Сни про гори

    Сни про гори

    Як це — прийти у спортивний туризм і залишитися на все життя

    Від другого привалу переслідують думки про теплий солодкий компот. Зранку ми вийшли від пункту прикордонників біля Местії, де вперше за тривалий час ночували не на землі, а в будинку. 

    За наступні чотири дні треба пройти, здавалось би, всього один перевал — Башиль. Нас семеро (троє дівчат і четверо хлопців), і це десятий день гірського походу третьої категорії складності у Грузії.

    Дорога від самого виходу дещо не складається: після селевих потоків і зсувів частини стежки вже немає, тому спочатку доводиться пробиратися крізь густий ліс і кущі, а потім спускатися до річки по камінню, що розповзається навсібіч від кожного кроку. 

    А ще після будинку прикордонників наша група здобула восьму учасницю — з нами погуляти у горах вирішив сванський собака, який зрештою пройшов із групою два перевали і перебрів кілька річок.

    Для походу на 16 днів у нас «розкладка» — розподіл їжі на щодень і на кожного: харчування триразове із солодощами, чаєм, кавою, а часом какао та киселем. Є кілька пляшок бензину, який використовуємо для приготування їжі на двох пальниках у автоклаві.

    Маємо функціональний одяг, зручні рюкзаки та взуття, палиці й льодоруби, які постійно змінюємо, залежно від рельєфу. А ще супутниковий телефон, яким щодня передаємо інформацію про групу додому, також описи перевалів, які завчасно зберегли у телефонах, та договір зі страховою компанією, який мав би врятувати нас у надзвичайній ситуації.

    Коли спускаємось до річки Мурквам, мене охоплює паніка. Броди даються найважче, бо щосекунди здається, що впасти у воду надзвичайно легко. А гірська річка, що за кілька кілометрів виривається з льодовика і щодалі набирає сили, нещадна. Часом гірські річки схожі на потік бетону — такі ж густі й сірі.

    Тримаючись за мотузку, по черзі проходимо. Якимись своїми шляхами переправляється й пес.

    По обіді  йдемо далі попід скелями і вже надвечір дістаємося «Лекзирського хреста» — місця, де колись три язики льодовика Лекзир стікалися в одну точку в напрямку долини. 

    Тепер льодовика залишилося менше як третина, а його шматки, перемішані з камінням, періодично з нього обвалюються. Від цього навколо стоїть загрозливий гуркіт.

    Щоб вийти на місце ночівлі, треба пройти під скелями через ущелину, а потім, коли сонце вже ховається, дертися величезним камінням до відносно рівного місця. 

    Сонячний спекотний день повільно перетворюється на прохолодний вечір, коли треба вдягати пухову куртку і ще одні штани.

    Ніч у горах — найтемніша, яку доводилося бачити.

    Проте найяскравіші зорі та найгостріше відчуття віддаленості від цивілізованого світу — також тут.

    Уже з ліхтарями вирівнюємо місце для ночівлі — завтра треба вийти на перевал.

    Ми — це група людей різного віку та професій зі столичних турклубів «Глобус» і «Команда МКС». 

    Кілька місяців ми готувались до походу: купували, сушили й фасували їжу, збирали спорядження, розробляли маршрут. Наша ціль — його пройти, але мета у кожного різна. Хтось іде у високі гори, щоб перевірити витривалість та фізичні сили, хтось хоче пригод і має спортивний інтерес залізти якомога вище і пройти якомога більше різних маршрутів, а хтось вкладає у походи все життя. 

    У чорта в зубах

    Ця романтика походу — доступна для кожного. Справа лише у бажаннях та витримці, а також мотивації — для чого йдеш у похід і що хочеш там побачити. 

    Багатоденні походи у високих горах називають категорійними. Кожен із них має свій ступінь складності — залежно від набору перешкод та кількості кілометрів. 

    Туристи почали ходити у високі гори ще наприкінці 19 століття. Але справжньої популярності ця справа набула у 1950-х.

    — Люди, які відкривали цей спорт, хотіли мандрувати, — розпочинає свою розповідь Юрій Бабенко. 

