Глибоке озеро
    Олег Криштопа 10 Вересня 2019

    Глибоке озеро

    Уривок із книги Олега Криштопи «Останні українці Польщі»

    Видавництво «Discursus» за підтримки Українського культурного фонду готує книжку репортажів Олега Криштопи «Останні українці Польщі».

    Йдеться про унікальні історії українців Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини, яких у 1947 році у рамках операції «Вісла» депортували з їхніх земель та розпорошили на півночі та заході нової польської держави. 125 тисяч українців силоміць переселили на території, що раніше належали Німеччині. Звідти так само примусово виселили етнічних німців, а українцями заповнили ці так звані «повернені землі».

    Репортажист Олег Криштопа та фотографиня Христина Бурдим проїхали 6500 кілометрів Польщею, зустрілися з тамтешніми українцями й задокументували історії тих, хто зберіг свою національну ідентичність. Ми публікуватимемо частину матеріалів, які згодом увійдуть до книги.


    Раптовий сигнал телефона — це зазвичай погані новини. Так і є. 

    «Вітаємо Вас у Росії», — з кривою посмішкою зачитую повідомлення від оператора. 

    — А! — Михайло Кертичак з розумінням махає рукою в порожнечу на горизонті. — Це геть поруч. Буквально ось там. Три кілометри звідси. Будьте обережні! Роумінг. 

    — Росія чи Польща, але ми все одно в роумінгу.

    — За кілька кілометрів звідси один німецький філософ сказав, — Михайло артистично підіймає палець правої руки до неба, — «Зоряне небо наді мною (кулаком лівої він вдаряє себе в груди) і моральний закон у мені!» А нещодавно якийсь москаль написав на його домі: «Кант — лох». Це у Кенігсбергу, який сьогодні Калінінград. 

    Вечоріє. Ми сидимо на ґанку старого німецького дому в Східній Пруссії, нині Польща, де останні 70 років жили українці. П’ємо холодне пиво, щоб порятуватися від раптової червневої спеки, і спостерігаємо за лелеками у гнізді на сусідньому стовпі. Мати дбайливо годує дитинчат.

    — Цього року троє, — відсьорбнувши пива, каже Михайло. — Юрко, мій брат, уже покійний, кожного року записував, скільки лелеченят. Переважно було троє або четверо. Треба знайти ті записи. 

    Михайлові за 60 — у нього сива борода, а очі завжди ховаються за темними сонцезахисними окулярами. Він міг би бути актором — так артистично цитує вірші. Ще він знає багато анекдотів, але за сміхом його читається сум. Михайло, як і десятки тисяч інших українців, народився тут, на півночі сучасної Польщі, за кілька кілометрів від Калінінградського анклаву Росії, — друге покоління виселених із так званого Закерзоння в рамках акції «Вісла». 

    — Така ідилічна картинка, як лелека-мама дбає про дітей, — знов озивається Михайло. — Але знаєте, що буває, коли дитинча народжується кволим?

    Ми не знаємо. 

    — Мама своїм дзьобом, наче ножицями, хапає його за шию і… переламує. А потім розгойдує і жбурляє якомога далі від гнізда. 

    Михайло ковтає ще пива:

    — Хоча, з другого боку, коли діти здорові, вона неймовірно жертовна мати. У сильну спеку розставляє крила, щоб захистити дітей від сонця. І весь день ходить колом навколо гнізда, створюючи для них тінь. Таке-то. 

    Далі сидимо мовчки — спиною до німецького будинку, обличчям на північ, до Росії, вдивляючись у занедбану пустку, яку рятує від безсенсовості хіба що лелече гніздо. Сьогодні це Глембоцьк, Польща, а колись було німецьке Тіфензеє, тобто глибоке озеро. До озера, справді глибокого, ми підемо завтра вранці, а сьогодні я намагаюся зрозуміти жорстоку іронію історії: раніше німецькі землі стали польськими, а на місце виселених німців переселили українців, теж виселених. Велике переселення народів — імені Сталіна. 

