Пів століття Віри
    Віра Курико 27 Червня 2019

    Пів століття Віри

    Чому одна з найдосвідченіших перукарок Чернігова знову почувається так, ніби їй 19

    Віра Кобець понад п’ятдесят років стриже чоловіків в одній із найстаріших перукарень Чернігова. Нині вона знову почувається дев’ятнадцятирічною дівчинкою, яка тільки-но взяла до рук ножиці і якій мало хто готовий довірити свою зачіску.


    У самісінькому центрі Чернігова, у комірці старої перукарні, стіни якої фарбували ще мешканці давно зниклої країни, Віра Іванівна розглядає себе у дзеркало. Їй сімдесят два.

    Жінка торкається щоки, потім освітленого, щедро налакованого волосся, повертає лице ліворуч, праворуч, роздивляється, чи рівно підфарбовані очі. Відтак повертається і простягає до мене долоні. Показує лінії, просить показати свої. Подібну історію я колись уже чула від однієї літньої пані: «Так багато довгих, глибоких ліній на руці — від любові».

    У тісну комірку з радянськими шафами вона ходить чепуритись ось уже пів століття. Тоді вдягає синій робочий халат і виходить до чоловічого залу. Тут вона працює від ранньої молодості.

    — Питають, чи збираюся на пенсію, — розповідає Віра Іванівна. — Вік такий, коли й до смерті недалеко. Лише любов до людей тримає мене на роботі і в житті. Лише любов.

    Місце для наймолодшої

    У середині 60-х Віра вчилася на перукарку й одночасно працювала в невеличкому салоні над річкою Стрижень у Чернігові. Згодом її запросили до перукарні центрального міського готелю — найвідомішої в місті, бо «Інтурист». Вірі було 19.

    У цю комірку вона вперше потрапила 25 березня 1969 року: юна, тонка, зібрані у хвіст кучері, темна помада на губах, перелякана усмішка, тремтіння в руках. Напередодні Віру познайомили з майбутніми колегами, проте сьогодні дівчина має вперше увійти в «чужу» комірку і покласти там «свої» речі. Привласнити шматок робочого простору, на який віднині й вона має право.

    Опісля мусить вийти до зали і знайти своє місце поміж майстрів, з яких лише одна жінка — адже це чоловіча зала. У 70-х тут голили та стригли здебільшого майстри, а не майстрині.

    Вірі, як наймолодшій, віддали місце, якого ніхто не хотів — перше при вході. Звідси майстра видно всім — і своїм, і черзі. Попервах до Віри сідали лише тому, що вона єдина майже завжди була вільною. Молодій дівчині мало хто довіряв долю своєї зачіски, а з тим і зовнішнього вигляду.

    Чужі історії

    У 70-х, коли зарплата становила десь 50-60 рублів, підстригтися в перукарні коштувало п’ятнадцять копійок, а поголитися — тринадцять.

    — Перукарні — недорогі, відтак були переповнені. Чоловіки у ті роки так звикли до перукарень, що геть голитися не вміли, — пригадує і сміється Віра Іванівна.

    Кожен тішиться, якщо ним цікавляться. Скільки тривог ми носимо в собі, не знаючи, де подіти

    Тривалий час до Віри сідали самі дідусі, які нікуди не поспішали й не мали особливих забаганок. Тож Вірі не вдавалося розвивати своє перукарське вміння. Щоб отримати власних клієнтів, вирішила стати трішки психологом.

    — Кожен тішиться, якщо ним цікавляться. Скільки тривог ми носимо в собі, не знаючи, де подіти. Коли самій щось болить, шукаю розради, наспівуючи пісень, аби голосом весь жаль із себе витягти. Тому я почала спілкуватися зі своїми клієнтами, запитувати про настрій, роботу, дім. Іноді розпачливо хитати головою, іноді підтакувати. Колеги глузували з мене, але це подіяло.

    Віра показує у вікно перукарні на сталінську п’ятиповерхівку. Тут жив колись чоловік, який виглядав її у вікно, щоб оминути всю чергу і першим прийти з візком нових історій.

    — Був тоді у Чернігові такий чоловічок — генерал Гринько. Тимчасово керував авіаційним училищем. Заходить у перукарню, а мені колеги шепочуть: «Навіть не клич — до молодої не сяде». А я — дзуськи, одразу до нього: «Як ваші справи? Вас щось засмутило чи мені здається? Сідайте отут». Сидить набундючений, а я стрижу й думаю: «Ні, чоловічку, мусиш усміхнутися». І що думаєш? Розсмішила.

    Відтак у Віри Іванівни почали стригтися всілякі радянські начальники. Навіть тепер, коли багатьох уже не стало, вона не переповідає чужих історій і таємниць. Поговорюють, деякі колишні партійці й понині ходять стригтися винятково до Віри Іванівни.

