Холодна течія
    Оксана Расулова 8 Листопада 2019

    Холодна течія

    Як українська науковиця потрапила до Антарктиди всупереч усьому

    Холодна течія Західних вітрів омиває Антарктиду й замикається в коло. Вона долає Атлантичний, Індійський і Тихий океани. Її води ― найпотужніші в світі ― живляться західними вітрами, що безперервно надимають на Південний полюс холодне повітря.

    Жінка, що мешкала в будинку на вулиці Радісній, а точніше, історія, що з нею трапилася, ― така ж, як і та течія: невтомна й живильна.

    Оксана Савенко живе в однокімнатній квартирі у Чорноморську на Одещині. Від її скромно обставленої оселі до моря ― рукою подати. Десять хвилин ходу ― й асфальт поступається місцем дрібному піску, уламкам перламутрових мушель і пористому камінню. Хвилі набігають на берег розмірено й ніжно, у погідний день на воді медитативно гойдаються чайки, схожі на загублені білі повітряні кульки. Вдалині видніються кораблі ― з берега ніби іграшкові.

    Оксана приходить до моря з біноклем і годинами вдивляється у синяву води. Час від часу вона відволікається на гру із собачкою Бронею або ж перекидається словами з місцевими жителями, що приходять із дітьми й годують чайок хлібними крихтами. Спершу вони мали її за дивачку ― приїхала з Києва, ні з ким не знається, снує берегом, дивиться в море, щось записує. Певно, шпигунка чи несповна розуму. Та згодом дізналися: Оксана спостерігає не за кораблями ― вона шукає дельфінів.

    Оксана збирається в Антарктиду. Вдруге.

    Повернення. 1993

    Антарктичний півострів, оточений мереживом архіпелагу. Кілька будиночків на березі. На флагштоку майорить український прапор. Позаду нього на дороговказі серед інших міст табличка з Одесою ― 15010 кілометрів. Це непримітне подвір’я ― українська антарктична станція «Академік Вернадський». Те, що перед нею встановлений саме наш прапор, ― надзвичайний подарунок фортуни.

    Колись станція мала назву «Фарадей» і була однією з найстаріших станцій Великої Британії. У 1935 році перші будинки звели науковці, що лишилися там на зимівлю і проводили метеорологічні дослідження. Незабаром ту хатинку змило припливом, а відновлювати спостереження взялися в 1947 році на новій «base-F». У 1954-му її перенесли на сусідній острів Галіндез, і аж 1977 року станція отримала назву «Фарадей» на честь англійського фізика Майкла Фарадея.

    «Фарадей» був британською станцією аж до 1993 року. За той час звичайна база для метеорологічних спостережень перетворилася на одну з найкращих геофізичних обсерваторій. Її обладнання дозволяло досліджувати не лише атмосферу, а й навколоземний простір, магнітну активність і вплив сонячних збурень на електромагнітні хвилі. Саме завдяки вимірам на станції «Фарадей» учені дізналися про озонову діру. Та головне ― станція мала найдовшу в історії Антарктиди серію безперервних спостережень. 

    Тож коли у 1993 році постало питання про її передачу, британці поставили вимогу продовжувати дослідження. Велика Британія вирішила відмовитися від станції на користь країни, що не володіла власними базами для досліджень. А Україна саме на той час не мала нічого, окрім прагнення повернутися в Антарктиду: у 1992 році Росія оголосила себе правонаступницею СРСР на шостому континенті й навідріз відмовилася передати Україні будь-яку станцію. Грошей на будівництво власної країна не мала. Єдине, що могло зарадити, ― науковий потенціал, досвід і участь у міжнародному Антарктичному договорі. 

    Українські дипломати й науковці перемогли в конкурсі, і Україна таки отримала станцію за символічний 1 фунт. А у 1994 році фонд «Відродження» надав 12 000 доларів для проєкту «Україна повертається в Антарктиду». 

