Щоденник з-під підлоги
    Вікторія Дяченко 7 Серпня 2019

    Щоденник з-під підлоги

    Кілька років тому під паркетом вілли у Львові знайшли цупкий зошит, який від часів Другої світової беріг пам‘ять однієї родини. Сьогодні той зошит повернувся до нащадків власника і поєднав пам‘яттю три наступні покоління

    Все почалося далекого 1931 року у Львові. Або й раніше.

    Можливо, в одній з львівських крамничок придбали непримітний чорний зошит. Можливо, його купили деінде на вакаціях за кордоном. Та саме тому зошитові випала не остання роль у цій історії. 

    Твердий папір вкритий рядками подовгастого почерку, краєчки старих чорно-білих світлан міцно зачепились об шорсткуваті сторінки. Поміж них заховались і два паспорти СРСР, і два конверти зі штемпелями фашистської Німеччини та Радянського Союзу. 

    День за днем і рік за роком щоденник відтворює життя львівської родини, ловить миті дорослішання чотирьох дівчаток. Поміж сторінками щоденника у чорній обкладинці заховані поштівки й дитячі малюнки. Пухкі дитячі рученята вимальовували неоковирного ведмедика й недобудований будинок на Новому Львові, адресували малюнки «Dla tatula» («для татуська» з польської). 

    Тато — польський біохімік Йозеф Геллер — любив курити сигари, сидячи за письмовим столом. Мав вуса та звичку щодня читати газети й вести щоденник: 

    Неділя. 31 травня. «Сьогодні святкуємо день народження Ясі. Вчора ввечері привезли її на вечір Марії Конопницької, повість про «Марисю-сирітку і краснолюдків». Ліл залишилась, я повернувся з дружиною до міста, бо сьогодні — десята зустріч Федерації. У середу відвідали нашу філію на вулиці Ґрохоцького, були у доктора Пестшинського. На початку йому велось недобре, потім розбагатів. Йому сподобалась робота. Після десятої години ми разом поїхали до шотландців і сиділи там до 12 години… Я вчора прочитав книжку Пінкертона “Свідчення крові”. Білого хлопця викрали індіанці і виростили як власну дитину. Я багато думав і порівнював це зі своїм оточенням». 

    Дим від сигари химерно в‘юниться вгору. Чоловік гасить надцяту файку. Потім, найімовірніше, сідає коло дитячого ліжка, запалює гасову лямпу і напам‘ять читає дочкам «Іліаду» або «Пана Тадеуша». 

    Яніна, Софія, Марія і Ядвіґа уважно слухають оповіді свого татуська про науку і світогляд, про чесність, вірність і толерантність. Одного дня у двері їхньої вілли постукають кілька євреїв, шукаючи захисту від вірної смерті, і батько власним прикладом покаже донькам, що означають ті слова. 

    А поки що Яніна, Зося, Марійка і Ядвіжка вдивляються у тінь від гасової лямпи. Кімнатою котиться тихий татів голос, хрипкий від тютюну: «О Атрея сини й в наголінниках мідних ахеї! Хай вам боги, що живуть на Олімпі, дадуть зруйнувати Місто Пріама й щасливо додому усім повернутись». Він декламує з пам‘яті Іліаду з Одіссеєю в оригіналі. Хвацько перестрибує на польську і знов розповідає про Трою, Ахілла й богів. Гасова лямпа кидає тінь на добірну бібліотеку, повну класики та збірок віршів. Чоловік переконаний: вчити вірші напам‘ять — найкраще тренування для мізків. 

    Потомлені після мандрівки дівчатка падають в обійми Морфея. 

    Дім. Будований любов’ю, зруйнований війною

    Середа, 15 липня.  «Останніми днями помешкання на першому поверсі перефарбували, вставили скло, пофарбували вікна тощо. Сьогодні ми починаємо повільно переїжджати. Все йде досить добре. Я починаю підбивати підсумки. У Союзі готується нова рада. Я представив їм Домашевича, тож тепер я маю бути вільним». 

    Життя триває. Одна за одною викурюються сигари, цеглина до цеглини будується дім, день за днем зростають донечки. Дівчатка променисто всміхаються зі світлин, які їхній татусько дбайливо вкладає поміж сторінки щоденника.

