Чернігів, мабуть, їхній останній форпост — нижче на південь дерев’яні хати поволі зникають.

    Подекуди в місті дерев’яна забудова збереглася так щільно, що поринаєш у Чернігів ХІХ століття, який байкар Глібов називав «губернським хутором». Утім, дедалі частіше різьблене минуле відступає під натиском пластикового сьогодення. Більшість дерев’яних будинків не належить до місцевих пам’яток архітектури, тож власники господарюють на свій розсуд.

    У вихідні 31-річний чернігівський дизайнер Станіслав Іващенко взуває кросівки, бере наплічник, навушники та йде шукати дерев’яні мережива за парканами чужих обійсть. У створеному з друзями онлайн-музеї «Дерев’яне мереживо Чернігова» він береже різьблені скарби міста від господарів і часу. Тут уже зібрано фото двохсот оригінальних чернігівських пам’яток.

    — Так, реконструювати столітній будинок важко й дорого, — каже Станіслав. — Та навіть заможні не розуміють, що зашивають у цей вульгарний пластик туристичний потенціал міста.

    Різьблені обереги

    Почати огляд дерев’яного Чернігова Станіслав радить із Застриження, хоча цього району майже ніхто вже так не називає. Це давня околиця міста, де два століття тому селилися купці, ремісники й чиновники.

    Міська дерев’яна забудова, з її півниками, зірочками, квітами на вікнах і дахах, вразила хлопця років у п’ятнадцять — коли, як каже сам, почав приглядатися до світу.

    Чернігів часто асоціюється з десятками церков, які добре видно ще з передмістя. Зазвичай ними туристів і водять. Рідко почуєш про дерев’яні будинки, що мають ґанки з колонами, вежі на дахах, різьблені стіни, вікна, фронтони. У більшості українських міст таке збереглося лише у камені.

    Хвилі та промені, рослинні орнаменти, звірині мотиви, зірки — будинки ніби вдягнено у вишиванки чи розмальовано, мов писанки. Місцевий історик Сергій Черняков пояснює, що всі візерунки — невипадкові. Наприклад, прямокутники, ромби — то поля, крапки в них — зерно. Вирізаючи їх, людина творила оберіг, своєрідну молитву про захист і добробут для дому.

    Станіслав дістає телефон і відкриває мапу дерев’яних скарбів. Кількасот крапок, а за кожною — чиїсь уявлення про світ і життя.

    З таким життям не до краси

    За підрахунком іншого чернігівського історика, Сергія Леп’явка, щороку місто втрачає від п’яти до десяти дерев’яних будинків.

    Жити у дерев’яному будинку кінця ХІХ — початку ХХ століття насправді не так уже й радісно. Опалення переважно пічне, стіни потрібно утеплювати, а рами у вікнах замінювати, бо крізь рідні вітер свище. З таким життям не до краси.

    Минулого літа після рясних дощів в одному такому будинку тріснула стіна. Вода підмила старий фундамент — столітнє дерево, хоч і обкладене цеглою, не витримало. Власниця з порожнім поглядом показувала тріщину і не могла дібрати слів.

    Утім, іноді будинкам щастить і їх реставрують, відновлюючи первинний вигляд.

    Є будинки живі й мертві водночас. Ідемо повз такий, поділений навпіл. Одна половина — вибілена, вифарбувана, дах новий блищить. Гарно, але чогось бракує. Друга половина — глина, дерев’яні дошки, розбита покрівля, похилені віконниці. Вони й видають, що саме втратила інша половина після ремонту.

    — Я не мрійник і розумію, що ми не можемо їх усіх відреставрувати. По-перше, це дорого. По-друге, потрібно ще знайти майстрів, здатних відновити первинне різьблення. Адже часто робота — ювелірна. Але можна врятувати найцінніші, а решту — хоча б запам’ятати, — пояснює Станіслав, навіщо робить свій фотомузей.

    Шо ти тут робиш?

    До ІТ-дизайну Станіслав прийшов самостійно, через відеолекції та самоосвіту. Нині веб- та мобільний дизайн — його основна робота.

    — Разом із працею в ІТ постала технічна можливість зробити бодай щось для чернігівських будиночків, а також з’явились охочі допомогти.

    Здавалось би, просто сайт, але клопоти не лишень технічні. Станіслав укотре вилазить ледь не на паркан чужого обійстя, аби сфотографувати вікно. Найгірше, коли звідти висовується власник із настороженим поглядом.

    — Шо ти тут робиш?

    Музейна справа вже навчила хлопця не торопіти. Вдих — і він починає пояснювати:

    — Ми робимо онлайн-музей дерев’яних будинків Чернігова, щоб зберегти бодай пам’ять про них.

    Видих — веде далі:

    — Адже дерево — нетривкий матеріал, воно гниє від вологості, швидко згоряє в пожежах…

    Власник недовірливо здіймає брови:

    — Ви хочете, щоб нас потім пограбували, да?

    Втім, найчастіше господарям приємно, що їхню оселю вважають пам’яткою.

    Але музей потребує історії. Інформацію про будинки Станіслав разом з істориком Володимиром Пилипенком спочатку марно шукали в архівах — переглядали старі міські газети, дореволюційні путівники. Важливо було з’ясувати, хто спорудив будинок, хто там жив, чому він саме такий.

    Згодом член команди «Мережива» Тетяна Романюк по крихтах назбирала історії 25 будинків. Щоб знайти кілька речень про будинок, часом доводилося вивчати історію всієї вулиці.

    Тим часом бекенд- і фронтенд-програмісти Леонід Скрипка та Олексій Самойленко робили сайт.