    Патріархат. 1998

    Іще в експедиції у 1997 році на Антарктиді були українки, але вже наступного року місця їм не знайшлося. Офіційно брати жінок на «Академіка Вернадського» не забороняли, але станція на двадцять років перетворилася на осередок чоловіцтва. 

    Причин у полярників знайшлося вдосталь ― мовляв, жінки поламають техніку і не зможуть виконувати фізичної роботи. І це в той час, як на сусідній американській станції «Палмер» водолазка Меггі працювала вже 40 років! 

    Полярники переконували, що не проти жінок, адже піднімають за них третій тост, але на станції їм не місце.

    Учасник антарктичних експедицій Віталій Смаголь бідкався: «Для вибуху потрібен лише маленький подразник, а тут ― вона! Жінка ― це суттєвий фактор тривоги, мені складно спрогнозувати поведінку учасників команди». 

    Нарікали й на те, що при жінці зайвий раз не полаєшся, а посеред ночі в сімейках не можна вийти до вбиральні.

    Найбільше чоловіків страшила можлива вагітність ― полярники переповідали байку, що з тієї самої експедиції 1997 року зі станції довелося евакуювати породіллю. Та от насправді такого ніколи не траплялося.

    Так би й тривало далі, якби очільником Національного антарктичного наукового центру не став Євген Дикий. Науковець узявся реформувати Центр і, крім іншого, зняв вето на жінок в експедиціях. 

    Полярники пручалися. Пророкували хаос на станції. Та Євген на їхні закиди не зважав ― чоловік переконаний, що такі заборони абсурдні. Уже в перший рік його керування Центр дозволив поїхати науковицям на станцію для сезонних досліджень.  

    ― Те, що жінки будуть на станції «Академік Вернадський», викликало в Україні фурор, ― розповідає Євген. ― Але при західних колегах я не можу цим хизуватися, бо таке «досягнення» ― це соромно. Це те ж саме, що вихвалятися, ніби миєш руки з милом. 

    Першою українкою в Антарктиді за двадцять років стала біологиня Оксана Савенко, дослідниця морських ссавців. 

    Їй довелося вислухати і те, що жінкам на станції не місце, і те, що дельфіни й кити нікому в Україні не потрібні, ― а саме цих тварин вона мріяла вивчати. Проте вона не здалася ― у 2019 році вдруге поїхала в Антарктиду, уже на повноцінну зимівлю

    Оксана йшла до своєї антарктичної мрії 20 років.

    Завжди. 2018

    Стоячи на березі Чорного моря і готуючись до антарктичної експедиції-2019, Оксана мружиться від прохолодного морського вітру й каже:

    ― Мені здається, я з дитинства знала, що працюватиму з дельфінами й китами.

    Оксана навчилася читати, коли їй було 4, ― і звідтоді від книжок її було не відірвати. Вона читала казки запоєм, а згодом узялася за читання книжок про Антарктиду ― їх у домашній бібліотеці було вдосталь.

    Сторінки з полярними дослідниками добігли кінця, тож Оксана пішла до шкільної, потім районної, потім міської бібліотек. Ніщо не торкало її так сильно, як оповіді про вмерзлі криголами й відважних дослідників, що борються зі стихією.

    У школі був зоологічний гурток, Мала академія наук, експедиції до напівзатопленої церкви на Канівському водосховищі. Потім ― вступ до КНУ імені Тараса Шевченка, розчарування в омріяному університеті, зміна вишу. Уже тоді вона знала, що хоче досліджувати китів і дельфінів.

    Студентці, їй хотілося втілювати мрію, а не просто отримати диплом. Та вона лише чула повсякчас: «Ну які дельфіни?». Ніхто морських ссавців не досліджував, тож Оксана змирилася й поїхала у Крим спостерігати за птахами. Але там, стоячи на березі мису Мартьян, вона вперше побачила афалін, чорноморський підвид дельфінів. Погляд вловлював відблиски спин, проте вона знала, що насправді бачить відблиск власної дитячої мрії. До Києва Оксана поверталася, уже маючи план писати наукову роботу про дельфінів.

