Хранителі підземелля
    Ілона Громлюк 2 Березня 2019

    Хранителі підземелля

    Як дигери оберігають підземний Київ від потопів, недоглядів комунальників і зайвих очей
    Lorem ipsum dolor sit amet, consectetur.
    0:00
    0:00

    Понад 80 кілометрів тунелів із підземними річками, 34 кілометри дренажних систем, які утримують схили Дніпра, 80 кілометрів метрополітену. А ще — довжелезні хитросплетіння каналізації та багато інших таємничих місць. Людей, яким у кайф там блукати, називають дигерами, від англійського dig — копати.

    Та рік тому давні учасники цього руху заснували громадську організацію, наполягаючи на своїй новій ролі — дослідників. Ми спустилися разом із ними під землю, аби дізнатися — для чого їм цей крок.


    У червні 2008 року в Києві було неспокійно. Місто готувалось до найбільшого в своїй історії концерту просто неба — виступу музичної легенди, одного із засновників рок-гурту The Beatles сера Пола Маккартні. Небо над столицею в той час гриміло й заливало вулиці дощем. 

    Негода була настільки сильною, що вода прорвала дамбу та потрапила у котлован недобудованої станції метро Голосіївської. Стихія пішла у транспортний тунель. 

    Дмитро саме повертався додому, коли на дигерському форумі запанікували — четверо людей пішли у Клов! Таку назву має струмок, від гирла захований у колектор, — традиційне місце зібрання київських дигерів.

    Струмок впадає у річку Либідь — а коли та розливається, виходячи з бетонного каналу за містом, то видовищно затоплює береги та викорчовує дерева. Дигери причаїлися неподалік: хотіли глянути, як із колектора вирветься вода і прожогом кинеться в Либідь.

    «Ми встигнемо повернутись», — недбало кинули їм четверо з юрби та зайшли у колектор. На вході їх традиційно привітала прибита до внутрішньої стінки меморіальна табличка двом хлопцям, які загинули там у 2003 році.

    Бо врятуватись майже ніхто не встигає. Тунель неоднаковий за формою, і там, де води по коліна, за два метри може сягнути по пояс. Ось навпроти очей виростає труба, ось — іде каналізаційна протока. У разі дощу, а тим паче зливи, виплисти майже неможливо — течія сильнішає, повнішає та за кілька хвилин збиває з ніг. А далі удар об стелю, арматуру — чи тебе просто несе.

    Тоді, у червні 2008-го, двоє встигли схопитися за люки й вилізти, інших двох на очах у вуличної решти винесло в Либідь. Тіло дівчини досі шукають.

    Після цієї історії люди більше не тонули.

    Досвідчені дигери знають, на що слід зважати, перш ніж на власний ризик іти під землю. У колі бувальців є цілий комплекс правил, а також своя підземна етика. Та з роками молоде покоління дигерів почало гуртуватись у соцмережах і оминати вишкіл досвідчених «колег». Ті ж після трагедії 2008 року на всяк випадок розмаркували найпопулярніші підземні місця, вказавши, де в разі чого можна вийти через люк.

    Досвідчені дигери знають, на що слід зважати, перш ніж на власний ризик іти під землю. У колі бувальців є цілий комплекс правил, а також своя підземна етика

    Але необережність — це не лише загравання зі стихією. Найзапальніші молодики можуть і хуліганити: лізти повз рухомі поїзди метро, влаштовувати під землею вечірки з феєрверками, ламати замки чи шкодити устаткуванню — за таке певні служби і до відповідальності можуть притягнути.

    За 12 років підземних мандрів Дмитро, чи, як його кличуть друзі, — Девовер, бачив немало. Щоб не розгубити решти свідомої дигерської спільноти, він та ще десятеро хлопців вирішили заснувати громадське об’єднання — «Київську спелестологічну асоціацію».

    «Ми прийшли до єдиної ідеї — зберегти добре ім’я дигерам, — пояснює Дмитро. — Стати не просто дигерами — а спелестологами, тобто науковцями. Вивчати все те, що нас оточує під землею».

    Обережно, падають бички

    «Бачиш, маю і посвідчення», — високий бородатий юнак показує доказ членства в організації. У своїх колах він відомий як Феодосій Печерський — на честь святого, який збирався з ченцями у печерах.

