Музей космосу імені Святої Параскеви
    Євгеній Фролов 11 Квітня 2019

    Музей космосу імені Святої Параскеви

    Як у старій церкві замість риб та раків оселилися парашут Гагаріна та Луноход-1

    Поблизу Києва, у Переяславі, є великий Музей народної архітектури та побуту, де зібрано понад сотню церков, млинів і хат ХIX-ХХ століть. Поміж них заховалась унікальна пам’ятка — чудернацьке поєднання устремлінь людського духу. У дерев’яній церкві Святої Параскеви, збудованій 1891 року, нині розміщено музей, де замість рушників та ікон ― артефакти радянського культу космосу.

    Ми відвідали єдиний у світі музей космосу в церкві. Його історія поєднує вдячність космонавтів, байдужість священиків та щирі сльози давньої прихожанки.


    Батьком переяславського історико-етнографічного заповідника, до складу якого входить і Музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини, вважають Михайла Сікорського. Коли він починав свою діяльність, у Переяславі існував лише один музей, а тепер це справжнє місто музеїв. Ім’я Сікорського тут знають навіть першокласники.

    — Легендарна постать, — говорить Сергій Вовкодав, завідувач Музею космосу. — Він просто жив музеями. Так і казав: «Мої музеї — мої діти». Родини не мав. 13 років мешкав у своєму кабінеті. Наш заповідник був першим в Україні музеєм просто неба. Пирогів та інші з’явилися вже потім. Дивуюся, як йому вдалось у ті часи організувати все це у Переяславі. Адже зазвичай фонди музеїв великих міст поповнювали за рахунок маленьких, а він, навпаки, усе тягнув сюди.

    Тут губишся у часі. Розібрані на колоди й дощечки, усі ці давні споруди колись дбайливо перевезли сюди, аби врятувати від неминучої загибелі. Про сучасність нагадують лише асфальтна дорога, бетонні стовпи й таблички з описами експонатів. Ніколи й на думку не спаде, що десь поруч причаївся макет «Лунохода-1» ― точна копія того, що стоїть зараз забутий десь серед кратерів на Місяці.

    Але який стосунок мають ракети і скафандри до архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини?

    — Кажуть, що Сікорський хотів показати розвиток людства: від полювання на мамонтів до штучних супутників, — пояснює завідувач Музею космосу. — Ціолковський, Корольов — це ж наші земляки. Тут є павільйон, де реконструйовано стоянку первісних людей, а поряд — те, чого досягла цивілізація за тисячі років потому.

    ***

    Підходимо до Музею космосу. Два його хрести здіймаються у небо. Колись під одним із них була дзвіниця. Здалеку — церква як церква. Дерев’яна, але витончена. Спантеличує лише велетенська, зварена з металевих листів голова винахідника ракет Костянтина Ціолковського біля входу.

    — Коли створювали Музей космосу, питання, чи доречно розміщувати його в церкві, взагалі не стояло, — каже Вовкодав. — Нині нас дивує таке поєднання, а тоді по всьому Радянському Союзу у храмах створювали музеї атеїзму й науки. З прагматичної точки зору, для керівництва музею ця церква була просто приміщенням, яке можна використати. Вона простора всередині і добре годиться для розташування великих об’єктів. Думаю, це й зіграло головну роль.

    Перед тим як В’юнище пішло під воду, селяни нібито самі звернулися до Сікорського з проханням урятувати їхній храм. Окрім церкви, з В’юнища врятувалися ще будівля сільської управи та ціле селянське подвір’я: хата і господарські споруди

    Якби не Сікорський, церква Святої Параскеви П’ятниці тепер була би десь на дні Дніпра.

    — Вона із села В’юнище на Київщині. Збудували її у 1891 році, а сюди перевезли, коли село готували до затоплення, щоби створити Канівське водосховище.

    Перед тим як В’юнище пішло під воду, селяни нібито самі звернулися до Сікорського з проханням урятувати їхній храм. Наново церкву зібрали у 1973 році за п’ять кілометрів від того місця, де вона стояла раніше. Окрім церкви, з В’юнища врятувалися ще будівля сільської управи та ціле селянське подвір’я: хата і господарські споруди.