    Як сюди, на це міжкордоння, потрапив я? Відомо як — автомобілем. Але навіщо? Що примусило мене у жахливу червневу спеку подолати майже шість із половиною тисяч кілометрів на авто без кондиціонера? Фактично віддаль до центру землі — тобто до найдальшого, дев’ятого чи якого там, кола пекла — і у моєму випадку це не перебільшення.

    То з чого ж усе почалося? Може, з першої поїздки на Закерзоння? З того моменту, коли я з хлопцями зі Львова, які впорядковують українські могили у Польщі, пішли у гори — десь між Перемишлем та Сяноком. Спітнілі, раптом побачили дивну картину: ліс зацвів. Серед буків і сосен квітли грушки та яблуні. 

    — Тут було село, українське село Ляхава, — пояснив один із хлопців, здається Володя. — От глянь під ноги, бачиш, там була криниця. 

    І я справді побачив викладену каменем яму. А за кілька кроків у траві проглядався фундамент будинку…. 

    Усе ж ні — намір написати про цю напівусохлу гілку українства в Польщі прийшов значно пізніше. Коли у моєму житті з’явився Олександр Стець. Він зателефонував, відрекомендувався й запропонував зустрітися на Хрещатику. Переді мною був кремезний чолов’яга з виголеним черепом, козацьким оселедцем і такими ж козацькими довгими вусами. Він довго й захоплено оповідав про полк Чорних запорожців армії УНР — часів війни за незалежність 1918-1920 років, його командира Петра Дяченка і пропонував поїхати в село Березова Лука на Полтавщину, де той народився, — щоб зробити фільм. Те, що Олександр — громадянин Польщі, там народився та прожив усе життя, видавав лише ледь помітний акцент. Ми поїхали разом спочатку на Полтавщину, а потім зробили ще кілька телепроєктів — уже в Польщі. Я ночував у його домі в Перемишлі, слухав, як він оповідає тисячу та одну історію, і нарешті сказав йому, що хочу написати книжку. 

    — Але для цього ти мусиш нас полюбити, — серйозно відповів Олько. 

    — Тільки не будь до нас надто суворим, — сказав він іншого разу. 

    І я таки їх полюбив, і намагаюсь не бути суворим. 

    ***

    Після презентації фільму про еміграцію армії УНР ми збираємось у дворі одного з українців у Перемишлі. Забава людей на 10–12, і все українці. Горить вогонь, хтось дістав гітару. У зоряне небо летять іскри та українські пісні… 

    Єдиний поляк на забаві — хлопець господаревої доньки. Я пропускаю початок конфлікту, застаю вже кінець — молодий хлопчина з розчервонілим лицем, бризкаючи слиною, кричить на Михайла Кертичака: «Мув по польськи, хлопе! Мув по польськи, хлопе!»

    Кертичак розвертається, господар ніяково й марно намагається його спинити. Пісні вмовкають, багаття гасне. Наступного дня усі зустрінуться на так званій Пикулицькій ході — марші кількох тисяч українців Закерзоння через весь Перемишль до військового цвинтаря у Пикуличах, де поховані вояки армій УНР, ЗУНР та навіть УПА. Більшість іде у красивих вишитих сорочках, дехто тримає в руках маленькі українські прапорці. Бачу Михайла — як завжди, у темних сонцезахисних окулярах, а за кілька хвилин зустрічаю і доньку господаря вчорашньої забави. Вона теж у вишиванці. Я дивлюсь на неї і раптом бачу майбутнє. Скоро вона одружиться зі своїм хлопцем-поляком, у них народяться діти. Мовитимуть по-польськи. Уже через рік чи два вона перестане ходити на Пикуличі…

    У 40-х роках із Закерзоння було виселено майже 700 тисяч українців. Понад пів мільйона — в УРСР, ще 150 тисяч — на північ і захід Польщі, в рамках акції «Вісла». Через 70 років після цього у Польщі українцями називають себе заледве 30 тисяч

    У 40-х роках із Закерзоння було виселено майже 700 тисяч українців. Понад пів мільйона — в УРСР, ще 150 тисяч — на північ і захід Польщі — в рамках акції «Вісла». Через 70 років після цього у Польщі українцями називають себе заледве 30 тисяч. Одиниці тих, які ще пам’ятають депортацію, і їхні діти — ті з них, які всупереч офіційній політиці не асимілювались. Хоч як би було гірко, це покоління українців Польщі — найімовірніше, останнє. Діти дітей переважно стають поляками. 