    Йому трохи за 60, і за життя він побував у понад двадцяти походах найвищої категорії складності. Бабенко — голова комісії з роботи з кадрами у Київській міській федерації спортивного туризму. Гори для нього — те єдине місце, де кожна людина є собою. 

    — У 50-х туризм став дуже популярним. Люди їздили на Алтай взимку — уявити не можу, як вони це робили. Тривала активна фаза. Але, оскільки вони лізли до чорта в зуби, то часто гинули. Держава не хотіла цього допустити, тому дали завдання профспілкам — взятися за цей вид спорту, — каже Бабенко.

    Щоб зменшити рівень небезпеки, потрібна була систематизація, чіткі правила. Утворилося два напрямки. Перший — альпінізм, потрібний для армії. 

    — Друга світова на Кавказі завершилась ганебно. Багато боїв радянські війська у горах програли. Потрібні були люди, які вміють воювати у такій місцевості. Тоді організовували військові альпіністські табори, вкладали туди шалені кошти. Ризики альпініста після першого розряду перевищують 50 % — або виживеш, або ні. А от туризм був доступним для кожного. 

    Юрій Бабенко згадує, що профспілки організовували туристичні клуби. З’явилися правила, маршрути, оцінка перешкод. 

    Грошей у спортивному туризмі було мало. Проте ентузіазму — через край. Той, хто мав бажання піти в категорійний похід, витрачав на це власні кошти. Інструктури та керівники також працювали безкоштовно. Така схема у спортивних клубах працює і досі. Однак нині в Україні їх не надто багато. 

    — Вкладаєш гроші у квитки, їжу, а потім двадцять днів ти відірваний від цивілізації — витрат ніяких. У Магадан квиток колись коштував 280 рублів туди й назад. Зарплата була 170 рублів на місяць, а з відпустковими — якраз на все вистачало, — каже Бабенко.

    Уперше він побував у поході, коли йому було лише одинадцять — із мамою та вітчимом. 

    — Починали з Квасів, через Близницю, Драгобрат. Спускалися в Рахові. Це був справжній зимовий похід першої категорії. Ніхто не питав, чи хочу я йти, — вибір зробили за мене. Але я був дитиною, яка побачила те, чого більшість дорослих не бачила ніколи. Коли повертаєшся назад, то тут уже подобається менше, ніж там. Емоційно це різні світи.

    З учасниками свого першого походу Юрій спілкувався ще багато років. Хтось емігрував за кордон, а дехто загинув.

    — Приходиш із походу — ти вижив, тобі добре. Було мокро й важко, але свідомість така, що лишає тільки приємні моменти. Погане випадає, губиться.

    Потім стало очевидно: що вища категорія, то вища емоційна напруга і більше отримуєш задоволення. Хочеш отримати ще більше — йдеш у складніший похід. І так людина йде від однієї морквинки до другої. Це як наркотик.

    Запахи та сни

    Курильські острови, останні дні походу. Вся група йде берегом, але одна учасниця плететься океаном, у воді. 

    — Мені так подобалося, як пахнуть ті водорості. Я уві сні досі чую їхній запах, — замислено каже Галина Бабенко, Юрієва мати.

    Їй вісімдесят шість. Усе життя працювала інженером у проєктних інститутах і щороку щонайменше п’ять разів ходила в гори. 

    — Після того, як ми перестали ходити, мені сняться льодовики. Згадую Казахстан і Тянь-Шань, як ми на льодовику ночуємо. І мені так хочеться знову там спати, — розповідає її чоловік Валентин Вільнер. 

    Ми говоримо про високі гори у квартирі Валентина й Галини біля Протасового Яру в Києві. 

    Закипає старий радянський чайник, у кутку кімнати що пів години боєм озивається величезний годинник. На столі в кімнаті вже чекають шоколадні цукерки «Стріла». 

    — На карті Радянського Союзу немає жодної гірської системи, де б ми не побували, — каже Вільнер.

    Чоловік сидить спиною до вікна, тому полудневе сонячне світло, яке заливає кімнату, не дає мені його роздивитись. Але ось пересідаю на стілець, ближчий до столу, і вже чітко бачу риси обличчя Валентина Вільнера. У нього сніжно-біле сиве волосся й замислений погляд. 