    Ми стоїмо на вході у той самий Кловський колектор. Там не смердить, але шумно: вгорі машини постійно наїжджають на люки і цей брязкіт луною котиться під землею.

    Попереду вшир тунелю розміщена труба — з неї звисають різні стрічки та довгі стяги кольорових пакетів. Дигерська романтика?

    «Та це просто сміття!» — сміється Феодосій.

    Хлопцям часто доводиться прибирати. Не завжди через екологічні мотиви: «Коли повзеш по трубах, — каже дигер, — то розчищаєш сміття хоча б тому, що інакше через 2-3 роки ти сам там уже не проповзеш».

    Але у підземній річці — ось як у Клові — сміття не має бути взагалі. Українська каналізаційна система здебільшого роз’єднана: в одному тунелі тече річка, в іншому — побутові води. На відміну від Європи, де все зливають в одне, — і якщо не піде сильна злива, через яку доведеться робити аварійні переливи, то після очистки вода потрапляє у русло відкритої водойми.

    Українці не надто цінують переваги своєї каналізаційної системи. Наприклад, відкривають автомийку і зливають піну в підземну річку. «Ми бачимо, коли в річку потрапляє каналізація, — і здаємо ці випадки компетентним органам», — каже Девовер.

    Ще одна особливість підземелля Європи — для зручності роботи комунальників там висять таблички з написами вулиць. Натомість українським дигерам не потрібні таблички: тут вони все знають як свої п’ять пальців.

    «Це зупинка транспорту перед Печерським судом. Можеш туди заглянути, — показує Феодосій на довгасту заглибину в стіні. — Тільки обережно, щоб в око бичком не потрапили».

    Заглибина закінчується зливними ґратами. Звідти видно чиїсь ноги й чути машини. Нічого на голову не впало — навіть сміття на стінках не налипло.

    Хоча так буває далеко не завжди. Однією з причин того, що Київ минулого літа так рясно затопило, було саме засмічення зливоприймачів.

    «Класична історія — поліетиленовий кульок, — пояснює Девовер. — Ось його змило, занесло в басейн зливоприймача, а звідти все йде в трубу — і якщо кульок застряг там, то пропускна можливість погіршується в рази. Є купа історій, як на Подолі вода з-під люка аж виривалася через те, що нижче забилася труба».

    Так з’являються меми з Кличком, який виринає з-під затопленого підземного переходу. Хтось менш творчий, але свідоміший телефонує в мерію чи деінде зі скаргами. 

    Підземні волонтери

    «А це які-такі дигери? А ви там що робили?» — відповідали хлопцям із різних служб на тому боці проводу, відмовляючись реагувати на аварію.

    Зазвичай громадяни й самі не розуміють, до кого правильно звертатись. «Комунальників можна зрозуміти — їм дзвонять багато божевільних, — розповідає Феодосій. — Або ж завалилась дорога — «подзвонімо у приймальню мера». Мовляв, давай, Кличко, ремонтуй дорогу. Звісно ж, це так не працює».

    Про аварію можна написати у контактний центр чи подзвонити за номером 1551, що обслуговує колцентр мерії. Та оператори можуть наплутати й направити заявку не тим установам. Наприклад, провалився колектор, але під заводом — отже, за ремонт відповідає завод. Натомість заявка приходить у Київавтодор або комунальне підприємство «Плесо», що утримують частину колектора. За кілька днів заявка повертається з висновком — «не наше» і починає блукати у пошуках господаря. Чи просто припадати пилом. 

    «Ми — десь посередині. З одного боку, розуміємо, кому направляти заявку, з іншого — більшість служб уже знає нас. І довіряє нашим словам більше», — каже Феодосій.

    Та поки не пхнеш, не полетить, стверджують дигери. Стати громадською організацією було для них вимушеним кроком. «Подумаєш, посвідчення — нам від цього ні гаряче ні холодно, — пояснює хлопець. — Наші темпи та види роботи не змінились, а з фізичною особою деякі служби співпрацювати відмовлялись».

    Та почалося саме з наполегливого одинака. Заручившись юридичною допомогою, дигер Михайло Сторожук почав писати й набридати різноманітним службам. Зрештою сторони дійшли згоди: водоканал уклав з хлопцем угоду, що той повідомлятиме їм про аварії — де трапляються витоки.