    ***

    Глембоцьк — це середина нашої з Христею подорожі Польщею. Позаду українські етнічні землі — Надсяння, Лемківщина, Бойківщина та Підляшшя. Багато хороших людей і багато важкої їжі. Михайло зустрічає нас мискою овочевого салату. 

    — Нарешті не м’ясо! — зраділо вигукує Христя.

    — Дружина порадила, — усміхається Михайло. — Вона у Варшаві зараз. Інструктор з йоги. Українка. Іноді дякує мені за те, що навернув її до українства, каже, що не уявляє, як могла без цього жити.

    Після вечері Михайло веде нас до кімнати — нам дістався весь другий поверх. Великий мансардний простір розділений на дві зони — відпочинкову, з диваном і столиком, і спальну —  дерев’яними балками. Відчувається легка занедбаність, наче ця частина будинку використовується зрідка, лише коли приїздять гості. З другого боку, багато старих родинних фото свідчить, що колись усе було інакше.  

    ***

    Вранці другого дня збираємось до глибокого озера. Нас четверо — я з Христею і Михайло з Герою. Гера — вівчарка, колись забрана з притулку. Неймовірно віддана господарю — і ця любов взаємна. Нас вона вже майже прийняла за своїх, та коли Христя намагається її погладити, тихо гарчить. Михайло бере Геру на поводок, і виходимо на вулицю. Глембоцьк — маленький, можна навіть сказати — крихітний. Позаду лишаємо церкву — римо-католицький костьол, постійно зачинений. За кілька кроків, у дворі, — склеп. Біля нього — лавки, на яких чоловіки уже зранку сьорбають холодне пиво. 

    — Добрий ранок! — вітаються українською. 

    — Багато українців у селі? — запитую в Михайла. 

    — Відсотків 70, — відповідає він. — За задумом акції «Вісла», нас мали розселити по дві-три сім’ї на село, щоб ми асимілювались. Але їм не вистачило людей. Села стояли порожніми. Тож у цій частині — всі українці, а у дальньому кутку був ПГР, колгосп, то там — усі поляки. 

    Дорога змією обвиває цвинтар, трохи далі — чотириповерхівка. Якась старша пані обробляє клаптик сухої землі. Михайло звертається до неї польською. 

    — Її онук поїхав до Британії, — пояснює згодом Михайло, — і вбив там цілу сім’ю. Зарізав, заради грошей. Отримав довічне ув’язнення. 

    Далі йдемо мовчки. Озеро велике і наче справді глибоке. Гера без роздумів кидається у воду, ми залазимо обережно. На березі припаркований автомобіль, поруч намет і одинокий чоловік в окулярах — рибалить. Поки ми купаємось, Михайло заводить із ним розмову. Вода крижана. Побачивши, що ми запливли далеко від берега, Кертичак підбігає до берега і, наче тато до дітей, починає злякано й суворо кричати: 

    — Розвертайтеся! Воно дійсно дуже глибоке. Тут багато людей потопилося! 

    Поки допливаємо до берега, Михайло встигає зробити на телефон кілька наших фото у воді й надіслати їх дружині. Висихаємо миттєво. Кертичак оповідає історію самотнього чоловіка на березі: 

    — Раніше він приїздив сюди щороку з дружиною. Нещодавно вона померла, і тепер їздить сам. Але вже на ціле літо — з червня по серпень. Каже, що йому не нудно, але я не вірю. Його батьків переселили у ці краї зі Львова. Питав його, чи він поляк, каже: «Та яке…» Певно, українець спольщений. 

