Складнощі перекладу
    Галина Сергеєва 8 Жовтня 2019

    Складнощі перекладу

    Його вербували кадебісти, а радянські викладачі розповідали, які книжки читати, а які букви варто забути, — історія єдиного у світі перекладача художньої літератури з української фінською

    Це історія звичайного фінського хлопця, зачарованого міфами про Радянський Союз. Приїхавши до Києва на навчання у 1980-х, він зрозумів, що є жертвою та навіть знаряддям пропагандистської радянської машини. І розвернув своє життя на 180 градусів. Галина Сергєєва провела день із відомим фіном, єдиним у світі перекладачем художньої літератури та фільмів з української фінською — Ееро Балком.

    Уперше я побачила його, коли до Гельсінкі приїжджав Сергій Жадан. На фінському книжковому фестивалі Жадан розповідав про літературу на війні та про свій роман «Інтернат». Навколо було безліч фінів, а я звернула увагу на інтелігентного сивого блакитноокого чоловіка, який переклав «Інтернат» фінською. Всім охочим роздавали уривок його перекладу. Я була впевнена, що він українець, — так вільно й без жодного акценту він говорив українською. І тут мені сказали: та ні, він фін. Ані українських, ані російських родичів, нікого. Втім, нині Ееро Балк — єдиний у світі перекладач з української фінською. А його вивчення української — це не лише історія, а й ціле життя і — позиція.

    — Можете чекати мене біля лікарні, — сказав він телефоном. 

    Удень Ееро зазвичай перекладає для українців, які живуть у Фінляндії. Тутешні державні органи наймають його та оплачують кожну годину роботи. Так, сьогодні Ееро перекладав в операційній у місті Еспоо — допомагав у спілкуванні медперсоналу та пацієнта-українця. Має вже чималу колекцію фото, де він вбраний у все стерильне, у команді з хірургами. Також його можна побачити у школах та дитячих садках — він перекладає на зустрічах батьків з учителями. 

    Утім, основний фах Ееро — літературні переклади. Кожна його хвилина  розписана у маленькому записничку, яких я вже давно не бачила, — зазвичай усі користуються планерами чи нагадуваннями у смартфонах. Із сучасних пристроїв у нього тільки рожевий ноутбук. 

    — Хотів купити хороший ноутбук, а на ці рожеві якраз була чудова ціна. І тепер дуже його люблю, — усміхається Ееро, трохи виправдовуючись за незвичний колір.

    На цьому рожевому ноутбуці він і робить усі свої переклади. Зараз у його списку перекладених фінською художніх і не тільки текстів — 44 пункти. Перекладає Ееро й фільми. Він знає шведську, англійську, чеську та ще кілька слов’янських мов, але основний його напрям — українська. Це при тому, що Ееро — дипломований фахівець із… російської мови, понад те, в дитинстві він палко захоплювався Радянським Союзом.

    Мрія про Росію

    — Ми жили в містечку Куопіо, куди колись приїжджав Юрій Гагарін. На площу тоді прийшло багато людей, я був у тата на руках, а поруч стояли жінки, які говорили незрозумілою мовою. То були росіянки.

    Ми з Ееро прийшли пити каву до кафе «Лассі-Палаці» — «Скляного палацу» українською. Місце він обрав невипадково — це знане історичне кафе у самому центрі Гельсінкі. Інтер’єр дуже скромний: вінтажні меблі, назва неоном, як було модно у радянські часи, всюди на стінах — чорно-білі фото Фінляндії 1970-х, якраз часів юності Ееро. Тоді Фінляндія підтримувала дружні стосунки з СРСР — чи то аби не дражнити звіра, чи то прагнучи знайти для себе вигоду, попри біль від горезвісної Зимової війни та суттєвий шмат втрачених фінських територій.

    — Жодної настороженості, жодних переживань наша генерація, на відміну від наших батьків, стосовно Радянського Союзу не мала. В нас, навпаки, був певний протест проти старшого покоління — ага, вони кажуть, що Союз — це погано, то подивимося, мабуть, там добре! 

    Ееро мав хист до вивчення мов. Батько з дитинства привчав його говорити кількома навіть удома.

