Щасливчик
    Оксана Расулова 2 Червня 2019

    Щасливчик

    Хлопець із ДЦП проїхав від Львова до Лісабона на велосипеді, а тепер руйнує стереотипи про інвалідність

    Два роки тому Іван Маслюк із друзями подорожував Європою. То була не просто поїздка — хлопець із ДЦП на ручному велосипеді проїхав тисячі кілометрів, аби побачити океан. Після здійснення однієї мрії з’явилися нові.

    Тепер Іван як волонтер допомагає людям з інвалідністю підкорювати гори. Організацію «On 3 wheels» він із друзями створив саме після спільної мандрівки — уже не міг інакше. Раз відчувши волю самостійно приймати рішення й керувати власним життям, він вирішив дарувати цю свободу іншим.


    Біля входу до нічного клубу Malevich стоїть авто. З нього виходить дівчина на милицях — вибратись із салону їй допомагають двоє людей. Дівчину звати Оленкою. Здалеку до неї гукає знайомий і повільним кроком, спираючись на чоловіка поруч, підходить ближче. Вона рада його бачити, але їй важко висловити емоції.

    Оленка не може говорити, зате може слухати. На інклюзивній вечірці у Malevich вона слухатиме Івана. У нього є тату, він любить дискотеки, посиденьки в гуртожитках і виступає за легалізацію медичного канабісу. Але про це Іван жодним словом не обмовиться — розкаже тільки, як проїхав від Львова до Лісабона на триколісному ручному велосипеді, щоб побачити океан. Попри церебральний параліч.

    — Обмежений не той, хто має фізичні бар’єри, а той, хто має бар’єри в голові, — пояснює Іван.

    Хлопець киває. Іванові аплодують.

    — Про бар’єри в голові, чуєш? — чоловік за столиком біля сцени повторює ці слова хлопцеві з інвалідністю, що сидить поруч. Можливо, синові.

    І. До океану на трьох колесах

    Під час виступу Іван Маслюк зовсім не хвилюється, адже виходить на сцену двічі або й тричі щомісяця. Його часто запрошують як спікера, що мотивує, — хіба складно розповісти про подорож до океану? Але першу свою зустріч із людьми з ментальними хворобами у польському місті Тарнові пам’ятає добре.

    — Це був один із найстрашніших днів у моєму житті. Я зовсім не говорив польською. Пацани перекладали, але люди не сприйняли. Говорити в нікуди було неймовірно складно.

    За сто днів Іван із тоді ще маленькою командою «On 3 wheels» проїхав п’ять тисяч кілометрів через 12 країн Європи й фінішував біля океану. Та це радше початок історії.

    Ви що, здуріли?

    Починається все у селі Березівка, що неподалік Львова. Того року Іван закінчує 11 клас: грає у футбол, тренується на брусках перед школою, щоби бути у формі. Без супроводу не виїжджає далі Львова.

    19-річний хлопець допомагає батькам по господарству — ні в чому не відмовляє, але найбільше любить лущити квасолю — це найкраще заняття для інтроверта. Ввечері Іван зазвичай дивиться відео, читає книжки або слухає музику. Якщо вихідний — іде на дискотеку. Як-от сьогодні.

    На літній відпочинковій базі у Березівці танцюють, б’ються, цілуються, п’ють. На сільську дискотеку приїжджають на авто або приходять пішки компаніями. Галасують і надривно сміються, вийшовши покурити.

    Іван відсторонено дивиться на танцмайданчик — він тільки вийшов звідти й сів перепочити. Іноді до нього підходять привітатися чи пожартувати. От зараз підходить ближче Надя, колишня однокласниця.  

    — Це Олег, — відрекомендовує знайомого. Високий худорлявий хлопець із чорнявим волоссям простягає руку для привітання.

    Так, історія починається саме тут.

    Вони говорять й за кілька хвилин виходять на вулицю — там тихіше. За рогом відпочинкової бази хтось голосно сміється і щось вигукує. Тут темно й надимлено. Олег Савчук розповідає про норвезького безхатька, з яким поділився їжею на останні гроші, коли автостопив по Скандинавії. Він об’їздив уже вдосталь країн. Іван захоплено слухає історії.