    Гера обтрушує воду, й ми поволі повертаємось. На зворотній дорозі заходимо на цвинтар. Кілька могил Кертичаків, брата Юрка — геть свіжа, сира земля прикрита вінками. Михайлове обличчя незворушне, очі, як завжди, прикриті сонцезахисними окулярами. За хвильку він відводить нас убік до маленького надгробка у траві: 

    — А це те, що я вчора розказував. Що мешканці села Тіфензеє — так його німецькою називали — не відчували війни, бо тільки один із цього села пішов на війну і зразу загинув у вересні 39-го. Кушміц, під Модліном біля Варшави. Є свастика, бачиш, нікому воно не заважає, навіть хтось квіти ставить. А тут хлопець, який втопився в озері у 53-му році. Війну пережив, москалів нашестя пережив, а втопився. 15 років йому було. Мати його написала: коротке було твоє щастя, коротке було життя, вийшло так, що я тебе виховала для Бога…

    — А виселені німці сюди приїздили?

    — Раніше часто. Якось приїхали двоє дівчат, які народилися в тепер моєму домі й були виселені. Як вони плакали, заглядали всюди. Ще кожного року приїжджав великий автобус, а у сусідньому селі організували такий прийом для всіх колишніх мешканців-німців. Молодих не було, тільки те покоління, яке виїхало звідси. А тепер уже відійшли ті люди. Німців тут геть одиниці залишились. У нашому селі була одна родина, і в сусідньому теж одна чи дві. Але у 80-х роках поїхали теж до німецького раю. 

    Дорогою заходимо до склепу випити пива. Дехто говорить польською, але українську розуміють усі. 

    — А як тут Різдво святкували? — чомусь запитую я. — Був вертеп? 

    — Вертепу не було, але колядували. Ходили одне до одного. Тепер ніхто не ходить. Нема до кого. Раніше тут було сорок передплатників «Нашого слова», тепер лишилося двоє. До кого ходити?

    Спека сильнішає. Лелека-мати випростує крила, роблячи для малечі тінь. Ми ховаємось у тіні німецької хати.

    — Де для тебе дім? — питаю Михайла. 

    — Фізичний дім? — перепитує він. — Бо для мене є дім духовний і мені не заважає, де я буду — чи тут, чи у Варшаві, чи, може, в Україні. Якось я так сформована людина, що дім для мене — це я, це моя особа, в якій я себе добре почуваю, а все решта — то є артефакти. Вони сьогодні є, завтра не буде. Я не прив’язаний у тому сенсі, як ти питаєш, до землі. Україна занадто віддалена, трішки запізно сталась незалежність. Я думаю, якби це сталося на 10-15 років раніше, то ми б з дружиною рішилися їхати туди. А так, до України в сенсі землі, території, я не прив’язаний. Тим більше коли я тут чи у Варшаві. Тим більше в Німеччині, де я жив і не хотів залишатися з німцями. Думаю, що свою земну мандрівку я закінчу тут, у Східній Пруссії…  

    ***

    Ранкове купання в озері стає доброю традицією. Гері подобається. Коли повертаємось, на подвір’ї у Михайла порається якийсь чоловік. Щось пояснює йому польською, махає рукою на сонце, випрошує у мене сигарету і йде. 

    — Не хочуть поляки працювати, — махає рукою Михайло. — Попросив його трохи поскладати той мотлох. А він каже — спека. Взяв гроші на пиво й пообіцяв завтра прийти. 

    — Тут була кузня, — за якийсь час показує Кертичак на прибудову. — Тато був ковалем. Важко працював, дуже важко. Ми поля багато не мали, бо батько був ремісник, але навіть на тих двох гектарах — скільки там праці тяжкої… Моя мрія була одна — втекти якнайдальше звідси! Втекти і щоб я не робив тут! Мати вставала о 4-й годині, у неї четверо малих дітей, але вона на все знаходила час. Вона дуже багато вишивала. Сьогодні жінка з чотирма дітьми мусить мати якусь допомогу, вона нічого не буде робити, а тут і господарство, і нагодувати всіх, і випрати, і прасувати.

    Історія Михайлових батьків достатньо типова для українського Закерзоння. Мама походила із села Вербиці. Воно відоме тим, що майже усі хлопці звідти пішли в УПА — і майже всі загинули. Першим її чоловіком був один із них. Завагітніла, народила сина, а чоловік одружився з іншою. Від того шлюбу мав доньку. Сам загинув. Дружина з донькою потрапили до концтабору Явожно. Михайловій мамі «пощастило» більше — її просто депортували в рамках операції «Вісла» — у ці краї. 