    Спогади Валентина й Галини стрибають від Карпат до Камчатки, від Сахаліну до Курил. Вони розкидані у часі та просторі. Їх настільки багато, що важко зібрати докупи.

    У коридорі квартири подружжя зберігає ящики з фотослайдами — серед групового спорядження завжди були фотоапарати. На столі в кімнаті лежить гора звітів із походів. Ті, які ще з 60-х, — написані від руки.

    — Постійно згадую ці запахи. От сніг, виявляється, пахне. Спускалися колись із перевалу, а там усе в квітах — купальниця і орлики. А Дімич кричить нам: «Не ходіть по квітах!» — весело розповідає Валентин. 

    За їхніми розповідями, все було просто: одного дня вирішили, що хочуть ходити у гори. Пішли в Будинок учених у туристичний клуб «Романтик». Сходили з одинадцятирічним Юрієм у Карпати, а наступного року вирішили йти на Урал.

    Їх було четверо — Валентин, Галина, син Юрій та ще одна учасниця Ольга. Лижний похід завдовжки 170 кілометрів.

    — Сніг був неймовірно глибоким, провалювався. Без лиж навіть у туалет не сходити. А мороз такий, що якщо березу, грубшу від руки, стукнути — вона ламалася, — згадує Галина.

    Температура повітря -35. Минуло лише два роки від сходження групи Дятлова, коли загинули дев’ять туристів. Версії того, що з ними сталося, найрізноманітніші — від сходження лавини аж навіть до інопланетних явищ.

    Під час походу група вирішили вийти на гору Дєнєжкін Камінь. Піднімались утрьох — Оля відмовилася й чекала в хатині внизу. Дванадцять кілометрів туди, дванадцять назад і ще сім — підйом на саму гору. Стартували вночі — яскравий місяць і несамовитий вітер. 

    — Такі спогади зараз: я чітко бачу всі образи, які там були. І саму гору, і срібних від інею оленів, ведмедя, який перебіг нам дорогу, і вовків, які йшли паралельно. Чесно кажучи, я своїх дітей не повів би, а мати спокійно до цього ставилася, — пригадує  Юрій Бабенко свій перший уральський похід. 

    Окрім морозу та звірів, чоловік згадує ще дещо. На Уралі Юрій уперше побачив, що таке концтабір. Будівлі стояли порожні, та здавалося, наче тільки вчора цей табір залишили люди. Юрієві було лише дванадцять, але він звернув на це увагу.

    — Це були дивні переживання, ця атмосфера мені не сподобалася. Потім, від Чукотки до Уралу, скрізь ми бачили табори. Думав, скільки людей треба було туди загнати? В Києві на той час ніхто про це не говорив, більшість і не знала, що вони є.

    35 кілограмів за спиною

    У сучасних походах та походах часів 1960-х є багато спільного. Група планує маршрут, розподіляє обов’язки, формує «розкладку», групове спорядження, ремнабір. Однак зараз ми створюємо гугл-таблиці, заповнюємо медичні форми та анкети з побажаннями в харчуванні, група щодня отримує повідомлення з дому, які може надіслати кожен безкоштовно. 

    Тоді ж перед виходом на маршрут група надсилала телеграму до маршрутно-кваліфікаційної комісії (МКК). Там знали день, коли туристи мають завершити похід, і надіслати про це ще одну телеграму. Більше протягом усієї мандрівки з альпіністами зв’язку не було. 

    Купити льодоруб чи «кішки» (металевий механізм для пересування льодом, що надягають на взуття) було також непросто. У СРСР існувала єдина фабрика, у Петербурзі, де виробляли спецспорядження для альпіністів. Потім воно потрапляло на бази прокату, якими опікувалися профспілки.

    Тривалий час спорядження було важким і непрактичним, а рюкзак туриста важив понад 30 кілограмів. 

    Подружжя Галини й Валентина розповідає, що перші їхні намети були брезентовими, як і одяг. Після дощу в такому ходити було надто важко. 