    — Батьки мої були звичайні робочі люди. Однак батько знав шведську, естонську, угорську, а зі мною малим часто говорив по-шведськи. Він учився в Естонії, довгий час працював у Швеції на будівництві. Заробляв гроші на одруження. Маму він тоді вже зустрів, вона його тут, у Фінляндії, чекала. У Швеції тато жив із біженцями, яких там тоді було багато, — втікали з Фінляндії, боячись, що прийде Радянський Союз. 

    Удома вони часто говорили іншими мовами. Наприклад, тато вранці за столом міг сказати: а тепер говоритимемо угорською, або шведською, або естонською. Так Ееро навчився звичайних побутових фраз: «Подайте, будь ласка, молоко» тощо. Після шведської, якої він навчився в батька, Ееро помітив, що його ж учителька насправді шведської не знає, бо говорила вона на уроках по-фінськи, лише завдання давала шведською, а в контрольних він постійно знаходив її помилки.

    Згодом Ееро вступив до мовної гімназії в Куопіо. Шведська, англійська й латина були обов’язковими, а четверту мову можна було обрати за бажанням. Ееро обрав російську. Невдовзі прочитав усі російські книжки, перекладені фінською, що були у бібліотеці, і шкодував, що їх так мало. А коли його російська досягла просунутого рівня, поїхав у подорож до Ленінграда. Перша зустріч із радянською реальністю стала для романтичного хлопця відром холодної води.

    — Я приїхав туди поїздом. Харчувався у їдальнях, їжа інакша, ніж у нас, свіжого нічого немає. Ані овочів, ані фруктів. Чи тут блокада, чи що? Люди ходять одягнені, а в магазинах геть нічого немає! Де вони все це купують?

    Утім, від захоплень так просто не відмовляються, тож Ееро вирішив навчатися в СРСР на факультеті російської філології. Подав документи в установу під назвою «Інститут радянської освіти». Там приймали студентів із лояльних країн на навчання у радянських вишах за майже двома десятками спеціальностей. Не було ані іспитів, ані зустрічей з екзаменаторами, ані бодай розмови телефоном. Одного дня Ееро просто отримав листа, де було вказано, коли й о котрій він має бути на вокзалі, аби вирушити на навчання. До запрошення додавався перелік усього, що іноземний студент має із собою взяти. Поміж іншого, там була кава і річний запас туалетного паперу. 

    У Москві групу фінських студентів заселили в університетському готелі. Ееро гадав, що там вони й житимуть, але за три дні їм видали нові квитки й повідомили, що вчитися російської мови вони будуть в Університеті ім. Тараса Шевченка у Києві. А далі — ніч у потязі й новий, незнаний світ.

    Радянський Київ

    Перші враження від Києва — білий пісок, велика синя ріка, церкви, зелень. Каже, не вистачало тільки пальм. 

    — Багато овочів і фруктів, яких ми в житті не бачили. Наприклад, кабачки. Це зараз вони є, а тоді я їх уперше бачив. Або баклажани, гарбузи, кавуни. Ми знали, що таке кавун, але щоб стільки!.. Чи квашені капуста, перець, яблука! Я ж готувався до Москви, набрав теплого одягу. На спеку в мене зовсім нічого не було, то я просто брюки порізав, — сміється Ееро. 

    Фінів поселили в гуртожиток на вулиці Ломоносова, по четверо в кімнаті.

    — Туалет там був у кінці коридору, а унітазів нема! Просто дірки. Ми розгубилися, найсміливіший пішов першим. Потім хтось сказав, що у Франції такі самі туалети. Кімнату нашу було пофарбовано синім із чимось золотистим, зорями якимись. Я подзвонив додому і сказав, що живу в золотистій кімнаті, а туалет у нас французький! Потім, правда, нас переселили до кращого гуртожитку, з блоками по три кімнати і туалетом-душем.

    Новоприбулі наївні студенти-іноземці ставали легкою здобиччю для КДБ. Старші друзі навчали їх: як прийде хтось, назветься представником спілки «Знання» і проситиме допомоги з тривіальних питань, то це точно кадебіст.

    — І що ви думаєте? Приводять до мене в гуртожиток чоловіка й кажуть — ось, хоче поспілкуватися з тобою, зі спілки «Знання». В нього були великі товсті окуляри, які тоді всі ці люди носили. Каже мені, що збирає інформацію про фінське місто Турку. А я дуже боявся прямо відмовляти, бо ходили чутки, що за відмову співпрацювати можуть забрати диплом просто в літаку, як летітимеш додому. І сказав, що ніколи в місті Турку не був. 