    Свобода іноді стає важчим випробуванням за тюрму. Вийшовши на волю, майбутній Михайлів тато зіткнувся з важким питанням: куди їхати? Рідного села нема. Нагодився товариш по в’язниці, також з УПА, також амністований

    — Тато походив із Західної Бойківщини, — розповідає Михайло. — Скородне, колись було велике село, а сьогодні там нічого нема. Усіх переселили в Миколаївську область. Тато ж молодим хлопцем у 40-му році з товаришем перейшов Сян на німецький бік і попросилися на роботу. Німець на них подивився й каже: «Ви що, подуріли?! Ану геть, назад!» Але вони дуже просилися. «Ну як ви такі дурні, то гаразд». А вже як тато повернувся у відпустку, щоб розповісти односельчанам про свої пригоди, то вступив в УПА. І його потім із бункера дістали, зі зброєю. Отримав 25 років польської тюрми. Але після смерті Сталіна, у 54-му, амністували його. 

    Свобода іноді стає важчим випробуванням за тюрму. Вийшовши на волю, майбутній Михайлів тато зіткнувся з важким питанням: куди їхати? Рідного села нема. Нагодився товариш по в’язниці, також з УПА, також амністований. Каже, поїхали зі мною на Північ, там є наші люди. А ще, каже, у мене сестра є, гарна, може, сподобається тобі. 

    — І так і сталося, — усміхається Михайло. — Приїхав, подивився — гарна, і всьо, оженилися.

    — А батько щось про УПА розказував? — питаю.

    — Розповідав про арешт, про слідство, а про акції — ні. Що розповідати? Вони там у лісах мисливством завжди займалися, стрільба була в культурі. Тато був авторитетом на селі, він і зуба міг вирвати, і рану лікувати, і в УПА теж трошки тим займався: коли когось поранили — перша допомога і т. д. Врешті, уже тут були випадки: як брат зламав ногу чи я щось з рукою зробив, то ми не йшли до лікаря — батько все складав докупи. І були такі люди, що теж до нього приходили перев’язувати рани — і батько то виліковував…  

    У 64-му році тато узяв малого Михайла з братом Мироном у першу подорож до України — до родичів у Криве Озеро на Миколаївщину. Там жили сестри й брат, який, хоч і не був в УПА, таки потрапив до Сибіру на десять років — нізащо. У 69-му році подорож повторили. 

    — Ми як цигани їхали, — згадує Михайло. — Через Львів, там дивились, як американці сідають на Місяць. Потім на Жмеринку потягом, пересадка на Одесу і з Одеси автобусом до Кривого Озера. Там було дуже гарно. Кавуни які! А вишні! Це був липень-серпень. Я нарвав чотири відра вишень. Там їх скуповували, я продав ті вишні й дістав шість рублів. Страшні гроші! Але я їх загубив. Плачу, моя мама сидить біля мене й каже: а що ти там маєш? А я мав у кишені ті гроші… Родичі наші тішилися дуже, така любов була взаємна… А потім ще їздили… У тижневику «Наше слово» — він у Польщі досі виходить, його тоді і в Україні передплачували — була колонка, де писали з України ті, хто хотіли переписуватися з українцями Польщі. Я попав на якогось хлопчину з  Луцька, а мій брат — на дівчину з Києва, Оксану. І коли ми поверталися з Кривого Озера через Київ, то хотіли заїхати познайомитися. Я все знав про Київ — де Щорс стоїть, де Лєнін, де Шевченко, де Софіївський собор — бо ми мали листівки з видами. І ми ракетою поїхали до Канева, а потім до Києва. І батьки тої Оксани нас приймали. Це була така київська інтелігенція в доброму сенсі слова — україномовні, високої культури, освічені. Хотіли нам Київ показати якнайкраще. Одна біда — Мирон з Оксаною щось собі не сподобалися. Вона красуня була несамовита, але щось не зрослося. Але та поїздка дуже мені запам’яталася…

    Михайло замовкає, а потім озивається знов:  

    — Років п’ять тому я поїхав знову до цього Кривого Озера, а там — руїни. Старших людей вже не стало, їхні діти ще є, але як вони живуть, чим займаються — це страх! Якесь спустошення в душах у людей. 

