Люди на руїнах
    Дмитро Кузубов 2 Жовтня 2019

    Люди на руїнах

    Як живеться колишнім працівникам туберкульозного санаторію на території палацу XIX сторіччя

    Унікальний Шарівський замок у селищі під Харковом міг би стати перлиною Слобожанщини, але, як це зазвичай буває в Україні, сьогодні живе хіба що спогадами про колишню розкіш. Замок побудували у XIX сторіччі воєначальник Сава Ольховський та його син, який надихнувся відомими європейськими палацами та вирішив створити на своїх землях щось подібне. Садиба переходила з рук у руки й досягла найбільшого розквіту за часів «цукрового короля» Леопольда Кеніга наприкінці XIX — початку XX сторіччя. Тоді в Шарівці з’явилися величезний парк за західноєвропейськими аналогами, оранжереї, манеж зі стайнями, каретні сараї, автомобільні гаражі та навіть електростанція.

    Із приходом радянської влади у Шарівці все пішло шкереберть. Більшовики експропріювали маєток та у 1925 році відкрили в ньому туберкульозний санаторій. Стіни з ліпниною та розписом зафарбували у совдепівські «лікарняні» кольори, плитку оббили, підлогу покрили лінолеумом і дошками, а панелі з маренового дуба виламали. У замку облаштували палати для хворих, а в господарських приміщеннях оселили персонал.

    Санаторій закрили аж у 2008 році, але звідтоді стало тільки гірше. Сьогодні Шарівка повільно руйнується, а всі обіцянки місцевої влади щодо реставрації замку здебільшого так і не виконані. Втім, колишні працівники санаторію — переважно пенсіонери — досі мешкають на території занедбаного маєтку.

    ***

    За часів туберкульозного санаторію співробітники закладу отримали житло на території Шарівської садиби. Медиків та обслуговувальний персонал оселили в колишніх господарських приміщеннях, не призначених для проживання людей. Григорій, привітний чоловік, якому на вигляд близько 70 років, мешкає в «каретнику», де за часів Кеніга тримали карети й коней. Будівля не має ані фундаменту, ані газових комунікацій.

    — Я зійшовся тут із жінкою, вона санітаркою робила, і нам дали квартиру. В неї сестра і мати тоже медсестрами робили, — розповідає дядя Гриша. — Фундаменту немає, тому стіни сирі, воно строїлося для коней. Газу сюди не положено, щитається як подвальне помєщєніє. Топимо дровами. Поки топиш — тепло, а потом на утро чуствуєцця, шо прохладно. Встаєш і розтопляєш опять. Газ дуже по ціні б’є, дрова тоже поначалу нічого, а дальше лісники хітромудрі началі драти гроші. Машина дров — пять із лишнім тисяч. Одной машини не хвате на зиму, мені дві надо. Приходиться понімножку заготовлять. У мене електропили є, зараз заготовляю. Сухенького напиляв, навозив тачкою. А шо робить?

    Григорій народився у сусідньому від Шарівки селі Хрущова Микитівка. Закінчив вісім класів та пішов працювати кіномеханіком.

    — Во время школи занімался радіохуліганством, мода тоді була, — згадує він. — Я в Микитівці, той в Богодухові — і общаємся по радіо. Тоді інтернетів цих не було. Простєйшая схєма була зробити радіопєрєдатчик. Друг з другом общалися. Коли вєртольоти літали, ефір засоряли. Нас ловили — до мене прийшов участковий і забрав апаратуру. До армїї був кіномєханіком. У мене тяга була не кіно дивиться, а до цієї апаратури — пльонка і запах подобалися. В селах телевізорів не було, кіномєханік був пєрвий чєлавєк. Проходіл стажировку в кінатєатрє «Київ» на Нових Домах [спальний район Харкова, — прим. авт.]. Потом пєрєшол у Хрущову Микитівку і Александрівку. Там сєльскіє клуби були, показивалі кіно. Тоді були тільки совєтскіє фільми і ще індійскіє. В 1971-м в армію прізвался, служил в Днєпропєтровскє, тоже кіномєханіком бил там, у воєнном госпіталє год проробив кіномєханіком.