    Через кілька днів хлопець уперше поїде в Соснівку — на день народження до Олега.

    Через два місяці вони вже ледь не найкращі друзі. Одного вечора, сидячи на кухні за чаєм, говорять «про сенс життя». Олег запитує:

    — Яка твоя «стеля»?

    — Я хочу бачити світ у різних ракурсах, а не тільки зі свого вікна. Я хочу до океану. Не просто взяти квиток до Лісабона, а дістатися туди самотужки, — відповідає Іван.

    Решту вечора, поки сутеніє, вони обговорюють, як це втілити.

    — Слухай, я поїду на коні! — вигукнув Іван.

    Обом це здалося класною ідеєю, бо хлопець багато займався верховою їздою. Схоже було на круту авантюру — проїхати верхи через усю Європу, щоб спішитися з коней на березі океану, підставити обличчя під солоний вітер і видихнути — «на краю світу».

    Хлопці твердо вирішують — їхати. Та коли про це чує спільний друг Сашко, ідея розсипається, мов картковий будинок:

    — Ні, пацани, я не з вами. Ви що, здуріли?

    Іван спинився.

    Закрутилося

    Незабаром Олег їде в Іран і зникає на півтора року. Зате одного дня телефонує Іванові й каже:

    — Я зрозумів, що нам треба. Готуйся. Я приїжджаю у квітні, і ми їдемо в Лісабон.

    В Ірані хлопець із Соснівки побачив ручний триколісний велосипед. Транспорт для Івана коштував 2500 євро, що було третиною загальної вартості запланованої мандрівки.

    Цими грошима поділився один із київських бізнесменів — Іванові друзі приїхали до нього, розказали історію, а потім поїхали на велосипедні закупи в Німеччину.

    До 20-річчя Івана залишається два тижні. Олег запросив його в Соснівку нібито на весілля спільного товариша — хлопець приїхав на кілька днів.

    Того дня, коли Олег зайшов, Іван сидів у вітальні й читав книжку на старому Kindle.

    — Збирайся, поїдемо на річку, — перервав його друг.

    День був лінивим, Іванові більше хотілося читати, ніж плавати, тож збирається він повільно — вимикає електронну книгу, помалу шукає свої речі. Та Олег постійно підганяє.

    — Ти кудись спішиш? — врешті не витримує Іван.

    — Так!

    За кілька хвилин вони таки виходять на вулицю. З другого поверху Олег зносить хлопця на руках, і, щойно відчиняються двері під’їзду, Іван мружиться. Але не від сонячного світла, а від конфеті. Перед порогом стоять усі його друзі. Натовп розходиться з вигуком «Мрії здійснюються!». Єдине, що спроможний сказати Іван:

    — Вау!..

    Під оплески Олег садовить хлопця на велосипед. Іван тільки на відео бачив, як це працює, тож коли робить перші невпевнені рухи, нічого не відбувається:

    — А він не крутиться? — каже розгублено.

    Аж ось колесо ледь повернулося й Іван із трепетом усміхається:

    — Крутиться…  

    Не міста, а люди

    Іван сьорбає каву у львівській кав’ярні. Його тут знають, тому до столика підходять вітатися. Але подумки він деінде.

    — Сказати, що я був шокований, це нічого не сказати, — радісно жестикулює й сміється. — То були всі, хто причетний до покупки. Тоді я точно вирішив, що поїду. Бо мрій не можна боятися, шариш?

    Доти Іван ніколи не сидів на жодному велосипеді, а треба було розібратися ще й з ручним керуванням. Мав тільки місяць, щоб навчитися.

    — У мене не було часу боятися. Я не мав нічого, крім бажання, але воно було настільки сильним, що я був готовим перетерпіти всі складнощі.

    Іванова мама довго не вірила, що син таки поїде, тому не перечила його мріям, та коли хлопцеві подарували велосипед — запанікувала. Переконати її вдалося тільки тоді, коли на «публічному» тренуванні Іван на своєму ручному обігнав її на двоколісному.

