Що дарує війна
    Віра Курико 6 Лютого 2020

    Що дарує війна

    7 вересня 2019 року, в День воєнної розвідки України, на київських дніпрових схилах зустрілись побратими з дивізіону артилерійської розвідки, підпорядкованого 44-ій окремій артилерійській бригаді. Журналістка Reporters. Віра Курико побувала там разом із власним татом і зафіксувала, як через мить братерської любові й щастя зазвичай жадібна війна повертає молодість цим давно вже не молодим чоловікам. 

    «Якби хто запитав мене раніше, скільки татові років, сказала б — 30. Ну 32. Бо пам’ятаю його молодого, який легко перекидав мене через плече, а ввечері ще намагався тусити. Вперше я побачила, що татові не 30 і навіть не 32, коли він приїхав із війни на перші десять днів. Зустрічала його на вокзалі в Городні. З автобуса вийшов чоловік у військовому з чорнючою бородою, і я подумала — їй-богу, це не тато, в мого ніколи не було такої бороди. Але війна його не зістарила, радше повернула справжній вік, глибоко за 40. І десь поділася та легкість, яку я завжди пам’ятала.

    Минулого року на День воєнної розвідки тато приїздив до Києва, щоби зустрітися із побратимами з дивізіону. Він попросив мене зробити їм кілька спільних знімків. Це була чи не перша з часу їхньої демобілізації зустріч, куди змогли прибути майже всі. Я знала, що вони давно шукали цю можливість, адже після війни кожен занурився у власне життя та справи.

    Коли ветерани зійшлися у визначене місце над Дніпром, я стояла зачарована. Тато миттю знову став отим хлопчаком із моєї пам’яті — безтурботним і усміхненим. Із-поза українського прапора з емблемою дивізіону вилетів кремезний чоловік і, розкинувши руки, сміючись побіг до тата. Мій і собі розкинув руки та побіг назустріч. Вони довго обіймалися, сміялися, плескали один одного по спині й плечах, а перехожі оберталися на їхній сміх і галас. 

    Зо двадцять ветеранів гуртом сміялись і братались над Дніпром. Їх неможливо було роздійняти. Війна, забравши в них немало, подарувала їм щастя братерства і через нього повернула молодість. На знімку — саме ця мить. Ветеран дивізіону Ігор Мандзюк обіймає їхнього старшого лейтенанта. Можна подумати, ніби вони щойно побачилися, але йшла друга година зустрічі. За кілька секунд перед цим фото вони говорили про гранати, які мусять здати під підпис. А тоді знову відчули, як давно не бачились, і вкотре обійнялися».

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00