Два капітани
    Оксана Княжик 25 Липня 2019

    Два капітани

    Як онук легенди тернопільського озера продовжує дідову справу

    Рухом, відточеним роками, заводить двигун судна. Вслухається у стугон, що наростає. Озирнувшись до команди, хвацько віддає традиційний наказ: «Ну шо?! Пагналі!». І біло-блакитний круїзний теплохід «Герой Танцоров» відчалює від берега. Саме так понад 50 років розпочинав кожен вихід у велику воду міського озера легендарний тернопільський капітан — Тарас Григорович Парій.

    Він справді був місцевою легендою, а його теплохід — одним із символів міста. Щороку мешканці чекали відкриття сезону, аби прогулятись водою у його товаристві. В капітанській рубці Парія траплялося різне: не раз тут ховали букети схвильовані перед освідченням хлопці. А якось капітану довелось пірнати, щоб урятувати весільних гостей. Ті з необережності впустили в озеро сумку з ключем від комори, де зберігали продукти. Пішли до Парія, а той, довго не думаючи, стрибнув в озеро і вихопив із води втрату. Бувало й інше — якось на теплоході правили панахиду: американський меценат Джон Звожек заповів розвіяти його прах над озером.

    Нині з малого причалу, що на набережній у центрі Тернополя, щодня вирушають теплоходи. Набережна на кілька кілометрів простягається дугою вздовж озера, що зібрало навколо міські масиви, пляжі й ліс. Майже 60 років тому на тутешню воду вперше спустили теплохід «Герой Танцоров». І хоч його багаторічний капітан пів року як пішов із життя, ця справа живе далі. 

    В капітанській рубці Парія траплялося різне: не раз тут ховали букети схвильовані перед освідченням хлопці. А якось капітану довелось пірнати, щоб урятувати весільних гостей

    Капітанське дитинство

    О 10:54 на центральному причалі з десяток людей чекають на теплохід. Матрос пришвартовує прогулянкове судно «Герой Танцоров», запрошує на борт.

    — Ооо, капітан сьогодні у формі! — вигукує чоловік із натовпу.

    У будні капітан може дозволити собі прийти у цивільному — в сорочці та джинсах. Але сьогодні вихідний та ще й свято, День морського і річкового флоту. В такі дні Віталій Стасюк, 36-річний онук Парія і теперішній капітан теплохода, одягає парадну форму — білу сорочку з погонами і такого ж кольору штани. 

    Піднімаємось трьома високими сходинками до капітанської рубки. Тут просторо. Окрім штурвалу, є журнальний столик і мінідиван. Знімаючи темні окуляри, капітан бідкається, що судно щойно з ремонту і його не встигли ідеально дорихтувати. Заповнює бортовий журнал. Високий, підтягнутий, має широку усмішку і татуювання — від зап’ястя до ліктя написано «Віталій». У цій рубці він завжди був своїм.

    — У дитинстві Тарас Григорович дозволяв мені триматися за штурвал разом із ним. Я страшно любив ту справу, бо дідусь капітан і я мав прямий доступ до святої святих. Бувало, посадить на коліна, дасть штурвал — і я йду помаленьку. А він підказує: «Дай вправо! Дай вліво! Тримай! А зараз обережно, бо кине». В такі моменти мене розпирала гордість — схоже, мабуть, переживають діти, коли батьки саджають їх до себе на коліна й дозволяються керувати автомобілем. А мені довіряли ціле судно! 

    Капітанський онук під дідовим наглядом водив корабель із восьми років. «На, поштурваль собі», — сказав якось Григорович, коли малий привів на судно увесь свій клас. Віталій штурвалив, а однокласники спостерігали з роззявленими ротами. Вже у 12 майбутній капітан учився швартувати човен, у 15 — працював матросом на дідовому судні.

    — Починав із матроса-касира. Дідо сидів у капітанській рубці, а я бігав унизу з канатом, швартував і драяв палубу. Вилажу якось по перилах на рубку, встромляю голову у вікно й кажу: «Ну шо, є пасажири, діду, можна вирушати». А він пальцем показує — мовляв, ану ходи сюди. Я спускаюсь, відчиняю двері, він мене садить і починає відчитувати: «Дідо я тобі вдома, а тут — Тарас Григорович і на «ви». Як заходиш у рубку, стукаєш і питаєш, чи можна зайти, а я тобі даю добро». Трохи образився на нього тоді. 

    З часом Віталій обміркував дідові слова і перейняв правила субординації. Зі своїми матросами поза роботою він — друг, а на судні — начальник. Бо так має бути. 

    Капітанський онук під дідовим наглядом водив корабель із восьми років. «На, поштурваль собі», — сказав якось Григорович, коли малий привів на судно увесь свій клас. Віталій штурвалив, а однокласники спостерігали з роззявленими ротами

    Поки говоримо, судно проходить повз ятку з морозивом, що на березі. 

    — Теж тут колись мав свою, — каже Віталій. — Я ж на економіста вчився, хотів бути бізнесменом. Але завжди працював на судні. Григорович брав мене не напором, а так, легко й поступово. «Ти не спіши, — казав. — Можеш і тим усім займатися, але ти ж відчуваєш, що робота на судні тобі подобається, вона для душі. Звільнитися все встигнеш». Зрештою я вступив до Київської академії водного транспорту на судноводія. Зрозумів, що це таки моє покликання — не можу без суден. 

    З рубки капітана видно верхню палубу, на ній зібрались майже всі пасажири. Фотографуються, мружачи очі від сонця.