    У подорож виїхали п’ятеро: Іван на триколісному, Сашко й Олег, які по черзі супроводжували його на двоколісному, Антон, який знімав і монтував відео для блогу, й Оленка, яка вела соцмережі. Іван весь час був на велосипеді, решта ж команди їхала машиною, де були ще намети, газовий балон, особисті речі, техніка.

    Я не мав нічого, крім бажання, але воно було настільки сильним, що я був готовим перетерпіти всі складнощі

    Іван каже, що подорожі роблять не міста, а люди, на яких натрапляєш. Тому в кожному місті, де зупинялася команда «On 3 wheels», вони знайомилися з місцевими та українською діаспорою — часто завдяки Львівській обласній державній адміністрації. Якось завдяки їхній підтримці Іван із друзями поселився на четвертому поверсі Посольства України в Празі, де зазвичай живуть амбасадори, поки не знайдуть постійного житла.

    — До Праги ми їхали сто кілометрів без зупинок, — розповідає Іван. — Піднялися в номер, а там панорамне вікно. Наступного ранку прокинулися — і нам просто так дали 3500 крон. Для них то не гроші, а нам у подорожі важило багато.

    Знайомства у тій мандрівці допомагали. Наприклад, у Турині зупинилися у фотографа, з яким Олег познайомився в Ірані — ще тоді, коли тільки придивлявся до велосипеда. Себастьян влаштував Іванові найяскравішу клубну ніч у його житті — дискотеку у сквоті в розваленій церкві.

    Але не все було ідеально. Фінішу 19 листопада 2016 року на березі океану не було б, якби в Альпах Іван вирішив повернутися додому.

    На межі

    Висота гори Монблан — 4810 метрів. Це найвища точка Західної Європи. Перед тим як через Францію перебратися через Альпи до теплої Італії, команда «On 3 wheels» вирішує її підкорити. Треба встигнути до холодів, тож їдуть з Німеччини швидко. Підніматися по горах тяжко, а от спуск — інша справа. Іван їде 65 кілометрів на годину. Їде і думає, що один хибний рух — і його відшкрібатимуть від асфальту.

    Іван спускається автобаном поміж осінніми горами. Його ламає, і, мружачи очі від зустрічного вітру, він думає, як би добре було опинитися вдома в Березівці. Попереду мерехтить Олегова постать на велосипеді. Іван напружується і йде на обгін, але помиляється — його колесо зачіпає Олегове. Усе стається миттєво: різкий поворот, Іван опиняється у відбійнику перед кюветом, нога застрягає. Він нерухомо спостерігає, як люди зупиняються й вибігають з автомобілів, щоб допомогти. За ними, оговтавшись, і Олег. Іван дивиться на асфальт і бачить цівку напівпрозорої крові, що стікає в червонясте озерце. «Чому так багато?» — думає, поки його дістають з відбійника. Коли Іван розуміє, що живий і смерть у найближчі його плани не входить, приглядається: то не кров, а вода, змішана з кров’ю, — від пляшки відірвався клапан, а кров — із розбитих ліктів.

    Отямившись, команда зупиняється на обід. Іван мовчки їсть і переконує себе, що то випадковість.

    — Далі на велосипеді їдемо? — запитує Олег.

    Їдуть, звісно. Півгодини, десять кілометрів. Іван знову набирає швидкість — цього разу впевнений, що не припуститься дитячих помилок. Але на повороті зачіпає колесом бордюр, різко гальмує, щоби втримати керування, задні колеса підіймаються — і він, закріплений у велосипеді, за інерцією перевертається разом із триколісним. Удар головою в асфальт, синець на обличчі, знову кров.

    — Ну ти сьогодні відпрацював своє, — намагається пожартувати Олег. Усі рушають до найближчого кемпінгу.

    Їхати Іван не може, дивитися друзям в очі теж, тож лишає команду і йде в душ. Залишившись без винуватця поїздки, Олег, Сашко, Оленка й Антон радяться: чи продовжувати? Здається, Іван на межі.

    Поки вони розмовляють, тепла вода біжить тілом Івана. Щипає розбиті лікті. Три тижні жити в наметах, проїхавши тисячу кілометрів, — то не жарти. У голові виринають картинки: вдома тепло, нікуди не треба їхати, є своє ліжко, приготований обід, чекає родина. «Нащо ти виперся зі своєї зони комфорту? Нащо комусь доводити, який ти крутий?» — чує крізь шум води свій внутрішній голос.