    — Якось ми купили чотири тонни парашутів і занесли це все додому. Сказали іншим туристам: «Приходьте розбирайте». Парашути були дуже дешеві — чотири рублі кілограм, — згадує Галина.

    Із цієї тканини вони шили штани, анораки й намети. Часто вся група вирушала у похід в однаковому одязі. 

    — Сам рюкзак важив два кілограми. Я подумав: а що, якщо зробити так, щоб він важив удвічі менше? Тоді я міг би взяти ще кілограм сала, — сміється чоловік.

    Почали вигадувати конструкцію. Брали піонерські рюкзаки, знімали залізні важкі пряжки, дошивали зверху великий тубус. Із часом зробили власну викрійку рюкзака. 

    Уже в 1980-х у Союзі з’явилися перші справжні туристичні наплічники «Алтай». Хоч і важили півтора кілограма, але були зручні, з поясом. 

    Групи часто брали з собою по дві сокири (поки є ліс, готувати їжу на багатті), сковорідку, вудки. В одному з літніх походів вони туристам дуже згодилися.

    Той похід планували навколо Байкалу. Домовилися з місцевими рибалками дістатися до точки старту маршруту. Одному з пілотів вертольота показали точку на карті, куди закинути їжу на другу частину подорожі. Розкладку на перших десять узяли із собою.

    Та коли дійшли до визначеного місця, де мала бути їжа, її не було. Чекали два дні, роздумуючи, що робити далі — повертатися чи продовжувати маршрут. Назад було йти не ближче, тому вирішили рухатися далі. Наступні п’ятнадцять днів група йшла без продуктів — ловили рибу та збирали ягоди. 

    — Коли повернулася на роботу, начальник не впізнав. Схудла на 13 кілограмів, — сміється Галина.  

    Там у горах натрапили на чоловіка — помітили його, коли підходив до намету. Дали їсти і другий примірник карти, показали дорогу. У нього в наплічнику були лише книга і сокира. Галині здалося, що той чоловік був хорошою людиною, потім навіть листувалися з ним після повернення.

    Та коли група завершила «голодний» похід, дізналися, що в тій місцевості з тюрми втекли двоє ув’язнених. Саме один із них і був їхнім гостем у лісі. 

    Протягом сорока років походів у Бабенко й Вільнера стався один нещасний випадок у горах. На Тянь-Шані камінь скотився по ребру скелі і впав на голову одного з учасників. Той загинув. 

     — Це була велика трагедія. Вибирали спуск із найменшою вірогідністю каменепаду, але все одно це сталося. Однак після цього випадку ніхто з групи ходити у гори не перестав, — згадує Вільнер.

    Будь-який нещасний випадок у горах близький до фатального. Так було п’ятдесят років тому, і так є зараз. Адже зазвичай по медичну допомогу до цивілізації потрібно діставатися не менше як два-три дні. 

    Відкриття

    Іще одна проблема для туристів у радянські часи — карти. Їх просто не було. 

    — Карти були засекречені. Найчастіше ми мали «хребтовки» — видно лише хребет і річку, висоту не завжди. Який той хребет, чи є там скелі, яка долина — цього ми не знали. Передавали їх із рук у руки, щоб мати хоч якесь уявлення про місцевість, — згадує Юрій Бабенко.

    Карти, які туристи малювали у своїх звітах, не мали систем координат, масштабу. А для карпатських гір використовували німецькі та польські, їх дістати було простіше.  

    Звіти з міжнародних походів інших туристів Валентин Вільнер копіював, коли їздив до Москви у відрядження. Так туристи мали уявлення про перешкоди, які чекають на маршруті.

    Утім, були й перевали, які відкривали самостійно. У Саянських горах (гірська система на півдні Сибіру в Росії та на півночі Монголії) група Валентина й Галини зробила першопрохід п’яти перевалів. 

    — Так з’явився перевал «Хрещатик». Ми йшли складною ущелиною — каміння, вода — і раптом вийшли на висячу долину. Трава низька і спокійно тече джерело. Йдеш наче по Хрещатику. Так і назвали. Коли почали перевалювати, з обриву не було видно всього спуску. Я кидав камінь донизу, рахував секунди, скільки він падає, і так припускав, чи вистачить мотузки спуститися. Ми визначили той перевал як 2Б, — каже Галина Бабенко.

