За кадром
    Оксана Расулова 21 Жовтня 2019

    За кадром

    Як найбільший кіноархів береже українське кіно попри те, що втрачає стіни

    У вересні київський Довженко-Центр відзначив 25-річчя відкриттям Музею кіно. Перша його виставка розповідає про «український Голлівуд» ― створений юною радянською республікою Всеукраїнський фонд кіноуправління, який у 1920-ті сформував українську кіноіндустрію. За останнє століття українське кіно переживало злети й падіння, а зараз почало чергове сходження. Для збереження його минулого у Довженко-Центрі вже чверть століття дбайливо збирають найбільший український кіноархів. 

    Утім, сформований на теренах радянської кінофабрики Довженко-Центр нова українська держава переважно розбирала на запчастини. Навіть за останню з його колись численних будівель ще донедавна точилася запекла комерційна боротьба. Скоро цей культурний простір буде затиснуто поміж нових столичних хмарочосів, але його хранителі далі тримають на вже немолодих плечах небо історії вітчизняного кіно.

    «Голлівуд»

    Коли юна Ніна відповідала, де працює, всі мліли від самої назви ― кінофабрика!

    «Ах, кіно!» ― сплескували руками друзі.

    В уяві її співрозмовників столиця радянської України разом із Ніниною кінокопіювальною фабрикою миттю перетворювалася на Голлівуд ― акторки з пишними зачісками й виразними очима, актори з мужнім профілем, яскраві костюми, пронизливий погляд у камеру ― і аплодисменти, аплодисменти!

    Її «Голлівудом» було відслідковувати брак на копіюванні. Робота як робота, та й на ту потрапила щасливим випадком. Ним став тітчин сусід.

    Ніна не змогла вступити до омріяного Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту, аби працювати на білоцерківському шинному комбінаті. Серед її однолітків у рідному селі під Білою Церквою це означало «вибитися в люди» й бути не гіршою від усіх. Після провалених іспитів приїхала до тітки в Київ. Двері в двері жила родина начальника відділу кадрів столичної кінокопіювальної фабрики. Нінина тітка з його дружиною приятелювали. Тож якось на сходовій ― тодішньому Фейсбуці ― сановита родина дізналася про халепу сусідчиної племінниці й надумала допомогти.

    — Ніно, а ви не хочете прийти-подивитися, як у нас? Влаштую екскурсію! — чемний начальник наближався «городами».

    І Ніна прийшла.

    — Як? Дивишся кіно, а тобі за це гроші платять? ― дивувалася її бабуся. 

    Та вона й сама мала це за чудасію. Лишилася.

    Кіна вона не надто любила. Та й скільки там того кіна? Рутина. Втім, мандрувати місцями роботи у пошуках кращої долі тоді було не прийнято. Платили небагато, але вона прижилася. Призвичаївшись, бігала в сусідній корпус дивитися, як роблять перші у Союзі кольорові фільми.

    А потім з нею сталася любов ― і робота з буденності перетворилася на магію. Півгодинна екскурсія затягнулася на більш як пів століття.

    Незручний корпус

    Заснували Київську кінокопіювальну фабрику у 1948 році. 1946-го, щойно відгриміли останні постріли війни, взялися до проєктування. Перший корпус одного з найбільших кіновиробництв у Європі будували полонені німці. 

    Фабрику оточували супутники ― бібліотека, їдальня, гуртожитки, технологічні приміщення. Фільми для всього Союзу у три зміни копіювали у дванадцяти корпусах понад півтори тисячі працівників. За рік вони випускали два мільйони копій.

    Її золотий час скінчився з розпадом СРСР, але про фабрику згадали до 100-річчя Довженка. У 1994-му на теренах найбільшої за часів Союзу української кінокопіювальної фабрики заснували Довженко-Центр ― найбільший український кіноархів.

    Нове ім’я не гарантувало нового майбутнього ― фінансування не було, тож поступово у коридорах Центру з’явилися орендарі, які також працювали з плівкою, мали вдосталь замовлень і поступово під’їдали його ресурси та приміщення.

    У 2007 році Довженко-Центр утратив майже всю нерухомість ― 11 корпусів загальною площею понад 20 тисяч квадратних метрів продали з молотка одній із приватних компаній. Держава рекомендувала продати спадщину заради коштів на модернізацію єдиного залишеного Центрові корпусу №6. 

