Нація на виїзді
    Аліна Шеремета 4 Березня 2019

    Нація на виїзді

    Репортаж із конопляної плантації у Швейцарії: у бригаді з колишніми наркозалежними, піаністом, патріотом та іншими заробітчанами
    Lorem ipsum dolor sit amet, consectetur.
    0:00
    0:00

    — Ех, харашо-та как! — каже Віталік, глибоко вдихаючи. — Швєйцааарский воздух! Рібята, харашо, што ви прієхалі, вам панравіца!

    Віталік відкидає голову, вільно піднімає догори руки, простягає ноги та усім своїм виглядом дає зрозуміти: саме він — король місцевих конопляних плантацій, відчайдушний романтик та головний працівник. У такій позі він і завмре на наступні кілька тижнів, час від часу підспівуючи записам Лєпса, який упевнено переконує, що «самий лучій день захаділ вчєра».

    Віталік має власний бізнес в Україні, але уже вдруге приїжджає сюди — на конопляну плантацію, яку тут вирощують задля потреб медицини й косметології, неподалік швейцарського міста Фрібург. Каже, їздить, бо полюбив усе швейцарське: начальника, фургон, коноплю і швидкий спосіб заробити.

    А перед тим…

    Асфальтоване подвір’я біля льодової арени слугує автовокзалом, залою очікування та футбольним полем водночас. Саме сюди мене і чотирьох чоловіків привезли одразу по тому, як ми перетнули кордон із ЄС — за фейковим запрошенням на весілля.

    Навколо арени саме ганяють у футбол місцеві франкомовні підлітки. Поки юні спортсмени у джинсах та з чупа-чупсами в зубах перешіптуються щодо нашої появи, до арени під’їжджає бос — Андре, який вправно кермує Renault Kangoo із містким багажником. Власне, в багажник ми й залізли. Ми, валізи, теплі ковдри та надувні матраци.

    Наші апартаменти — підсобне приміщення, оббите фанерою. Одне ложе, тумба з плазмою, незібране двоповерхове ліжко та місце під матраци на підлозі. А ще — шуруповерт, пляшка горілки та недбало застелені килимки. У кімнаті житимемо я і шестеро дорослих чоловіків.

    — Чьо смотрітє? Сабірайтє сібє кравать, ми нє успєлі, — обурено каже чоловік років 50-ти. Говорить він, не виймаючи з рота підпалену сигарету. 

    — Та ми не дуже, щоб уміємо, — зніяковіло відповідаю.

    — Ну так научітєсь! Там всьо елємєнтарно!

    Врешті-решт, скласти ліжко нам допомагають скотч та українська винахідливість. «Андре б точно не додумався», — витираючи руки об спортивні штани, радіє чоловік років 45-ти. А я боюся — спати нагорі доведеться мені.

    Перед від’їздом з України нам обіцяли теплий душ. Після поселення з’ясувалося, що слова варто було сприймати буквально. Експериментальний душ у фургоні на колесах змайстрував Віталік. Води (річкової температури) вистачило тільки на те, аби змочити тіло та потягнутися за гелем. Прекрасний шанс на гігієну після 35-ти годин дороги.

    Уже ніч. В ангарі оголошено тиху годину.

    Щоправда, тихою її не назвеш. Симфонічний храп співмешканців у виконанні квартету на надувних матрацах довго не дає заснути. Один із виконавців — Захар — той, що місяць тому подзвонив зі словами: «Алина, у тебя есть 15 минут на размышление. Поехали на работу собирать травку в Швейцарию. Дорогу оплачивают, зарплата 33 бакса в день, условий не знаю, да и какая разница».

    Оцінивши тутешні умови праці, обіцяє собі: така робота — востаннє. Бо він — «нормальный человек, а не раб»

    Він родом із Луганщини. Живе у Києві. Навчався в консерваторії та грає на фортепіано. Хоче бути режисером і знімати якісне кіно. А поки ненавидить будь-яку роботу та погане харчування. Заробляє — граючи у покер в інтернеті. Квартиру в центрі столиці винаймає, сплачуючи тільки за комунальні послуги. Здається, не кожен може осягнути його мистецтво хитрувати. Приїхав сюди —каже, аби заробити на ноутбук і почати нарешті щось робити. 