    Складність кожного перевалу визначають за спеціальною шкалою. Найпростіший — 1А. Це означає, що пройти його можна пішки, без спеціального спорядження. А, наприклад, для 3А чи 3Б потрібно вішати мотузки та скелелазити. 

    Був випадок, коли Галина ходила в категорійний похід на Тянь-Шань. Сама.

    — Збиралися якось у похід жіночою групою, але потім усі похворіли і я вирішила йти сама. Найсерйозніше, коли в тебе всі мотузки, примус, карабіни. Поки ще світло, закрилася в наметі і не виходжу, щоб звіра ніякого не зустріти. 

    Її чоловік тепер лише дивується — як тоді так швидко погодилися, щоб Галина йшла сама? Напередодні навіть намет на одну людину пошила. Кожні три-чотири дні вона зустрічалася з групою інших туристів.

    — Страху не було. Лише коли думаєш про тріщину шириною понад 100 метрів, яку треба перейти… Якщо зірвешся і впадеш, ніхто не знайде. 

    На Алтаї Галина неодноразово зустрічалася з ведмедями. 

    — Йду перша. А за мною хлопець, каже: «Галка, на ведмедя йдеш!». Я не звернула уваги спочатку, а потім повертаю голову — стоїть. Увесь такий попелястий. Глянув на мене, розвернувся і втік. Тварини на нас не нападали.

    Жінка згадує, як іншого разу на Алтаї, коли ходили у похід родиною, вони із сином Юрком сиділи на скелях.

    — Пристрахувалися до гаків, натягнули спальники на ноги. А гори навколо — рожеві, місяць світить, як прожектор. Я й не знала раніше, що така краса буває. Юрко сидить дивиться, а потім каже: «Бачила б бабуся, як ти дитину мучиш». А я сміюся: «То злазь». Але ж не зліз! 

    При черговій зустрічі у квартирі біля Протасового Яру Галина Бабенко знову припрошує пити чай та їсти цукерки, а Валентин Вільнер постійно доливає окропу. Цього разу він приготував бісквітний торт, а ми принесли їм букет квітів.

    — Життя було дуже хороше, — задумано каже жінка, — Як же вам добре, ви ще стільки побачите!

    Злами

    У 90-х, коли всі масово кинулися займатися бізнесом, туристи не були винятком. Юрій Бабенко каже, що в певний час спортивний туризм просто перестав існувати. Але за кілька років «підприємці» таки повернулися й вирішили це явище відродити.

    — Це був перший злам. Але з часом усі зустрілися, подивилися одне на одного і сказали: «Наїлися? Наїлися. А тепер починаємо займатися тим, що для душі», — згадує Бабенко.

    Запитання про те, чи були тоді у людей гроші на поїздки в гори, чоловіка дивує.

    — Звісно, були. Для справжнього туриста немає ситуації, коли їх не можна знайти!

    Після розвалу Союзу фактично зникли профспілки, держава більше не контролювала спортивного туризму, але туристи не припинили ходити в гори. 

    Другий злам стався після 2014-го. Київська міська федерація спортивного туризму не рекомендує мандрівникам вирушати у російські гори. І ця тема часто стає приводом для конфліктів серед самих туристів. 

    — Треба розуміти, що ми ніколи не будемо мати дружню Росію і простори, які були. Треба змінювати формати, і це мають робити молоді туристи. Лідери мають виховувати навколо себе клубну культуру. Адже справжніх вершин можна досягнути лише у спортивній команді, це як катапульта.

    Прийшовши в туризм, маєш розуміти, що це на все життя. І це будуть найяскравіші враження в житті, — говорить чоловік.

    Ентузіазм

    Сьогодні спортивні туристичні клуби працюють на ентузіазмі учасників. Туристи самоорганізовуються, протягом року проводять тренування, змагання, взимку йдуть у Карпати, а влітку — у високі гори за кордон. В Україні також працює Федерація спортивного туризму.

    Комерційні компанії, які влаштовують походи за гроші, працюють окремо. Але не займаються походами найвищої категорії — вони неможливі без професійних тренувань. 