    — Це некомерційний проект, ми займаємося ним у вільний час. Але з непоганими заробітками в ІТ поволі починаєш замислюватися про власний внесок у цей світ, — говорить Олексій.

    — Важливо, щоб люди затримувалися на сайті, не виходили байдуже, як проходять повз будинки, — додає Леонід. — Наша робота полягає в тому, щоб відвідувати музей було не лише цікаво, а й зручно і приємно.

    На сторінці музею у Фейсбуці команда розпитує чернігівців про історію будинків та шукає нові підказки для порятунку або музеєфікації.

    Щастя і нещастя будинкове

    — Приватний будинок — справа власника. Але пам’ятки, що перебувають у комунальній власності і ніби мають охоронятися, часто у ще гіршому стані, — каже Станіслав.

    Деяким будинкам щастить, іншим ні.

    Серед щасливих є один арт-центр, де щодня відбуваються вистави, зустрічі й виступи, а тому його різьблення весь час підправляють.

    Пощастило і так званому «Будинкові Дроздова». На вулиці Станіславського він стоїть уже понад сто років. Спочатку цю ділянку купив письменник Михайло Коцюбинський, а згодом продав економістові Йосипу Дроздову.

    «Будинок Дроздова» схожий на ляльковий — зовні різьбленим мереживом покрито ледь не все. Нині тут центр реабілітації людей з обмеженими фізичними можливостями. Ще на початку 2000-х будинок був аварійним і навіть не опалювався. А дереву без опалення не витримати.

    — Центр якимось дивом вибив для себе цей будинок і власними силами відреставрував його. Зробили опалення, стіни поґрунтували глиною, як у давні часи, повернули ліпнину, замінили підлогу, — розповідає Станіслав.

    Інший будинок, який на початку минулого століття належав міському священикові, тривалий час стояв обклеєний оголошеннями та рекламою. Згодом місто віддало його в оренду ресторанному бізнесу. Власники знайшли майстрів, які повністю відновили його первісний вигляд. Щоправда, за кілька років не втрималися — знесли задню частину будинку та прибудували двоповерхову стилізовану під старовину споруду.

    Поруч — «Будинок Спановського» із квітами на фронтонах, орнаментами навколо вікон, розбитими шибками та прогнилою стелею. Йому — не пощастило.

    На ньому, загубленому поміж багатоповерхівок, досі висить табличка з адресою, якої давно не існує, — «Немировича-Данченка, 15». «Будинкові  Спановського» сто років. На стіні — тримач для гасової лампи. Всередині — плакат: «Придите ко Мне, все труждающиеся и обремененные, и я успокою вас». На початку 2000-х будинок орендувала релігійна громада. Але кілька років тому вони виїхали — будинок занепав. Наразі тут немає нічого, крім пошматованої деревини й видертої зі стін електрики.

    «Будинок Спановського» перебуває на балансі області, а земля під ним належить місту. Орендаря не знайшли, тому виставили споруду на продаж. Цього літа Станіслав з іншими чернігівцями неодноразово прибирав із нього сміття. Вилізли на дах — кут будинку гниє. Одного дня стеля може не витримати.

    Іще один нещасний з 1877 року стоїть за півкілометра від «Будинку Спановського». У ньому протягом 1919-1961 років жили три покоління лікарів Полторацьких. Тут збиралася міська еліта: художник Михайло Жук, письменники Олесь Досвітній і Микола Хвильовий, історик Аркадій Верзилов, поет Микола Вороний. У будинку ще залишилися різьблені двері й карнизи. Але наразі ним ніхто не опікується, всередині нема підлоги, ледве тримається дах, а поруч загрозливо підступають ресторани.

    Серце Чернігівщини

    Понад шість років тому чернігівські історики пропонували зі старих різьблених будинків створити музей просто неба. Всередині поставити речі, якими користувалися у ХІХ — на початку ХХ століть. Проводити там свята й виступи, облаштувати галереї місцевих майстрів. Наразі за це ніхто не взявся.

    Ще одну ідею пригадує чернігівський історик Володимир Руденок — буцімто у 1970-х пропонували відтворити Чернігів кінця ХІХ століття: розібрати найцінніші будинки, перенести на одну невеличку вулицю, зробити її пішохідною, можливо, ґрунтовою, пустити нею кінні екіпажі, а в будинках відкрити стилізовані кав’ярні, перукарні й пекарні. Через масштаб витрат про ідею забули майже одразу.

    Тим часом Станіслав прокидається о шостій ранку і має кілька годин до роботи. Він відкриває фото, обробляє їх, підлаштовує розміри, завантажує на сайт. Багато експонатів онлайн-музею вже зникли з цього світу. Тож команда «Мережива» закликає чернігівців змінювати своє ставлення до дерев’яної архітектури міста, дбати про неї. А онлайн-музей потурбується, щоб наступні покоління могли побачити Чернігів, якого більше немає.

    — Ми ж тішимося, коли знаходимо старі фото нашого міста. Може, наш музей змусить тужити за оцим втраченим ґанком, вікном, карнизом. І людина замислиться, дбатиме.

    Тож у вихідний він іде звивистою вулицею Воскресенською на автовокзал. Повз улюблені дерев’яні будиночки, які вважає серцем Чернігівщини.

    — Можна мені квиток у якесь північне село чи містечко в області, на ваш вибір? — цілком серйозно просить касирку.

    Жінка піднімає брови й на мить губиться.

    — Будь-куди? Квиток? Я правильно розумію?

    — Так, будь-куди. Куди б ви порадили?

    [Цей репортаж створений в рамках спецпроекту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00