    Із приходом радянської влади у Шарівці все пішло шкереберть. Більшовики експропріювали маєток та у 1925 році відкрили в ньому туберкульозний санаторій

    У 1985-му Григорія покликали до Шарівки на посаду електрика. Незважаючи на те, що про цю роботу він доти мав туманне уявлення, погодився без вагань.

    — Тут розщитався електрік, кинулися: «Де брать електріка нам?» — усміхається дядя Гриша. — «Ну ти як самий молодий, давай». Якраз лінія обірвалася, а я в глаза не бачив ніколи тих дротів… Хоча кіномєханік связан с електрікой… Положено два електріка по тєхнікє бєзопасності — іду на работу, со мной должен дублер бути. Поначалу так і било, а потом сократілі — я одін остался. На замку єсть два шпиля, на яких при СССР висіли флагі Совєтского Союза и УССР. Помню, как-то в 12 часов ночі стукают до мене в окно. «Шо таке?» — «Пожар». А воно грозою ударило в один шпиль та підпалило його. Воно ж високо, поки по вінтовой туди забрався, поки скинув його на землю… Затушили в ітогє.

    У Шарівці Григорій пропрацював майже 30 років — пішов на пенсію у 2014-му, за шість років після закриття санаторію. Зараз штатного електрика у садибі немає, тому він і досі допомагає сусідам — за давнім звичаєм.

    — Сєйчас електріка немає тут, РЕС визивають. У сусіда, напрімєр, лампочка згоріла, біжить до мене, канєшна, — каже пенсіонер. — У мене багато знайомих людей, бо я людям добро роблю. Одного разу син попав у больницю, йому операцію зробили. Врач завів мене в кабінет і начав мені в доларах розказувати, скільки воно стоє. Я йому кажу, ти мені в доларах конкретно скажи. Він на пальцях показав. Плюс одну тисячу анестезіологу. Я понаскрібав гроші. А на слєдующій дєнь в аптєку — 1300 гривен, потом єщьо стільки же. Тільки почули, що я нуждаюся, той 100 гривень несе, той 200, той 300. Несуть люди, потому шо я їм добро робив. Ночью приходили — нікому не отказав. І мене не забувають.

    Пенсія колишнього електрика становить трохи більше як 2 тисячі гривень на місяць. На життя цих грошей йому не вистачає. Рятує те, що у місцевому магазині продають у борг. Його син Сергій наразі працює охоронцем садиби. Григорій ностальгує за радянськими часами та «доживає потіхоньку».

    — Буває, [продавщиця] у долг дає — пише на бумажкє, — каже дядя Гриша. — Пєнсію получаєш — отдаєш. Син з нами живе. На воротах там бачили — хлопчик? Йому запрєтілі тяжолую работу. Я його в охрану пристроїв. Тут раньше дороги були почищєні, зарослєй оцих не було. Клумби були красиві, тєраси ухожені, фонтани. Круглий год лєбєді плавали в пруду. В ідеальному порядку було. Прієзжали со всєго Совєтского Союза по путьовкам поправить здоров’є. Потім пішло все насмарку. Була чистота і порядок, а сєйчас всьо розвалено.

    Наразі будинки, в яких мешкають колишні працівники санаторію, перебувають на балансі місцевої сільради, а палац та парк — на балансі КП «Знахідка». У 2018-му обласна влада відрапортувала, що нарешті знайшла інвестора для реставрації замку — німецький хімічний концерн BASF. Але звідтоді роботи майже не зрушили з місця — трохи «підмарафетили» лише будиночок охорони. У комунальному підприємстві це пов’язують із браком коштів і стверджують, що грошей, які беруть за вхід до садиби (30 гривень з людини), вистачає лише на догляд території.

    На повноцінну реставрацію, кажуть у «Знахідці», потрібні сотні мільйонів гривень. У КП не втрачають надії на допомогу великого інвестора. Водночас у фонді «Омріяна країна» запевняють, що кілька років тому «мали план, який дозволив би залучити від меценатів до 100 мільйонів гривень на реставрацію», втім, у 2014 році підписання договору про передачу садиби інвесторові в оренду на 25 років було «повністю заблоковано на роки».