    Залежно від амбіцій, кожен турист визначає для себе цілі — комусь достатньо кількаденного походу, інші колекціонують восьмитисячники. 

    Від початку війни українські туристи найчастіше їздять у гори Грузії, Казахстану, Таджикистану, Туреччини.

    Сергій Андрущенко — керівник гірської «Команди МКС», займається спортивним туризмом із десятого класу. Сьогодні йому 28. Іще школярем, коли жив біля Василькова, кілька разів на тиждень їздив до Києва (40 кілометрів) на тренування. Разом зі щоденником — тренер вимагав успішності у школі. 

    Після 2014-го, каже Сергій, туристи почали більше витрачати грошей на квитки, але ходять у гори не менше.

    — Гроші на похід збираєш, плануєш весь рік. А де люди беруть їх на путівки у Єгипет? Так само відкладають. Просто хтось купує тур на море, а хтось вкладає у гірський похід.

    У холодну пору року «Команда МКС» тренується у спортивному залі. Коли одночасно тут грають у футбол чи волейбол, для туристів лишається кілька метрів простору. Але й це тішить — у столиці важко знайти приміщення для безкоштовних тренувань. У залі на стінці є зачепи для скелелазіння, а під стелею — натягнуті перила, до яких можна пристрахуватися. Так туристи тренують лаз, підйоми та спуски по мотузці й рятувальні навички.

    У теплий час туристи йдуть надвір — у Голосіївський парк, на Лису гору чи на стінку «Зеленого театру» на Арсенальній. Завдання таких зустрічей — максимальна імітація умов справжнього походу. Навчитися бродити річку чи затриматися на сніговому схилі льодорубом.

    Сергій вважає, що спортивна команда — це велика родина, де кожен знаходить своє місце та призначення. Можна також чогось досягти — пройти категорійний похід, виграти Чемпіонат України зі спортивного гірського туризму, організувати змагання. Чи просто відпочити — посидіти у лісі біля вогнища.

    Фініш

    …В останній день нашого грузинського походу маємо спуститися до села Жабеші. Напередодні ввечері не встигли перейти дві невеликі річки — застала гроза. Вона зупинила нас просто біля краю льодовика. Позаду космічні рельєфи з дрібного чорного каміння, попереду — буйний мішаний ліс. 

    Укотре за похід ми розкладаємо шатро з шаленою швидкістю. Розкладаємо верхню частину, одна людина тримає шток, інші натягують тканину. 

    Кілька невдалих спроб — і ми сидимо під укриттям: семеро мокрих туристів і пес. Раптово зчорніле небо раз за разом спалахує блискавками, поруч загрозливо шумить річка. Домовляємося пильнувати рівень води — аби нас самих не затопило. Та дощ швидко стихає.

    Розуміємо, що залишилося зовсім трошки, але за 16 днів у горах уже усвідомлюємо, що знати напевно точний час, який треба витратити на маршрут, — неможливо. Завжди може статися щось непередбачуване: погане самопочуття учасника, обідній град чи добре протоптана стежка з маркуванням, яка приводить до прірви. 

    Зранку розраховуємо спуститися за шість годин, але дорогу знову змило в трьох місцях. У селі опиняємось лише о десятій вечора. Останній клаптик дороги через ліс зі спуском по мотузці проходимо з ліхтариками і надією, що попереду нас не чекає чергова прірва. 

    Біля самого села знову дощить. Але це вже не важливо — ми на рівнині. Просимося ночувати у придорожній хостел. І от, уперше за шістнадцять днів, їмо за справжнім столом і миємось гарячою водою. 

    За вечерею старанно складаємо в серветку сир і хліб — біля будинку після напруженого дня відпочиває наш сванський пес.

    Які відчуття переживає турист на фініші? Ставить собі два запитання: «Невже це все нарешті закінчилося?» і «Куди би піти наступного разу?». 

    Фотографії Сергія Нужненка, Олександра Літвякова із турклубу КПІ «Глобус» та гірської «Команди МКС».

    [Цей репортаж створений у рамках спецпроєкту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00