Малюнки без назви
    Влад Лукащук 4 Листопада 2019

    Малюнки без назви

    3 години і 66 років із художником, якого не знає навіть Google

    «Старших людей важко слухати. Вони скачуть із теми на тему, відволікаються, не закінчивши однієї історії, хапаються за іншу. І знаєш, чому? А тому, що історій цих настільки багато і всі вони здаються настільки важливими, що проігнорувати не можна жодної», ― виправдовує мій 66-річний співрозмовник непослідовність своєї розповіді. Про важливість зачіски, антирадянський протест зі спущеними штанами й почуття провини як творчий імпульс розповідає Анатолій Ісай ― хіпі та художник.

    Кінцева

    2007 рік, невелике село на Рівненщині. Дев’яності ще поблискують лисою маківкою, тому кожного чоловіка, який носить довге волосся, вважають якщо не підаром, то принаймні диваком. Відтак довгого волосся тут не має ніхто. Ніхто, крім Монаха. Стягнутий ґумкою хвостик і дистильована українська мова видають його нетутешність.

    До чужинців усюди ставляться з підозрою. А коли це 50-річний мужик без жінки й дітей, то шанси завоювати довіру місцевих у нього майже нульові. Односельці про Анатолія ― як насправді звуть Монаха ― говорять різне. Однак моїх товаришів Юру й Сашка це не лякає. Вони нерідко в нього зависають. Дядько Толік дає їм гроші й посилає по морозиво. 

    Минулого Різдва він давав колядникам по долару. Останньому колядникові дав цілу двадцятку.

    Якось Сашко бере із собою мене. Монах пригощає нас розливним квасом.  Над липким колом на столі від алюмінієвого кухля гуде нахабна серпнева муха. Сашко скручує в рулон районний вісник і промахується. Зі столу врізнобіч розлітаються кольорові ручки.

    ― Малюєте? ― питаю.

    ― Рідко. Очі не показують, щоб малювати.

    ― Можна глянути?

    Монах тягнеться по теку, смикає тасьму й дістає аркуш.

    2019 рік, околиця Львова.

    ― Кінцева! ― оголошує водій спеціально для мене.

    На виході з маршрутки мене чекає простягнута для рукостискання п’ятірня.  Не бачились ми років десять. За цей час Анатолій перетворився на пенсіонера. А ще підстригся.

    Кажу кілька банальностей про принади Львова. Анатолій ділиться враженнями від результату президентських виборів: 

    ― Ми звикли думати, що тільки президент може зрадити народ, ― голос його іржавий від нечастого використання. ― Буває й навпаки. Народ теж може зрадити президента.

    Пенсіонери ― політично найактивніша верства. Чи не тому, що, позбавлена змоги обирати обставини народження, людина хоче самостійно обрати принаймні антураж смерті?

    З неба падає кілька крапель. Анатолій намагається йти швидше, і я помічаю, що він кульгає. На обидві притому ноги. За мить його нова синя сорочка ― спроба прикрасити ту сутулу руїну, на яку він перетворився, ― вкривається густим горошком. Дощ посилюється. Ми мокнемо. 

    Біля самих воріт геріатричного пансіонату Анатолій раптово зупиняється:

    ― Тільки не лякайся, тут багато старих людей.

    ― Я не маю нічого проти старих людей.

    ― А дарма. Я, наприклад, маю.

    Портрет художника в молодості

    ― Мені завжди довіряли через довге волосся. Але переважно молодь. Ось, ― із пошарпаного паспорта на мене дивиться 45-річний чолов’яга. Погляд похмурий, риси грубі, неандертальські. Це не надто в’яжеться з лапкою голуба, flower power і «Make love not war!»

    ― Ти став хіпі вже в інституті?

    ― Я ніколи не вчився в інституті.

    Анатолій ― дитя львівської бруківки. Після школи закінчив навчально-виробничий технікум за спеціальністю фотограф. Відслужив у будбаті під Ленінградом. Потім побив міліцію і отримав два роки «хімії» (народна назва примусових робіт на виробництві, ― R.).

    ― 188-ма стаття мала назву «За спротив властям». Садити особливо не було за що. Але внизу справи була приписка від КДБ: «Член підпільної збройної націоналістичної організації, яка підтримує тісний зв’язок із закордоном і ставить собі за мету знищення комунізму».