    Так тривало роками. І коли дигери стали особою юридичною, водоканал уже розумів, що до чого.

    Грошей за роботу не платять. «Але ми отримуємо інші «плюшки», — пояснює Феодосій. — Водоканал організовує нам екскурсії на свої об’єкти».

    За прикладом Сторожука дигери також мали щорічний договір із Київенерго. Тут їм платили: за контрактом певна людина отримувала до 5 тисяч гривень щомісяця. «Це була ґрунтовніша робота, — розповідає Феодосій. — Коли ми знаходили сліди аварії, то переходили в мережі Київенерго і далі шукали там».

    Нині цей дигер може визначити місце аварії за запахом води. Наприклад, вода з водоканалу пахне як у басейні — хлором. Річкова — прілим листям і «вулицею». Якщо ллє з теплотраси — пахне пилом із домішками.

    Дигери співпрацюють з організаціями у різних районах столиці. Буває й інша робота. Приміром, для Солом’янського району створили карту колекторів — звична для дигерів справа, — бо державні виявились неактуальними й не такими якісними.

    «І тут нічого дивного немає, — знизує плечима Феодосій. — Це екосистема, у якій ми гості, але буваємо там частіше за всіх інших. Можна сказати, що ми підземні волонтери. Хоча загалом маємо вибір: не всі дигери помічають аварії. А для нас це вже звичка». 

    Остання масштабна аварія сталася минулого літа у річці Глибочиці, що тече під Нижнім та Верхнім Валами. Після зливи там добряче підмило колектор, обвалився звід — великі його шматки плавали у воді, яка подекуди вище пояса. Дигери знімали про це сюжет із журналістами, і саме вилазили з люка, коли прийшов головний інженер Подільського району. Спочатку довго кричав, а потім погодився — краще співпрацювати. Дигерів навіть запросили на польову нараду. На ту мить іще й знайшлася фірма-підрядник, яка мала взятися за перебудову.

    «Начальник, може, був і не радий, що ми туди лазимо, але своєї такої людини в нього немає, — пояснює Феодосій. — З нами зручно: ми знайдемо аварію, розкажемо про неї і десь за договором навіть полагодимо, коли щось незначне».

    Все це дигерам у кайф, і вони розуміють, що переважно виконують роботу інших. Але комунальникам просто бракує рук: «Ось підземними комунікаціями у Печерському районі займаються лише двоє монтерів. Нових облич фактично не буває. А в тих ні часу, ні екіпірування, щоб ходити на інспекції, особливо у труби менше як метр діаметром».

    Девовер вважає, що все впирається у гроші: «Який молодий рукастий хлопець піде працювати сантехніком за тисяч 8?». Самі дигери на життя заробляють інакше: Дмитро — інженер-механік, Феодосій — в IT.

    Та це один бік проблеми, основний — менеджмент. «Допоки ця сфера під державою і у всіх цих конторах панує совок, люди просто не мотивовані грамотно виконувати свою роботу. Через те в нас і труби рвуться постійно, і квартири разом із дворами цілодобово опалюються, — пояснює Девовер. — Авжеж, це дотаційна сфера — але можна зробити так, щоби втрати були мінімальними».

    Індіана Джонс

    Іще один напрямок роботи — історичний. Коли хлопці знаходять якісь старовинні решітки, цеглу абощо — передають у Музей води. Їх не назвеш шукачами скарбів — загублені телефони й золоті ланцюжки тут шукають інші, для хлопців же важлива історія.

    Щоб знайти під землею нові місця чи щось справді захопливе, Феодосій вивчає архіви. Яскравою знахідкою був перший механізований водогін — один із найстаріших у Європі. Тобто дигери припускали, що та труба — саме водогін. Аби довести його функцію та осідок, довелося перебрати купу старовинних креслень. Навіть виписати інженерний журнал із бібліотеки Хабаровська. Через два роки Феодосій упевнено зміг констатувати: ми знайшли водогін.

    Девовер вважає, що все впирається у гроші: «Який молодий рукастий хлопець піде працювати сантехніком за тисяч 8?». Самі дигери на життя заробляють інакше: Дмитро — інженер-механік, Феодосій — в IT

    «Користі, мабуть, жодної. Та часом почуваюся, як той Індіана Джонс», — усміхається Феодосій.