    Та в аспірантуру дівчини не брали ― у жодному інституті дельфінами не цікавилися. Вона підпрацьовувала фотографинею на весіллях, чистила акваріуми і, відклавши трохи грошей, поїхала в Крим, попри заборони чоловіка.

    Її дитяче захоплення виникло із замилування великими тваринами, що незмінно супроводжували пригоди дослідників далеких морів. Лише згодом Оксана зрозуміла, наскільки вони важливі для науки. Знаючи, як поводяться дельфіни й кити, можна розрахувати стан екосистеми, відстежувати вплив потепління на природу й навіть прогнозувати економічний успіх наступного сезону риболовлі. Щоб передбачення були точними, вчені повинні оперувати даними з усіх куточків планети. Тривалий час в Україні офіційних досліджень не проводили, а Оксана була однією із небагатьох дослідниць поведінки дельфінів у Чорному морі.

    Спершу їй здавалося, ніби її праця схожа на риття ями в піску ― стільки зусиль, а результат ледь помітний. Та згодом вона набралася досвіду, контактів і переконала навіть скептиків. Мимохідь Оксана хапалася за будь-яку можливість досліджувати китів і дельфінів, тож їздила на проєкти в регіонах, де могла б зустріти своїх улюбленців. Так за десять років у її портфоліо з’явилися білухи, сивучі, тюлені й морські птахи.

    Після численних експедицій Оксана не тримається певного місця. Останні три роки вона живе в Чорноморську і працює в одеському Українському науковому центрі екології моря. У самому місті їй занадто тісно й гамірно, тож вона тільки час від часу приїздить в Одесу для паперової роботи, а в Національний антарктичний науковий центр надсилає звіти.

    Зараз усе її життя вміщається в однокімнатній квартирі п’ятиповерхівки. У кімнаті та кухні мало речей, що мають стосунок до побуту, але тут і там видно фігурки китів чи книжки про морських ссавців. Через це помешкання Оксани чимось нагадує кімнати дослідників, що не мали найнеобхіднішого, але були завалені картами й біологічними моделями, ― часи змінюються, а пристрасті так само сильніші від земних клопотів.

    ―  Легко любити китів. У дитинстві багато хто мріє про далекі експедиції, та потім ці мрії зникають, ― пояснює Оксана своє захоплення. ― Але є люди, які вчасно «не виросли» з китів, ― я саме з таких. 

    Схід. 2007 

    Метью ― науковець зі США, з яким Оксана познайомилася на конференції в Коктебелі. Його розчулили історії про самотнє спостереження за дельфінами на кримському березі, тож він знайомить її з усіма, хто міг би запросити до свого проєкту: 

    ― Це Оксана, їй потрібні ваші гроші, ― жартує Метью, й вона вкотре за вечір почувається ні в сих ні в тих. 

    Так працює сарафанне радіо конференцій. Оксана ніяково бере візитки і пише на кожну отриману адресу. Безрезультатно. З року в рік усе повторюється. Оксана терпляче пише кожному, але найбільше хоче вирушити досліджувати сивучів і китів на Далекий Схід ― на Курили. 

    Оксана терпляче пише кожному, але уже встигла зневіритися, коли раптом отримала листа ― її запросили на Далекий Схід. Основним об’єктом досліджень був сивуч, але вона знала: там є й кити. 

    Поки у Петропавловську-Камчатському тривали експедиційні приготування, науковиця, щоб дістатись на Курили, попросилася на рейс з іншим кораблем. Її супутники не вірили, що вона спеціалістка і що може побачити китів. Оксана не зважала, хіба що стримано відповідала: має бінокль і визначник, за яким розпізнає морських ссавців. 