    Втручається сторонній звук — у двері стукає Сашко. Він несміливо, але таки передає пропозицію решти мандрівників:

    — Може, ти поїдеш завтра машиною?

    Іван мовчить. Він знає: сісти в авто означає закінчити подорож узагалі. За дверима так само мовчки стоїть Сашко й чекає.

    Іван уявляє, як бере квиток на літак із Відня до Львова. Ось він їде зі Львова до Березівки. Усе своє життя сидить удома, час від часу виїжджаючи до обласного центру. Сидить у кімнаті і згадує четвертий поверх Посольства у Празі як найбільшу пригоду свого життя. Останній аргумент — витягнув хлопців та Оленку аж до Альп, щоб тут двічі впасти й здатися? Якщо спинитися, про дружбу можна забути. Іван вимикає воду й каже Сашкові через двері:

    — Якби я хотів їхати машиною, їхав би так із самого початку.

    ІІ. Без права на страх

    «On 3 wheels» таки встигли переїхати Альпи і вже незабаром пили в Дольчеаква домашнє італійське вино — проблем більше не було. Так і дісталися до фінальної точки — мису Кабо да Рока у Португалії. Іван каже, що океан його не вразив, та й подорож насправді була заради іншого. Він хотів саме процесу мандрівки, хотів волі. І, спробувавши її, він уже не зміг зупинитися. Після повернення команда вирішила розвивати інклюзію в Україні.

    Відсутність страху перед відповідальністю має стати червоною міткою нашого покоління

    Спочатку були думки про благодійний фонд для людей з інвалідністю, але чіткого напрямку команда не бачила. Згодом вони зрозуміли, що відповідь на питання знайшли ще під час подорожі Європою — тоді в Ніцці вони побачили la joelette — спеціальний візок для людей з інвалідністю, яким можна підніматися в гори. «Жульєтка», як лагідно називають транспорт, коштувала 3500 євро.

    Вирішили збирати гроші на Спільнокошті. Але якось Іванові зателефонували з СТБ і запропонували знятися у програмі «Сюрприз, сюрприз!». Команда тоді ще потребувала піару, тож Іван погодився. Але «On 3 wheels» отримали значно більше — у фіналі шоу їм подарували ту саму «жульєтку». За три тижні вирушили в перший похід — тестували метод на Іванові. Він підкорив Говерлу 1 червня 2017 року — звідтоді команда здійснила вже 22 походи й має чергу на третій сезон. Команда з п’яти людей перетворилася на громадську організацію, яка зібрала довкола себе понад 400 волонтерів.

    Зазвичай охочі підкорити вершину самі телефонують і домовляються. Похід триває один день. За цей час піднімаються на гору, влаштовують пікнік і встигають спуститися до підніжжя. Супроводжують людину з інвалідністю 10-12 волонтерів і хтось близький, кому можна довіритися у складні й незручні моменти. Команда має велике авто зі спорядженням і всім необхідним — зазвичай із цим допомагають спонсори.

    Організовує підйом Сашко Луцик — той самий, що відмовив Івана їхати до Лісабона верхи. На ньому і спорядження, і сам процес підйому. Іван же виконує передусім медійну функцію, він — обличчя організації.

    Не було ще жодного походу, який би не вдався. Сам Іван каже, що ні він, ні Сашко не мають права на страх, — і це добре, адже за ним від багатьох речей можна сховатися.

    — Не можна не брати на себе відповідальності — так уже склалося після 2014 року. Чи за долю цілої країни, чи за долю окремої людини. Якщо наша або якась інша організація, грубо кажучи, заб’є, ми перестанемо бути змінами в цій країні. Я сьогодні їхав у маршрутці й слухав, як дві жінки років під 50 говорили про те, що їм не треба тих інклюзивних класів, де вони копійки зароблять. Добре, що їм щось вирішувати лишилося тільки пару років. Відсутність страху перед відповідальністю має стати червоною міткою нашого покоління.

