На попіл і дим
    Марія Семенченко 16 Квітня 2020

    На попіл і дим

    Що зникає назавжди в лісових пожежах Чорнобильської зони

    Майже два тижні горять ліси у Чорнобильській зоні. Масштабну пожежу намагаються загасити понад чотири сотні рятувальників та сотня спецтехніки, зокрема кілька літаків і вертольотів. Осередки займання виникають в різних місцях зони. Учора, відколи почався дощ, вогонь вдалося загасити, але сьогодні стало відомо, що пожежа знову відновилася.

    Вона уже знищила низку покинутих сіл і туристичних об’єктів. А ще — викликала паніку серед людей, які боялися, що Чорнобильська катастрофа може повторитися. Ситуація виявила й інші проблеми, серед яких — недовіра до влади та офіційних повідомлень, швидке підхоплення й поширення фейків, складна комунікація між тими, хто так чи інакше дотичний до зони. Але також вона об’єднала людей, які заходилися допомагати рятувальникам, і нагадала, що в цих пожежах ми можемо втратити щось значно більше за матеріальні речі.

    Початок

    Починається все просто. Для великої трагедії достатньо лише кількох секунд і одного запаленого сірника, одного клацання запальничкою чи кинутого недопалка. А ще потрібен поштовх, щоб усе запалало, — злий умисел, розвага, викликана людською глупотою, чи необережність. 

    Звичайно, бувають і інші варіанти — самозаймання, блискавка, іскри від ліній електромереж. Але не цього разу. 

    Майже два тижні ліси у Чорнобильській зоні палали через підпали, — упевнені правоохоронці, пожежники й працівники зони відчуження. Поки що невідомо, чи були ці підпали навмисними, чи їх викликала необережність. Що відомо напевне — вже ніяк не повернути того, що стало попелом.  

    Першими пожежу помічають тварини. Їм не подобається запах диму й гаряче сухе повітря, їх лякає звук полум’я, що заковтує траву, сухі гілки, листя й дерева. Не подобається й пече саме полум’я. І вони починають шукати інші, безпечні місця. Відходять далі й далі від вогню, щоб згодом повернутись у випалені начорно, але добре знайомі місця. Утім, порятуватися вдається не всім.

    — Сьогодні поліція принесла нам гніздо з двома новонародженими білченятами, ще сліпими. В одному з сіл гасили пожежу — і воно випало з хати. Ми їх відправили в Київ, у притулок, де цих малюків спробують врятувати, — розповідає Денис Вишневський, керівник відділу екології флори та фауни в Чорнобильському радіаційно-екологічному біосферному заповіднику. — Мені зараз важко оцінити наслідки пожежі, потрібно поїхати й зробити це на місці, коли вже не буде диму і вогню. Але можу сказати, що більшість великих тварин урятуються.

    Великі тварини, уточнює Денис Вишневський, — це «типовий резерват європейської лісової фауни».  

    — Ведмеді (але їх поки що небагато, вони заходять із білоруської частини), вовки, рисі, лосі, олені, косулі, кабани, сюди ж можна зарахувати і коней Пржевальського, — перелічує науковець. — Коли є пожежа, вони тікають. Інша справа — малі тварини. Комахи, амфібії, рептилії, які не мають такої мобільності, а ще маленькі ссавці, мишоподібні гризуни, маленькі хижаки… Якщо пожежа застала їх раптово і вони не встигли сховатися в нори, то гинуть або отримують серйозні опіки.

    Ярослав Ємельяненко, директор Chornobyl Tour і голова Асоціації чорнобильських туроператорів, 12 квітня виклав на своїй сторінці у фейсбуці відео, зняте квадрокоптером. На ньому двоє коней Пржевальського біжать по випаленому пожежею рідколіссю. «Вони повернулися до своїх обгорілих домівок і шукають їжу», — написав він.

    Науковці заспокоюють: із цими тваринами все буде добре. Зовсім скоро на згарищі з’явиться новий рослинний покрив і їжі для копитних буде достатньо.