    До того рейсу вона бувала хіба що на Чорному морі. Судно «Тайфун» стало першим, на якому Оксана пережила морську хворобу ― надалі недуга переслідуватиме її на кожній палубі. Це завжди однаково ― лежиш у каюті й думаєш, що помираєш, а потім береш себе в руки і мало не повзеш на палубу, щоб побачити хоча б якийсь плавник.

    Того дня Оксана одиноко стояла на палубі і вдивлялася в море. Аж раптом перед самим судном показався горбатий кит! Оксана, що до того бачила його тільки на картинках, не могла помилитися ― знаний за протяжними серенадами у теплих водах, у далекосхідних морях горбач бомкає, ніби паротяг. Кит повернувся на бік, махнув хвостом, білими «ручками» ― і зник. Оксана закам’яніла від тихої радості ― її було так багато, а поділитися ні з ким!

    Та то був тільки початок. Наступна Оксанина експедиція за кілька років теж прямувала на Далекий Схід ― туди, де північні сірі кити лягають на шельфі на бік, щоб посмакувати бентосом (придонними організмами), а нафтові компанії там же видобувають рідке чорне золото. У світі великих проблем і великих гравців самотня маленька Оксана почувалася важливою. І щасливою.

    На Сахаліні було літо, тож стояти під ледь холодним морським вітром на оглядовому майданчику маяка було приємно: дослідники шукали китів і їхні фонтани, на березі лежали тюлені й гніздувалися птахи, а позаду була тундра, звідки здіймалися білоплечі орлани й бігали олені, — і зовсім не було людей, окрім хіба що рибалок.

    Коли кити вирушили в теплі води Мексики, тюлені розбрелися по островах, а на морі погустішали шторми, команда дослідників залишила Сахалін. Та Оксани це не засмутило.

    ― Найцікавіше тут і зараз, ― розкаже вона пізніше. ― Море, хвилі, птахи ― це магія. У кожному рейсі були моменти, які зробили мене мною.

    Через пів року Оксану взяли в аспірантуру й дозволили досліджувати китів і дельфінів. Одна з її дитячих мрій здійснилася. Тож прийшла черга наступної ― Антарктиди.

    Вдома. 2018 

    «Я нарешті вдома», ― подумала Оксана, вдивляючись крізь туман у нечіткі обриси берега. 

    Уперше про «Академіка Вернадського» вона почула ще у школі ― вчителька географії розповідала про станцію на уроці. Тоді її саме передали Україні, й Оксана, що вже зачитувалася історіями про радянських і американських мандрівників, без тіні сумніву зачудовано промовила: 

    ― Я колись поїду туди спостерігати за китами.

    ― Не все залежить від бажання, ― з гіркотою досвіду відповіла вчителька, пані Світлана.

    — Вона не сумнівалася, що мрії школярки залишаться тільки мріями. Її чоловік Сергій і сам марив станцією. Працівник Інституту геології, він одним із перших дізнався про можливість отримати тоді ще британську станцію «Фарадей». Оббивав пороги владних кабінетів, щоби переконати в необхідності станції для України, та в експедицію його не взяли ― поїхали імениті професори й академіки, а Сергій лишився перебирати папери. 

    Натомість Оксана через двадцять років сиділа в літаку, що прямував із Києва до Рима. Далі її шлях вів до міста Сантьяго в Чилі, відтак ― переліт до Пунта-Аренаса, одного з двох міст, звідкіль відпливають кораблі до Антарктиди. 

    Вночі Оксана стояла на палубі катера, що мав доправити її до станції, з неба падав сніг, ніч була чорна-чорна, і тільки прожектори криголама щупальцями бігали поверхнею навколишніх айсбергів. Вона не могла повірити, що перебуває так близько до омріяного південного берега.

    Прибули до української станції аж під ранок. Стояв туман, густо сипав сніг, навколо ― розмай відтінків сірого, синього, білого. Оксана мружила очі, вслухалася в гудіння мотора катера і вдивлялась у контури берега. 