    ІІІ. Гра за правилами

    Крім волонтерства, Іван має постійну роботу — працює оператором довідково-інформаційного центру. Попри це, він досі іноді відчуває гіперопіку від родини. Воно й не дивно — він 20 років самостійно не виїжджав далі Львова, тож його активність досі здається незвичною. Та й до поїздки на берег океану Івана загалом влаштовувала його зона комфорту.

    Аж коли побував у Європі, то зрозумів, що може бути інакше. Він побачив, що в автобусах можуть чекати, поки він зайде, а не лаятися. Побачив, що метро в Мадриді зручне, а у Валенсії немає бруківки, через яку у Львові він постійно змушений користуватись таксі. Однак досі вважає, що Львів — найінклюзивніше місто України.

    — Дорогою від площі Ринок до пожежної станції можна померти, якщо йдеш пішки, — пояснює. — Але все одно тут не такі високі бордюри, як у Дніпрі, наприклад.  

    Якщо ти хочеш, щоб суспільство ставилося до тебе нормально, — мусиш грати за його правилами

    Якихось соціальних пільг Іван не хоче — він вважає, що неправильно робити для людей якісь поблажки тільки через те, що в них інвалідність.

    — Я виступаю за здорову інклюзію і за пряме спілкування на рівних між різними людьми. Якщо ти хочеш, щоб суспільство ставилося до тебе нормально, — мусиш грати за його правилами. І я готовий до цього.

    Іван не вибачає жалощів. Не потребує допомоги, про яку не просить. Не потребує мови толерантності, якщо при цьому немає елементарних пандусів.

    — Люди з інвалідністю ображаються, коли їх називають інвалідами, але це тупо — якщо ми з товаришами п’ємо каву і нормально спілкуємося, то яка різниця, як вони мене називатимуть?

    Побачити знову

    Проект «Бачу! Можу! Допоможу!» у 2018 році стартував із Харкова. На тандемах їхали 50 зрячих і незрячих учасників — волонтери стали очима в парі кожного велосипеда. Потрібно було описувати все, що відбувається. Іван більшість часу проводив з організаторками в автобусі, але й з учасниками, звісно, спілкувався.

    Іван описував полтавський музей-садибу Івана Котляревського, до якого вони пішли всі разом: побілені стіни, дерев’яні вікна, розділені рамою на чотири рівні частини, темні віконниці, три сектори дощаного даху, тюльпани біля низького парканчика, два горішніх вікна, два комини. Передати словами картинку, що рухається вздовж маршруту, — завдання не з легких. А ще пояснити, де поріг, хто і як подає руку для привітання, чесно перерахувати гроші, сказати, хто зайшов до кімнати, яка погода.

    Після Полтави були Кременчук, Орлик, і от через тиждень такого життя Іван приїхав у Дніпро. Почав дещо розуміти. Ще три тижні в дорозі — добираються до Херсона. Тут на них чекає фініш у День Незалежності після тисячі кілометрів на тандемах.  

    Перед в’їздом до міста всі збираються в колону. Останні кілометри — до площі Свободи. Ближче до центру на вулицях більшає прапорів, біл-бордів із привітаннями політиків, людей у вишиванках. Останній ривок — піднятися на сцену. Їх оточують телекамери, вони співають гімн України, слухають вітальне слово і тупцяють на сцені, поки організаторки роздають медалі за участь.

    Коли журналісти відпускають, а поліція роз’їжджається, можна розслабитися — фініш був «для годиться», але сам пробіг — то значно більше.

    — Так, усе нормально, — телефонує мамі Іван.

    Завершивши дзвінок, розуміє, що забув сказати щось важливе — сказати, що він аж до сліз щасливий. Бо може бачити цей світ.

    Не можна не любити

    — Якщо після Лісабона я став максимально впевненим у собі, то після «Бачу! Можу! Допоможу!» зрозумів, наскільки я благословенний згори Тим, Хто вкладає мені думки в голову. Не знаю, ким — Богом, Аллахом, Буддою.  

    Іван знає, що йому — максимально щастить. Він хоче, щоб усе було максимально просто і щоб усі стали максимально добрими одне до одного. І постійно про це говорить.

    — Не можна не любити того, що я роблю, — каже він, зійшовши зі сцени.

    [Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00