    — Прі входє зданіє — домік охранніка, чого ж його до ума не довести? — ставить риторичне питання дядя Гриша. — Ліса зняли, вікна не зробили. Це ж ліцо — люди, як приїжджають, одразу його бачать, зробіть ото!

    Тетяна приїхала до Шарівки провідати батьків, які живуть неподалік. Її бабуся працювала в санаторії прачкою, а дід — кочегаром. Тетянине дитинство пройшло на території садиби. У ті часи, каже вона, життя в Шарівці вирувало.

    — Якби тут усе добре зробили, це було б перлиною Харківщини, — вважає жінка. — Сюди потрібні немалі гроші. За рахунок тих, хто приїздить з екскурсіями, їх не зібрати. Потрібно мільярди сюди вкласти, щоб отримати ту картинку, яка була раніше.

    ***

    Григорій пропонує відвести нас до «старожил санаторію». Обходимо будинок зліва і йдемо стежкою вздовж старих халуп, ледь не наступаючи на курей та курчат, які так і шукають оказії потрапити під ноги.

    Зупиняємось біля колись елегантної, а нині облупленої будівлі з похилим дахом. Дядя Гриша гучно стукає у вікно. За хвилину на порозі з’являється бабуся у халаті.

    Баба Дуся, я к вам хлопців привів! — кричить Григорій.

    — Євдокія! — вітається з нами бабуся та за допомогою палиці повільно крокує до лавки.

    — Хлопці, що вам розказати? — запитує вона.

    — Розкажіть, як вам тут живеться! — відповідаємо.

    — В мене був свій дом, трошки далі звідси, ми з чоловіком — він поваром робив у санаторії — построїли його. Жизнь у нас не сложилася. У 1980-му році, коли розійшлися, мені дали цю квартиру. При Кенігу в цьому будинку було подсобне хазяйство, не знаю, в якому році він його строїв. Корма тут хранили, карєти стояли. Там, де я живу, була плотня. Ще були кузня, пекарня. Зараз сім чоловік тут живуть. Бачите, цей дом на землі стоїть. Сиро, як дощі. Буває, що і в хату вода попадає. Грибок на стінах, ви його не побачите, там обої поклеєні.

    83-річна Євдокія — справжній аксакал Шарівки. Її мати допомагала зводити веранду, яку в 1925-му радянська влада добудувала до палацу, на подив витримавши неоготичний стиль. Сама Євдокія пропрацювала в санаторії з 1953 по 1998 рік — 22 роки офіціанткою, решту часу — санітаркою. Спочатку жила в сусідньому селі Мирному, що за три кілометри від Шарівки, та ходила на роботу пішки, потім перебралася на територію садиби.

    — Санаторій був ВЦСПСівський (від рос. Всесоюзный центральный совет профессиональных союзов, — прим. ред.) туберкульозний, — розповідає бабуся. — Веранду пристроїли у 1925 році. Моя мама строїла, носила на носилках щебень. На веранді при санаторії теж були палати. Далі був построєний лєтній клуб із танцплощадкою. У замку сначала проводили офрейні роботи, потім рішили, що вистачить простенького ремонту, потому шо це туберкульоз. Була война, замок не було розбито. Вступають німці — тут був госпіталь німецький. Німці вийшли, вступили красні — знов стал санаторій совєтський. Отдихали тут з 15 мая по 15 сєнтября 410 чоловік, а з 15 сєнтября по 15 мая — 210. Із Москви, із Сахаліну, звідусіль. У 1958-му году в нас появився главврач, сотрудників було 210 — сюди входила огородна бригада, садова бригада, врачі, медсестри, санітарки, піщєблок.

    Офіціанткою Євдокія обслуговувала 100 людей. Їдальня була розташована в одному із залів палацу. Хоча минуло вже майже пів сторіччя, пенсіонерка досі пам’ятає всі страви з меню.

