Старенькі
    Оксана Расулова 23 Травня 2019

    Старенькі

    Короткі історії про довгі життя

    Благодійний фонд «Starenki» з’явився у 2014 році — тоді група ентузіасток уперше поїхала до самотніх бабусь та дідусів Києва, аби привезти їм продукти. Звідтоді до справи долучилися близько сотні волонтерів і волонтерок, які за чотири роки розвезли літнім людям майже три тисячі наборів із необхідними речами та продуктами. Наразі фонд працює у трьох районах Києва та в Дніпрі: волонтери та соціальні працівники відвідують бабусь і дідусів, які залишилися самі й потребують допомоги. Буває так, що насправді вони мають родичів, але все одно самотні — сидять у чотирьох стінах, а діти-внуки або живуть за кордоном, або просто не допомагають.  

    У кожен із 70 пакетів складаємо: макарони, гречку, цукор, олію, чотири банки сардин, мийний засіб, мило, мед, чай, дві пачки печива «Марія», солодкі вафельні трубочки, цукерки.

    Одна пляшка олії лишається. Якщо її забули покласти в котрийсь із пакунків, буде зле. Тож волонтерка Катя нишпорить по зав’язаних пакетах у пошуках неповного. Дівчина тут уже більше як рік. Пригадує, що перший виїзд був до людей, прикутих до ліжка, — морально було непросто. Але їхала знову і знову.

    — Мабуть, зайва, — врешті вирішує щодо олії, і ми кладемо до пакетів листівки-пояснення для самотніх бабусь і дідусів.

    «Цей продуктовий набір підготувало для вас благодійне некомерційне об’єднання Starenki (Старенькі)».

    Підпільне танго Донбасу

    У Печерському районі багато скверів — біля одного з них волонтерка Марина паркує авто. Сквер невеличкий, оточений п’ятиповерхівками. Поки тепло, на лавочках серед дерев можна сидіти — Євгеній Григорович так не почувається самотнім. Уже п’ять років він приходить у парк поруч із домом — просто побалакати.

    — Люди приходять і йдуть — такі ж старенькі, як я. Тих, хто не хоче говорити, я не зачіпаю — молоду жінку років шістдесяти, наприклад. Коли тільки оселилися тут, то до парку ходив щодень, а тепер через два. Виходжу на балкон і дихаю. Сил нема, 92 роки. А всі кажуть: «Держися, держися».

    Парки Євгеній Григорович любить: там діти бігають, сміються, граються. Та коли приходять мами з візочками, доводиться йти — з ними не поговориш: бояться, аби не розбудив малечу.

    Вдома на Євгенія Григоровича завжди чекає дружина. Але поговорити з нею він більше не може — жінка майже втратила пам’ять.

    — Прийшла молода, а він був начальником, — єдине, що жінка промовляє до нас, і сміється. Вона весь час усміхається сама до себе, поки підшиває волани до смугастої сукні.

    Познайомилися на заводі: вона практикантка, він — начальник зміни. Одружилися після війни: ані сукні, ані святкування — розписалися, та й по всьому. З побачень — на танці ходили

    Замолоду любила шити — от і тепер шиє, зігнувшись, придивляється до дрібних стібків. Своїх родичів вона уже років п’ять не пам’ятає, але Євгенія Григоровича впізнає завжди.

    Познайомилися на заводі: вона практикантка, він — начальник зміни. Їй 23, йому 26. Одружилися після війни — ані сукні, ані святкування — розписалися, та й по всьому. З побачень — на танці ходили. У часи їхньої молодості вальс танцювати дозволяли, а танго і фокстрот — ні. Але в технікумі, де навчався Євгеній Григорович, була школа танцю, де і танго, і фокстроту підпільно навчали актори театру й балету. Приносили гармонію, акордеон, патефони, радіоли — і вчили всього.

    Ще одна пристрасть дідуся — фотографія. Найбільше він любив знімати пейзажі, особливо грузинські. Каже, що особливих здібностей не мав, зате мав німецький фотоапарат «Welta». Робив і чорно-білі фото, і сепію, і підфарбовував. Майже всі альбоми лишились у старій квартирі, яку видало підприємство у повоєнному будинку з садом.

