Допоки
    Анна Дев'ятко 30 Січня 2020

    Допоки

    Як українки чекають чоловіків із війни

    Від початку війни понад 300 тисяч українських чоловіків відвоювали або досі воюють на передовій. Удома, за їхніми плечима, чекають сім’ї. Ми поговорили з українськими дружинами про те, як це — чекати чоловіка з війни.

    Віка, чекала два роки

    — Як будуть у мене діти й запитають: «Де ти, батьку, був, коли таке робилося?», що я їм скажу? — порив чоловіка годі було спинити. Прийшла повістка — треба йти.

    Вічин чоловік, автомеханік Діма, тепер збирався. Проходив спеціальний вишкіл, вправлявся в тактиці. Хапав її на руки й бігав, як із вантажем. 

    Відібрали в «Азов» — та й поїхав під Маріуполь.

    За шість років спільного життя вони ніколи не розлучалися. Відпускати чоловіка було тяжко.

    — Не розмовлятиму з тобою до кінця твоїх днів! Що робитимеш, як я з тобою розлучуся? — закидали одне одному, бувало, під час сварок. 

    А тоді лежали в обіймах, бо диван з одного боку провалювався. 

    Коли Діма вже воював, Віка не раз заплющувала очі й уявляла, що коли розплющить — він знову буде поруч. Хоча б на п’ять хвилин. Тоді би вже не відпустила.

    Коли поїхав, сахалася вільного часу. Аби не мучили думки. Завзято вчилася. Не пропускала пар, сиділа в університеті якнайдовше. Шукала містом нерифлені ручки, щоб конспектування не натирало пальці. Влаштувалась у кол-центр і працювала понаднормово. А тоді приходила додому, падала й вимикалась. І так два роки.

    Під час практики Віка мала провести виховну годину зі школярами. Вирішила розповісти їм про війну і написати разом листи на схід. Завдання непросте: не травмувати, але й розказати все як є. 

    — А нічого, що танк рожевий? Я просто хочу, щоб він ніс добро! — рученята старанно виводили «Слава Україні». І їй ставало легше.

    Вона хотіла почуватися співпричетною. Змітала з полиць солодощі. Щоб закордонне і смачне. Щоб було свято. А тоді надсилала свято на передову й пильнувала, аби прийшло.

    Діма завжди був на зв’язку. Дзвонив тричі на день. Якщо не міг — надсилав повідомлення. Або фото нових друзів — пса Бориса, кота, ім’я якого вже забула. Чи власні: у шоломі й балаклаві — по кінчику носа не впізнати.

    Сварилася з ним більше, ніж усі роки до того. Не добирала слів і згаряча казала, що він її не любить і що покинув. Гнівалася й ненавиділа. Кричала: «Ти класний громадянин, але хріновий чоловік». А він не піддавався. Лишень обіцяв, що скоро повернеться.

    «А що робитимеш, як повернеться інвалідом? А як уб’ють?» — запитала якось колега з роботи.

    Віка тягнеться по паперові хустинки. Мине кілька хвилин, і вона прошепоче:

    — Боже, не віриться, що я оце все щойно вимовила.

    Віка спізнилася на зустріч із чоловіком, коли той повернувся з війни. Мала екзамен, з якого не відпускала викладачка. А ще затори, дощ і сніг. Діма вже давно чекав під вагоном, коли вона дісталася вокзалу.

    А тоді — світилася, крутилася, мов дзиґа. Торохтіла без упину. Думала, що огорне його любов’ю і все забудеться. За тиждень друг сім’ї повернув її до реальності: «Шкода, що Діма не такий веселий». Тільки тоді вона побачила чоловіка. 

    Із фільмів і книжок вона уявляла ідеальне повернення. Але їхнє таким не було. Хотіла ідеально зустріти — не вийшло. Думала, повернеться таким, яким пішов, — але зустріла іншу людину. Ніхто їй не казав, що так воно зазвичай і буває.

    Таня, чекала 13 місяців

    Коли зателефонували з військкомату, Таня подумала, що просто потрібне уточнення сімейного стану. Їхній доньці Златі було тоді всього чотири місяці. Та чоловікові вручили повістку й більше не відпустили. Плакати було соромно — перед тими, чиї чоловіки вже були на війні.

    Андрій поїхав на схід у вересні. Колишній соціальний працівник потрапив у інженерно-саперну частину — рили окопи. Жили в полі, у наметах, без душу, без нічого. Влітку і взимку. Таня думала про нього і сама заощаджувала воду: щодня тікала з ванної чимшвидше.