    — То було мальовниче село, — каже Сергій. — Його любив Тарас Шевченко, він там бував. Є його малюнок «У В’юнищі». Самої церкви Шевченко, звісно, не бачив. Але бачив її попередницю, що також мала ім’я Святої Параскеви.

    Разом із В’юнищем Канівське водосховище поховало під собою ще два десятки наддніпрянських сіл.

    ***

    Сергій Вовкодав працює завідувачем Музею космосу вже десять років. Він ― четверта за чотири десятиліття людина на цій посаді. Ще школярем молодших класів ходив сюди на екскурсії.

    Піднімаємося невисокими сходами і заходимо до церкви. Перше, що впадає у вічі, — макет ракетного двигуна заввишки з людський зріст.

    — Це другий ступінь триступеневої ракети, — пояснює Сергій. — Усі три поступово відкидаються, виводячи на орбіту лише капсулу з корисним вантажем і космонавтами на борту. Цей макет потрапив сюди з однієї виставки. А може, це і не макет. Припускали, що то справжній двигун. Принаймні його зроблено з таких самих матеріалів, як і робочі. У ті часи на виставкові макети нічого не шкодували, не відрізниш від оригіналу. Усе заради пропаганди радянської науки і строю.

    Коли створювали Музей космосу, питання, чи доречно розміщувати його в церкві, взагалі не стояло. Нині нас дивує таке поєднання, а тоді по всьому Радянському Союзу у храмах створювали музеї атеїзму й науки

    Над двигуном висить копія «Супутника-1». З його запуску 4 жовтня 1957 року почалася космічна ера. Наближений до оригіналу, він значно менший, ніж очікуєш: навіть підліток легко охопить руками.

    У центрі церкви ― мов печатка остаточної перемоги науки ― величезне коло із написом «E pur si muove! И все-таки она вертится. Галилео Галилей». Над центром кола застиг підвішений на тросі сріблястий диск. Це маятник Фуко. Нехитрий на перший погляд прилад, який доводить, що Земля обертається навколо своєї осі.

    А просто над колом — церковний купол восьмикутної форми. На кожній грані по вікну, вони розливають згори денне світло. Якщо стати в центрі храму і поглянути догори — губишся у відчутті безкінечності простору.

    Рясно облуплені блакитні стіни церкви колись були сірими. А от залишків розписів, скільки не придивляйся, не побачиш.

    — А їх і не було, — каже Вовкодав. — У ті часи церков не розписували.

    Завідувач зізнається: зсередини приміщення не ремонтували з 1970-х років.

    Просимо розповісти, де що стояло, коли тут був храм.

    — Це притвор, — показує. — Це нава, де стояли прихожани. А ось вівтар. Бачите, він вище від решти приміщення. Його відділяв іконостас, заходити туди могли лише священики. Нава символізувала видимий світ, а вівтар — світ Божий.

    Посередині світу Божого стоїть велика металева куля. Завідувач музею пояснює, що це орбітальний відсік космічного корабля серії «Союз». Макет 1:1. Тут космонавти проводили експерименти, відпочивали, робили фізичні вправи, їли. Крізь люк можна зазирнути всередину. Здається, там затісно навіть одному.

    Попід стелею над вівтарем висить помаранчева хмара. Вовкодав каже, що це парашут Гагаріна. Тренувальний, але — Гагаріна.

    Перший космонавт тепер тут головний святий. Він дивиться на нас із численних картин і скульптур. Ніс однієї з них потемнів, замацаний тисячами долонь.

    — Треба забрати її звідси кудись вище. То діти, не можуть не помацати, — сміється завідувач.

    ***

    Музей відкрили у 1979 році ― на 325 річницю Переяславської ради. Космічна експозиція в Переяславі була першою в Україні. Житомир мав музей Корольова, але той був присвячений переважно постаті винахідника й лише потім перепрофілювався на космічний.

    — Відкрити музей допоміг академік Олександр Ішлінський, який брав участь у розробці першого штучного супутника, ― розповідає Вовкодав. ― Він скерував Сікорського до центру підготовки космонавтів «Зоряне містечко» під Москвою. Його тоді очолював космонавт Георгій Береговий. Під час війни Береговий був льотчиком, брав участь у битві за Дніпро. Неодноразово літав над Переяславом, тож як почув, звідки до нього приїхали, допоміг з експонатами та зв’язками.