    Уже п’ять років Євгеній Григорович з дружиною живе в іншій двокімнатній квартирі. Під стіною — піаніно, на якому ніхто не вміє грати. У шафі книжки, яких ніхто не читає.

    — На піаніно грала сестра, її дочка, її внучка. Тут нічого нашого немає. Нас сюди просто поселили.

    Усе їхнє лишилося в Донецьку.

    З війни 1941-го Євгеній Григорович виїжджав чотирнадцятирічним. Він із родиною місяць їхав до тодішнього Сталінграда, щоб через три роки повернутися і відбудовувати Донецьк власноруч: зводити будинки, мости, чистити річку, садити клумби на суботниках. Коли почалася війна 2014-го, донька перевезла його й матір до Києва. Зараз вона зрідка навідується, щоб допомогти, але живе окремо. З Донецьком ніякого зв’язку немає.

    — Ця війна на Донбасі — вбивають і вбивають… Новин не можу дивитися взагалі.

    Євгеній Григорович не дивиться телевізора і не читає. Лише зрідка слухає радіо. Його спосіб зв’язку зі світом — старенький планшет.

    — Я люблю дивитися, що в світі робиться. У Радянському Союзі ми нічого не знали, а тепер можна переглядати відео про Європу, Японію, Америку.

    Дідусь шукає місця на Далекій Півночі, куди виїхали його друзі, — адреси знає завдяки листам від них. От і дивиться на те, про що йому писали замолоду. Ті поселення часто малолюдні. А ще дідусь любить дивитися відео про Кавказ.

    — Я об’їздив усю Україну на машині, возив сім’ю на Кавказ у 1963 році, шукав у П’ятигорську місця, про які писав Лермонтов. А тепер все це знаходжу на планшеті. Я бачу, як усе змінилося. Але я знову їжджу тими дорогами. Лежу на ліжку і їжджу.

    І слухає на планшеті свою улюблену музику — танго.

    Красуня на весь Бехтерівський

    Кілька разів у квартирі лунає дзвінок, але ніхто не відчиняє — бабуся, яка чекає на продуктовий пакет, живе сама, не чує і майже не ходить. Гостей обіцяв зустріти її племінник, але він не приїхав і не відповідає на дзвінки. Бабуся не отримує пакета — лишити його сусідам не можна.

    — То все через квартири так, — каже соцпрацівниця Оля, коли ми рушаємо до наступної старенької. — Родичі часто чекають, коли їхні старенькі помруть, й аби швидше — нерухомість у центрі ж.

    Житло у центрі аж ніяк не означає безтурботного життя. Нашій водійці Марині у перший день випало їхати до старенької, яка мешкала серед предметів старої розкоші в квартирі, що, очевидно, пам’ятала кращі часи. Тепер після оплати комуналки та купівлі ліків у неї лишалося 360 гривень на продукти. На цілий місяць.

    Сьогодні Марина возить 10 пакетів у багажнику, що поступово порожніє. Нас впускають скрізь, крім тієї першої квартири. Усі — самотні бабусі: трішки дивні, причепурені або ж у домашніх халатах, в аскетичних помешканнях або з мотлохом у кімнатах, радісні й налякані. Одна — єврейського походження і всіх боїться. Інша — у захаращеній квартирі з височенними стелями, пропонує лишитися і пригощає давно не свіжими фініками. Ще одна з порога каже: «Дєвочьки, я вмираю», — але соцпрацівниця пояснює, що бабуся постійно про це говорить, а ще панічно боїться своєї невістки.  

    Зрештою ми потрапляємо у дореволюційний будинок із високими стелями. У під’їзді — шафа, прапор Японії на стіні, пластикові квіти у вазонах. На третьому поверсі живе Валентина Василівна.

    У кімнати вона не пускає — рада нам, та все ж боїться незнайомок. Крізь скло у дверях видно закинуту вітальню: фотографії, посуд, квіти, дрібнички насипом. На стіні — світлина собачки, яка колись була у Валентини Василівни. На столі її кухні — ікони й столові прибори у картонній упаковці з-під ліків. Виделок і ложок багато, але вже багато років Валентина Василівна живе сама.