    Натомість нові власники збиралися усе знести, аби побудувати у кварталі торгово-розважальний комплекс ― біля колишньої кінокопіювальної фабрики якраз прокладали синю гілку метро. У проєкті забудови корпуса №6 не було. 

    Довженко-Центр явно виживали. У 2008-му з’явився проєкт наказу про його реорганізацію на два підприємства ― держфільмофонд і кінокопіювальну лабораторію. Фонд пропонували перемістити до Національної кіностудії ім. О. Довженка попри те, що там не було належно обладнаного для цього приміщення. А лабораторію ― перезаснувати з нуля і, швидше за все, на новому місці, виселивши з незручного для забудовника корпуса №6.

    Тоді колектив Центру написав відкритого листа з проханням про допомогу. Ініціативу підтримала Національна спілка кінематографістів та Комітет з питань культури і духовності Верховної Ради, і про реорганізацію на кілька років забули. Неможливість почати будівництво змусила нових власників частину нерухомості продати, а решту ― здавати в оренду.

    Втім, Центр стагнував. Нова директорка Вероніка Федорчук, призначена Мінкультом, звільнила частину колективу, натомість прийняла у штат працівників київської філії «Саламандри» ― московської фірми з тиражування фільмів, яка фактично почала паразитувати на ресурсах Центру. Власна кінокопіювальна лабораторія Центру стояла без замовлень, борги множились.

    У 2014 році заступник генерального директора Центру Іван Козленко написав у Фейсбуці, що збирається звільнятися ― адже влада фактично «заперечує подальший розвиток Центру». А вже за місяць режисери та діячі українського кіно написали міністрові культури Євгенові Нищуку і прем‘єр-міністрові Арсенію Яценюку листа з вимогою призначити Козленка директором. 

    І держава, на подив, вимогу виконала.

    Під керівництвом Козленка за рік Довженко-Центр із підприємства з мільйонними боргами перетворився на прибуткову організацію. Гроші заощадили, відмовившись від котельного опалення, службових автомобілів та надбавок до зарплат.

    Із корпусу виселили «Саламандру», вивезли 200 тонн сміття, звільнили зайвих працівників, натомість запросили досвідчених арт-менеджерів. Незадіяні приміщення здали в оренду.

    Минуло чотири роки. Козленко й досі директор. Нині він перетворює Довженко-Центр на культурний кластер. Тут проводять фестивалі, відкрили Музей кіно, кав’ярні, влаштовують камерні перегляди старих фільмів, проводять екскурсії. 

    Водночас будівництво на колишній його території триває. У вересні цього року з’явився план житлового комплексу White Lines ― за задумом, Довженко-Центр оточать три 24-поверхівки. Сам корпус №6 мають «модернізувати»: оригінальну архітектуру 60-х замінити сучасним фасадом. Втім, як кажуть у Центрі, це ще не затверджений план.

    Торкнутися минулого

    У залі, де працює головний кіномеханік Сергій Савінцев, людно буває хіба що під час екскурсій. Копіювальні машини стоять, немов пам’ятники минулій епосі: дві запасні, три робочі. Ті, на яких іще працюють, ― новіші: французька «Дібрі» та англійська «Кадлер».

    Його «команда» ― Сергій Борисович із помічником ― ледь чутний відгомін того, як гуділо й шаруділо тут усе колись. Двоє проявників, двоє механіків, копіювальники, хіміки й технологи для кожної машини метушилися в копіювальному залі. Нині, після ремонту, все тут сучасне. Але не просторе, а радше порожнє.

    — Негативна плівка практично зникла, плівкових кінотеатрів у країні майже не лишилося ― хіба що київська «Ліра». Я, звісно, сумую за минулим. Зараз якість краща, але… ― Савінцев замовкає. ― Ми працюємо не для кінотеатрів, а для архівів.

    Розповідь Сергія Борисовича про вчорашні, за мірками історії, часи здається вкритою пилом давнини.

