Родом із Месопотамії

    Родом із Месопотамії

    Держава Ассирія припинила існування ще до нашої ери. А її народ живе дотепер, зокрема ― в Україні

    Минулої зими на південному сході Туреччини я потрапила на різдвяну службу до ассирійської церкви. Сучасні ассирійці вважають себе нащадками Ассирії ― однієї з найдавніших цивілізацій світу, історія якої почалася чотири тисячоліття тому у Стародавній Месопотамії. Службу вели арамейською ― саме цією мовою (чи одним із її діалектів) розмовляв Ісус Христос.

    Згодом виявилося, що близько трьох тисяч ассирійців живуть в Україні. Їхні предки прийшли сюди понад сто років тому, рятуючись від геноциду християн в Османській імперії. Їхня мова ― сучасний варіант тієї, якою спілкувалися в Галілеї на початку нашої ери.

    Майстер

    Нині ассирійці відомі як майстри з ремонту взуття. Років десять тому в містечку Золотоноша Черкаської області знайшлось би принаймні три будки ремонту взуття, де працювали б майстри-ассирійці. Наразі лишилася одна ― вузька комірка поміж двома будинками, зате на центральній вулиці. Клієнтка, літня жінка, показує старі мокасини з діркою в підошві. Майстер ― гострий погляд, сиві кучері над високим чолом, у руках цигарка ― радить купувати нові. Бабуся не здається й витягає з сумки дитячі кеди. Та сама історія ― ремонту не підлягає.

    Майстра звати Едуард Біт-Давид. Пізніше його донька розкаже, що прізвища ассирійців починаються з «біт»: «бета» означає дім, тож Едуард ― «із дому Давида». Часто такі прізвища русифікували, перетворюючи на Давидових. А поки що:

    ― Сонечко, та немає жодних ассирійців.

    ― Як так?

    ― Я виріс у Росії. Соромився, коли батьки говорили рідною мовою. Ну який я ассирієць?

    Едуард замовкає, спирається на полицю з образками й закурює цигарку. Тоді береться до наступного черевика. Жену думки, що дарма приїхала у цю Золотоношу. Хотіла побачити останнього в містечку ассирійця-шевця ― і от маєш: немає жодних ассирійців.

    Шукаючи інформацію про цей народ (самі вони називають себе сурая або атурая), натрапила на статтю про історію Бессарабського ринку. У коментарях хтось писав, що повоєнний район Бессарабки запам’ятався йому «підвалами, заселеними ассирійцями-чистильниками взуття, чиї будки рясно стояли вздовж усієї Басейної». Та й перед війною, ще у 1920-х, дев’ять із десяти київських чистильників взуття були ассирійцями. Спершу чистили, а пізніше почали ремонтувати й навіть шити взуття.

    Селилися у центрі, ближче до роботи. Ніби вже містяни, а все ніяк не могли позбутися хліборобських звичок. Сто років тому кияни могли побачити на Софійській площі таке видовище: ассирійці виносили в мішках пшеницю, перевіювали зерна на вітрі, споліскували й сушили на простелених тут-таки ряднах. «Цілий день, поки не сяде сонце, вони сидять біля тої пшениці, відганяють горобців, баби шиють, а діди курять люльки і задумливо дивляться, мабуть, згадуючи свою далеку Урмію й Месопотамію», ― так писав у етнографічних нотатках для журналу «Східний Світ» український краєзнавець Федір Бахтинський. Це був 1928 рік.

    Перші ассирійці почали їздити з Османської імперії до Російської на сезонні заробітки ще у ХІХ столітті ― не мали вдома достатньо землі, щоби прогодувати родину. А під час Першої світової, коли турки влаштували геноцид християнських народів, ассирійці вже масово втікали до Росії. Для народу, що прийняв християнство у І столітті, було природно шукати захисту у православній державі.

    Хтось придумав чистити взуття ― особливих умінь не треба. Згодом збагнули, що можна його лагодити. І шити. Один брат починав ― інші наслідували. Поволі ассирійці монополізували це ремесло у містах

    То як брудна робота на хіднику стала головним заробітком колишніх селян? Попри спільну віру, російської мови ассирійці не знали. Землі, з якої могли б жити, не мали. Хтось придумав чистити взуття ― особливих умінь не треба. Згодом збагнули, що можна його лагодити. І шити. Один брат починав ― інші наслідували. Поволі ассирійці монополізували це ремесло у містах.