    Жінка була впевнена, що в середині жовтня Андрій уже буде вдома. Десь чула, що термін ротації — 45 днів. Але вперше чоловік приїхав лише за три місяці. Його відпустки тішили й засмучували водночас: чекати легше, ніж прощатись.

    Чоловік довго не бачив дитини й не знав, як із нею поводитись. Таня дорікала в цьому. А згодом шкодувала, бо молодий батько не винен, що треба повертатись на війну.

    Зв’язок тримали у месенджері. Листуватися було зручніше, ніж дзвонити. Мережа не підводила. Головне — зарядити телефон. Коли в Донецькій області Андрієва частина жила в закинутих будинках, заряджали у крамницях. А у полі виручали генератори. 

    Багато сварилися, зазвичай — бо їй було несила чекати.

    Якось Андрій подзвонив о шостій ранку. Ніколи так не робив. Але розмова була порожня. Пізніше Таня дізналася, що хотів почути її голос і про всяк випадок попрощатись. Після виконаного завдання чоловік повертався на базу і потрапив під обстріл. Ховаючись у бліндажі, не знав, чи вдасться вибратися живим. О восьмій перетелефонував: доїхали.

    Одного разу Андрій із побратимом мали один бронежилет на двох. Той почав, було, тягнути рядно на себе, казав: мусить вижити, бо має дітей. А як дізнався, що Андрієвій малій усього кілька місяців, віддав: «Тобі більше треба жити».

    Поки чоловік був на фронті, Таня воювала з війною — в’язанням, серіалами, будь-чим, аби тільки зайняти руки й голову. А ночами снилось, як його везуть уже мертвого.

    — Не так боялась його смерті, як того, що дитина не пам’ятатиме його обличчя.

    Якось на екрані телефону з’явився невідомий номер, і Тані запаморочилося. Знала, що в разі біди дзвонитимуть їй. Відповіла лише за другим разом і мовчала. Слухала, чий голос там почує. На щастя, дзвонила сусідка. Спочатку Тані відлягло, а потім розгнівалася. Страх незнайомих номерів лишився досі.

    Після повернення Андрій нашвидкуруч повісив у кухні український прапор із підписами побратимів. Знайома психологиня радила прибрати, аби нічого не нагадувало про війну. Андрія це обурило. Прапор досі там, але вже випраний та попрасований.

    Із бронежилетом і каскою теж не змогли попрощатись. Чи тому, що то вже талісмани, чи тому, що можуть іще стати в нагоді. Тепер вони в коробці, на якій спить кіт.

    Олеся, чекає досі

    Олеся не застала моменту, коли Ярославові прийшла повістка. Вони познайомилися вже на війні. Він — професійний військовий, вона — студентка-волонтерка, яка поїхала на схід із театральною програмою.

    Вона й не гадала, що зустрічатиметься, ба більше — одружиться з військовим. Але суворий командир усе ніяк із голови не виходив. І вже за пів року вона дала обітницю чекати завжди.

    Коли чоловік не на передовій, а десь на базі неподалік, Олеся приїжджає в гості. Туди, де написи «тут живуть люди» на будинках привчають цінувати те, що вдома. На фронт їй їхати не страшно. Важко повертатись у велике туристичне місто, де живе. Де замість розуміння буяє поміж людей байдужість і нахабство.

    — Вони таке тут роблять, а десь мій чоловік за них воює.

    Онлайн вони разом цілодобово. У листуванні часто сваряться, здебільшого — через дрібниці.

    — На відстані ми дофантазовуємо. Він може просто не додати смайлика, а я вже образилась.

    Ярослав часто каже їй, що вже старий. Олеся нагадує, що йому лише 25. Втім, на війні старіють швидко. Про можливі посттравматичні розлади й панічні атаки вона дізналася вже після одруження. Пішла на магістерську програму з психології, щоб краще розуміти чоловіка. Почала більше його питати й сама стала відкритішою. Пояснює йому: «Мені страшно, тому ми зараз сваримося».  

    І рахує дні.

    Сьогодні в Україні існує близько десятка громадських організацій і центрів підтримки дружин, чоловіки яких воюють в ООС. Вони створюють і поширюють допоміжні матеріали в медіа, організовують тематичні події, надають психологічну допомогу. Одна з найбільших організацій — «Об’єднання дружин і матерів бійців учасників АТО». Базуються в Києві, але мають 18 філіалів по всій Україні. Звернутись може кожна. Також жінки об’єднуються у спільноти на фейсбуці.

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00