    Оцінивши тутешні умови праці, обіцяє собі: така робота — востаннє. Бо він — «нормальный человек, а не раб».

    Старт

    — Добрає утра! Завтракайтє шо найдьотє, пєйтє кофє і пайдьом в полє!

    Кухня переповнена людьми. Чайник вибризкує окропом через усі отвори. У повітрі вирує запах ранкової їдальні десь на залізничному вокзалі під Хмельницьким, але бадьорі роботяги створюють атмосферу.З колонок лунає голос Миколи Мозгового: «Минає день, минає ніч», і свіжі робітники усміхаються, поглинаючи варені яйця із соєвим соусом, сосиски та шматки найдешевшого хліба. 

    Серед варіацій сніданків: консерва з тунця, тости з хліба, напівзапарена вівсянка чи варені яйця з мівіною — залежно від того, що вдасться роздобути. Після такого хочеться повернутися у ліжко і спробувати почати день спочатку.

    Але ні. Розмови, анекдоти, жарти. Допиваємо другу каву та неквапливо вирушаємо в поле. У руках — аналог картатим сумкам та ножиці. Дорога до плантації займає кілька хвилин. Поле — на схилі. Вершечки кущів часом дістають до шиї, висота приблизно півтора метра. Плоди, тобто шишки, цього року більш ніж багаті.

    Наше завдання — у тяжкій боротьбі з гілочками та листям здобути чистенькі шишки.

    Як це працює

    Перша команда у людському конвеєрі — «Альпіністи», які займаються доставкою кущів із поля прямісінько на підлогу просторого офісу ангарного типу. 

    Друга команда під назвою «Скубачі» вже очікує на доставку — люди закочують рукави та готуються до ботанічної боротьби. Команда «Скубачі» має у швидкому ритмі відривати гілки, а потім очищати їх, скидаючи у ящики все, окрім гілочок та гнилі. Цей поєдинок — монотонний механічний процес, який вимагає великої сили в руках. 

    Потім третя команда — «Барабанщики» — захоплює ящики у свій полон, обробляючи вміст на спеціальних барабанах. Їх четверо на вісім машин. Стоять на одному місці і синхронно та неквапливо малюють руками в повітрі досконалі кола. Часом їхні рухи нагадують релаксове плавання водами Дністра. І саме ця абсолютно безглузда робота, яку можна було б легко автоматизувати, стає вирішальною та фінішною у нашому живому конвеєрі.

    Чисті шишки скидають на плівку (сохнути на сонечку), а тоді — у п’ятикілограмові бочки. Вартість однієї такої бочки — від 5 до 7,5 тисяч доларів.

    Не менш важлива ланка виробництва — «Перукарів». Їм скидають відбірні гілки, що аж гнуться від плодів, а вони за допомогою спеціального обладнання зголюють зайве листя. У цій ланці є кастовий поділ робітників: двоє привілейованих сидять на сонечку за станком, абсолютно не напружуючись, а молодші та енергійніші стоять за довгим столом і стрижуть гілки, використовуючи ручні машинки, які сильно вібрують та часом ріжуть рукавиці.

    Невід’ємною частиною робочого процесу є контроль! Коли робота вирує: кожен виконує свої обов’язки, шишки заповнюють порожні бочки і все у сараї вкриває пилюка, звучання анекдотів і шум обладнання — наш бос Андре все одно лишається невдоволеним.

    Слухаюсь, сер!

    — Сєргєй, ета чьо за *уйня? Што ета такое, я спрашиваю?

    З цієї фрази розпочинається майже кожна щоденна ревізія начальника поміж людей робочого класу. 

    Андре близько 45-ти. Він народився у столиці голлівудського кіно та американських банд — Лос Анджелесі, тоді перебрався з мамою до Швейцарії, а ще навчався у Москві. Зараз живе на березі Женевського озера, подорожує, часом зависає в київських клубах та користується золотою карткою Приватбанку. Андре добре розмовляє російською з мінімальним американським акцентом і саме зараз намагається опанувати всі тонкощі російської лайки.