    — Санітаркою не так важко було працювати, як офіціанткою: накрий на 100 чоловік, убери посуду, і щоб каждому було пріятно, — згадує Євдокія. — Кормили їх як на убой — дуже хорошо, по заказу. Чотири рази — завтрак, обєд, ужин та у 5 часов полуднік. А ще в 10 часов вечірнік — кефір або молочко та печєня або булочка. На завтрак іде закуска, буває даже, шо двойна. Два кусочка сельодочкі й вінєгрєт. Або сир голландський і яйце варене. І ще каждому стакан соку виноградного, морковного або яблочного. 200-грамові баночкі — надо мені їх 100 штук відкрити і поставити на стол. Потом іде перве. Гуляш із грєчнєвой кашой ілі картошкою. Ілі штуфат, ілі розбрат, ілі оладі, ілі пиріжки з м’ясом. Потім іде каша манна, каша рисова ілі каша грєчнєва. І чай. На обід тоже вибираєш із п’яти блюд. Борщ, суп харчо, суп молочний рисовий ілі овочной. Потом жаркоє по-домашнєму ілі шашлик. І компот. На ужин більше мяса не було — ілі риба, ілі яічніца, ілі яічко всмятку. Був даже вегетаріанський день у четвер — риба, яічніца, оладьї, пиріжки, вареники з усім. Як у ресторані.

    Захворіти на туберкульоз Євдокія не боялася — каже, за весь час її роботи був лише один випадок, та й той, на її думку, пов’язаний із генетикою.

    — Я думаю, в Харкові швидше можна заболіти туберкульозом, ніж отута, — запевняє бабуся. — Тут на каждому вуглу була газірована вода, пили і туберкульозні, і ми. Один раз заболіла женщіна, но у неї був чоловік туберкульозний, і один брат туберкульозний, і другий, як по наслєдству проходило. А так не було случаєв, шоб заболівали.

    На повноцінну реставрацію, кажуть у «Знахідці», потрібні сотні мільйонів гривень. У КП не втрачають надії на допомогу великого інвестора

    Пенсіонерка стверджує, що після розпаду СРСР кількість пацієнтів у санаторії зменшилася в десятки разів, а якість харчування суттєво знизилась.

    — Тут так красиво було, я вам передать не можу! — стверджує Євдокія. — Там мостік, плавали лебеді. Мостік освіщався разними огнями — як красиво було! Бачили каміни красиві? У третій палаті красивій, у 16-й і у 14-й красиві. Все було дуже хорошо, коли був Совєтскій Союз, як всі були вмєстє. А як поот’єдналися, погано стали фінансувати, кормили дуже плохо, приїжджали самі наркомани та п’яниці. Гроші хороші беруть за входи, ви ж платили? А куди вони йдуть? Шо вони нічого не роблять? Людей у вихідні тут дуже багато. Так це тільки вход, а ще й екскурсовод бере. Кругом гроші. Хтозна, чи наведе Зеленський порядок, чи не наведе…

    Попри 45-річний стаж, Євдокія, як і Григорій, отримує мізерну пенсію в 2000 гривень та ледве зводить кінці з кінцями.

    — Вони доказують, шо коефіцієнт у нас малий по-їхньому, — стверджує пенсіонерка. — А я кажу — при нашій роботі я всі податки платила, все шо надо було, а про коефіцієнт нам ніхто нічого не казав. У мене двоє дітей. Одна моя дочка тут недалеко, одна в Харкові. Я з дітей нічого не беру, обходюсь своєю пенсією. До нас сьогодні приїде магазин увечорі, привозять ковбаси, пельмені, блінчіки, хліб, крупи разні. Три рази на тиждень приїжджає. Доживемо вже якось.

    Після закриття санаторію в Шарівці провели санітарну обробку. Потенційним відвідувачам палацу наразі нічого не загрожує. Втім, чи розпочнеться взагалі повноцінна реставрація садиби — питання відкрите. Як і доля колишніх працівників туберкульозного санаторію, які, здається, вже давно не чекають на диво.

    [Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00