Дівчата виходять на поле

    Дівчата виходять на поле

    Чим живе український жіночий футбол. Історія команди Вищої ліги, що тренується на сільському стадіоні

    Жіночий футбол в Україні не такий популярний, як чоловічий. Статус професійних клубів мають лише команди Вищої ліги, тоді як у чоловічому футболі професійними вважають і Першу, і Другу.

    У Вищій жіночій лізі грають десять команд. Раніше українські футболістки часто ставали легіонерками за кордоном — через вищу зарплату. Однак, кажуть у відділі жіночого футболу Української асоціації футболу, ситуація змінюється і дедалі частіше гравчині з інших країн приїжджають виступати за українські клуби.

    Одна з команд Вищої жіночої ліги «Ятрань-Берестівець» базується у невеликому селі Уманського району на Черкащині. Дівчата мріють про перемоги у Чемпіонаті України, повні стадіони вболівальників та власних ультрас.

    «Слабка стать»

    — Дєвочки, дєржитєсь! — кричить вусатий чоловік у смугастій футболці. Неділя. Травнева спека, в небі ані хмаринки. На сільський стадіон сходяться вболівальники.

    — Та ви знаєте, що результат на 30 % залежить від того, як ми їх тут підтримуємо? — звертається вусатий до односельців.

    У ньому кипить суміш тривоги й азарту. Він постійно коментує гру і сперечається з тренерами супротивника.

    — Та то ж слабий пол грає! — гукають з одного боку трибуни.

    — Слабий? А ти вийди попробуй! — відповідають йому з іншого.

    — Та почніть вже забивати на своєму полі!

    — Погано грають, бо вітер з Краснопілки!

    — Ану покинь м’яча, я тобі кажу!

    «Ятрань-Берестівець» учетверте за останні кілька тижнів грає на домашньому полі. Стадіон «Максимус» — їхня база. Сьогодні вони змагаються з грізним «Житлобудом-1» із Харкова — чинним чемпіоном України.

    Жодного гола в першому таймі. У другому два — харків’янки вкотре перемогли. Вболівальники засмучені — «Ятрань» знову програла.

    — Нічо, дєвочки! Потренуєтесь — у когось та й виграєте! — підтримують переможених чоловіки.

    Люди розходяться святкувати решту неділі, а на розпеченому полі залишається густий солодкуватий запах — харків’янки розлили шампанське.

    Куди приводять мрії

    Жіночий футбол можна побачити здебільшого лише на стадіоні. Жоден український телеканал матчів не транслює. Дівчатам у цьому спорті не вистачає уваги, сумує тренер «Ятрані» Володимир Пею.

    Але в цілому він задоволений: програти 0:2 чемпіонам — не найгірший результат.  

    Пею одягнений у форму команди. «Ятрань» — його втілена у життя мрія.

    Після школи пішов у Черкасах здобувати спеціальність «учитель фізкультури». Вчителював, а згодом став директором школи у селі Ятранівка поблизу Умані. Хотів мати сина і зробити його футболістом, та народилося двоє дівчат. Мрію здійснила менша, Юля. Батько заради неї не раз збирав команду дівчат.

    Потім Володимир оселився у сусідньому Городецькому. Далі була ще одна дівоча команда. Матчі у різних містах України, змагання «Шкіряний м’яч», черговий переїзд, тепер в Умань, і створення «Берестівця», який зрештою і став професійним.

    У 2008 році уманські дівчата здобули першу серйозну перемогу: виграли у «Донеччанки», яка вже тоді входила до Вищої жіночої ліги. За шість років по тому «Ятрань» сама опинилася серед найкращих. Тепер у команді не лише місцеві, а й гравчині з усієї України.

    — Вони як самородки — треба шукати. Зробити команду чемпіонок важко, — каже Пею.

    Щодня футболісток возять на тренування у село Берестівець, де живе трохи більше як вісімсот мешканців. Це 13 кілометрів від Умані. Минулого року коштом місцевого фермера Василя Чекаленка там для команди збудували стадіон. Разом із громадою Чекаленко фінансує «Ятрань-Берестівець».

    Приходить на кожну домашню гру. Під час матчу з «Житлобудом-1» сидить у першому ряду в чорних окулярах. У перерві між таймами показує: звідси видно хату, де виріс. Каже, дає гроші на команду, щоб село розвивалося. Футбольний клуб бізнесом не вважає.