    Субота. 23 липня. «Конференції не було, бо Шумовський покинув Львів. Треба було їхати до Сколе у вівторок, але погода така примхлива, тож вирішили залишитися. Ми були вчора на полігоні, потім у Мелехові. Зібрали багато гусениць, тому сьогодні я маю матеріал для досліджень. У Гарбієнових позавчора народилася дочка. Ми в той день були з Йозеком, Фалькевичем та Хозером у Директорії, де нам представили план зміни санаторію на лікарню. Сьогодні я отримав повідомлення від Нойберга про публікацію… Відчуйте війну в повітрі. Нічого конкретного — але чуюся як старий солдат під час навчань, чого не було з часів демобілізації». 

    1941 року вусатий чоловік із люлькою в зубах поспіхом ховає грубий зошит під підлогу.

    — Тоню, вже їдемо! Вже, почекай хвилинку, — гукає до дружини і накриває щоденник дошками. Відтоді підлога стала йому найкращим прихистком.

    Крізь вузькі щілини проникали сонячні зайці-промінці. Вони витанцьовували польку й краков’як на чорній обкладинці. Пил змішувався із сонячним розсипом і павутинкою простягався по всьому підземному царству.

    Згори тупотіла щораз інша пара ніг, танцювали танці й жили життя інші люди. 

    Стару підлогу підняли у новому тисячолітті. Інші власники робили ремонт і викинули потріпаний зошит геть із затишного сховку. Щоденник помандрував із ошатної вілли на Новому Львові на галасливий Вернісаж. Надворі був листопад 2017 року. 

    Там він потрапив до рук колекціонера Олександра Коробова.

    — Зателефонував мені знайомий, каже, тут одну таку річ принесли. Приходжу, бачу, звичайний такий зошит, на 96 сторінок. Але грубенький, бо багато в нього повклеювали і повкладали. Корінець був відірваний, деякі сторінки погризли миші — видно, що добряче потріпаний життям той зошит. За нього вже билися: хто більше дасть грошей, такий собі авкціон. Я запропонував найбільшу ціну і придбав. То виявився чийсь щоденник.

    Спочатку Олександр думав, що той щоденник писала жінка, єврейка. Така собі львівська Анна Франк. Доказом слугували два паспорти СРСР, видані людям із єврейськими прізвищами. Місцем народження людей у тих паспортах є Перемишль. 

    — Через кілька місяців безрезультатних пошуків власника я розповів про той зошит своїй колежанці, фотографині Ані Клосек із Варшави. Вона перечитала записи і сказала, що його писала вельми освічена людина. І писала швидко, більшість слів треба було вгадувати. 

    Далі у пошуки власника втрутилась сила соцмереж. У червні 2018 року лікареві Лукашу Войновському з міста Торунь постукали у друзі на Facebook. Аня Клосек надіслала йому знимку статного чоловіка — одну з тих, які беріг у собі щоденник. 

    Відповідь не забарилася: «Тo jest mój dziadek» («То мій дідо»). Лукаш попросив колекціонера привезти йому дідів зошит. 

    Краков’як на краю прірви

    Йозеф Геллер — автор щоденника — був польським біохімом, чиїм іменем названа варшавська бібліотека Інституту біохімії та біофізики. Він установив зв’язок між інтенсивністю метаболізму і ходом метаморфоз метеликів. Крім того, цікавився порівняльною біохімією. 

    У своєму щоденнику здебільшого описував експерименти на комахах. Коли його онук Лукаш у 1987 році став лікарем у торунському шпиталі, рівень аміаку в крові пацієнтів визначався методом Парнаса-Геллера. Методом, який дослідив Лукашів дідусь у співавторстві з Якубом Парнасом. Іще одним видатним польським біохіміком єврейського походження, чию долю перемололи жорна совєцької репресивної машини.

    Йозеф вів зошит нерегулярно. Ділився зі щоденником враженнями про залаштунки виборів до правління Союзу лікарів, розповідав про вакації та результати своїх досліджень.