    Це лише другий рік його конопляного бізнесу, і цей факт, мабуть, виправдовує деякі промахи у розрахунках. Але слова «гавно» і «работай, бл*ть» абсолютно ніяк не впливають на якість виконання обов’язків його підопічними. Що таке автоматизація праці, людські умови проживання, адекватна зарплатня, тайм-менеджмент і грамотний воркшоп для новачків, Андре не розуміє.

    Абсолютно всю відповідальність за врожай, обробку та зберігання він перекидає на українських універсальних працівників, які чомусь не хочуть працювати так якісно, як би він хотів. 

    Андре приїжджає сюди щодня, заздалегідь купуючи собі якісну їжу, а в кінці робочого дня сідає у свій роздовбаний Renault та їде в нормальні умови життя — додому. 

    Хто всі ці люди?

    — Андрюша, я тєбє сразу скажу, я нє собіраюся работать адінацать часов. Я бєру сєбє васьмічасовой рабочій день, понял? — називаючи Андре — Андрюшею, одна з жінок одразу встановлює власні правила.

    Вона має низький зріст, яскраву куртку, цигарки без фільтру та широченну усмішку. Їй під 50 і вона беззаперечна душа чоловічих компаній. Татьяна з перший слів дає зрозуміти: у нашій компанії з’явився персонаж анекдотів, який голосно говорить, часто сміється, більше за все на світі хоче сексу, горілки з травкою та застіль. Татьяна привезла із собою три літри спирту й мармелад власного виробництва. Вона називає себе «ландшафтним етасамає дізайнєром», має чоловіка, якого «аставіла дома, на шо он мнє здєсь, кагда столька красівих мущін, я вас умаляю». 

    Ця маленька берегиня бригадного настрою має нескінченний запас історій, жартів та божевільних ідей. 

    Поки Татьяна веде перемовини з босом, я займаю місце в команді «Перукарів», поряд зі своїм новоспеченим другом Віталіком та його портативною колонкою. В ангарі вже розспівується Лєпс, а Віталік театрально примружує очі і стискає руки в кулаки, вигукуючи «Яяяяяя щаслівий как нікто».

    У нього є одинадцятирічний син-спортсмен, якого батько хоче «прадвінуть па хакєю», а ще квартира у столиці з видом на Родіну-Мать та кущ марихуани, який у період відсутності господаря доглядає консьєржка. На телефоні у нього всього три пісні. Під «Вольная птіца» Віталік частенько філософує про життя-буття, продажних дівчат, убогі реалії України та політиків, які тільки й хочуть, що тебе надурити, про наших безкультурних людей, які не розуміють, що є краще життя і воно — у Швейцарії. 

    Я прямолінійно натякаю, що теж маю музику на телефоні, а Лєпсу час відпочити. На здивування решти Віталік таки допускає мене до реформування в його королівстві і дозволяє змінити плейлист. 

    У картину нашої ангарної антиутопії доречно вливаються пісні Pink Floyd, Bob Dylan та Jackson C Frank, який просить не озиратись назад, і Bob Marley, який говорить про фрідом тайм. На десерт — John Lennon з «Imagine» та «Don’t believe».

    — У нас тут такіє сімідєсятиє, — намагається виявити обізнаність Віталік. — А как пєрєводяца слова донт белів ін ґад? 

    У цей момент на нас різко озирається компанія новоприбулих, які, вочевидь, інстинктивно реагують на слово «ґад».

    Яна, Жека та Льоха — кияни, які погоджувались на роботу, не знаючи, що йдеться про коноплю. Яна та Жека — подружжя будівельника та перукарки зі складною життєвою історією. «А нас пісалі в газєтах», — каже Жека, що і став головним героєм тих матеріалів. Колись він був наркозалежним і двічі сидів у в’язниці (вчиняв погроми і «буквальна унічтажал сваю жизнь»), мав цироз печінки та купу інших тяжких захворювань. Зараз Жека абсолютно щасливий — вірить у Бога, має люблячу дружину та роботу будівельника (заробляє вдома, каже, більше, ніж тут). Він старанно працює, часом жартує, вкрай рідко конфліктує та тримається у своїй тісній компанії — із дружиною та другом Льохою.