    Береговий також порадив звернутись у павільйон «Космос» на московській ВДНГ (Виставці досягнень народного господарства). Звідти до Переяслава потрапило чимало експонатів. Столиця їх списувала, але потрібно було випередити охочих музейників з інших міст і республік СРСР.

    Так і поповнювалась експозиція.

    — У нас тут чимало унікальних речей. Наприклад, макет місяцехода. Космонавт Олексій Леонов казав, що таких у світі два чи три.

    Восьмиколісний «Луноход-1» стоїть навпроти входу до музею. Його сонячна батарея висить на протилежній стіні. Не всі зважають на напис «Експонатів руками не чіпати».

    — Особливо хлопчики, — зауважує завідувач.

    Чіпати справді хочеться. Місяцехід зовні цілком схожий на справжній, що обертається зараз навколо Землі десь за 384 тисячі кілометрів. У 1970 році, коли церква ще стояла у рідному В’юнищі, він проїхав поверхнею Місяця 10,5 кілометра і завмер.

    По обидва боки нави, де раніше, мабуть, висіли ікони, тепер стоять скафандри. Один належав космонавтові Зудову, той був у ньому на орбіті.

    Між ними унікальний експонат — макет стартового майданчика космодрому Байконур. Це стенд із копією ракети, металевих ферм, що тримали її перед стартом, потягів, цистерн із пальним. Усе — ніби з іграшкового магазину, в ідеально витриманому масштабі, деталізоване аж до ручок на дверях вагонів.

    — Його виготовили для міжнародної виставки у Мельбурні в 1986 році, — розповідає Сергій. — Уявляєте, тут усе колись працювало, рухалося. Макет демонстрував останні хвилини підготовки ракети до старту і, власне, сам старт.

    Завідувач присідає і крутить вентиль газового балона під стендом. Церкву заповнює гучне шипіння, що має імітувати звук запуску ракети. Це все, що нині працює.

    Навколо міні-Байконура стоять сірі шафи з чимось на кшталт бобінних магнітофонів. Поруч ― панелі з кнопками, якісь металеві ящики. Усе це — електронно-обчислювальна машина «Мінськ-32». Щоб перевезти такий комп’ютер 1968 року, потрібна чимала вантажівка.

    ***

    Частина експонатів бувала у космосі.

    — Впевнено можу сказати про дві речі: скафандр Зудова і шоломофон на голові манекена, одягненого у костюм рідинного охолодження, — каже Вовкодав.

    Попередник Сергія вважав, що у космосі був і сам комбінезон для терморегуляції. Його одягали під скафандр, коли у критичні моменти температура у капсулі сягала 60 градусів.

    Ще, ймовірно, у космосі було крісло космонавта Павла Бєляєва. Хоча й призначене лише для старту і приземлення, крісло видається дитячим.

    — По-перше, усі космонавти були невисокими. Тоді це була необхідна умова. А по-друге, вони у таких кріслах сиділи в позі ембріона, — пояснює Вовкодав.

    Бєляєв літав у космос 1965 року разом з Олексієм Леоновим. Того самого разу, коли людина вперше вийшла у відкритий космос. Якщо це крісло не тренувальне, то воно є справжнім історичним артефактом. Але завідувач не впевнений.

    — На жаль, у нас замало інформації про історію деяких експонатів. Хочу зібрати разом усіх колишніх працівників музею. Сподіваюся, вони допоможуть з’ясувати, — каже Сергій.

    ***

    — Чи бували тут священики?

    — Галю, ти у нас по священиках. Розкажи, — звертається завідувач до жінки при вході.

    Галина Ігнатович ― одна з двох наглядачів музею. Заважає відвідувачам усе чіпати.

    За 40 років існування музею тут побувало близько десяти космонавтів. Окрім Каденюка, Вовкодав у 2013 році приймав ще Олексія Леонова. Того самого ― першого у відкритому космосі

    — Так в кінці літа сам Епіфній до нас заходив, — згадує Галина.