    — А яке у вас у дитинстві було ставлення до України? — питаю. — Велика батьківщина?

    — Хоч України як такої тоді не було і дехто навіть казав «поїхати в Росію» — в яку Росію?! до Львова — це ж не Росія! Для нас це все одно була Україна, держава, хоч вона була республіка, ясно, що поневолена, але таки держава. І ми знали, що буде незалежність, і дочекалися того, і батько дочекався. 

    — А Україна реальна і Україна в уяві відрізнялися?

    — О, звичайно! І не йдеться про якийсь садок вишневий, але ми думали, що українці свідомі себе. Ми ж маємо приклад — дивимося на поляків, як вони поводяться. А в Україні — як ти в книжці писав про те, як проїжджав кордон Шевченко, — ті села, той бруд. Це все нищено роками, ясно. В Україні суспільство було хворе, і це було найбільше розчарування. Ми думали, що прийде свобода, незалежність — і це буде сильна мотивація для людей. Але виявилося, пошкодження суспільні надто сильні і змінювати це прийдеться роками. Це якщо ведмідь заспокоїться, — Михайло махає рукою у бік Калінінграда, хоча й так ясно, про кого він говорить. 

    — Ти хочеш сказати, що українці Польщі свідоміші за українців України? 

    — Я б так не сказав. Мовчу вже про асиміляцію. Але навіть з тих, які признаються до українства, багато підтримують нинішній польський націоналізм, який на руку Москві. Це мене дивує… 

    — До речі, — раптом згадує Михайло. — Батько хотів їхати до рідного Скородного. Казав, що впізнає кожне дерево, кожну стежину. І за рік до смерті я його туди завіз. Позичив машину й поїхав у рідне село. Він вийшов — і не міг зорієнтуватися. Нічого не пам’ятав — всьо змінилося. Річка пішла іншим руслом, дорогу добудували. Ще, може, це його тримало — хотів поїхати в рідні місця, а потім, після того як поїхав, побачив, то щось згасло. Світ, який був в уяві, закінчився. 

    Михайло замовкає. До лелечого гнізда наближається лелека-тато, якого раніше не було видно. Однак мати його не пускає: клацає дзьобом, махає крилами. Батько робить коло, знов намагається приземлитися додому, але знову марно, врешті присідає на сусідньому стовпі, без гнізда, і довго там стоїть, спостерігаючи за родиною. 

    — Провинився? — питаю я. 

    — Не знаю, — стинає плечима Михайло. — Може, місця у гнізді замало.  

    Утім, мені це пояснення здається занадто простим. 

    ***

    Увечері на подвір’я до Михайла, точніше до Гери, забігає сусідський пес. Неймовірно грайливий та лагідний, він безперервно намагається усе навколо помітити. Як його звати — хоч убий не пам’ятаю. Ми постійно жартували з його розумових здібностей. 

    — Хороший песик, але трохи неповносправний, — гладить його за вухом Михайло. — Сусіди, теж українці, тримають його на прив’язі. Приїхав зять, німець, — у німців собак не прив’язують, — то й відіпнув його, і він, дурень, одразу до Гери прибіг гратися. 

    Гера лежить на ґанку і на всі спроби свого чотирилапого друга наблизитись невдоволено гарчить.

    — Колись тут жило дві сім’ї, — показує Михайло на двері до свого будинку. — Було два окремі входи. А тепер лишився тільки я. 

    Михайла добряче поносило по світу: він жив тут, на півночі Польщі, потім у Зеленій Гурі на заході, відтак у Німеччині, зараз переважно мешкає у Варшаві, а останні місяці провів знов у Глембоцьку, доглядаючи хворого брата Юрка. У березні того не стало, та Михайло залишився, намагаючись довести до ладу хату. Постійно наймає місцевих розібрати мотлох на подвір’ї. А  ще — завів кілька вуликів, про що всім хвалиться. Як і вжаленою бджолами ногою…

    Темніє, над нами проступає зоряне небо — точнісінько таке, як бачив Кант. Лелека-тато й далі самотньо стоїть на стовпі лінії електропередач.     