    Льоха мав подібний життєвий шлях, хоч про нього й не писали в газеті. Лише татуювання на пальці «Лёша» нагадує про кримінальне минуле. Він любить читати реп, іронізувати та часом довго говорити про Бога і свою роботу з дітьми у спільноті вірян. А ще — про пригоди з минулого життя, коли їхня банда «апусташала бар, вижирала вєсь абсент і самбуку».

    Нині законослухняне товариство мешкає у місті Вишневе біля Києва. Приїхали на роботу не так заробити грошей, як побачити Швейцарію, — для того в Україні взяли відпустки. Їхали разом із Татьяною, яка напилася ще в Перемишлі, чим, кажуть, соромила їх та лякала. Їм не подобається, що мусять тут збирати коноплю, тож, поки працюють, усе думають, як пояснити це в церкві. Тут же мусять відбивати періодичні агресивні дискусії на тему релігії, алкоголю та цигарок, зніяковіло всміхатися радянським анекдотам і тримати дистанцію із надто активними колегами — задля уникнення непотрібних проблем.

    Робота йде шаленими темпами, і я поволі звикаю до механічних рухів, своїх обов’язків, безглуздих розмов про зраду-перемогу, низькопробних жартів та мого нового обличчя із червоним алергічним висипом. 

    Сиджу на колінах біля кущів коноплі, ритмічно обриваю шишки і раптом усвідомлюю, що саме зараз із динаміків телефону грає гімн ОУН «Зродились ми великої години». Вочевидь, моя гримаса вдало передала здивування та шок, бо Саша, якого тут охрестили «Кримнаш», саме почав розхвалювати мою українську. Тут вона звучить лише від мене.

    — Я слухаю музику виключно українською мовою, бо як інакше, — раптом ніби виправдовується Саша, перейшовши на державну. — Ми з дружиною були на патріотичних фестивалях. Я взагалі за все українське.

    Саша — киянин, який навчався в російськомовній школі, працював на заводах, а тепер їздить на заробітки і часом допомагає бійцям АТО. Він любить бути головним, пліткувати про колег за спинами та хитрувати. А ще він любить свою дружину, Сергія Жадана, горілку та дискусії з людьми, які «зовсім нічого не розуміють». Згодом Саша займе вигіднішу нішу на роботі і більше не працюватиме в команді «Скубачі», хоча ще не раз фігуруватиме цікавим персонажем на вечірніх застіллях за розведеним спиртом та мармеладом з України.

    До одноосібної дискусії про реалії нашої країни періодично долучаються інші «політологи», котрі у всіх бідах звинувачують євреїв, а майбутні вибори зводять до безвиході.

    Бурчання в животі пожвавлюється навіть від пісень про червону калину. В ангар заходить наша новоспечена кухарка Юля.

    — Рібята, скажу чєсна, я нікагда раньше нє гатовіла. Так што прастітє, єслі чьо нє так, —усміхається Юля, кліпаючи очима з довгими накладними віями та витираючи руки об новенький спортивний костюм із вельвету.

    Юлі 22. Вона живе у Києві, зустрічається з «кицюнею Андре», а саме зараз вчиться готувати їжу у великих каструлях. Любить дивитись російські серіали, слухає популярний поп-рок та реп. Вона швидко навчилась називати розварені макарони з найдешевшим смаженим фаршем — пастою болоньєзе, а суп — обідом. Розрахунок їжі для п’ятнадцяти людей, які працюють по одинадцять годин на день, – явно не найсильніша сторона Юлі. Її страшенно обурює, що хліб так швидко зникає, а солодощі з’їдаються одразу, щойно з’являються. Проте до мишки, яка поселилася на кухні, вона більш поблажлива: «Ана бєрємєная, у нійо такіє красівиє розавиє ушка», — каже вона, насипаючи вівсянку на підлогу.

    Обід — це година перерви, після якої вкрай важко знову стати до роботи. Бригада релаксує, хтось крутить самокрутки з газети й використаних фільтрів, а хтось дістає з кишені айкос — прилад для куріння сигарет без запаху.

    — Ану дай затянуца тьотє, — просить Татьяна.