    Крім того, пожежа не охопила всю територію, тож тваринам є куди відійти у пошуках корму. Але варто бути готовими до того, що такі масштабні пожежі ще не раз повторюватимуться, говорить Денис Вишневський. 

    — Нам слід виробити нову стратегію поведінки в таких ситуаціях, — каже він. 

    — Пожежі трапляються щороку, не завжди такі великі, як зараз або 2015-го, але трапляються. Тут треба розуміти, що таке зона відчуження. У Радянському Союзі тут провели так звану меліорацію чорнозему — масштабну й дуже дорогу програму з висушування болотних масивів. Пробили багато дренажних меліоративних каналів — це змінило водний режим території, її ландшафт і рослинність, — розповідає Марина Шквиря, кандидатка біологічних наук, завідувачка відділу наукової роботи Київського зоопарку. — Клімат змінюється, щороку зими стають теплішими й сухішими. А вся зона відчуження — це майже суцільна монокультура сосни, штучні насадження. І це не може не горіти. 

    Науковиця розповідає, що в цьому випадку пожежа може дати і позитивний результат. 

    — Для тих же коней Пржевальського чи частини копитних буде навіть краще, коли ця монокультура згорить і на її місці постане самосійний, різноманітніший ліс. Але вони можуть піти й перечекати пожежу, на відміну від менших тварин, — говорить вона.

    Горить

    Пожежа в Чорнобильській зоні почалася 4 квітня в районі колишнього села Володимирівка. Ймовірна причина — підпал. Площа загоряння — 20 гектарів. Спочатку її намагалися загасити 90 вогнеборців та 18 одиниць техніки, зокрема авіація. У наступні десять днів пожежа охоплювала дедалі більші території, залишаючи по собі спалені дерева й села. Державна служба України з надзвичайних ситуацій (ДСНС) звітувала, що все під контролем і причин для паніки немає.  

    10 квітня до гасіння пожежі залучають уже близько 400 рятувальників і 100 одиниць техніки, зокрема три літаки та два вертольоти. За інформацією ДСНС, горить трав’яний настил, очерет і лісова підстилка окремими осередками в різних частинах зони.

    «Виявляються інші осередки, куди переїжджають наші рятувальники для гасіння пожежі. Географія дуже велика якщо це починалося в Поліському районі, то зараз практично на відстані більш як 100 км горить у різних місцях»,повідомляла спікерка ДСНС у Київській області Вікторія Рубан.  

    Посилився вітер. 

    А вже 13 квітня директор Chornobyl Tour Ярослав Ємельяненко пише в соцмережах, що вогонь наближається до Прип’яті та сховища радіоактивних відходів.  

    «Ситуація критична. Зона палає. Місцева влада звітує, що все під контролем, але насправді вогонь стрімко захоплює нові території. У мене два варіанти: чи то до Кабміну не доводять реальної ситуації, чи він обрав політику замовчування радянської влади, як у 1986 році. Зараз вогонь дістався Прип’яті та перебуває за 2 км від сховищ радіоактивних відходів “Підлісний”. Але зайдіть на сторінки Кабміну, ДСНС та профільних держустанов — у них усе під контролем і все нормально. Горить там, горить сям, але це окей», — пише Ємельяненко.

    Цей пост привертає увагу журналістів і викликає занепокоєння в читачів. Українці переживають, що їм говорять не всю правду про ситуацію з пожежею, бояться, що буде як у 1986 році.

    Водночас у ДСНС переконують, що радіаційний фон у Києві та області в межах норми. А директор департаменту реагування на надзвичайні ситуації ДСНС Володимир Демчук запевняє, що пожежа не несе загрози для атомної електростанції, сховища відпрацьованого палива та інших критичних об’єктів. «Просимо населення не користуватися фейковими повідомленнями, які поширюються через соціальні мережі та різні інформаційні ресурси. Державна служба з надзвичайних ситуацій просить не заважати рятувальникам виконувати свою роботу і забезпечувати оперативне гасіння осередків пожеж, що виникають на території зони відчуження», — говорить він в офіційному відеозверненні.

