Насильство проти тебе — також війна
    Оксана Расулова 5 Вересня 2019

    Насильство проти тебе — також війна

    Як війна на Донбасі дала поштовх боротьбі проти домашнього насильства у Слов’янську

    Коли на сході почалася війна, депресивні містечка в тіні окупованих обласних центрів постали перед усіма як на долоні. Їхні назви вивчили, а чимало біженців обрали їх новим домом. Разом із війною на Донбас прийшли міжнародні організації та фонди. Так у Слов’янську з’явився Центр соціально-психологічної допомоги особам, що постраждали від насильства чи жорстокого поводження. Простіше — шелтер для жінок, які пережили домашнє насильство. У Донецькій області такі осередки є у Слов’янську та Маріуполі.

    Тут пропонують провести місяць, поговорити з психологинею, порадитись із юристом. Прихисток розраховано на шістьох жінок і двох дітей. Взимку, коли немає змоги перечекати на дачі або просто неба, він переповнений. Але нині за вікном розпал серпня, тож у приміщенні не людно — троє жінок і одна дитина.

    Така любов

    — Шо ти сюди прийшла?!! — волає.

    — Я тут працюю, — спокійно відповідає Марина, хоч їй і моторошно. 

    — Я зараз на тебе поліцію викличу! Іди звідси!!! — репетує Вітя.

    — Я не можу звідси піти, я тут працюю, — так само відповідає Марина. 

    Вітя замахується.

    Йому п’ять, і він хоче бути як тато. Б’є за першої-ліпшої нагоди: дворічну сестру Віку, семирічного брата Влада, директорку Центру Марину. Востаннє штовхнув хлопчика з інвалідністю, і той, упавши, розбив брову.

    Карина, мама Віті, приїхала сюди оформити й перечекати розлучення. Дитинство в інтернаті з вісьмома сестрами не навчило її розпізнавати невдалий шлюб. Зрештою навчили кулаки чоловіка, і жінка з дітьми прийшла шукати допомоги в Центрі.

    У її спогадах про дитинство — ані ніжності, ані підтримки. В інтернаті примушували присідати, ставили в куток на коліна, гримали й давали штурханів. Те саме вона робила зі своїми дітьми. Вчила життю як уміла. І як могла, захищала. Навіть від працівниць Центру.

    Якось Марина взяла Віку на руки. Щічки, м’якенькі ручки, кучерики — як тут втриматися? Карина мовчки подивилася й набурмосилась, ніби орлиця, що готується клюнути того, хто наважиться забрати пташеня з гнізда. Марина миттю поставила дівчинку на підлогу.

    Карина не виявляла до дітей ніжності й іншим не дозволяла. Не вміла з ними гратися, тож у перервах між юридичною грамотою та психологічними консультаціями слухала, як правильно бавитися з малими, як вкладати їх спати, як читати казку на ніч. Але здібної учениці з жінки не вийшло — на книжку, що турботливо клали їй біля дитячого ліжка, Карина зиркала вороже.

    — Швидко спати, я сказала! — день для трьох її дітей вкотре закінчувався гарканням.

    Метушливих, непосидючих, їх можна було зацікавити лише мультиками. Щойно на екрані з’являлися намальовані персонажі, завмирав навіть хуліганистий Вітя. Згодом працівниці Центру дізналися, що діти ніколи досі не бачили мультфільмів. Плаский екран, куплений на кошти іноземних донорів, був для них вікном у яскравий та невідомий світ. Без криків і побоїв.

    Натхненні працівниці вирішили віддати малим іграшки, якими власні діти вже не гралися. Тож одного дня Віці, Віті й Владові принесли цілу коробку забавлянок. А вже на ранок усі іграшки були потрощені, а книжки з домашніх бібліотек порвані чи пописані на кожній сторінці. Діти просто не вміли гратися.

    Карина не виявляла до дітей ніжності й іншим не дозволяла. Не вміла з ними гратися, тож у перервах між юридичною грамотою та психологічними консультаціями слухала, як правильно бавитися з малими, як вкладати їх спати, як читати казку на ніч. Але здібної учениці з жінки не вийшло

    — А шо, в інтернаті їм буде лучше, ніж зі мною тепер? — вороже відповідала на все Карина.

    — Отже, така в неї любов. Нікуди від цього не дінешся, — безпорадно зітхала Марина.

    За два місяці Карина повернулася до чоловіка-тирана й вирішила народити четверту дитину. Така в неї любов.

    Запитання без відповідей

    — Живемо тут повноцінним життям, — повторює вона мало не після кожної фрази, міцно стискаючи в руці рожевого зайчика. 

    Зазвичай Іра обіймає Зайчика і плаче, тулячись щоками у його м’яке штучне тільце. Говорить із ним про те, як їй боляче, як складно все це витримати. Іграшка оживає і захищає, як у дитинстві. 

    Її відповіді короткі й нечіткі. Вимучені слова тихі. Закінчення, з якими вона ковтає спогади про пережите, ледь чутно.

    — Центр замінює дім. Усе як удома. Прокидаюся, супчики варю. Живемо повноцінним життям.