    Анатолієві пощастило. Наскільки взагалі може пощастити людині, яка потрапила до радянської тюрми. Термін він мотав на малій батьківщині, у Новояворівську, де тоді будували сірчаний комбінат.                                          

    ― Була середина листопада. Мене відправили сторожувати будівництво.

    Аби показати свій протест проти радянської влади, я вилазив на бетонні панелі, скидав штани і, стоячи отак, у кирзових чоботях, трусах, майці та шапці-вушанці, вмикав на всю гучність радіо й ловив станцію Europa Liberă România, яка для румунів передавала конкретний такий рок.

    А позаду мене був лозунг на червоному тлі: «Там, де партія, ― там успіх, там перемога». Люди, які в цю мить ішли з вокзалу, трималися за животи від сміху.

    ― То для тебе приналежність до хіпі була просто способом непокори радянській системі? 

    ― Ні, перш за все мені були близькі ідеали цього руху. Але вони не в’язалися з ідеалами офіційно затвердженими. Звідти й взялася моя антиcовєччина і, якоюсь мірою, націоналізм. 

    Хіпі-націоналіст ― яких тільки дивовижних звірів не породжувала радянська дійсність.

    Старішати потрібно за містом. Геріатричний пансіонат, де кілька останніх років живе мій співрозмовник, ― п’ятиповерхівка з вікнами на тихий парк. Кожна кімната має балкончик. Загалом, не найгірше місце, щоб насолоджуватись радикулітом. Принаймні не гірше за київську старість із гучними спорткарами нуворишів під вікнами та вбогою риболовлею на дніпровській набережній. 

    Над вхідними пластиковими дверима пансіонату висить радянська мозаїка ― сонце й пагорби.

    ― Як жилося хіпі у Львові кінця 70-х?

    ― Та то труба. Виходив тільки вночі, бо постійно чіплялись менти. Різали штани, прямо на вулиці стригли. І все це з диким реготом, знущаннями, приниженням. Тусовка хіпі у Львові була невеликою, але всі як один були запеклими ворогами системи.

    Поки американські хіпі на пістрявих фольцвагенах розвозили по вудстоках венеричні болячки, їхні радянські колеги билися з ментами й мотали за це терміни.   

    ― Збиралися по закутках, на кухнях одне в одного. Центр намагались обходити ― там кишіло мусорами. Їздили на Шипіт, у Крим. Якось у Криму наш табір із вігвамами оточили менти. Було страшне побоїще.

    ― З ментами і владою зрозуміло. А як простий народ на вас дивився?

    ― Як на непотріб.

    Усупереч моїм очікуванням, фоє пансіонату чисте і приємне. Фотошпалери на стінах, вазони у горщиках. Крізь панорамні вікна сочиться світло, стелячи на вимиту підлогу ніжну тінь від тюлю. 

    В якомусь інтерв’ю Мілан Кундера сказав, що істинний гуманізм суспільства виявляється у його ставленні до старих.

    На прохідній чергова ввічливо(!) питає, хто я.  

    ― Телемайстер, ― відповідає за мене Анатолій.

    Персонал тут також не молодий. Років десять ― і працівниці досягнуть віку своїх пацієнтів. Уже зараз декого зі співробітників вирізняє хіба наявність спецодягу. Цікаво, як уявляють вони своє майбутнє по той бік халата.

    Попри вологі прибирання та дезінфекції, дещо все ж видає справжнє призначення цього місця. Запах. Він живе у порожніх коридорах ― дух старого тіла, несвіжої постелі й дешевих медикаментів. Він такий густий, що його можна різати на брикети, як торф або повидло.

    ― Ти, певно, в молодості щось вживав?

    ― Пив у повен зріст. Ну і курив, ясне діло, куди ж без цього…

    Траву Анатолій вперше спробував у армії ― узбеки пригостили. З армії звичка приїхала до Львова.

    ― Ідеш, бува, Львовом накурений, а навколо все червоне ― плакати, лозунги. І тут трапиться тобі один на кшталт «Сьогодні ― рекорд, а завтра ― ПЛАН»… І хоч стій, хоч падай. Таким воно було, хіпове життя у червоній реальності.

