Сам собі пастир
    19 Липня 2016

    Сам собі пастир

    Що знайшов у лісах Житомирщини колишній в’язень «ЛНР» і чому краще фантазувати, ніж бути реалістом

    Іще 15 років тому в Десятинах на Житомирщині мешкало трохи більше сотні людей. Сьогодні ж сільська громада заледве налічить і 30. За кілька років поселення могло б і зовсім зникнути з карти України. Якби одного дня тут не з’явився Олесандр Кононов.

    Більш як три місяці його катували «на підвалі» в «ЛНР», але він не зламався — придбав у Десятинах одну з давно залишених хат, перевіз туди любих серцю кіз та овець і будує наново не лише своє життя, а й життя місцевої громади.

    Глухомань

    Серед залишків цегляних стін неспішно блукає козяче стадо. Скелет колишньої ферми, загубленої у глухих лісах Житомирщини, нагадує: колись у цих партизанських місцях вирувало життя.

    Знайти дорогу в село Десятини важко навіть із GPS-навігатором. Автівки тут їздять украй рідко. На сільських дорогах господарюють переважно лелеки та бобри.

    — Бела-бела, бала-бала! — виманює своє стадо пастух із руїн корівника.

    Дивний поклик блукає серед могил місцевого кладовища, аж поки зникає у навколишніх хащах.

    — Бе-е-е, м-е-е-е, — понуро відповідає худоба, але покірно йде.

    Тутешнього козопаса звуть Олександр Кононов. У Десятинах він людина чужа. Приїхав у грудні минулого року із Сєверодонецька, що на Луганщині, на запрошення друга-волонтера. Товариші вирішили організувати козячу ферму та налагодити тут виробництво сирів.

    Олександр спирається на довгу палицю — не для того, аби видаватися поважним: інвалід I групи, він не має правої руки і лівої ноги. Кінцівки чоловік утратив 11 років тому на металовиробництві. Але не впав у відчай, не став ховати себе живцем.

    — Застрягнути в «бермудському трикутнику» — між кухнею, унітазом і ліжком — це не для мене, — розповідає він про своє життєве кредо, розсікаючи протезом луг, укритий ранковою росою.

    Іще кілька років тому Олександр i гадки не мав, що стане фермером. Але війна, яка прийшла на Луганщину, вигнала чоловіка з дому і змусила шукати нової долі за 900 кілометрів від малої батьківщини.

    — Війна зробила мене ще сильнішим, — запевняє пастух-східняк.

    Слідом за Кононовим на Житомирщину перебралася ще одна сім’я з Луганської області. Донбаська діаспора в Десятинах зросла до п’ятьох осіб. Спочатку місцеві з недовірою поставилися до чужинців — народ у лісах напрочуд консервативний. Але Кононов потроху проводить уроки політінформації. Навчити любити батьківщину він може і сам.

    — Виходить, ніби я «сєпар», приїхав, і в мене тут своя ДНР — Десятинна народна республіка, — сміється він. — Але я тобі ось що скажу: тут половина за Путіна. Сусід мені каже: Росія в космос полетіла! Я йому: по-перше, не Росія, а СРСР. А по-друге, друже, ти взагалі в якій області живеш? У Житомирській, так?! А академік Корольов де народився? Не знаєш? А я тобі скажу — в Житомирі!

    Полон

    Одноногий козопас сідає на пагорбі. Промені сонця виблискують на металевому протезі. Схоже, Олександр просто вирішив позасмагати. Усміхається. Він аж ніяк не видається безпорадним. Його життєлюбство передається навіть собакам — ті невтомно виляють хвостами, бігаючи довколо господаря.

    — Це в мене Баді Айдарівна, — погладжує він чорну вівчарку. — Прізвище — Бойова. Її мати служила сапером у батальйоні «Айдар».

    До війни Олександр Кононов був цивільним активістом, членом руху «Юридичний лікбез для водіїв». Коли навколо Сєверодонецька розпочалися бої, взявся допомагати «айдарівцям»: розвозив воду, їжу, медикаменти та мийні засоби на позиції в Половинкине, Щастя, Старобільськ.