    — Пасажир для капітана Парія був цар і Бог. Боронь Боже щось не так сказати до людей, які негарно поводяться. Бо пасажир прийшов до нас і приніс гроші, тож ми маємо його прокатати. Якось, пам’ятаю, ледь набралося з десяток відвідувачів, кажу Григоровичу, що нам невигідно їх катати, дешевше обійдеться простій. А він непохитно: «Нічого. Що таке вигідно-невигідно, коли вони приїхали сюди заради цього?! Пагналі, я сказав». 

    Капітан Парій часом любив додати російських словечок у розмову. Хоча сам родом із Тернопільщини, але з 14 років довелось їхати працювати на будівництво у Дніпро. Потім служив на флоті, і аж затим повернувся до Тернополя. Як траплялися на судні гості з Дніпра, завжди розпитував, з якої вони вулиці, — бо ж, може, то він їхній будинок зводив. 

    Повертаємось до причалу вдруге — по нових пасажирів. Ближче до обіду охочих покататись більшає. При тому щойно перед нами вирушив інший теплохід — той, що його капітан Парій перебрав власними руками. 

    Врятувати ПТ-50

    Судно, що раніше мало назву ПТ-50, виблискує на сонці, мов нова копійка. Помальований у білий колір з блакитною палубою теплохід упевнено ходить озером. А ще не так давно він мав геть інший вигляд — був занедбаний до того, що на палубі поросла трава. Капітан Парій миритися з цим не хотів: «Треба відновити!». Три роки команда мордувалася над тим, щоб дати суднові друге життя. Григорович керував процесом, а підлеглі опанували два десятки спеціальностей: від маляра-штукатура до механіка. Встановити серце корабля — двигун — доручив онукові Віталію. «Кинеш його і запустиш за цією книжечкою», — сказав. Майбутній капітан довго мучився, лаявся, але дідів наказ виконав — інших варіантів той не давав.

    — Недобросовісний орендар вгробив судно. Дідові потім сказав: що хочете, те й робіть із ним. А він його своїми руками перебрав. Він звик до такого. У 90-х, бувало, навіть пробоїни за власні гроші латали. Григорович мав різних знайомих — зателефонує в локомотивне депо, попросить бочку масла — і йому привезуть, попросить запчастину — дадуть запчастину. Він їх за те когось катав, комусь щось помагав. До Києва на танковий завод їздив по блок для двигуна. Усе робив своїми силами. Років десять тому ми разом із дідом створили підприємство і команду, яка відновила другий теплохід з нуля.

    У 2011-му два капітани тернопільського ставу пустили у плав відремонтоване судно.

    — Відкривали його на День Конституції, 28 червня. То ж вихідний і людей багато, а на озері велика хвиля. «Слухай, — каже Григорович. — Давай ти вийдеш на відремонтованому судні капітаном, а я на другому». Я аж перелякався: «Діду, та я на ньому ні разу не штурвалив, не знаю, як воно себе веде». Він: «Научишся, давай». Від хвилювання я цілий день ні крихти хліба до рота не взяв. Був біло-зелений і пив саму воду. Командою ми випробовували судно перед запуском і могли довіритись один одному. А тут я лишився з матросом, теж зеленим і з квадратними очима. І ми пройшли разом це бойове хрещення, вирулили. Володя-матрос тепер там капітан.

    Причалюємо до Дальнього пляжу на протилежному боці озера. Капітан залишає рубку, щоби простежити, чи добре пришвартувався. Нагадує тим, хто хотів позасмагати на пляжі, що час виходити. Повертається і викручує штурвал.

    Серце зносилось

    Григоровича не стало у грудні минулого року. Останнім часом капітан хворів — серце турбувало. Усі близькі знали, що смерть близько. І коли вона таки прийшла, очі капітанові закривав онук, якому належало продовжити дідову справу життя. У час прощальної церемонії Віталій Стасюк подав останній гудок для капітана на обох суднах.

    Вони жили в одному домі, тільки на різних поверхах. Віталій досі зрідка піднімається на третій — туди, де жив Григорович. І досі відчуває такий рідний дідів запах. 

    — Він був мені і дідом, і другом, і компаньйоном, і другим батьком. Перед його смертю я два роки хворів, мав ниркову недостатність і лікувався за кордоном. Але він дочекався мого повернення. Казав трохи розслабитись, акліматизуватись, а тоді ставати до роботи. В останній розмові зізнався, що не вірить у свою смерть. «Віталіку, я полежу, потім почну потрохи ходити, а тоді знову встану і сяду за штурвал. Ти будеш командувати, а я собі десь-колись прийду, тебе підміню». Дуже ще хотів жити.

    Водою нам назустріч наближається другий корабель тернопільського озера. Капітан Стасюк вивертає штурвал управо, щоб його оминути.

    — Знаєте, як тепер називається колишній ПТ-50? — запитує і сам відповідає: — «Капітан Т. Г. Парій», як дідо. Це я його так назвав. Як приніс Григоровичу офіційні документи з назвою, то він сказав своїм специфічним акцентом: «Та їтіш його двадцять! Да зачем воно нада? Ну шо ти таке робиш?». Але я бачив, що насправді його це втішило. 

    Він трохи мовчить, вдивляючись у воду. 

    — Сподіваюсь, — каже зрештою, — що не підведу його.

    Завтра зранку він знову стане за штурвал. Відточеним рухом заведе двигун. Вслухатиметься у стугон, що наростатиме. І, озирнувшись до команди, хвацько віддасть наказ: «Ну шо?! Пагналі!». Точно як дід. 

    Він був мені другом, компаньйоном і другим батьком. В останній розмові зізнався, що не вірить у свою смерть. «Віталіку, я полежу, потім почну потрохи ходити, а тоді знову встану і сяду за штурвал. Ти будеш командувати, а я собі десь-колись прийду, тебе підміню». Дуже ще хотів жити

    [Репортаж опублікований за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00