    Їй 38. Чорні корені давно не фарбованого волосся різко переходять у ріденькі висвітлені пасма, що вибиваються з пучка, спадаючи на її втомлене обличчя. Про наш приїзд жінка знала і, на відміну від решти колежанок, не втекла. Одягнула чорну футболку-вишиванку, але просить у розмові перейти на російську. У Центрі Іра разом із 9-річним сином Санею вже три тижні. Раніше вони жили з чоловіком у дев’ятиповерхівці.

    — Нам було погано — це все, що я можу сказати, — жінка ховає недовірливий погляд. — Спочатку погано було… кхм… періодично, а потім я вже не могла більше терпіти. Він не бив нас, але я більше не могла.

    З чоловіком Іра познайомилася ще у студентські роки. В університеті вони зустрічалися, потім розійшлися, а за кілька років вирішили почати все спочатку. Весілля було, за її спогадами, розкішним — але відразу ж після тостів почалися сварки. 

    Першого року вона не могла завагітніти, тож роздратування чоловіка списувала на відсутність дитини. Та коли народився Саня, легше не стало. Хлопчик ріс хворобливим. Іра залишила роботу і доглядала малого вдома. Проте чоловік чимдалі сильніше гнівався через саму тільки її присутність. Спілкуватися з друзями забороняв. Піти їй було нікуди. Дивлячись на малого і на список ліків, вона терпіла всі ті роки — головне, аби синові було добре, а вона якось упорається. 

    Не впоралася. 

    Коли однієї ночі Іра викликала поліцію, ще не знала, що то будуть її останні хвилини у власному помешканні. Вони із Санею зібрали необхідні речі й поїхали до Центру.

    — Звісно, він сумує за домом, — зізнається жінка. — Та дітям добре там, де мама.

    Центр замінює дім. Усе як удома. Прокидаюся, супчики варю. Живемо повноцінним життям

    Каже, Саня звик швидко, бо він — комунікабельний хлопчик. Ми помахали йому рукою, та Саня зиркнув, сьорбнув чаю і майнув на звуки мультиків до іншої кімнати. Лишилася тільки почата банка згущеного молока на кухонному столі.

    У Центрі Ірі одразу стало легше — відчула, що тут можуть допомогти. Та що робити далі, навіть після розмов із юристом і психологинею, жінка не знає — вона не місцева, роботи не має. Немічні батьки живуть у містечку неподалік, але про те, що трапилося з донькою, не знають — вона мовчала всі десять років. Чоловік її батькам дуже подобався — вони навіть оплатили весілля, негоже після такого розповідати про нього жахіття.

    Іра просить дозволу піти. У вітальні вона сідає на диван поруч із хлопчиком і чужою бабусею — ще однією тутешньою гостею. Бабцю б’є син. На мій запитальний погляд працівниці Центру лише хитають головами — вона нічого не скаже. 

    Вони могли б нагадувати родину, що зібралася за переглядом мультфільмів. Але сидять нерухомі, ніби закуті в бетон, і неприродно мовчазні. Від цього родинного портрету — мурашки по шкірі. На обкладинці книжки, що лежить на тумбі поруч із ліжком старенької, написано: «Деякі запитання повинні лишатися без відповідей».

    Усіх порятувати

    Центр знайти неможливо — ніде немає ні адреси, ні телефону. Він захований у звичайному дворику поміж п’ятиповерхівок, із розбитими тротуарами, бабцями на лавках попід під’їздами й занедбаними клумбами. У просторій кухні на столі акуратною пірамідкою стоять різнобарвні чашки в горошок і тарілка з печивом. Чисто, жодних плям чи крихт.

    Двері до кабінету психологині Олі — між спальнею та ванною. Лише їй тут відкриваються ті, хто зазвичай мовчить. Говорить про пережиття клієнток — ніби розповідає казку, лагідно й простими словами:

    — Була жінка, років 30. До Слов’янська втекла з чоловіком із Донецька. Там він був директором фірми, а тут став простим робітником. Працювали разом, підтримували одне одного. Але вона одержала вищу посаду, а він — ні. Став агресивним, на роботі зриватися не мав на кого, тому вдома випивав і бив дружину. Їхня дитина жила з бабусею в Донецьку, але з часом теж приїхала. Спершу чоловік бив тільки жінку, поки дитина була в сусідній кімнаті. Потім почав бити обох. Тоді вона зрозуміла, що час утікати.

    Коли Оля слухає історії жінок, їй хочеться кричати: «Втікай від нього! Їдь до батьків, у інше місто, хоч кудись!». Але не має права, бо психологи ніколи не радять. Вона працює в Центрі з моменту його відкриття. Рідні нарікають — мовляв, жахів наслухаєшся й заміж ніколи не вийдеш. Та дівчина лише усміхається.

    У 2014-му, коли почалася війна, Оля працювала з евакуйованими з гарячих точок — вони приходили до неї у домашніх капцях, а вона пояснювала їм, як узяти себе в руки й жити далі. Потім допомагала внутрішньо переміщеним облаштуватися на новому місці, а згодом долучилася до мобільних бригад і їздила з ними в «сіру зону». 