    Але одна з поїздок закінчилася невдачею — волонтерський бус помилково заїхав на блокпост сепаратистів у Ювілейному.

    У полоні Олександр пробув 98 днів.

    Чоловік задирає футболку, показуючи шрам на плечі. Про полон і тортури розповідає напрочуд спокійно.

    — На блокпост приїхав один «товариш», — згадує Кононов. — Виявилося, Литвин Сергій Анатолійович, вiн потім став «міністром» сільського господарства і продовольства «ЛНР». Влаштував мені суворий допит. Дістає пістолет, підносить мені до лоба і натискає на курок — тиша. Потім вставляє обойму і знову пістолет до голови — тоді руку різко в сторону й стріляє. І так кілька разів. Одна з куль зачепила плече.

    Перший місяць його, як «особливо небезпечного», тримали в ізоляторі тимчасового тримання у Луганську. Потім «на підвалі» облдержадміністрації, а пізніше — у будівлі нової «комендатури». Тут у невеликій камері без вентиляції сиділо близько 40 бранців: і чоловіків, і жінок разом. Кого Олександр тут тільки не зустрічав: і директорів шахт, і завідувачку картинної галереї, і зеків, і брокерів… Чимало людей потрапляли у полон за доносами сусідів.

    — Вибивали з мене інформацію. А що я знаю? Жодних секретів. То що ж із мене візьмеш? Але я так собі думав: якщо відразу не вбили, рано чи пізно відпустять.

    Так і сталося. Після майже ста днів у полоні його, разом із сімома військовими та трьома цивільними бранцями, відпустили в рамках обміну.

    На той час над Сєверодонецьком уже три місяці як майоріли українські прапори. Утім, лишатися там Кононов більше не хотів. Узяв iз собою дев’ятьох кіз, п’ятьох овець та двох ягнят — і поїхав у житомирські ліси.

    — Чому так? — питаю.

    — Ну, як тобі сказати?! — видно, що він ледь підбирає пристойні слова. — У Сєверодонецьку мало що змінилося. Більшості тамтешніх по*уй: що наступати, що бігти назад. Немає значення, які прапори на будинках. Вони покірно робитимуть те, що їм накажуть. Я так не можу. Друзі допомогли, завантажили господарство в бус — і вперед, через блокпости, назустріч мрії!

    Скарби

    Найдорожча хата в Десятинах коштує не більш як тисячу доларів. Олександр Кононов купив свою іще дешевше — за 13 тисяч гривень: дерев’яну, з долiвкою, піччю, запахом цвілі і чогось стародавнього. З усіх благ цивілізації тут тільки електрика. Навіть води немає — доводиться користуватися сусідським колодязем. Хата пустувала сім років, а тому роботи тут — непочатий край. Як компенсація — раритети, що лишились від колишніх ґаздів.

    — Знаєш, чому українська жінка така незалежна? Зараз покажу одну ульотну річ, — інтригує Олександр.

    З купи мотлоху він дістає справжнісінький рубель.

    — Чоловiк додому прийде п’яний, а вона його погладить, — сміється.

    — Ось, бачиш, яка краса?! — Олександр показує залишки лляної тканини ручної роботи. — Ми збираємо по околицях всякі старовинні речі: ступи, скрині, личаки, ткацькi верстати. Хочемо зробити з двох занедбаних будинків у селі гостьові хатинки в народному стилі. Щось на зразок екопоселення — із випасом, доїнням кіз та варінням сирів.

    Олександр — сировар-самоучка. Кожного дня відточує технологію. Робить козячий сир однією лівою — у буквальному розумінні. Поки що вправляється на маленькій електроплиті. Але скоро виробництво перекочує на подвір’я: там уже встановили буржуйку з водяною банею.

    Із 30-40 літрів молока з’являється голівка сиру завважки до п’яти кілограмів. Добових надоїв господарства поки що вистачає в середньому на дві голівки. Сир із Десятин уже можна купити в кількох крамницях Києва (продавці забирають його по 230 гривень за кілограм). Але про масштабніші поставки Олександр наразі тільки мріє.