    Фермер хоче, аби «Ятрань-Берестівець» отримала призове місце у Чемпіонаті України. Якщо громада припинить фінансування, він даватиме кошти сам.

    Чоловічої команди у селі немає.

    Пацанки

    Марина вмикає чайник. Невелику квартиру на Європейській вулиці вона розділяє ще з двома гравчинями. За кілька хвилин приходить у гості воротарка Маша. Сідаємо на кухні. Дівчата по черзі розказують про себе. Час від часу гучним гарчанням їх перебиває холодильник «Донбас».

    Марині Косик 19. Народилась і виросла у Здолбунівському районі Рівненської області. Футболом захопилась у п’ятому класі, а вже у восьмому пішла в обласний інтернат фізкультури і спорту. П’ять днів у гуртожитку, вихідні — вдома.

    — Батьки підтримували мене. Казали, займайся серйозно або взагалі покинь. Я їм за це вдячна, — згадує Марина.

    Хоча у початковій школі батько ховав від неї кеди, щоб не бігала грати з сусідськими хлопцями, поки не зробить домашніх завдань. До 11-го класу Марина грала за костопільську команду вищої ліги «Родина-Ліцей», а по закінченню контракту перейшла у «Ятрань-Берестівець».

    Тренування у дівчат щодня, у вихідні — ігри. Це їхня робота, втім, на жіночому футболі не розгуляєшся. Дівчата отримують мінімальні зарплати, порівняно з чоловічим футболом — копійки, а спорту віддають чи не все життя.

    — Чоловічі команди, які грають на районному рівні, часом мають десь такі ж зарплати, як ми у Вищій лізі, — обурюються дівчата.

    Вони сумують, що стадіони збирають небагато вболівальників. Мріють про власних ультрас і потужну підтримку трибун. Майже кожна хоче грати за кордоном.

    Клуб, окрім зарплати, платить дівчатам за оренду квартир та виділяє по кількасот гривень щомісяця на харчування. Частину продуктів купують у складчину.

    — Зарплати невеликі, але прожити можна, — кажуть дівчата.

    Вони стежать за спортивними новинами, дивляться трансляції й захоплюються французькою жіночою командою «Ліон». Більшість подруг — також футболістки.

    В Умані базується ще одна жіноча команда вищої ліги — «Пантери». Запеклі матчі між «Пантерами» та «Ятранню» називають «уманськими дербі».

    Марія Денищич — професійна голкіперка. Дівчата кличуть її Маша. Вони з Мариною однолітки, разом вчилися в костопільському інтернаті.

    — Мені-от цікаво, чому в нас є «Станіславчанка» чи «Янтарочка», але немає клубу типу «Барселоночка»? Це сексизм, — каже воротарка Маша.

    Але дівчата переважно не скаржаться. Люблять свою команду за матеріальну базу (власний стадіон, адмінприміщення, роздягальні, душ), постійну ігрову практику та взаємини в колективі.

    — Бачили колись, особливо на Трійцю, як виповзають на сонце гадюки? Важко буває іноді в командах, де весь рік, як у кублі. А у нас — добре.

    Особистий біль голкіперки — відсутність окремого тренера, адже її гра значно відрізняється від решти. У більшості жіночих команд Вищої ліги такі наставники є.

    Відносини футболісток і клубу — офіційні. Контракт на два роки. Грати за інших без дозволу не можна, втім, жорстких умов у документах немає. Дівчат не штрафують за одруження чи вагітність. Втім, зізнаються, жодна не заміжня.

    — Я б не сказала, шо ми такі прям дєвочки-дєвочки, ми трохи пацанки. На полі треба постійно проявляти силу волі, агресію. Все це переноситься з часом і в життя, — міркує Маша.

    І згадує, як починала грати зі старшим братом.

    — У нас сім років різниці. Стоїмо, метрів десять між нами. Він б’є м’яча, а я відбиваю. Ну як відбиваю, зазвичай м’яч у мене просто вдарявся. Тричі зуби мені вибивав.

    Банти

    Півзахисниця Ольга Авдєєва приїхала з Маріуполя. З 2008-го грала за донецьку «Донеччанку» та маріупольську «Іллічівку». А з 2015-го вона у «Ятрані» і теж сподівається на призове місце у Чемпіонаті України.

