Наука доживати
    Альона Савчук 10 Січня 2019

    Наука доживати

    Чому у крихітному гірському селі на 12 хат, де зроду не їздив автобус, уперто жевріє життя

    Лікіцари. Спробуймо вимовити назву по складах. М’яко, грайливо, з прицмокуванням і легеньким риком у кінці: Лі-кі-ца-ри. Сама лиш ця вправа манить у дорогу.

    Півсотні кілометрів до Ужгорода, менш як чверть до райцентру і стільки ж до словацького кордону по прямій — таке географічне розташування Лікіцарів. Село віддалене й високогірне. Щоби дістатися сюди, потрібно доїхати до Туричків дорогою на Лумшори, а звідти ще п’ять  кілометрів пішки. Автобус до Лікіцарів зроду не їздив: ані раніше, коли там мешкало кілька сотень людей, ані зараз, коли не назбирається і двох десятків.

    Ганнуся

    Година поперемінного то плавного, то різкого підйому пролітає під дзюрчання струмка, соловейкове тьохкання і кування зозулі. Під ногами, як не дивно, — добротне асфальтове покриття. Хоча де-не-де — лише його залишки. Випрасувані автомобільними шинами останки вужів, ящірок і жаб та шурхотіння полохливих птахів у придорожній гущавині додають мандрівці казкової моторошності. Що далі й вище, то дорога стає звивистішою і вужчою, а хащі щільнішими, аж врешті вигулькує металева брудна табличка — «Лікіцари».

    Перша хатина від початку села — баби Гані. Така ж дрібненька, як і сама бабця: критий ґанок із лавицею, за вхідними дверима тісна кухонька з піччю та трохи більша кімната — і спальня, і гостьова водночас.

    Сьогодні у бабці зібралися гості: приїхали син і племінник з дружиною, посходилося кілька сусідів. Ганна Качур відзначає 88-ліття. Невтомно припрошує гостей, частується вином, підтримує розмову. На святковому столі — самісіньке м’ясо: домашні ковбаси, кров’янка, сервелат, відбивні, котлети. Різкий запах б’є в ніс іще з порогу. Крім того, є потертий варений буряк, скибочки хліба та по пляшці вина і «паленки». Пізніше з’ясується, що м’ясне частування — подарунок племінника до дня народження:

    — Він багатий, а я бідна, — отак просто пояснить бабуся.

    За годину гості розійдуться і Ганна Качур прибере зі столу: ретельно загорне м’ясо і хліб у целофанові пакетики, доїсть із тарілок надкушені шматочки, ще один залишить улюбленому котові («М’ясо — це розкіш»), позливає з келихів вино у порожню чвертку, а яке не поміститься — досьорбає («Нічого добру пропадати»). Тоді підкине дров у пічку, наллє води з відра у велику металеву миску і поставить її на вогонь, а коли вода запарує, покладе туди брудний посуд і за хвильку потре його шматком заяложеного поролону. Ні мийного засобу, ні соди не додаватиме («То ж не весілля»).

    Ганна Качур звикла жити і господарювати наодинці: «Сама тут роками». Чоловік помер давно, сина Василя виростила самотужки, потім він із жінкою та двома дітьми оселився «у городі», провідати матір приїздить рідко.

    Бабця тримає півня і кілька курей, та ще кота Ваську. Щодня прибирає хатину, носить воду, рубає дрова, палить у печі, сама саджає город, підмітає двір. Сусіди кажуть, якби жила десь у місті, то давно вже злягла би, а тут мусить трудитися.

    Бабуся Ганя — то місцева легенда. Вона найстарша зі старожилів, пам’ятає, як тут керували чехи, ходила в школу за угорців:

    — Чехи називалися панами, найліпші були — і дань таку велику не давали, і вуйни при них не було. А мадяри — то свині були.