    Влад з айкосом у руці та Ніка з айфоном — кияни покоління Z. Вони приїхали на роботу, щоб трішки підзаробити, розважитись та мати в біографії цікаву пригоду. Згодом вони теж зазіхнуть на право керування портативною колонкою і їхній російський реп, Винник та Меладзе зайдуть компанії краще. Влад працює таксистом, а Ніка саме шукає, у кого можна купити магістерську.

    Хлопець непевно простягає Тані прилад і вже знає, що більше не повторить цієї помилки.

    — Такоє впічітлєніє шо куріш сєно, а нє табак. Гадасть, — незадоволено повертає айкос Татьяна. — Давай я тібє скручу нармальную сігарєтку.

    Бригада в задзеркаллі

    У роботі тут ніколи немає стабільності — твоє місце в конвеєрі змінюється ледь не щодня. 

    Часом ми слухали аудіокнижку Ніцше і я обривала шишки в команді «Скубачів», часом була книжка Грибоєдова — і я грала за команду «Перукарів», часом грав Radiohead — і я приречено сміялась у команді «Барабанщиків».

    Якось лунали композиції Бетховена та Брамса, після них — Врємя і Стєкло та FACE, а потім друга частина книжки Ніцше, на яку хтось зреагував фразою:

    — Ета што, ктота радіо включіл?

    — Тіше! Ми тут питаємся паслушать Фройда, — виправив Віталік.

    Моя уява мимоволі вимальовує картини антиутопії, де ангар — це маленька українська держава з усіма її різними ментальностями, ігнорованими законами та цікавими персонажами, що неабияк уміють пристосовуватись до поганих умов, створених згори.

    Театр абсурду і драми доповнюють контрастні вечори.

    Кухня — місце зустрічі та примирення усіх працівників. До ранку тут майже не лишається їжі — навіть для мишей.

    Одна з типових картин: пляшка від горілки з розведеним спиртом, мармелад від Танюхи, четверо мужчин, які стоять навколо столу та дивляться на екран Сашиного телефону, звідки лунають Жадан і Собаки в космосі.

    — Саня, виключи ти ету *уйню!

    — Та чьо ви, нармальна ж пайот. Нічьо нє панімаєтє!

    Одні полюбляють проводити тут вечори за гучними суперечками, інші — приходять смажити картоплю, запікати яблука, пити чай з грінками чи грати в карти. Усе це зазвичай відбувається одночасно на кухні у десять квадратних метрів.

    Збоку все дружньо та безпосередньо, наче ми дійсно добра бригада, яку об’єднує бажання заробити грошей, нормально поїсти та поїхати додому. Але насправді поділ на свої-чужі-релігійні відбувся уже на третій день. А за тим — наклепи, косі погляди, дорікання, навіть мінімальна бійка. Головна причина — чотири безпартійних кандидати на посаду єдиного прораба. Посаду, якої тут навіть не існує! Згуртована дружня команда, яка вдень бореться за єдине — чистенькі шишки, ввечері перетворюється на 7-Б клас із класною керівничкою у відпустці. 

    Зміна декорацій

    За кілька днів додались нові подробиці щодо наших обов’язків. На арену виходить Мудон. Місто, куди посилали як у буквальному, так і в переносному значенні. Мудон розташований за 25 кілометрів від нашого селища. Там є супермаркет, готична церква XIII століття, бордель, старі сироварні, а ще — склади, де Андре орендував приміщення для сушки коноплі. Тут — другий офіс для нашої бригади.

    — Да там жопа палнєйшая! Влажнасть 85 працентав, тімпіратура високая, дишать нєчєм, всьо в травє, работи куча, нікакова оддиха, — намагається відмовити мене Саша, який перебував там найдовше і з власного бажання. — Дєвушкє там вапщє нєту как бить!

    Не знаю, чи спрацював інтерес, чи інстинкт феміністки, чи я просто люблю страждання, але зголосилась їхати наступного ж дня. На пару із Сашею.

    Приміщення нагадує хорошу інсталяцію в PinchukArtCentre. Усе завішене гілками коноплі, підлогу вкривають шишки та порожні бляшанки з-під пива, як бонус від шефа. Все обладнано та збудовано нашими майстрами із «золотими руками». До того моменту я ніколи не користувалася шуруповертом, але тоді, тримаючи його в руках, готова була все переробити сама, аби тільки не бачити цю синтезовану безвідповідальність.