    Вогонь знищує на своєму шляху не лише ліс, а й туристичні об’єкти й села. На підмогу викликають рятувальників з інших областей. Волонтери починають закуповувати для них необхідні речі.

    Волонтери 

    У селі Іванків, що за 35 кілометрів від контрольно-пропускного пункту до Чорнобильської зони «Дитятки», у ці дні немає чим дихати. Люди не відкривають вікон. Село охоплене димом.  

    — Наче в тумані все. Хмар немає, а сонця не видно — воно в диму, — розповідає Петро Примаченко. — Лише коли змінився напрям вітру, ми змогли нарешті видихнути.

    Петро Примаченко — волонтер. Із 2014 року допомагає українським військовим і добровольцям на Донбасі. А зараз оперативно долучився до допомоги пожежникам. 

    — У нас тут із 2014 року існує волонтерська організація «Народний оборонпром. Іванків». Якщо комусь щось потрібно, всі одразу відгукуються, — розповідає Петро.  Він прочитав у соцмережах допис волонтера, письменника й журналіста Руслана Горового про потреби рятувальників і одразу долучився. Усім селом зібрали для них воду й вологі серветки, які Петро відвіз на КПП «Дитятки».

    — Це винятково моя приватна думка, — каже Петро, — але це схоже на цілеспрямований підпал. Це зробив той, кому вигідно нагнати паніку.

    Руслан Горовий як журналіст регулярно буває у зоні відчуження ще з 1990-х років. За цей час знайшов там друзів, із деякими товаришує уже понад двадцять років. Чорнобильська зона так чи інакше впливає на нього і як на письменника — вона з’являється в кількох його оповіданнях. Іще до війни він написав книжку «Ген воїна» — про конфлікт із Росією, події в ній відбуваються якраз у Чорнобильській зоні.

    — Коли я дізнався, що тривають пожежі, одразу подзвонив своїм друзям. Вони розповіли, що ситуація дуже серйозна. Що вже приїхала підмога з різних областей, — розповідає Руслан. — Люди приїхали, а куди їх розселяти — не дуже зрозуміло. Почали з’являтися фотографії з рятувальниками, які сплять прямо на дорозі. Люди почали відповідно реагувати, розганяти паніку, що ми всі помремо, згоримо. Почалися маніпуляції з рівнем радіації, з тим, що зараз усе бахне й буде другий Чорнобиль. Почали змішувати правду з вигадкою. Я добре розумів, що ситуація там дуже серйозна, але не така, як її дехто намагався подати.

    Спочатку Руслан разом із друзями привіз 400 літрів води й вологі серветки. Потім написав пост у соцмережах: хто хоче допомогти пожежникам — ось номер картки. 

    — Зайшов у фейсбук, а там уже дурдом. Люди зробили перепости, накидали мені грошей, — усміхається Руслан. — Тому ми одразу зробили другу ходку і в той же день купили й привезли 20-літрові оприскувачі, які вдягаються на спину. Є люди, які там перебувають постійно, наприклад, державна служба охорони, поліція, різні служби, які працюють на атомній станції. Усі задіяні на гасінні пожеж. А з такими оприскувачами гасити невеличкі займання дуже зручно.

    Потім виникла потреба в біноклях, у протипожежних ліхтарях, паливі, мастилах. 

    — Так само треба було погодувати людей, які приїхали на гасіння пожеж з інших областей. Не тому, що керівництво не хотіло їх годувати, просто не встигало на все це вчасно реагувати, — розповідає Горовий. — Або, наприклад, шкарпетки. Людина їхала на завдання й узяла з собою кілька пар шкарпеток, які уграла(використала?) за одну добу. Де їй там взяти нові? Позиція керівництва зони відчуження — все добре, ніяких потреб немає. Але потреби є, і ми їх намагались оперативно закрити. Шкода, але в нас держава дбає не про людей, а про показники.

    Водночас Руслан на своїй сторінці у соцмережах закликав не поширювати фейків, а дізнаватись та перевіряти інформацію. 

    — Якщо вам потрібна якась інформація, шукайте її з кількох джерел, не вірте нікому на слово. Якщо є знайомі, які працюють на місці, — можете їх попитати. Але пам’ятайте, що вони теж не можуть знати все й бачити картину повністю, — говорить він. 

