Космос театральних залаштунків
    Тарас Бичко 24 Січня 2020

    Космос театральних залаштунків

    Львівський фотограф Тарас Бичко працює у жанрі вуличної та документальної фотографії. Він є учасником міжнародного стріт колективу «Little Box Collective» та співзасновником групи «Українська вулична фотографія», діяльність якої спрямована на розвиток і популяризацію вуличної фотографії в Україні, а також фіналістом міжнародних конкурсів Miami Street Photo Festival, London Photo Festival і Documentary Family Awards. Його роботи увійшли до збірки «100 Great Street Photographs». Ми публікуємо фотоісторію Тараса про повсякдення залаштунків одного зі львівських театрів.

    «Коли піарниця Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки запропонувала мені познімати його залаштунки, я погодився на умовах, що сам обиратиму, що і як знімати. Понад сто років тому цю велику і простору будівлю проєктували та будували як власне театр, і на кілька місяців я отримав доступ до всіх його заплутаних коридорів, кімнат, комірчин і курилень у будь-який час.

    Я намагався стати непомітним для людей, що наповнюють театральний простір, аби вони лишалися максимально природними у своїй повсякденній роботі. Мені було однаково, кого знімати: чи це провідний актор, чи гример, а чи вахтер. Головне, аби в кадрі не було тих, хто не належить до театру, тому уникав глядачів і сторонніх.

    Візуальну мову серії я поділив на дві частини. Перша — це сам простір театру, який живе власним життям. Його історію розповідають навіть старі стіни та дещо занедбаний інтер’єр. А друга частина — люди, які наповнюють цей простір. 

    Насамперед я хотів передати атмосферу театру. Спрямовано уникав днів вистав, натомість повільно занурювався у театральне повсякдення, яке займає, певно, дев’яносто відсотків усього його життя. Коли йшов туди вперше, уявляв, що це буде чорно-біла фотографія, побудована на дії, русі, динаміці, хаосі залаштунків. Але побачив там інше: кожен спокійно займається своєю справою — виважено і неспішно. Жодної метушні, яку уявляєш собі, сідаючи у крісло театральної зали за кілька хвилин до прем’єри».

    [Фотоісторія опублікована за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00