    У 1920-х в СРСР навіть вийшов наказ закріпити чищення та ремонт взуття за ассирійцями ― певно, їх тут уже й так була більшість. Ассирійці почали об’єднуватися в артілі з красивими назвами ― наприклад, «Зірка Сходу».

    Вже ладна прощатися з останнім ассирійцем-шевцем Золотоноші, помічаю намальований на стіні пропахлої клеями майстерні ассирійський прапор. У центрі на білому тлі ― чотирикутна зірка, з неї хвилясто розходяться сині, білі та червоні лінії. Це три головні річки Ассирії ― Євфрат, Верхній Заб і Тигр. Показую на нього майстрові. 62-річний Едуард Біт-Давид відмахується ― мені не з ним, а зі старшими людьми говорити треба.

    Рік 6769-й

    Старших за нього ассирійців у Золотоноші зустріти не вдалося. Зате бачуся з ассирійками. Жінки виявляються говіркішими. Запрошують додому.

    ― Не зважайте, якщо в нас не дуже прибрано, ― перепрошує Анна, Едуардова дружина. Для рідних ― Аннушка.

    ― Та де, от коли тапки шили, тоді пилюка стояла! ― каже Лариса, її старша сестра. Для рідних ― Ляля.

    Сестри проводять у дім, який збудував їхній уже покійний батько Варда Кісанов (мало бути Біт-Нісан, та велику «Н» переплутали з «К» ― так народилося русифіковане прізвище радянської родини). В інтер’єрі не помітно нічого східного, хіба горня з ассирійським прапором у серванті. Такі сувеніри готують до святкування ассирійського Нового року ― його відзначають на початку квітня. Зараз 6769 рік.

    До нас долучається третя сестра ― Зіна, і жінки кличуть до столу, де згодом з’являються овочі, сир і варена баранина ― бисра. Сестри говорять усі разом.

    Їхній батько Варда, найстарший син у родині, приїхав до Золотоноші з дружиною Мар’ям у 1950-х роках із Прилук. Оселилися саме тут, бо в містечку ще не було ассирійців ― а в Прилуках їх жило чимало і всі займалися взуттям: ремонтували, шили капці, валянки, чуні. У вільну від конкуренції Золотоношу за старшим братом підтягнулися молодші.

    Одружилися брати, потім їхні діти, до міста поз’їздилися зяті й невістки ― так росла громада. Зазвичай прагнули побратися зі своїми, але заборони на одруження з місцевими не було. Найстарша Лариса вийшла заміж за українця. Наймолодша Анна ― за ассирійця з російського міста Пенза, тобто за Едуарда. А Зіна ― за чоловіка з ассирійського села Урмія на Кубані.

    У Золотоноші ассирійці й далі шевцювали, дехто ― вже з освітою. У місцевому побуткомбінаті, ― згадує 72-річна Лариса, ― головним був один із її дядьків, Юрій. Не самоук, як старші, а закінчив київський технікум ― вивчився на технолога взуття (а пізніше уклав короткий російсько-ассирійський словник). Там же працював ремонтником і її батько Варда.

    ― Робили модельне жіноче взуття ― від магазинного не відрізниш, але яке воно було міцне!

    Шили взуття і вдома, продавали на місцевому базарі. Мішки на спину ― і понесли, згадують сестри. Жінки кроїли матеріал ― то з нової тканини, то зі старих солдатських шинелей чи пальт, ― а чоловіки шили. Вставали о п’ятій ранку, працювали дотемна. Діти прокидалися й засинали під звук швейної машинки.

    Коли слідом за СРСР зник і побуткомбінат, брати працювали вже у власних майстернях із ремонту взуття. На двох метрах вільної землі між гастрономом і сусідньою будівлею на центральній вулиці Золотоноші відкрив свою і Варда Кісанов. А як помер, родина розгубилася ― жінки традиційно не шевцюють, а синів не було. Продавати? Але був іще зять.

    ― Едік не дозволив продати. Він тоді сказав: може, доведеться ще на шматок хліба там заробляти, ― пригадує Лариса.

    Спочатку Едуард сидів у майстерні, розгадував кросворди й роздавав взуття. Сам шевської справи він тоді не знав, бо доти працював машиністом на залізниці. Але скоро навчився. У 90-ті то була хоч якась робота. І так шевцює вже понад 20 років.

    Покарані

    Аннушка розливає чай, а замість м’яса й овочів приносить цукерки, печиво та мармелад. Обіцяю побувати на обіді і в двох інших сестер, як того вимагає східна гостинність.