    Руслан Горовий дуже хотів би, щоб ця 30-кілометрова зона збереглася якомога ціліснішою, щоб її змінював час, а не люди. 

    — Щоб і через кілька поколінь можна було побачити, що стається, коли одна людина чи група людей не цінують безпеки інших і проводять експерименти, — додає він. — Але деякі місця уже зникли в цій пожежі, лишилися хіба на фотографіях. 

    «Рай» пішов із димом

    «Згоріло село Лелів біля Прип’яті, звідки походить більшість моїх предків. І хати, і кладовище, де могили прадіда й прабаби. Дідовий черешневий сад і осика, яку садила мама. Зі слів пожежника (для нього це також рідні краї), рятували як могли, всі сили кинули, — пише на своїй сторінці у фейсбуку журналістка Ольга Скороход. — Не можу описати своїх відчуттів. Для мене той край міфологізований, це частина епосу нашої родини. Я від нього ніби осторонь, у дитинстві збоку спостерігала за еволюцією травми серед рідних (у всіх урізнобіч), бачила поряд із колективним оплакуванням і слабке прийняття. Але той далекий світ був водночас близьким через постійні розповіді про “рай” з повноводною річкою, прадавні ліси й історії предків, які годі уявити без тамтешнього ландшафту й поліських реалій».

    Ольга розповідає, що спочатку новини про вогонь у Чорнобильській зоні не викликали сильної тривоги, бо пожежі трапляються там щороку. 

    — Та коли один зі знайомих написав, що вогонь підступає до села Лелів, я просто не могла в це повірити, — говорить. — Там у принципі не мало б бути пожежі, бо це десятикілометрова зона, це близько до Прип’яті, до Чорнобиля, там КПП.

    Село Лелів — одне з тих, що добре збереглося. Воно давало уявлення про те, яким був побут людей до Чорнобильської катастрофи. Ольга розповідає, що місце вважали курортним, було мальовничо красивим. Поряд із ним стояла база відпочинку. 

    — Нею всі дуже пишалися й часто показували туристам, — говорить Ольга. — Коли я побачила фото й відео, що Лелів справді горить, у мене був шок. Ти знаєш, що твоє коріння звідти, ти змалечку знаєш живі історії звідти: про конкретні вулиці, конкретні хати. Як хто їздив по річці, як вони до неї спускалися… Там могили предків, там хати, побудовані руками рідних. І все це горить…

    Ольга розповідає, що, ймовірно, хата її діда згоріла — вона була коло лісу над річкою. Хата її прабабусі — в іншій стороні села. Чи вистояла — невідомо. 

    — Мене мама возила до могил предків. З родини більш-менш регулярно хтось їздив їх прибирати. Мама показала мені й хати моєї прабабусі та мого діда. Це місце, по суті, є місцем мого коріння, це моя мала батьківщина. Я сама народилася в Прип’яті, але батьки з цього села. Коли родина збирається за великим столом, не буває такого, щоб про це не заходила мова. Це не завжди якісь трагічні моменти, але також і веселі історії з маминого дитинства чи кумедні розповіді про молодість діда або прадіда, — голос Ольги тремтить. — Я знала, де була гора, де ріс садочок і де що відбувалося. Я розумію, що всі ті казки, які мені в дитинстві розповідали бабуся й прабабуся, постали на місцевому фольклорі, вони — з поліської міфології. Це осередок, із якого вийшла моя родина. Просто не віриться. 

    Уже історія

    Директор Chornobyl Tour Ярослав Ємельяненко розповідає, що вогонь знищив близько двох десятків сіл і третину туристичних об’єктів у Чорнобильській зоні. Але основні об’єкти — міста Чорнобиль та Прип’ять, військове містечко Чорнобиль-2 і станція радіолокації — не постраждали.

    — Уся десятикілометрова зона — чорна. Знищені туристичні об’єкти не підлягають відновленню. Але, може, будемо їх відтворювати за допомогою технології доданої реальності, — каже Ємельяненко. 