    Понеділок, 7 серпня. «Сьогодні ввечері їдемо на відпочинок до Корштина. З першої години я перебуваю у відпустці, водночас я закінчив роботу над лялечками. Зібрав досить багато матеріалів […] 

    Щодо Союзу… Я допомагав Домашевичу до останніх днів, особливо при організації Конгресу в Тарнові… В останні дні між Домашевичем та Марчинським була напруга. Загалом, Марчинський накопичив проти себе чимало обурення, яке навіть може загрожувати його перебуванню тут […]  

    Яся отримала свій табель, це добре, і тепер вона переходить до другого класу школи імені Святого Антонія. Лілі все ще дуже втомлена і легко дратується». 

    Записи у щоденнику обриваються 1941 року. Тоді ж пан Геллер став професором і завідував кафедрою загальної та неорганічної хімії у Львівському медінституті. На той час він був автором 45 наукових праць французькою, німецькою, польською та англійською мовами. 

    Друга світова війна прийшла до Галичини 1939 року і застала родину Геллерів у Кракові, де Йозеф викладав. Разом із ним була мати, дружина, троє дітей і дві няні. 

    До війни Геллери обожнювали мандри — як не в гори, то на море. На шершавому папері закарбувались і згадки про відпочинок у Сокільниках неподалік Львова:

    «Минулої п’ятниці дружина та діти поїхали на літо до Сокільників, тож я проводжу пів дня у студії. З подій попередніх місяців я запам’ятав: Більш тривале непорозуміння з Л. закінчилося поїздкою на відпочинок до Варшави — на тиждень. Через три дні я теж поїхав, і, незважаючи на негоду, все було добре… Наприкінці квітня мене здивувала пропозиція Парнаса (за консультацією зі Стенсьє) запропонувати подати заявку на габілітацію з біологічної хімії […] 

    Уся ця справа дуже захопила мене. Я мав багато нервів під час організації студій на вулиці Курковій [тепер це вулиця Лисенка у Львові — R.]; на тлі суперечок із санаторійними колегами (д-р Томашек) я навіть хотів умити руки від тої справи, проте потім усе вийшло на лад під час спільної конференції. Мороки я мав досить!» 

    Перипетії лікарського життя у часі війни залишилися на периферії. Протягом Другої світової війни родина Геллерів переховувала євреїв у своєму будинку на Поморській, 16. 

    Достеменно невідомо, скільком людям допоміг професор. Йозеф мав єврейське коріння, проте віри був євангелістської. Він не потрапив до лабет нацистської репресивної машини, хоча неодноразово ходив по лезу ножа. Там що там ходив — він по ньому танцював. 

    — Якби нацисти дізналися про професора і євреїв, уся б його родина опинилася в Дахау чи Аушвіці. І не допомогли б ні заслуги в науці, ні становище у суспільстві, — припускає Олександр Коробов. 

    Та пан Геллер не зміг залишитись осторонь: влаштовував євреїв на роботу, виправляв документи. Бо в час, коли за вікном лютує війна, байдуже, якої ти віри та крові. 

    Професор нікому нічого не розповідав про свою допомогу, навіть онукам. Просто тихо робив своє. 

    1942 року Йозеф Геллер став викладачем біохімії та фізіології таємного Варшавського університету. Але в Польщі видатний біохімік сам був змушений переховуватись від нацистів під ім‘ям свого родича Казимира Мокловського, зодчого єврейської лікарні у Львові. І знову доля йому всміхнулася, бо вкотре уникнув нацистської розправи. 

    Йозеф-Казимир разом із професором Людвиком Гірзфельдом читав лекції з біохімії, фізіології та фізіологічної хімії на медичному факультеті. Окрім того, викладав і хімію на фармацевтичному факультеті таємного Варшавського університету. 

    1944 року спалахнуло Варшавське повстання. Вісімнадцятирічна Зося, дочка професора Геллера, взяла у нім участь як медсестра під псевдо «Башка». Може, далися взнаки батькові оповідки про честь, вірність і свободу, розказані при світлі гасової лямпи. Зося перейняла і батькове лікарське ремесло. 

    Повстання придушили, а Йозефа Геллера депортували у концтабір — ймовірно, Фаллінгбостель. Після приходу американців він служив у Збройних Силах Польщі на Заході. Із серпня 1945 року до січня 1946 видатний науковець був комендантом військового шпиталю в Бомліці, Нижня Саксонія. Цей госпіталь створили для колишніх полонених. 