    Уже пізніше, коли працював перекладачем, Ееро дізнався, що діяла ціла система постачальників інформації через перекладацькі фірми. Навіть квартири отримували за таку роботу. 

    — У мене є особлива робота для вас, — подзвонив мені якось один такий.

    — Ви просто скажіть, що за переклад, — відповідаю.  

    — Треба поїхати в Швецію.

    Довелося пояснити, що він просто робить переклади. 

    Спочатку Ееро анічогісінько не знав про Україну. Лише поступово почав розуміти, що це інша країна, інша мова, літери навіть інші. Виявилося, що все українське ніби й існує, але перебуває під суворим контролем. 

    Студентів російської філології, їх вчили звертати увагу на літери у книжці — якщо трапляються «і» або «ї», отже, казали, їм ця книжка не потрібна. Але Ееро потайки купував собі українські словники і навчався потроху українських слів, адже його викладачі були українцями, які й між собою, і до них іноді звертались українською. Першим його вивченим українським словом була «перерва».

    — Ми дізналися, що вчителям російськомовних шкіл платили на 10 відсотків більше, ніж учителям україномовних. Крім того, наукові роботи писали переважно російською, бо для кар’єри це було вигідніше. Такі дрібниці потроху складали для мене цілу картину. Це було майже непомітно, такої політики не висвітлювали в газетах, але це було зрозуміло всім.

    В університеті, пригадує Ееро, студенти щороку відзначали Шевченківські дні. Втім, коли вони 9-го березня зранку прийшли до корпусу, виявилося, що двері просто зачинені, а заняття скасовано без жодних попереджень. Так влада боролася з небажаними неформальними святкуваннями. 

    Непокірних попереджали й пряміше. Якось на Різдво молодь із Закарпаття ходила під гуртожитком колядуючи. Пісня тривала хвилини три, а тоді їх забрала сіра машина. Поступово Ееро почав розуміти страшну річ — він і сам є знаряддям цієї страшної машини. 

    — Те, що нас відправили у Київ вивчати російську, — це така показова політика. Хіба не вистачає викладачів російської в самій Росії? Але Москва хотіла показати українцям: от, іноземці їдуть до вас вчити російську, а не українську, яка, мовляв, нікому не треба! За шість років навчання в Україні я поступово зрозумів, що весь цей час мене використовували як засіб русифікації України!

    Проти течії

    Дехто у кафе навколо нас — росіяни. Вони вслухаються у палку мову Ееро, а тоді відходять назад. У Гельсінкі живе одна з найбільших російськомовних діаспор Європи. Тут є російськомовні школи, російськомовні газети, перекладачі з російської — в ціні.

    Нещодавно у своєму виступі на зустрічі фінських випускників із радянських вишів Ееро підкреслив, що всі вони свого часу були лише засобами русифікації. Однак учасники ховали очі та вдавали, що їм це нецікаво. Більше Ееро на такі зібрання не ходить.

    Він зробив свій вибір іще тоді, на початку 80-х, коли навіть в Україні українська була в дефіциті. Знайшов учительку, почав вивчати мову. А як отримав диплом, повернувся до Фінляндії і десять років працював редактором. Стежив за розпадом СРСР, як Україна стала незалежною. І 1995-го приїхав сюди знову, аби стати перекладачем із української. Ееро не уточнює, що саме його спонукало, — чи то почуття провини за роки зачарування пропагандистськими легендами, чи то гнів за всіх тутешніх друзів, що потерпіли за таке звичне в Європі право на свободу думки, слова, національного самовираження.

    — Я подав заявку на грант до Фонду культури Фінляндії. Написав усе як є, що українці — друга найбільша країна Європи, а Фінляндія не має жодного перекладача української літератури. І мене підтримали! Доволі суттєві гроші, достатньо, аби я міг рік жити і вчитися в Україні. 

    Цього разу він навчався у Києво-Могилянській академії. Настрої, розмови, люди — все було вже іншим. Він приїхав у вересні, сподіваючись заговорити за пів року, але навіть з інтенсивним навчанням йому не вдавалося. Тоді Ееро цілком відмовився від російської — і у побуті, і в роботі — і вже навесні заговорив.