    — Якось запросили у театр. Іду, а там усі мої хлопчики стоять — Ваня, Сашко, Сергійко. Та всі такі серйозні, у формі, усі капітани, полковники й майори. Думаю, не буду соромити і «хлопчиками» називати.

    Знову молода

    Україна належить до тридцяти найстаріших країн світу — вже за п’ять років чверть населення становитимуть люди, старші за 60 років. Таких у нас зазвичай не люблять, бо немічні й обтяжливі. У 2016 році Всесвітня організація охорони здоров’я провела дослідження в 57 країнах світу й виявила, що рівень поваги до літніх людей у світі загалом низький.

    Дискримінація людей за віком відома у світі як ейджизм. Проте, на відміну від сексизму або расизму, вікова дискримінація залишається соціально прийнятним та вкоріненим явищем. Негативне ставлення до літньої людини поступово розливається її життям і калічить.

    Віра Іванівна була на роботі, коли вдома помер її чоловік. Саме робота витягла з горя розчавлену жінку. Бо це не лише щоденні зачіски. Поки ми говоримо, спершись на вікно перукарні, їй тричі махають із вулиці доволі молоді люди. Онук жартує, що з бабусею не можна вийти на вулицю, її-бо постійно хтось упізнає та підходить вітатися.

    Жінка складає ледь припухлі руки на столі й пригадує, як казала собі, зціпивши зуби від болю в пальцях після годин із ножицями та ручними машинками: «Інші можуть — і я зможу». Вона і нині так собі говорить, коли нові відвідувачі на її запрошення до крісла іронічно посміхаються.

    Віра — вправна перукарка. Інакше так довго не тримаються, бо перукарня — це бізнес. Сьогодні вона продовжує їздити на навчання та курси, вчиться із відео в інтернеті.

    — Минулого року з Києва приїхав майстер, молодий хлопчина. Вчив перукарів вистригати малюнки. Я теж туди пішла. До мене поставились обережно, я навіть чула, як питали, що то за бабця. Зрештою ми з цим хлопчиною подружилися.

    Перукарка дістає з шафи стару ручну машинку для стрижки, пропонує потримати. У мене ледве вистачає сил її стиснути. Таким був її перший інструмент.

    — Іноді хлопці молоді приходять і наче самі себе питають — що ця бабуся мені тут настриже? А я думаю: «Е ні-і-і-і, хлопчику, ще побачимо, хто кого». Ти мені ще покажи перукаря, який самими ножицями зробить те, чого нині без машинки вже не вміють.

    Віра Іванівна дуже не хоче на пенсію. Принаймні ще років три. Живе із собакою. Часом приїздять онуки. У такі дні вона втішена. В інші дні їй сумно.

    — Іноді я дещо себе жалію: що я вже наче стара, що нема сил, що зовсім зносилося коліно… — починає жінка, і я вперше помічаю, що вона кульгає. — Страшно думати про смерть, про те, як житиму наступні роки, чи матиму на хліб. Потім їду на роботу в маршрутці, дивлюсь у вікно. Бачу хворих, жебраків, а тоді дивлюся на себе: ще маю вечерю, ще маю роботу. Ще десь потрібна.

    У такому віці страшно працювати — постійно когось переживаєш. Ходить до тебе людина двадцять років, а тоді зникає. 

    Любов не перестає

    Чоловік середнього віку, на вустах усмішка, набирає братів номер у Кропивницькому.

    — Хочеш пригадати дитинство? Приїжджай, тут у перукарні, тій самій, ще Віра Іванівна стриже.

    Вона лише усміхається. Тоді цілує мене у чоло. Просить залишати своє серце відкритим, бо там починається любов

    Багато хто ходить до неї ще з 70-х чи 80-х — поколіннями. Сьогодні Віру Іванівну чекає тридцятирічний Андрій. Каже, зазвичай ходить до барбершопів, проте раз на два місяці намагається зайти до Віри Іванівни, аби в такий спосіб віддячити за роки, коли тільки вона його стригла.

    — Тут я втішена дитина, тут мені радіють. Жінка працює п’ятдесят років, це варте поваги.

    Віра Іванівна виводить нас із перукарні і ще довго розповідає, як недавно поруч ремонтували дорогу. Усе було перекрито й перукарня спорожніла. Каже, хотілося рвати коси від туги. Випадковий перехожий схиляється перед нею у вітанні. Віра Іванівна вдячно усміхається.

    На прощання питаю, чи не почати їй стригти вдома, як зрештою піде на пенсію. Спочатку відмовчується, а відтак червоніє.

    — Моя дівчинко, я би хотіла, та лихо. В мене вдома негарно — все таке старе, що мені соромно, хтось побачить і насміхатиметься.

    — Пані Віро, — сміюся у відповідь. — Хіба ви не знаєте? Таким нині не переймаються.

    Вона лише усміхається. Тоді цілує мене у чоло. Просить залишати своє серце відкритим, бо там починається любов. Але любов починається в її старій перукарні.

    І не перестає.

    [Цей репортаж створений у рамках спецпроєкту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00