    Разом із колегами в ці дні він знімав і викладав у фейсбук відео і фото обпалених скелетів колись улюблених місць багатьох людей. 

    — У зоні пожежі були й раніше. Я пригадую, в 1992 році була дуже важка. Тоді теж згоріли села, як згоріли вони і в 2015 році, — згадує Ростислав Омеляшко, директор Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф. — Але найбільше втрат було завдано в 1990-х роках, коли в зоні відчуження ще стояли вцілілі села, вцілілі храми. У 1996 році згоріла унікальна Воскресенська церква XVIII століття у селі Товстий Ліс. Вже минуло понад 30 років, і ці старовинні будівлі XIX — початку ХХ століття поруйновані тепер не пожежами. Що було під очеретом, під соломою — все лежить розваленою купою. І якщо говорити про культурні цінності, то що далі від моменту катастрофи, то більші у нас втрати нерухомих культурних цінностей та пам’яток історії.

    Натомість рухомі артефакти вдалося зібрати та зберегти, розповідає Ростислав Омеляшко, тому ці пожежі їх не можуть знищити. 

    — За 25 років наших експедицій ми зібрали близько 50 тисяч рухомих матеріальних пам’яток, 175 тисяч фотографій, 7,5 тисячі годин аудіо і відеозаписів фольклору. Ми врятували понад 20 тисяч архівних документів, які просто валялися в цій зоні, — за них в експедиціях відповідала Ліна Костенко. І те, що ми зібрали, — це вихідна база знань про цю територію, і ми можемо її колись реконструювати під куполом музею, якщо такий буде створено, — розповідає.  

    Ростислав Омеляшко говорить, що села рано чи пізно підуть у землю, бо такий хід історії.  

    — Але кладовища, братські могили, пам’ятні знаки й пам’ятники потрібно зберегти. На тих кладовищах ховають колишніх мешканців зони — вони самі просять про це, — говорить він. — І там, де є українські кладовища, там — українська територія. Ніхто не скаже, що тут українців не було. Будівель ми вже не відновимо, а от кладовища повинні зберегти, бо це наша історична пам’ять. 

    Місце сили

    Поки тривала пожежа у Чорнобильський зоні, Наталя Самійленко по кілька разів на день перевіряла в інтернеті карти поширення вогню й диму та напрям вітру. Хотіла зрозуміти, куди рухається пожежа і чи не зачепить вона села Нові Шепеличі, яке від Прип’яті відділяє лише паркан-сітка. 

    Колись Нові Шепеличі були великим селищем із сусідніми Руднею та Кошарівкою, де Наталя народилась і жила до 11 років. 

    — Там річка Сахан, притока Прип’яті. Дід у мене рибалкою все життя був, сам робив човни. Уже нашої вулиці немає — в могильнику. Невеличкою була, вела до лікарні й називалася Медична. Лікарні вже теж немає. Усю околицю села, Рудню і сусідню Кошарівку зрівняли із землею після 1987 року. Центр, лісгосп, ПМК — це окремий район багатоповерхівок поблизу Прип’яті — лишилися. І кладовище збереглося. Приїжджаєш на нього — то наче додому приїхав. Воно зараз таке ж, як і колись. Там дід мій похований і вся бабина родина, — розповідає Наталя.

    Наталі було 11 років, коли все сталося, і вона пам’ятає кожну хвилину тих подій. Батько працював на ЧАЕС, тож їхня родина вже наступного дня знала, що дітей слід вивозити. За кілька днів їх спровадили до родичів у Білорусь. Більше Наталя ніколи не бачила рідної хати. 

    — Моя прабабуся там, у зоні, похована. Я була в четвертому класі, коли вона померла, їй було 100 з гаком років. Вона перед смертю вже лежала без пам’яті та все повторювала: «Ви тут жити не будете, ви покинете ці краї. Тут лишиться пустка». Ми всі думали, що баба наша трохи з розуму сходить. Потім не раз згадували її слова — прабабуся виявилася права. А мене як по роду туди тягне й тягне. Я так сильно за все переживаю і так близько до серця все це беру, — розповідає Наталя.