    Якраз у ті часи скрута в Україні стала ще сильнішою. Ееро винаймав квартиру за 40 доларів у центрі міста, і для господарів то були захмарні гроші. 

    — Всі були такі бідні, нічого не було в людей. У магазинах пусто. Пам’ятаю, як зранку йшов на навчання, а в магазині неподалік стояла черга — люди чекали на цистерну з молоком. А коли повертався вдень додому, то люди ще стояли, бо тієї цистерни ще не було. Їв, що міг купити, іноді ходив до валютних магазинів — там були, наприклад, заморожені овочі або якісь консерви. Пам’ятаю, як 8 травня в мене було сорокаріччя і я приготував для колег обід — зробив салати, тунець, купив каву розчинну, якесь шампанське. Всі так тішилися.

    У змученій бідністю державі українська література потроху ставала модною. Усіх інтелектуалів поставила на вуха Забужко зі своїми «Польовими дослідженнями з українського сексу». Ееро взявся було перекладати її фінською, але швидко побачив, що не потягне настільки постмодерного твору. Тож урешті обрав Довженка. 

    Україна по-фінськи

    — Я якраз знайшов «Зачаровану Десну» Довженка, разом із його щоденниками. Він написав цей твір у Москві, без можливості повернутися в Україну. На додачу до самої повісті я обрав найтрагічніші моменти його щоденників, аби показати контраст — цього світлого твору і реалій його життя. Це був мій перший переклад з української.

    Тодішній директор Українського ПЕН-центру Євген Сверстюк пообіцяв написати передмову. Спочатку вони довго не могли зустрітися, зідзвонювалися з телефонів-автоматів, але врешті зустрілися в одному з київських подвір’їв поблизу редакції «Християнського вісника», де тоді працював Сверстюк.

    — Ми сиділи на лавці, а поруч крутився захеканий чоловік у сірому. Згодом підсів до нас. Ми зі Сверстюком пішли всередину, і він мені сказав: «Знаєш, Ееро, СБУ у нас те саме, що КДБ, тільки не вбиває людей». То були часи Кучми, і Сверстюк весь час був під ковпаком. 

    Ееро розумів, що свобода України та її людей іще досить примарна. Тож одразу після Довженка взявся за «Перверзію» Андруховича. Це був перший переклад «Перверзії» іноземною мовою. 

    — У «Перверзії» дуже важлива й показова, на мою думку, ситуація — адже українець їде на Захід, а там його не розуміють і він нікого не розуміє. Це не просто історія про поїздку героя до Венеції, а про те, що в Україну нарешті начебто прийшла свобода, але люди так довго були ізольовані, що ані вони про Захід нічого не розуміють, ані Захід — про них.

    Життя в гуртожитках, скрута — все непросте життя в Україні стало досвідом Ееро, завдяки якому його фінські переклади читаються, наче оригінал. Наче все це про самих фінів — як-от війна, на тлі якої розгортається сюжет у романі Жадана «Інтернат». Немає фінської родини, яка б не пам’ятала війни з Радянським Союзом. 

    Розповідаючи про фінал «Інтернату», Ееро раптово починає плакати.

    — Наче щасливий фінал, усе закінчується добре. І тут — епізод, де малий хлопець вчить собачку, аби той усіх порвав. Ця дитина вже глибоко травмована. Коли хочеш усіх порвати — отже, дитинства вже нема. Не треба, не можна, аби діти переживали таке…

    По обіді Ееро зазвичай працює у якійсь із гельсінських бібліотек. Ми з ним прогулюємося біля бібліотеки Стоа в районі Ітакескус — це відомий культурний центр і громадський простір. Ееро каже, що Україна для фінів раніше зводилася до спрощеної версії — наприклад, до концертів бандуристів, які час від часу відбувалися в Гельсінкі. Усе найкраще завжди діставалося Москві, а Україну подавали як частину російської культури. Нині його переклади українських книжок фінською є майже в усіх фінських бібліотеках. І фіни при слові «Україна» зазвичай щиро всміхаються. А Україна фінською буде так само — Україна.

    Фотографії — Іван Землемір та Ірена Дацько.

    [Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00