    Моя уява мимоволі вимальовує картини антиутопії, де ангар — це маленька українська держава з усіма її різними ментальностями, ігнорованими законами та цікавими персонажами, що неабияк уміють пристосовуватись до поганих умов, створених згори

    Там і навчилась користуватися шуруповертом, стояти на одній нозі на краю будівельного козла, вішаючи гілки коноплі на стелю, а ще — відчувати рівень вологості й температуру. 

    Перебуваючи тут — починаєш сумувати за командним духом українських ентузіастів. 

    Кінець

    Десь на десятий день роботи відчуваю пекучий біль у ліктях. Вже звикла до монотонного ниття у спині та скиглень Захара, нестачі вітамінів та нормальної їжі. Вранці мерзну, а вночі більше не реагую на симфонії храпу. Ненавиджу варені яйця, більше не вмикаю свою музику. 

    Вже звикла, що до мене в душ часом заходить Татьяна, щоб «толька папісать». Віталік намагається розкрутити мене на службовий роман, Андре стає дедалі більш жадібним, Юля дедалі менше старається готувати, а погода псується з кожним днем. Ми ж працюємо у турборежимі — на збір урожаю маємо два тижні, бо далі прогнозують сніг.

    На третій тиждень маю зламаний телефон, перемотані скотчем кросівки, накачані руки і хворі лікті. А Захар придумує план утечі назад в Україну, враховуючи можливість того, що нам не заплатять. 

    — Ви хатєлі уєхать бистрєє? Можете уєжать завтра, — чи то дозволяє, чи то звільняє нас Андре одного ранку.

    Той день, який став для нас останнім днем морального рабства та фізичної праці, був чудесним. Ми знову відчули радість життя. Працювали на повну потужність, усміхались та пліткували, крутили барабани — пританцьовуючи та стригли гілки — підспівуючи. Потім фотографувались, обмінювались телефонами, прибріхували про приємність нашого знайомства, наче це останній день у літньому таборі.

    На вечір було заплановано розпивання дешевого італійського вина в картоні та поїдання камамберу. Вечірка у тісному фургоні на колесах. Прослуховування Лєпса, якого ми сподіваємося більше не чути. Історій Татьяни, яких я ніколи не забуду.

    Потім нас чекатиме 38 годин дороги до Львова, а поки що ми обіймаємось з усіма на прощання. Я хапаю пакетик із вареними сосисками та хлібом, а Захар — нашого колегу Сєргєя, якого раптом звільнили за дві години до від’їзду. Разом сідаємо в брудний багажник Renault і покидаємо територію ангарного гетто з великим полегшенням, усмішкою та запитанням «Ну і що це таке було?»

    Захар повертається в Україну з досить розмитим баченням свого майбутнього. Що робити й куди рухатись — питання, на які він так і не знайшов відповіді. Знає лише те, куди він більше рухатись не буде. 

    — Я больше никогда в жизни не буду работать в таких условиях, — каже Захар в автобусі. — Как же хорошо, что это все закончилось.

    З Перемишля — на маршрутку до пішого кордону, з кордону — на електричку. Додому.

    Знову старт

    Рідненька кирилиця на біл-бордах, комунікабельні та привітні пасажири на ледь помітній залізничній станції «Державний кордон». 

    Троє поважних чоловіків бальзаківського віку п’ють горілку на останніх лавках старого вагону електрички «Державний кордон — Львів». Один активіст стрибає перед очима свого пасивного побратима зі словами про те, що москалів треба рубати на частини, таких жидів, як він, треба викидати на фронт, Україна понад усе і якби було УПА, то «довідзеня, москалі срані». Поки актив та пасив досягали консенсусу, третій мужчина підняв пляшку і себе на ноги зі словами: за родіну, хоть ана уродіна. Вагоном покотився сміх та регіт.

    — Дабро пажаливать дамой, бл*ть, — підсумує набубнючений Захар, що саме намагається заснути на дерев’яній лавці електрички.

    [Текст створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні.Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00