    — Класичне кіно знімали на негативну плівку, а звук записували у студії і переносили на плівку пізніше. «Негатив» ― ніби рукопис для письменника, його власність. Фонограму й негатив проявляли у машинах і, грубо кажучи, накладали у спеціальному апараті на позитивну плівку. «Позитив» проявляли на окремій машині, а після цього доправляли у кінотеатри.

    Теперішній головний кіномеханік у минулому ― професійний моряк. Разом із Північним флотом СРСР він обійшов мало не весь світ. Союз розпався ― і Сергій Борисович пішов на вимушену пенсію. Та сидіти без діла чоловікові не хотілося. Несподівано для себе він змінив кораблі на підручники з техніки кіновиробництва. 

    — Не скажу, що мені було легко вчитися. Але було цікаво, ― після самостійного навчання Савінцев почав працювати у кінокопіювальній фірмі «Саламандра», а згодом перейшов до Довженко-Центру.

    У 1990-ті кіно знімали ще тільки на плівку ― «цифра» лишалася для недорогої реклами й музичних кліпів. Першу «цифру» він упізнавав безпомильно, а зараз різниця стала ледь помітною навіть для тренованого ока, а для глядача ― і поготів.

    Сергій Борисович уже й не пригадає, скільки фільмів пройшло крізь його руки, перш ніж отримати статус «еталонної копії», лягти на полиці архіву або ж податися до кінотеатрів. Не пригадає й першого фільму ― тоді було не до сентиментів, робота кипіла. А от останній тираж пам’ятає ― 40 копій фільму «Іван Сила» Віктора Андрієнка зробили три роки тому.

    Тепер до копіювального цеху приходять переважно на екскурсії ― Савінцев облаштував невеличкий музей: синхронізатори, преси, старі фото, штативи й апарати, назву яких годі й вимовити. Ці прилади вже відійшли в минуле, а от кіноплівка ще вперто тримається.

    — Ніхто не знає, як буде зберігатися кіно на «цифрі». А плівка ― перевірена. Ми ж досі дивимося «Вогні великого міста» Чарлі Чапліна.

    Мойра

    З кабінету голови фільмофонду Ніни Михайлівни видно будівництво. Бетон розростається, охоплюючи сірими щупальцями ще вцілілі місцини столиці. 

    На столі для перегляду шурхотить плівка. Серед аскетичних радянських меблів і вазонів із кімнатними рослинами затишно. На екрані миготять кадри з «Вечора на Івана Купала», знятого у 1968 році. Після перевірки змотану плівку складуть до круглого металевого контейнера. Таких контратипів, фіолетових фонограм і зелених контрольних копій в архіві ― понад 54 тисячі.

    У цій кімнаті плівку перевіряють на пошкодження. Грибок обробляють токсичним параформальдегідом, а тоді плівку промивають, чистять ультразвуком і ховають назад у контейнер. Робота кропітка, шкідлива й повільна. Розриви склеюють вручну, «латають». Раз на три роки перевіряють майже всі стрічки.

    Щоранку Ніна Михайлівна приходить до фільмосховища, аби на 20 хвилин увімкнути бактерицидні лампи, а влітку ― ще й старі кондиціонери.

    — Найбільше задоволення, ― жінка відчиняє двері до сховища, і тіло пронизує холодом, ― берегти й передавати те, що нам лишилося з минулого. Скоро все зміниться, нас уже не буде серед живих, а ці стрічки дивитимуться й розумітимуть по-своєму ті, хто прийде після нас…


    На полицях аж до стелі складено металеві контейнери з плівками. Кіно набирається років і цінності. Ніна Михайлівна ходить між рядами, як мати поміж дітей. Вона залишиться за кадром. Хтось переглядатиме її улюблену «Весну» Кауфмана й не знатиме про існування Ніни.

    Найстаршій її «дитині» ― 110 років. На етикетці з фільмом 1909 року, який знайшли у Харкові, немає дати, але спеціалісти фонду за перфорацією на плівці визначили її вірогідний вік. 

    Цю плівку не перевіряють, а просто бережуть ― вона цінна самим своїм існуванням. Ті ж, що придатні для перегляду, час від часу покидають лискучі металеві контейнери та прохолодні сховища, щоб ожити на фестивалях. Між Ніниними пальцями плівкою біжить нитка культури, яку вона, наче мойра, пряде для прийдешніх поколінь.

    [Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії].

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00