    Замолоду вона любила гуляти з донькою біля монастиря. Якось зустріла знайому, яка жила поруч, — та сказала, що планує переселитися. Залучили ще одну родину, й після потрійного обміну Валентина Василівна оселилася у своїй теперішній домівці. То був 1979 рік, тихий історичний центр Києва зі скверами.

    — Я займалася ремонтом — знімала паркет, фарбувала, ставила меблі. І як тільки ми остаточно перебралися, у сусідів трапилася пожежа. Тут такі димоходи — перегородки дерев’яні… Відтоді мій ремонт не закінчується.

    За свою територію Валентина Василівна звикла боротися. Коли перед будинком почали напівлегальну забудову, вона збирала підписи «проти», викликала мера, організовувала протести. Із забудовами Валентина Василівна пробувала боротися через Європейський суд із прав людини. Але тоді захворів її батько і вона доглядала його до смерті — не до судів було. Справі не зарадили — з вікон вітальні чутно гуркіт техніки й матюки будівельників.

    З іншого, кухонного, вікна взагалі не видно нічого, окрім пташиного посліду й цегляної стіни. Заможні сусіди зверху прибудували ліфтову шахту на четвертий поверх — ліфт не зупиняється на поверсі старенької, але наслідки його існування вона відчуває сповна. Грошей засклити шахту на своєму поверсі Валентина Василівна не має, тож та стала притулком для птахів. Ні світло, ні свіже повітря до кухні не потрапляють — бабуся закриває півлітрову банку болгарського перцю в напівмороці при ввімкненій лампі.

    Квартири вона обміняти не може — ніхто на такі умови не погодиться. Тож Валентина Василівна чекає у своїх чотирьох стінах на волонтерок. Не падає духом, сміється, коли її обіймаєш — лоскоту боїться, — радіє соцпрацівницям і червоніє, коли ті роблять їй компліменти. Сьогодні старенька пов’язала блакитну хустинку. Оля засипає її приємнощами:

    — Та ви в мене красуня на весь Бехтерівський!

    — Олічко, що б я без вас робила! — сміється Валентина Василівна. — Поки ви зі мною, то все в нас добре буде!

    Коли ми виходимо, Оля сідає в машину і каже:

    — З ними я почуваюся знову молодою.

    Олі 58.

    Останній бастіон київської інтелігенції

    «Коли я востаннє приїздив до міста, як завжди, подався на Невський. Від площі Повстання повільно йшов, розглядаючись в усі боки, на маяк адміралтейського шпиля. Раптом з бічної тісної вулички вихопився на Невський старовинний екіпаж, на передку сидів кучер у форменому одязі петровських часів, а на сидінні сп’яніло сміялася молода пара. Екіпаж виник якось миттєво, і я встиг зафіксувати лише його загальний вигляд і перелякане око схарапудженої конячини, яку вперто заганяв у автомобільне вировисько червонощокий веселий кучер. Щиро кажучи, мені стало шкода коня, і вся ця данина моді тут, на напруженій сучасній міській вулиці, не викликала захоплення, а спонукала до роздумів про таке непросте співіснування минулого з сучасним».

    Анатолій Михайлович писав цю статтю в журнал «Дніпро» 27 років тому. Читаючи, він водить пальцями по друкованих рядках, і шкіра його такого ж кольору, як старий журнальний папір. Саме в «Дніпрі» у 1996 році завершилася його журналістська кар’єра.

    Маленькому Толі хотілось об’їздити всю Україну. Толя виріс і хотів піти на факультет міжнародних відносин, але його ліквідували — і він пішов на журналістику. Там сів за парту поруч зі Світланою. Зараз їм 164 роки на двох. Тож усе почалось у районній газеті в Київській області — туди після закінчення факультету журналістики Київського на той час державного університету (КДУ) Анатолій і Світлана отримали скерування. «Районка» невдовзі закрилася, персонал перевели до Чорнобиля. Родина повернулася до Києва, й тоді Анатолій став редактором у видавництві «Будівельник» — куди зумів, туди і влаштувався.  

    Світлана працювала коректоркою у видавництві медичної літератури «Здоров’я». Вони робили те, що зараз називають популяризацією науки, а тоді було просто брошурами про те, чому люди чхають або якою має бути гігієна харчування. Робота Світлані подобалася: невдовзі вона стала старшою коректоркою, літературною редакторкою і, нарешті, старшою літературною редакторкою.