    Професор Геллер мало контактував із пацієнтами, хіба як військовий лікар. Проте його нечисленні відвідувачі відгукувались про нього як про людину, повністю віддану своїй справі. 

    За порятунок поранених у Бородзянській битві Йозефа нагородили Хрестом Хоробрих (Krzyż Walecznych) — однією з найвищих державних нагород Польщі. 

    Три покоління — крізь одне життя

    Після війни усіх поляків зі Львова «попросили» виїхати. Так почалася найдовша мандрівка Геллерів — тривалістю в ціле життя. Вони залишили у Львові дім. Той, який зводили цеглинка до цеглинки у районі Нового Львова впродовж багатьох років. Де кожен сантиметр просякнутий любов’ю і спогадами. Стіни ще пам’ятають запах професорових сигар, а кімнатами відлунює дзвінкий дитячий сміх. У тому домі залишилися дорогі серцю речі. 

    Змінювались часи та влада на теренах Галичини. Над Львовом майорів щоразу інший стяг. Змінювала назви й вулиця Поморська. Коли одного вусатого диктатора замінив інший, вулиця Великановича (перелицьована на совєцький лад Поморська) стала зватися Кляйнпоммерґассе. Та незмінними лишалися кам’яниці. Бруківка так само глухо відбивала звук коліс. І ніхто не здогадувався, яку таємничу реліквію береже в собі будинок під номером 16. 

    2003 року в двері шістнадцятого будинку на вулиці Олександра Мишуги постукав чоловік. Він щось пояснював польською мовою новим власникам про старий зошит під підлогою, проте вони не хотіли й чути. Цим чоловіком виявився внук Йозефа Геллера, Лукаш Войновський. Син однієї з трьох дівчаток на фотографіях зі щоденника — Софії Геллер. 

    Після Другої світової війни Зося вийшла заміж за знаного лікаря Едмунда Войновського. Її чоловік добре закінчив університет у Вроцлаві. Відтак йому запропонували обрати будь-яку клініку в Польщі для подальшої праці. Він вибрав місто Вомбжезно, куди й переїхав із дружиною.

    Тривалі роки дівчинка зі світлин безуспішно шукала чорний щоденник. Поки не зістаріла, захворіла на хворобу Альцгеймера і втратила пам’ять.

    …Квартира на другому поверсі біля ринку у Вомбжезно. 

    У вітальню приводять карооку бабусю у рожевій кофтині. Її погляд порожній, вона не розуміє, що відбувається. На зморшкуватому личку — ані краплі емоцій. То є Зося, дівчинка зі світлин, дочка видатного польського біохіміка. 

    Їй простягують чорний потріпаний щоденник. Поволі гортає шорсткуваті сторінки. Раптово в її очах спалахує іскра. На обличчі, де секунду тому не було ані тіні міміки, здригається м’яз. 

    Софія Войновська з дому Геллерів піднімає очі на чоловіка, який привів її сюди попід руки.

    — Лукаш? Чешчь! — звертається до сина, якого вже давно не впізнає. — О, мама! — Тицяє пальчиком у чорно-білі світлини, впізнає будинок і близьких, поіменно називає усіх псів на фотографіях зі щоденника.

    Зморшкуватими старечими руками гортає малюнки, які малювали її пухкі дитячі рученята.

    — Її обличчя сповнилось якоюсь такою емоцією… Абсолютно свідомої, адекватної людини. Бо ж коли людина втрачає пам’ять — воно так чи інак відображається на її лиці, — згадує Олександр Коробов. — Я побачив, як вона прийшла до тями і почала називати усі вулиці, пригадувати деталі зі свого дитинства. Це просто до мурашок по шкірі. Людська пам’ять, людський мозок — феноменальна річ, яку ми не можемо сповна розгадати. 

    21 лютого 2019 року Софія Войновська із дому Геллерів померла. Їй на той момент було 94 роки. Її син Лукаш Войновський продовжив лікарську династію і став ендокринологом. 

    Мандрівний щоденник урешті знайшов свій останній пристанок — у руках нащадків свого власника.

    Архівні фотографії та фотокопії щоденника надані онуком власника й опубліковані з його дозволу.

    [Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00