    Усі стіни її хатини обвішані саморобними іконами: мальованими, вишиваними, вирізаними з календарів та журналів. На найвиднішому місці — подячна грамота від архієпископа Мукачівського і Ужгородського, яка для бабці дуже дорога. Тривалий час, поки ще була здоровішою, Ганна Качур служила дяком у церкві.

    У тіні предків

    Храм святого Василя — то велика гордість місцевих, душа Лікіцарів і єдине, що змушує туристів зрідка з’являтися у селі. Дерев’яна, двоярусна, пишнобока, з ялинового бруса і зі свіжим ґонтовим покриттям. Церкву звели у XVII столітті, це єдиний дерев’яний храм у районі, що вцілів до сьогодні. Раз на місяць у Лікіцари приходить священик і відправляє службу для місцевих парафіян.

    Коли засноване село і звідки взялася його мелодійна назва, напевне не відомо. Вперше згадка про Лікіцари трапляється у часописах XV століття, а походження приписують румунському «місце для торгівлі». Тільки-от як румуни потрапили у майже словацько-угорський край — не зрозуміло. Ще одна легенда розповідає, що Лікіцари — це село опришків; за Австро-Угорщини воно мало назву Куруцвар і жили тут народні повстанці куруци.

    У 60-70-х роках близько 70 лікіцарських хат населяли до 350 людей, була у селі і своя початкова школа на 40 учнів. Нині тут 12 «живих» хатин, у більшості з яких — літні одинаки, як-от баба Юля чи дід Олекса.

    — У каждой хижі було по 5-7 людей, дітні було багато. А тепер пусті стоять, — шкодують старенькі.

    Бабці Юлі — 77. Засмагла, усміхнена, мружиться на сонечку, підставляючи йому свої кругленькі, аж дитячі щічки, біле волосся вибивається з-під хустини. Давній затертий халат у квіточку і гумові калоші — щоденна робоча форма бабусі.

    20 років тому помер її чоловік, відтоді живе сама. Мала доньку, але й та померла молодою.

    — Дівку одну мала, замуж віддала, дівка вмерла в 30 рокув, дітей не стало. Дочка її вженила, то я теперка правнуков маю. Не їздять до мене, бо чоловік її в АТО пушов, добровольно, — розповідає бабця.

    З господарства тримає тільки курей, раніше були і порося, і корова, «але то треба чоловіка, шоб біля неї ходити, траву косити». Старенька журиться, що немає у кого попросити допомоги:

    — Я вже не годна. Он кого не прошу: будь добрий, заплачу, тільки зроби, — так нема кому. Ніхто не хоче, всім аби випити, а робити вже тєжко.

    Дідусі та бабці, що доживають свого віку, — основна категорія лікіцарців. Вони не звикли та й не вимагають сучасних вигод: вбиральня надворі, там же в колодязі вода. Немає газу — зате є дрова; без телевізора, а тим паче інтернету — можна послухати радіо чи сусідські плітки.

    Найближча лікарня — за 12 кілометрів, продуктовий магазин та аптека — у Туричках. Там же і пункт швидкої допомоги; «якшо у кого біда», фельдшер приїздить за 30-40 хвилин. Місцеві  добре розуміють, що у Лікіцарах ніхто вже лікарні не побудує і магазину не відкриє, — «малий приход: людей нема, нема покупців». Але ще сподіваються на мінімальну допомогу — транспорт чи якого помічника хоча б раз на тиждень.

    — Два-три роки тому добрій було. Дали допоміжну людину, носила лікарства і шо кому треба. А теперка всьо. Хоч вмирай, ніхто на світі Божому не узнає, — жаліється бабця Юля.

    Наодинці

    Поки що стареньких виручає рідня або молодші сусіди. Хто має машину та їздить у місто, той приймає замовлення від решти лікіцарців. У діда Олекси син «у городі» (в Ужгороді) та дві доньки «внизу» (у Туричках). Інколи у вихідні вони приходять у гості, допомагають у господарстві. Дід народився у сусідньому селі, «а сюда оженився», його дружина померла сім років тому, відтоді «остався сам».