    Той самий Епіфаній, що у грудні став предстоятелем новоствореної Православної церкви України. А тоді був іще митрополитом Переяславським і Білоцерківським УПЦ КП. Кажуть, провів у Музеї космосу хвилин десять чи менше.

    — Він абсолютно нормально до цього всього поставився. Не висловив жодного незадоволення. Але й не затримався надовго, бо поспішав, — згадує Сергій Вовкодав.

    Взагалі, завідувач не пам’ятає, щоб комусь поєднання музею та церкви було надто прикрим. Бувало, казали, мовляв, ракетам і скафандрам не місце у храмі, але більшості подобалося.

    — Це ж не бар, а музей, — розмірковує Вовкодав. — Нині і космонавти вірують, і астрономи до церкви у неділю ходять. Як буде можливість перенести експозицію в інше місце, може, ми так і зробимо. А з іншого боку — тепер це наша фішка. Музеїв космосу багато, а такого більше нема ніде.

    Наглядачка Галина Ігнатович погоджується із завідувачем. Вона регулярно ходить до української церкви, їздить на богослужіння до Києва. Робота тут жінці подобається і вірі не суперечить.

    — Треба також розуміти, що це вже не та церква, що була у В’юнищі, — додає Вовкодав. — Коли обирають, де будувати церкву, то шукають місце з гарною славою, щоб там ніякого злочину не було. Храм ― це не просто стіни.

    ***

    — Каденюк був у захваті, як сюди приїхав. Сказав, що коли побачив Землю з космосу, почав вірити у верховний розум. Він не вживав слова «Бог», але мав на увазі саме духовне начало. Тож йому сподобалося поєднання такої експозиції і приміщення храму. Він побачив у тому ідеальний символізм.

    У 2011 році Сергій Вовкодав особисто супроводжував Леоніда Каденюка у Переяслав. Перший космонавт України навіть не знав, що поблизу Києва є такий музей.

    — Стояв біля кожного експоната й захоплено слухав, що я йому розповідав. Хоча сам краще за мене все це знав. Завжди трохи ніяково проводити екскурсію таким людям.

    Каденюкові в музеї присвятили окремий стенд, одразу при вході. З його запису почали нову книгу відгуків: «Надзвичайно вражений і захоплений тим, що побачив у музеї. З повагою і вдячністю. Перший космонавт України, Герой України Л. Каденюк. 24.02.2011».

    Тепер у цій книзі вже 62 сторінки із відгуками.

    — Попередні книги з десятками цінних записів, на жаль, безслідно зникли.

    За 40 років існування музею тут побувало близько десяти космонавтів. Окрім Каденюка, Вовкодав у 2013 році приймав ще Олексія Леонова. Того самого ― першого у відкритому космосі.

    У Переяславі Леонов був проїздом, а до музею потрапив майже випадково. Швидко пробігся й залишив запис: «Таким музеем и собранием материалов в нем может гордиться любая столица».

    ***

    Одна відвідувачка особливо запала Сергієві у пам’ять. Кілька років тому до музею завітала жінка за 70. Уляна Петрівна з наддніпрянського села Циблі, що неподалік Переяслава. Побачивши церкву Святої Параскеви, вона розплакалася.

    І почала цілувати стіни.

    — Розповіла, що, як була малою, бабуся водила її сюди молитися. З 1940-х по 1960-ті у храмі дозволяли служити. А тоді знову заборонили. Ця церква — єдине, що лишилося від її дитинства.

    Уляна жила у Зарубинцях — селі на правому березі Дніпра. А В’юнище було навпроти на лівому. У зарубинецькій школі не було старших класів, тож вони разом із подругами щодня переправлялися через річку. Сідали у човен по кілька, а хтось із дорослих веслував. На іншому березі їх чекала в’юнищівська школа. Там, у стінгазеті, юну Уляну якось висміяли за те, що до церкви ходить. Намалювали карикатуру, написали «Позор».

    Нема вже ані стінгазети, ані школи, ані Зарубинців, ані В’юнища. Лишилися тільки церква і космос.

    А там, де колись переправлялися дівчата, Дніпро тепер завширшки десять кілометрів.

    І з космосу видно це синє плесо.

    [Матеріал створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00