    Жити в Умані їй подобається: гарне місто й віддані вболівальники, які підтримують і в радості, і в горі.

    Ольга грає у футбол з дитинства. Спочатку з хлопцями у дворі, потім у чоловічій команді школи. Батьки були заскочені.

    — Який футбол?! Ти ж дівчинка! Банти! — казала їй у розпачі мати.

    Та Оля все просилася на тренування. І добре вчилась, аби не пропускати занять. Мама змирилась, а донька стала професійною футболісткою.

    — Дівчата, як і хлопці, хочуть грати краще, вдосконалювати техніку, забивати. У чоловіків більша швидкість і сила удару, але ми працюємо не менше.

    Минулорічні фінали жіночої та чоловічої Ліги чемпіонів грали у Києві. Чоловіки змагались на «Олімпійському», квитки коштували від 70 євро. Жінки грали на стадіоні «Динамо» імені Валерія Лобановського, вхід коштував від 70 до 100 гривень.

    Носити рояль

    — От би кожне село хотіло мати жіночу команду! Тоді у національній збірній гратимуть найкращі. Хочу, щоб у Вищій лізі було більше колективів одного рівня. Повинна бути конкуренція, а нині дві команди грають, а решта носять рояль.

    Півзахисниця, а за сумісництвом співтренерка команди, Олена Загуменна має на увазі дві харківські жіночі «Житлобуд-1» і «Житлобуд-2». Їх фінансують великі будівельні компанії, тому ці два клуби приваблюють найкращих гравців зарплатами та професійнішими тренерами. «Житлобуди» завжди очолюють рейтинг.

    Олена має невисокий зріст та коротке волосся. Розмовляємо у тренерській. Її жести різкі та енергійні. У футболі вона з восьми років.

    Команду, де починала грати, фінансувала шахта «Трудівська». Батько працював шахтарем, мама у стоматологічному кабінеті. Натомість Олена разом із сестрою стали спортсменками. Уже в 15 Олена почала професійну кар’єру у команді «Донеччанка».

    Потім грала у «Житлобуді-1», двічі в маріупольській «Іллічівці». Олена — володарка Кубка України та чемпіонка Вищої ліги Чемпіонату України. Після завершення ігрової кар’єри планує далі працювати тренеркою.

    — Однозначно, працюватиму з дівчатами. Хоча хлопців налаштовувати на боротьбу легше. Там сказав: «Треба виграти» — і вони пішли вигравати. Натомість із дівчатами важче, потрібен особливий підхід до кожної.

    У жіночому футболі, каже вона, не вистачає посередниць, які б уміли вишукувати великі таланти у маленьких командах. Олена також прагне, щоб її дівчата навчилися більшого, ніж футбол. Бо гра колись закінчиться, а життя триватиме.

    «Потенціал жіночого футболу безмежний»

    Нині українки виступають у чемпіонатах Білорусі, Литви, Польщі, Франції, США, Туреччини та Ізраїлю. Тренер «Ятрані» Володимир Пею каже, що на жіночий футбол чекають серйозні зміни.

    Минулого року фінали жіночої та чоловічої Ліги чемпіонів востаннє відбулися в одному місті, в Києві. Від 2019-го матчі розділили, щоб жіночий фінал став самостійною спортивною подією.

    У 2018 році сам президент УЄФА сказав, що потенціал жіночого футболу безмежний. В УЄФА навіть створили програму з розвитку жіночого футболу. Спілка планує збільшити фінансування та удвічі — кількість футболісток, подвоїти представництво жінок у всіх органах УЄФА та в цілому змінити уявлення про жіночий футбол по всій Європі.

    Поки що світові спортивні компанії закликають юних футболісток не змінювати своїх мрій, але змінювати світ.

    Перед кожним матчем Олена Загуменна підбадьорює футболісток з Умані. Не так важлива перемога, каже вона, як гідна гра.

    Дівчата обговорюють тактику, вдягають форму, гетри, під них — захисні щитки. Збирають волосся і виходять на поле.

    Перед початком матчу тиснуть руки супротивницям, тоді стають у коло обіймаючись.

    «Вперед! Вперед! Вперед!» —  гра починається.

    [Цей репортаж створений в рамках спецпроекту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00