    ***

    Михайло постійно цитує вірші. Здається, він знає їх без ліку. Один з улюблених — «If» Ред’ярда Кіплінга. Його Михайло вивчив в оригіналі, також у німецькому, польському та українському перекладах. Останній — у виконанні Сверстюка (є ще Стуса й Караванського):

    Як вистоїш, коли всі проти тебе — 

    Упали духом і тебе кленуть, і 

    Як всупереч усім ти віриш в себе, 

    А з їх невіри також візьмеш суть… 

    Або Ліна Костенко — з неї Михайло знає напам’ять, здається, все. Наприклад, довжелезний перелік назв українських міст, містечок і сіл із «Берестечка»: 

    Погарщина і Рубані Мости.

    Зарубинці. Попільня. Попелюхи.

    Попонне. Погорільці. Гробове.

    Нежиловичі. Несолонь. Свинюхи…

    І все це — у швидкому темпі, пришвидшуючись ще і ще, коли це, здається, вже неможливо, з інтонацією та жестикуляцією. 

    — З такою пам’яттю тобі не загрожує деменція, — жартує Христя.

    — У нас вдома був культ книжок, — згадує Михайло. — Мама влаштовувала домашній театр, де я був звукорежисером — крутив таку корбу й видавав звуки… Вона працювала у бібліотеці, знала всю світову літературу, всі книжки прочитала в перекладі на польську. Потім через УСКТ з’явились українські книжки. Брат діставав звідкись. Читали багато. Тому всі з нашої сім’ї здобули вищий ступінь в університеті. А де у сім’ях не було книжок, не було можливості читати, вони залишились тут, нікуди не виїжджали. От як ті хлопці у склепі, які пиво п’ють зранку кожного дня. 

    Михайло вивчився на інженера — проєктував транспортні розв’язки у місті Зелена Гура. Наприкінці 80-х, перед розвалом комуністичного режиму, вирішив емігрувати до Німеччини. Там важко працював — майже як колись його батьки. Вставав о 5-й ранку, їхав на якусь фірму, де мав роботу з комп’ютерами і бухгалтерією. А після обіду ще йшов працювати фізично — на будову. Окремо згадує день 24 серпня 1991-го. Увесь день із другом стежили за новинами, а коли почули про українську незалежність, то купили ящик шампанського і почали святкувати. Пили до ранку, тож на роботу прийшли ще п’яними, але шеф, хоча й помітив, поставився до цього з розумінням. Потім була коротка спроба зробити разом із дружиною свій бізнес — не надто вдала. І вже після цього Михайло вирішив переїхати до Варшави. Каже, щоб бути ближче до України: 

    — Раптом щось треба буде, то можна швидше дістатися. 

    Виявилося, треба постійно. Він їздить в Україну по кілька разів на рік, а іноді навіть частіше. Не міг же він пропустити обидві українські революції! 

    Дітей нема і, очевидно, вже не буде. Я бачу в його сонцезахисних окулярах тільки своє відображення і навіть не помічаю тремтіння голосу: 

    — Ми постійно ходили до лікарів, і одного разу дружина таки завагітніла. Але потім стався викидень. Я якраз був у Львові, поки приїхав, уже було по всьому… 

    Старі фото на мансарді сумно позирають на нас зі стін. 

    ***

    Лелека-мати на короткий час пускає в гніздо батька — але тільки щоб погодувати дітей. Гера уже геть подружилася з Христею і дозволяє себе гладити. На жаль, усе хороше теж закінчується — нам саме час їхати далі. Михайло вручає подарунок — банку меду, щоправда, поки не свого. Скупо обіймаємося: прощаємося ж не назавжди, зустрінемось — як не у Варшаві, то в Києві. Михайло знімає свої темні окуляри, які, виявляється, носить через хворобу очей, і махає рукою.

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00