    ― Здрастє, ― сухо привіталися полярники. Мовчки взяли рюкзак і понесли до станції. 

    Знак. 2018 

    Оксанина кімната ― колишня комірка нічного сторожа. Дах похилий, ніби на горищі, ― як з омріяних дитячих халабуд. Одне ліжко, один столик, одна полиця зі ще британськими книжками ― спартанські умови спокійній та замкненій Оксані здалися ідеальними. Ця комірчина й стала її домом на два тижні. 

    На станції було 36 людей ― 12 зимівників попереднього приїзду, 12 наступного і 12 сезонників, серед яких і Оксана. Єдина жінка. 

    Літо. На Антарктичному півострові температура ледь опускалася до 2 градусів морозу. На станції ― кухня, вітальня, популярний серед туристів британський бар. Та в приміщенні Оксана не засиджувалася ― щойно випадала нагода, збирала зразки, стежила за китами, розбиралася з новою технікою, фотографувала. Але все одно почувалася неприйнятою ― ніби колеги не вважали її за серйозну науковицю. 

    Одного дня Оксана вирушила з дослідниками спостерігати за морськими слонами. Дорога пролягала протокою Ле-Мер, оточеною горами. Над водою нависали снігові шапки і лід, подекуди вистрілювали фонтани китів. Оксана вдивлялася поміж тварин, аж раптом побачила гладкий чорний хвіст і голову з наростами ― горбаті кити такими не бувають. Придивилася ― а це південний гладкий!

    Захват був неймовірний ― нагоди натрапити на них випадають рідко. Оксана взялася фотографувати з усіх можливих ракурсів, а коли перевела подих, то зрозуміла, що її колеги лише мляво роздивляються навкруги. 

    ―  Хлопці, подивіться, це ж південний гладкий кит!

    Від здивування ті й забули про обід ― на станцію поверталися голодні, із запізненням, але втішені знахідкою. Після того випадку Оксана подумки переконувала себе, що таки там, де мусить бути, ― відчула, що знайшла своє місце. 

    А остаточно до лав українських полярників її прийняли тоді, коли зимівники 22-ї зміни передавали естафету зимівникам 23-ї. Геолог Віталій Петрович, що був товаришем тієї самої родини геологів Сергія і Світлани, пришпилив Оксані офіційний значок «Учасника Української антарктичної експедиції». Першій жінці за 22 роки.

    Дорогою додому Віталій Петрович помер у літаку. Оксана береже значок і шкодує, що дядько Сергій цього не бачить. Мрія, що здавалася недосяжною, стала реальністю. Історія замкнулася в коло, як холодна течія.

    Радісна. 2018-2019

    У Чорноморськ Оксана перебралася після сезонних досліджень в Антарктиді. Тут її дні минають у чеканні ― вона ще не знає, чи потрапить у свою другу експедицію і першу повноцінну зимівлю. Ходить на пляж поруч із домом, гуляє з Бронею, рахує дельфінів і планує програму можливої зимівлі. 

    Під ногами лускають мушлі, на обрії кілька кораблів, на хвилях ліниво гойдаються чайки, а морським берегом носиться Броня, кидаючись на більших собак. Оксана дивиться у бінокль, але сьогодні дельфінів немає ― уже надто холодно. Та дослідниця не залишає посту ― їй за щастя бути біля моря. Спокійно і радісно. 

    Друзів у Чорноморську вона не заводить ― їй затишно в квартирі з песиком, книжками про китів і даними, які треба опрацювати. Більшість її життя лишилася в Києві, але її завжди супроводжує м’який іграшковий кит Пітер. Оксана сподівається, що вже за кілька місяців Пітер супроводжуватиме її на станцію «Академік Вернадський». 

    ***

    Оксана Савенко таки потрапила в 24-ту антарктичну експедицію. Вона ще не завершилася, тож Оксана досі на станції «Академік Вернадський». Тим часом уже оголосили новий набір ― на зиму 2020-2021 років.

    [Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00