    Прямо з ліфта виходимо у вітальню. Там старі люди дивляться телевізор. Вони щось обговорюють настільки жваво, наскільки можна обговорювати лише політику в бідній країні.

    ― Щось сильніше пробував?

    ― Ні, в мене вени маленькі. Ті, кому з венами пощастило більше, вже давно повмирали. Ех, такі пацани були…

    ― Зараз куриш?

    Анатолій дістає калькулятор і довго клацає. Виявляється, не курить він уже дванадцять років.

    ― Коли ти відчув, що молодість скінчилась?

    ― Коли підстригся. 

    ― Це ж було кілька років тому. 

    ― Все правильно, ― і додає: ― Знаєш, я коли підстригся, то всю силу втратив. Як Самсон. 

    За кілька місяців після стрижки в Анатолія стався перший інфаркт.  

    Кулькова ручка

    ― Чого я тільки не пробував. Голодував тижнями, слухав «Волосатое стекло», ходив по бібліотеках. Аж поки якось товариш не порадив: «Толік, а ти покури й полізь у Біблію», ― розповідає Анатолій, звідки черпав натхнення і як шукав тем для своїх малюнків.

    Ми сидимо в невеличкому номері з балконом і санвузлом. Голий стіл, пара стільців (у того, що піді мною, коліна підкошуються, і на кожен мій вдих-видих він відповідає загрозливим скрипом). На тумбочці майже натюрморт ― зубчик часнику, пляшка олії, черствий окраєць хліба. У кімнаті два ліжка. На одному спить Анатолій, на іншому віднедавна ніхто не спить. Воно акуратно застелене і має такий охайний вигляд, як могила на Паску.

    Єдине, що вибивається з інтер’єру монашої келії, ― гігантська чорна плазма на етажерці.

    Він розглядає привезені мною малюнки. Свої малюнки. Перед тим, як вони років десять тому, як легковажні подарунки, розійшлися по приватних колекціях або просто загубилися під час переселення, мій однокласник під шумок відсканував їх.

    ― Де ти їх узяв? ― раптом із підозрою питає Толік. 

    ― Ааа, так он для чого він брав їх додому. Хитрий жук!

    ― Із чого все почалось?

    ― Малювати я почав після смерті тата. Я його вважав комуністом. У нас через це було страшне тертя. А коли він помер, виявилося, що я зовсім його не знав.

    Бувши в‘язнем німецького концтабору, тато Анатолія працював на підземному заводі Фау-2. Наприкінці війни головний інженер заводу Вернер фон Браун  здасться американцям, а онука ракети, яка бомбила Лондон і Антверпен, майже за чверть століття висадить на Місяць першу людину.

    ― Якось уже насамкінець війни тато побачив похнюпленого наглядача. Викинув руку в нацистському вітанні й крикнув: «Хай живе велика Німеччина»! Наглядач жарту не оцінив і спустив собаку. Пес уп’явся батькові в шию, але нічого життєво важливого не зачепив. Після того тато піднявся і крикнув до пса: «Ну, що ти наробив? І як я тепер працюватиму? Як я тепер стану вільним (на брамі багатьох концтаборів було написано «Arbeit macht frei» ― «Праця звільняє», ― R.)»?

    ― Згадується твоя історія з трусами й радіо на новояворівській «хімії». Виходить, жарти з влади у вас у крові?

    ― З ідіотської влади не важко жартувати.

    ― Скільки тобі було, коли ти почав малювати?

    ― Мені тоді було, ― Анатолій знову вмикає калькулятор на кнопковій Нокії, ― тридцять сім років мені тоді було.

    Пропонує перекусити. Дістає з тумбочки пиріжки з капустою і домашню ковбасу. Дістаю з наплічника почату кока-колу, розливаю по алюмінієвих чашках.

    ― Я міг малювати один малюнок місяць, іноді два. Доти, доки мені було цікаво. Малював уночі, бо тоді мені ніхто не заважав. Удень двері мого дому не зачинялись ― подруги, друзі, якісь незнайомці. Словом, прохідний двір. У той період я курив коноплю. Знаєш, то були найщасливіші мої роки. Проведеш, бува, чергового гостя, курнеш, увімкнеш музику (в цьому слові Анатолій робить наголос на другий склад).