    Коли проєкт із бригадами закінчився, Олі не хотілося сидіти в офісі у випрасуваній блузці, розповідаючи про піраміду Маслоу. Тому, щойно побачила вакансію психолога у Центрі, зголосилася. За два неповні роки вона допомогла понад тисячі жінок на консультаціях і групових заняттях.

    Ані ми, ані будь-хто не допоможе жінці, поки вона сама цього не захоче

    «Насильство проти тебе — це також війна. Борися за себе!» — закликають плакати на стінах та брошури на столах у холі. Поки жінкам бракує сил боротися, їм допомагають працівниці Центру. Ще одна з них, Світлана, веде нас Центром, по черзі показуючи кухню, ванну, кабінет психологині, кімнату для жінок із дітьми, свій кабінет, загальну світлицю з телевізором, перед яким завмерли нечисленні мовчазні мешканці. 

    — Син іноді приходить до мене на роботу, а потім каже: «Мамо, а чому ми сюди не переселимося? Тут же краще», — сумно сміється жінка. — Я квартиру орендую, сама не тутешня. 

    До війни Світлана жила у Донецьку. Коли почались обстріли, разом із родиною виїхали до Маріуполя. Із собою не мала майже нічого, тож звернулася до центру соціальних служб. Там виявилося, що бракує рук — ніхто не був готовим до потоку біженців. Тоді Світлана подумала, що й сама могла б допомагати тим, хто опинився у скруті. Так чотири роки тому з економістки вона перетворилася на соціальну працівницю. 

    — Мені всіх шкода, я всіх хочу врятувати, — коротко пояснює Світлана, ледь ніяковіючи. В окупації у неї лишилася мама — її врятувати вона не може. 

    Центр час від часу прихищає жінок із окупованих територій. Але втікають вони не від війни, а від чоловіків і рідних. Світлана ніколи не цікавиться, чи підтримують вони окупантів.

    Її колега — директорка Центру Марина — теж із Донецька. Батьки її живуть у Слов’янську, тож жінка мала куди поїхати, коли до її міста прийшла війна. У Слов’янську Марина стала волонтеркою: допомагала з документами, їжею, одягом і житлом. Коли шал перших переїздів стих, переселенці заговорили не лише про війну, а й про насильство в родинах. Спочатку волонтери створили мобільну бригаду соціально-психологічної допомоги, але того було мало — потерпілі потребували місця, куди можна було б утекти. Кошти на створення Центру надала Програма розвитку ООН. У лютому 2018 року прихисток відкрили на місці закинутого комунального приміщення. 

    У Центрі тихо і спокійно. Ми збираємося на кухні за чаєм, і приміщення враз наповнюється життям. 

    Коли приїжджаємо на тренінги, сідаємо в коло й говоримо про те, що переживаємо, разом із нашими дівчатами… І от сидить наша група, і всі плачуть, бо насправді ми не можемо спокійно піти додому — нам наші клієнтки сняться

    — У кожної своя історія, — розповідає Світлана. — Ось кілька тижнів тому виїхала від нас жінка-переселенка з двома дітьми з Донецька. Її чоловік збирав тіла загиблих у катастрофі МН-17. Потім потрапив у полон, а коли його відпустили, вони втекли з ДНР. Згодом він почав її бити. Жінка забрала дітей і збиралася повертатися з ними до мами в ДНР, але чоловік її знайшов і побив так, що вона три дні не могла рухатись. Лежала синя в зачиненій квартирі і навіть до вбиральні не могла підвестися. Але вона знайшла наш центр, порадилася з юристом, почала процес розлучення і тепер із дітьми винаймає квартиру.

    — Ані ми, ані будь-хто не допоможе жінці, поки вона сама цього не захоче, — додає Марина. — Якось бригада виїхала на виклик, а жінка не хоче до нас їхати: не може покинути курочок, бо повмирають і не буде чим дітей взимку годувати. А донька її лежить у реанімації зі струсом мозку, бо батько б’є. 

    Кухня, де ми сидимо, ніколи не буває гамірною, коли тут збираються гості шелтеру.

    — Може, про власні проблеми я теж боялася б зайве слово сказати, — пояснює Світлана. — Але ми до цього ставимось як до роботи. Коли приїжджаємо на тренінги, сідаємо в коло й говоримо про те, що переживаємо, разом із нашими дівчатами… І от сидить наша група, і всі плачуть, бо насправді ми не можемо спокійно піти додому — нам наші клієнтки сняться.

    Жінки, які живуть у Центрі, цього літа наварили абрикосового варення. Помаранчеві ряди охайних півлітрових баночок. Для тих, хто прийде сюди після них.

    Якщо вам чи вашим знайомим через насильство в родині необхідна допомога, ви можете звернутися до мобільних бригад соціально-психологічної допомоги. На сайті інформаційної кампанії «Розірви коло» ви знайдете номери бригад у кожному регіоні України та номер національної гарячої лінії.

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00