    Едуард випробовує мене кривавими історіями про давніх ассирійців та власного чи то діда, чи то прадіда. Той робив набіги на мусульман і привозив додому шкіряний мішок… відрізаних вух. Висипав на підлогу й наказував синам відібрати парні. Так виховував воїнів. Мабуть, Бог покарав ассирійців за жорстокість, ― робить висновок Едуард.

    А чим покарав? Передусім тим, що втратили власну державу. За сто років життя з християнами ассирійці асимілювалися більше, ніж за дві тисячі років поміж мусульман на Близькому Сході. Нині пострадянські ассирійці почуваються ближчими до росіян чи українців, аніж до одноплемінників з Іраку чи Туреччини. Понівечені сталінськими репресіями, вони майже не знають власної мови, тим паче ― писемності.

    За столом хтось пригадує слова нібито Черчилля: «Побачиш ассирійця ― зніми капелюха, бо зустрівся з історією»

    Едуардів тато відсидів 27 років. Повантажили у вагони й повезли цілими родинами у Казахстан. Холод, 300 грамів хліба на день, ― розповідав йому батько. А його тітку, що була тоді дитиною і сильно плакала від голоду, одного дня просто лишили на морозі: «замерзла, як сніговик».

    Хтось загинув у Казахстані, на Уралі, в Сибіру. Комусь, як Едуардовому татові, вдалося повернутись. Утім, ассирійці зрозуміли, що краще зайвий раз себе не виявляти. Тому не вчили дітей рідної мови. Поки були маленькі, батько розповідав їм казки та біблійні історії ассирійською. А як підросли ― дорослі говорили своєю мовою, коли хотіли щось приховати.

    ― Знав би мову, може, й мислив би інакше, ― гірко каже Едуард.

    У перші десятиліття СРСР ассирійці часто не мали радянського громадянства. Емігранти в першому поколінні таємно зберігали іранські паспорти й відкладали гроші на дорогу додому, в Іран. Побачивши там розруху, часто поверталися до СРСР. Кордон переходили не завжди легально: ходили в Іран, як на базар. А у 1938 році всіх ассирійців ― і радянських громадян, і іранських підданих ― звинуватили у шпигунстві й диверсіях.

    «Син ворога народу» Едуард усе життя в СРСР прожив із посвідкою для осіб без громадянства ― хоч і народився в цій країні. Йому з братами й сестрами було непросто вивчитися та знайти роботу. Паспорт отримав лише 2000 року ― вже український.

    Храм

    За столом хтось пригадує слова нібито Черчилля: «Побачиш ассирійця ― зніми капелюха, бо зустрівся з історією». Чай допито, а цукерки й печиво звільнили місце для книжок і газет. Едуард має багаторічну підшивку газети «Хабре д’атураі» («Ассирійські новини»), яку видають у Запоріжжі. Виносить і стос книжок про давню Месопотамію. Зібрав цю бібліотеку його племінник, київський священик Володимир Косточка.

    Окрім спільних з українцями релігійних свят, в ассирійців найважливіша подія року ― храм. Так називають день, коли кожен рід вшановує свого святого. Іще з часів Персії це, можливо, найміцніша ланка ассирійської традиції, загартована вогнем радянського атеїзму. «Можеш відмовитися від хліба, а від храму ― ні», ― кажуть ассирійці.

    В СРСР не забороняли вшановувати храм. Можливо, тому що незрозумілі назви свят не пов’язували з релігією: Мар-Гіваргіс ― святого Георгія, Мар-Тума ― святого Фоми, Шарет-Мат-Мар’ям ― Успіння Богородиці. Як пояснює отець Володимир, ці свята майже втратили релігійні риси. Хоча там має бути родинна ікона, головне дійство відбувається не в церкві, а вдома чи у ресторані, ― це велике застілля з народною музикою і танцями. Такі свята люблять навіть сусіди ассирійців: виходять на балкони подивитись на екзотику.

    Храм ― важливий елемент виховання: тут діти дізнаються про традиції, чують рідну мову. Молоді ассирійці розмовляють переважно російською чи українською, але як почують десь на вулиці «шламалах» ― ассирійське вітання, ― то аж підскочать від радості. На весілля обов’язково замовляють торт у кольорах ассирійського прапора. Прапор ― і на заставках мобільних телефонів.

    Кажуть, синьо-біло-червоні хвилі трьох річок Ассирії символізують дороги, якими з усіх сторін світу ассирійці мають повернутися додому. Ассирійська держава перестала існувати у VII столітті до нашої ери. Понад дві тисячі років потому ассирійці пам’ятають, ким вони є.

    [Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00