    ― А що ти слухав?

    ― Блюз. Джаз. Більше нічого мене не цікавило.

    ― А з наших?

    ― «Грін Грей», «ГрОб» («Гражданская оборона», ― R.). А от на Висоцького не розводився.

    Ділюся з ним міркуваннями про символи, метафори та всілякі соціокультурні алегорії, зашифровані в його малюнках. Замість спокійного самовдоволеного кивка Анатолій здивовано округлює очі ― ніби не його це рук робота. Можливо, він і не лукавить. Твір гарного художника завжди розумніший за автора.

    ― Я просто малював те, що відчував.

    ― Твої малюнки моторошні.

    ― Не ти перший це кажеш. Якось хтось із кентів знайшов мені роботу ― розмальовувати іграшки на іграшковій фабриці. Робота проста, не бий лежачого. І, знаєш, я не зміг. Після того, як ти малював наркоманів, дуже важко малювати зайчиків і санчата. Такі-от приколи.

    ― У тебе були якісь виставки?

    ― Мала бути в Мюнхені. Колись. Але в останній момент передумав. Мене часто запрошували художники на свої виставки, але мені там не подобалось. Шість залів картин, і все ― хуйня. Не те. Та й самі художники ― поважні, пихаті, офіційно призначені. Мені від їхнього вигляду ригати хотілося. 

    Малюнки Анатолія розбрелися по приватних колекціях Клівленда, Чикаго, Нью-Йорка, Мюнхена, Відня, Амстердама. Деякі подарував, якісь вдалося продати. 

    ― Кілька років тому я залишився без грошей. Останні декілька малюнків, які в мене були, я продав. По $50 за штуку. Продав усі зразу, можна сказати, гуртом.

    Малювати Анатолій перестав років двадцять тому, після смерті мами.

    ― Не бажаєш спробувати знову?

    ― Ні. Раніше в мене була короткозорість, а тепер іще й катаракта намічається.

    Хіпі на пенсії 

    Пів року тому Анатолій знайшов роботу ― сторожем у дитячому садочку. І вже збирався працювати, як завадив інфаркт. Уже другий.

    ― Коли я після інфаркту лежав у реанімації, лікарі нічого не робили. Чекали: здохну чи ні. 

    ― Чому?

    ― А кому я треба?

    Анатолій ― сам. Якщо, звісно, не рахувати племінника, який виставив його з квартири, і двоюрідних сестер в Італії та Німеччині, з якими Толік давним-давно втратив зв’язок.

    ― Їм забороняли зі мною спілкуватися. Боялися дурного впливу.

    Протягом усієї нашої розмови мені муляє око товста книга у тканій леопардовій обкладинці, що лежить на тумбочці поряд із ліжком. 

    ― Ну так що, ― питаю, ― послухав поради товариша, поліз у Біблію?

    ― Побоявся.

    Настінний годинник, що висить у Толіка над ліжком, давно став. Він немічно смикає секундною стрілкою. 

    ― А чим ти цілими днями займаєшся?

    ― Сплю, їм, слухаю музи́ку.

    Анатолій тягнеться по пульт і вмикає контрабандну плазму. Виявляється, вона під’єднана до інтернету. На ютубівській закладці ― всякий блюз. Просить мене допомогти знайти саундтрек із фільму «Фенікс». Ним виявляється «Speak Low» у виконанні Ніни Хосс.

    ― Можеш перекласти, про що вона співає?

    Перекладаю Анатолію милу банальщину про беззахисність любові та безжальність часу. Він у захваті.

    Уже біля самих воріт пансіонату Анатолій каже:

    ― Це зараз я бачу, що ти нормальний пацан. Але спершу ти мені не надто сподобався.

    ― Чому?

    ― Своїм зовнішнім виглядом.

    Намагаюсь уявити себе збоку. Ну що тут може не подобатись? Свіжа зачіска, виголене підборіддя, чорна футболка-поло, темні штани (навіть не джинси). Усе монотонно і стримано. 

    ― Ну подумай сам: ані хаєра, ані фенечки, ані бодай татуювання. І це у 24. Що ж із тобою у 66 буде?

    [Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Текст Влад Лукащук Ілюстрації Анатолій Ісай

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00