    У свої 85 дід Олекса жвавий, розсудливий і хвацький до роботи. Донька Марія каже, що «дідо самий розумніший у селі за політику і дуже любить телевізор». Він — один із трьох лікіцарців, хто тримає корову, на додачу ще телятко і кури, а «більше нічого нема, та й не тре».

    — Шо не хватає, шоб добре жити? Магазина тут немає, транспорта немає. Хотя я щитаю, шо добре живу. Може, не як міністр, але для себе хватає. От коли діти були малі, грошей не було, а треба було чимсь годувати, тоді круто приходилося. А так, картоплю саджу, часнок, городину, дочка хліба привозить. Три хліба в морозилку складаю, коли треба, то розморожу. Основне — шоб здоров’я було, всьо перебуду. А як нема — то хана. Туди іти, у ліс, — грошей не треба, а як вниз — там уже треба. І чим нижче, тим більше грошей треба, — сміється дід.

    У радянські часи в Лікіцарах був колгосп, на фермі тримали отару на 1600 голів. Нині найбільше стадо у діда Василя — 20 кіз і боров. У селі кожен сам за себе: хто на що сили має — те й доглядає.

    Після розпаду Союзу молодь лишилася без роботи і масово виїхала працювати на заводах. Там облаштувалися, одружилися, виростили дітей. Дехто і досі приїздить у Лікіцари на вихідні чи влітку — як на дачу, садять город, доглядають садок.

    — В Ужгороді мають квартири, а тут, у батьківських хатах, поприписувалися і получають до пенсії 20% гірських, — пояснює Марія, донька діда Олекси.

    Свіжий зачин

    Сусідка Оксана — якраз одна з таких «дачників». Жінка родом з Лікіцарів, але живе з чоловіком в Ужгороді. Її батько помер 19 років тому, і вже шостий пішов, як не стало матері. А хата батьківська стоїть.

    — Ми на вихідні приїхали. Літом кажду суботу сюда їздим. Гарно тут, але важко дуже. Вже на пенсії, то могла би тут жити, а дітям тяжко, — каже Оксана.

    Жити у Лікіцарах із дітьми справді несолодко. Валентин, батько двох школярів, відчув це на собі. Чоловік побудував велику хату для сім’ї, але родина буває тут лише у вихідні. Увесь робочий тиждень Валентин не бачить ні дружини, ні дітей — з понеділка по п’ятницю вони живуть у його матері в сусідньому селі Туриця, де є школа. А чоловік у цей час доглядає худобу.

    — Внизу, у Туричках, є спеціальний пришкільний інтернат, де діти живуть цілий тиждень. І ми так вчилися, цілий тиждень батьків не бачили, — згадує Марія.

    Проте серед лікіцарців є й ті, кого привабила перспектива ростити дітей якнайдалі від цивілізації. Саша, красивий статечний чоловік середніх літ, кілька років тому зробив незбагненну річ — залишив комфортні житло і роботу в Ужгороді заради хатини у вимираючому гірському селі. Раніше він із дружиною Анною приїздив сюди на вихідні, а коли жінка вперше пішла в декрет, вирішили перебратися назовсім. Для чотирьохрічної Єфросинії та дворічного Луки Лікіцари — направду рідний дім.

    — Все уехали, никто ж работать не хочет, всем легкого хлеба в городе подавай, — іронізує Саша. У них з Анною поки що невелике господарство: кури, два вулики та здоровенний лахматий пес Рута, зате багато планів. Ось націлилися завести отару овець, голів зо 200, і не просто заради м’яса та шерсті, а будуть будувати свою сироварню.

    — Хотим, чтоб как раньше было: не возить на рынок и предлагать, а чтобы сыр был востребованный, и люди сами сюда приезжали и покупали, — каже Саша.

    — Дасть Бог — зробимо, — додає Анна.

    Тим часом жінка переливає свіжозварений курячий бульйон у трилітрову банку.

    Гостинець для баби Гані.

    Усі фото — авторки.

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00