    І враз журиться. Зараз на території Арсеналу, де проходить цей старий водогін, триває будівництво. «Швидше за все, доведеться тишком-нишком винести звідти першу трубу, — пояснює дигер. — Кому ж, як не нам?»

    Музеї під ногами

    «Все, прийшли — Хрещатик,— показує Феодосій на склепіння, за яким не видно ходу. — Це підземний перехід. Але з іншого боку. Далі тунель буде тільки меншати».

    Дигер кидає рюкзак додолу, виймає бляшанку Pepsi та з насолодою прикладається до неї, спершись на цегляну стіну.

    Посиденьки під землею — звична справа. Там же Феодосій влаштував свою парубочу вечірку, а днями — дигерський корпоратив. Загалом хлопці щомісяця збираються у підземеллі за мангалом — згадують минуле. П’ють чай — бо для алкоголю «застарі». 

    «Колись було діло — а зараз нам плюс-мінус 30, — Феодосій серйознішає. — Те, що ти зараз бачиш, — це 5 % підземелля, решта 95 % — труби. Думаєш, коли повзеш кілометри протягом років, м’язам від цього добре? Відчувається, що вони вже не ті».

    Ми повертаємось назад. Через гуркітливий водоспад — і якщо не прослизнути швидко, то заливає обличчя. Через Зіркову галерею — невеликий шмат колектора, де на стелі збираються сотні блискучих крапельок конденсату, що при світлі налобного ліхтарика справді схожі на зоряне небо.

    На щурів не натрапляли. На кажанів теж — їх більше у дренажних системах, а взимку їх забороняє відвідувати підземна етика. «Це вірна смерть для цієї червонокнижної тварини, — пояснює Девовер. — Розбудиш зі сплячки — а комах чи іншої їжі немає».

    У дренажі іще часом падають каштани та згодом проростають. Але не так, як назовні — зі стовбуром і листям, а як виноград — під землею починають витись.

    На сторінці Київської спелестологічної асоціації хлопці регулярно викладають звіти, історії та фото своїх експедицій. Але так, аби ніхто не здогадався, як дістатись цього місця. «Вся інформація — на вагу золота. Це така справа, де завжди є конкуренти, — пояснює Девовер. — Бо якщо ми кудись ідемо — отже, там щось цікаве. Це як гарна галявина в лісі: берези, сосонки росли, травичка — а потім про це всі дізнались, на машинах поприїжджали, сміття розкидали — і на тому все».

    Ті ж правила за кордоном. Іноземці, спраглі побачити українські підземелля, впізнають відповідальних дигерів за фото без прив’язок. «Потім ми списуємось, перетинаємось і обмінюємось досвідом. Їздимо до них полазити, а вони до нас. Часто приїжджають з Європи, Америки й Канади», — розповідає Девовер.

    Деякі бувальці організовують екскурсії під землею. Якщо під час припливів Клову посвітити ліхтариком під ноги, можна побачити сотні чітких слідів: поки на них заново не наростуть бактеріальні колонії, їх не змити. Дигерів такий попит трохи дратує, та десь і грає на руку.

    Хлопці хочуть, аби колектори отримали статус пам’яток — так само, як будинки з меморіальними табличками. Таких вже не знищать, не забуватимуть і не заливатимуть бетоном, щоб не обслуговувати. Як-от це нині загрожує старезному колекторові на Подолі. За деякими даними, до його створення причетний архітектор Володимир Ніколаєв — той самий, який збудував Покровську церкву, деякі споруди Києво-Печерської лаври та багато інших древніх пам’яток.

    «Це така ж інженерна школа, як і та, що на поверхні, — пояснює Феодосій. — Ми хочемо зберегти примірник того, що будували наші пращури».

    Дигери солідарні в цій ідеї — тож ті, хто проводять екскурсії у підземний світ, збирають у людей підписи за його музеєфікацію. Деякі колектори давно претендують на статус пам’ятки, ще інші підземні споруди держава оберігає у комплексі з Лаврою. Дигер переконаний: якщо він та інші битимуть у всі дзвони — їм вдасться довести справу до кінця.

    Деякі бувальці організовують екскурсії під землею. Якщо під час припливів Клову посвітити ліхтариком під ноги, можна побачити сотні чітких слідів

    ***
    [Цей репортаж створений в рамках спецпроекту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00