    — Якщо не вдаватися у подробиці, технологія дуже проста, — розповідає Кононов. — Молоко нагріваємо до 40 градусів, додаємо фермент. Молоко згортається у згусток, потім я його пресую, витримую в розсолі протягом двох діб. Далі сир зріє в холодильнику кілька місяців.

    Кожна голівка сиру, каже Олександр, — справжній скарб, ексклюзивний продукт, з різними відтінками смаку, запахом, фактурою.

    — Окрема партія молока — окремий смаковий букет, — пояснює сировар. — До того ж люблю експериментувати — додаю кмин, аніс, гриби…

    — Назва вже є?

    — Авжеж! Сир з мухомором «Фантастика», сир «Для коханої тещі» з блідою поганкою, сир «Ульотний» — з коноплею, — жартує Олександр.

    Фантазер

    Промені вечірнього сонця пробиваються крізь лісові хащі, заповнюючи собою подвір’я, немов рожевим сиропом. На вогні пихкає баняк. Помішуючи ложкою шурпу, Олександр Кононов розмірковує про майбутнє. Плани у нього грандіозні.

    Зараз чоловік має 45 дійних кіз, 70 козенят і 15 овець. Для рентабельного бізнесу потрібно не менш як три сотні голів. Сформувати таке стадо Олександр із друзями планує протягом найближчих двох-трьох років. Головна мета — збут сертифікованої органічної продукції.

    — Я впевнений, що на сільському господарстві можна заробляти, — каже Кононов, розливаючи готову шурпу по мисках. — Але потрібно виходити на більші масштаби. Про козівництво в Україні незаслужено забули. У нас в країні козячого молока від загального обсягу виробництва 1-2%. А в Європі — до 35%. В Азії та Північній Африці — 55-60%.

    Якщо плани Олександра здійсняться, у Десятинах настане справжня епоха Ренесансу.

    — Ми вже організували п’ять робочих місць. Так би мовити, піднімаємо українське село, — усміхається він. — Хочемо зробити з колишнього колгоспного корівника козячу ферму. Прораховували проект — на відновлення усього комплексу, разом з обладнанням, потрібно близько мільйона євро.

    — Це ж нереальні гроші…

    — Потрібно починати з малого. От ми вже потроху стелимо дах. Беремо недорогі матеріали. Але все одно на це потрібно близько 300 тисяч гривень. Поки що вирішили покрити половину будівлі. Будемо шукати інвестора.

    Схоже, в Олександра Кононова знайдуться відповіді на всі запитання. Сумніви і страхи — це не про нього.

    — Є два способи досягнення мети — реалістичний і фантастичний, — ділиться він своєю філософією. — Перший: сидимо, чекаємо, коли прилетить фея, президент, уряд, соціальні служби — і зроблять усе, щоби нам було добре. Другий, фантастичний, — відриваємо дупу від насидженого місця і починаємо працювати. 90% людей — реалісти, які не хочуть фантазувати.

    — А ти, отже, — фантазер?

    — Я маю довідку — інвалід I групи. У реалістiв це означає, що хтось мені повинен їсти приготувати, з ложечки мене нагодувати, випрати, прибрати. Поглянь, схожий я на такого? Я не чекаю допомоги, звик робити сам. Так, я — фантазер…

    Десятини накриває глибока ніч. Худоба засинає в загоні. У кронах дерев заплуталися зірки, яскравішi за вогнi великого міста. Небом пропливає місяць, схожий на шматочок сиру. На годиннику — далеко за північ. Час спати. Вже за чотири години Олександр знову буде на ногах. Вип’є горня міцного чаю і, як завжди, поведе за собою стадо. Чи знайде він своє щастя в лісах Житомирщини? Безтурботна усмішка і блиск в очах свiдчать — уже знайшов.

    Є два способи досягнення мети — реалістичний і фантастичний. Перший: сидимо, чекаємо, коли прилетить фея, президент, уряд, соціальні служби — і зроблять усе, щоби нам було добре. Другий, фантастичний, — відриваємо дупу від насидженого місця і починаємо працювати

    PS. За офіційними даними Міністерства соціальної політики серед внутрішньо переміщених українців — майже 72 000 осіб з інвалідністю.

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00