    Говорить, що за ці роки так і не змогла відчути будь-яке інше місце своїм домом. 

    — Мені часто сниться, що я, наче птаха, лечу додому, до своєї хати. Пролітаю над вулицями, які у сні виглядають так, як і в моїй пам’яті, живими й гомінкими, адже я й досі пам’ятаю кожен будинок, кожну стежку, — розповідає. — Хоча я жила там менше, ніж живу вже в інших місцях. Хати вже немає. Колись був пагорб на її місці, а тепер і його вже немає. Ми завжди їздимо туди 9-го травня. Більшість жителів села там збираються в цей день, можна побачити сусідів, друзів дитинства, однокласників. Це частина життя, яка завжди в пам’яті й від якої я ніколи не відмовлюся.

    Наталя не боїться, що пожежа зачепить кладовище. Хрести там металеві, вогонь їм не страшний. Та й не це найголовніше.

    — Мені важливе місце, оце відчуття, що я вдома, що стою на рідній землі й десь тут поряд душі моїх предків. Найбільше мене лякає, що якщо все згорить, нас перестануть туди пускати. Скажуть: згоріло — то нема чого туди їхати. Для нас, людей, яких колись звідти евакуювали, необхідно мати цю можливість поїхати й побути там, постояти на тій землі.

    Заборона на в’їзд для мене — це втрата відчуття дому, втрата місця сили, втрата місця, звідки почався мій рід. Ось це страшно, — говорить Наталя. 

    Кожен із нас щось втрачає 

    Пожежа в Чорнобильській зоні підігріла тривалі суперечки про те, хто має право там перебувати, а хто — ні. У цій дискусії завжди багато учасників. Адміністрація зони відчуження, сталкери, лісники, турфірми, переселенці — усі ті, хто так чи інакше має стосунок до зони.

    «Зараз у Чорнобильській зоні немає жодних працівників чи офіційних відвідувачів, є лише нелегальні відвідувачі — сталкери. І, скоріше за все, це все ж таки діло їхніх рук», — говорить Ярослав Ємельяненко в ефірі BBC News Ukrainian, розповідаючи про пожежу.

    Це одразу викликає хвилю обурення у середовищі сталкерів. Вони пишуть у соцмережах пости, де озвучують інші можливі причини підпалів та говорять про безпідставність таких звинувачень. 

    — Завжди буде напруження між сталкерами й чорнобильською адміністрацією, тому що це два абсолютно різні полюси. В одних завдання — виконувати закон, яким би він не був. Другі хочуть потрапити на територію будь-якими шляхами. Тепер є третя сила — це ті, хто возить туди людей за гроші. Звісно, що є незадоволені і сталкери, і турфірми, і лісники, і співробітники ДСНС, і адміністрація зони. Це абсолютні різні погляди на те, що відбувається і як це має відбуватися», — говорить Руслан Горовий. 

    Нескладно знайти в інтернеті й дорікання деяких переселенців із Чорнобильської зони. Їх у зону пускають тільки у чітко визначені дні — з 26 квітня по 9 травня. Дехто з них пише обурені пости, що інші можуть за гроші їздити у зону скільки заманеться, а вони можуть потрапити до рідних місць лише зрідка.

    — Я не розумію цих суперечок, — говорить Наталя Самійленко. — У нас усіх різна мета й різні причини відвідувати Чорнобильську зону. А ця пожежа зараз торкнулася всіх, кожен щось у ній втрачає.

    Нарешті 13 квітня, пізно ввечері, над чорнобильськими лісами, схованими за густим димом, збираються темні хмари. Починає накрапати дощ, який уночі посилюється. На ранок ДСНС повідомляє, що завдяки зливі вогонь вдалося погасити, тепер рятувальники мають справу лише з осередками тління. 

    — Ми ще ніколи, напевно, так не раділи дощу, — каже Ярослав Ємельяненко, який стрімить біля КПП «Дитятки». Він показує рукою на великі калюжі й полегшено видихає. 

    Усі видихають. Суперечки тимчасово відходять на другий план. На першому — дощ.

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00