    Анатолій Михайлович жартує, що дружина все здоров’я віддала видавництву «Здоров’я». Та поки вона приносила роботу додому, він задоволення від власної праці не мав — через рік, видавши велику книгу про київський метрополітен, Анатолій пішов із «Будівельника». Чотири місяці він гуляв Києвом, не маючи запису в трудовій, аж раптом наткнувся на «Українське радіо» — і лишився на Хрещатику, 26. На чверть століття.

    — У відділі поезії, скажи, — додає Світлана Олександрівна.

    — У відділі поезії. Братніх і зарубіжних літератур, — додає Анатолій Михайлович. — Літературно-драматичне мовлення.

    Тоді мрія хлопчика Толі почала здійснюватися. Анатолій об’їздив усю Україну і майже весь Радянський Союз. Найменше йому подобалася Росія, найбільше — Кавказ і Прибалтика.

    — То був зовсім інший світ. В Естонії дуже не любили, та й не люблять, росіян — коли в ресторані говорили російською, офіціанти вдавали, що не розуміють. А як переходили на українську, відразу ж знаходили спільну мову. «Я не скаковая лошадь», — казав офіціант, коли його просили «побыстрее». Там горді люди — тому вони й збереглися так добре, а ми так легко розчиняємося.

    Рожева мрія Анатолія про журналістику віддавала червонястим відтінком.

    — Передачі записували, розшифровували слово в слово і надсилали цензору — лише після цього її транслювали. Про прямі ефіри не могло бути й мови. Зараз вони є на «Громадському радіо» — тому я його слухаю. Звісно, тем зараз більше. Я хотів би працювати у цей час, це зовсім інша робота — та, що до душі.

    Звичною справою були слова керівника радіокомітету про те, що журналісти — провідники ідей партії. Навіть якщо траплялися старі вірші про обстоювання національних інтересів, їх знімали з ефіру — наприклад, вірш таджицького поета про мову, написаний 500 років тому. Цензори розуміли, що це абсурд, журналісти розуміли, що це абсурд, — і, взаємно ніяковіючи, викреслювали текст. За мовні помилки штрафували, позбавляли посад, зменшували премії. За надто вільнодумні тексти арештовували.

    — Було цікаво жити, але страшно.

    А ще страшніше — коли викликали в КҐБ на Володимирську. З Анатолієм Михайловичем це траплялося двічі. Його допитував слідчий Нечипоренко — той самий, що арештував поета Миколу Руденка, співзасновника й голову Української Гельсінської групи. Анатолія через його національну позицію здав сексот — такий собі наглядач від КҐБ, що був у кожній редакції. Формальним приводом стали дзвінки від «єврея Якова Ізралєівича», який шукав у квартирі Анатолія і Світлани «Соню», — Світлана досі дещо з острахом про це говорить. Анатолій добре тримався на допиті, грамотно відповідав на провокації, тож його відпустили.

    — Я не тужу за тим часом. Я тужу за молодістю. То найбільше надбання. Треба жити на всю котушку. Молодість існує для помилок, про які приємно згадувати у старості.

    А молодість була — як у всіх: друзі, вечірки, романтичні дурниці. Спілка журналістів спорудила кооперативний будинок, і колеги туди заселялися сім’ями. Анатолій і Світлана виплачували кредит 15 років, але були щасливі. Щовечора збиралися в когось у квартирі, готували вінегрет і чай, співали під гітару, танцювали. Світлана за тим часом ностальгує.

    — Життя змінилося. Раніше були тепліші стосунки між людьми. Ми були дурними людьми, ми не думали про гроші. Я от думала, що кинуся з мосту, якщо іспитів не складу, — от що головним було. А потім стало тяжко, журналісти почали продавати квартири, здавати в оренду. Зараз уже нікого не лишилося, ми ні з ким не спілкуємося.

    Зникли не тільки сусіди й колеги — зникла вся мистецька братія Анатолія. Колись на вулиці Городецького був винний магазин. Після отримання гонорару Анатолій з колегами заходив туди на 100 грамів коньяку і 150 грамів сухого. Приєднувались актори з театру Франка, письменники.

    Літературою Анатолій Михайлович цікавиться й досі, хоч і не дуже багато читає. Із сучасних йому подобається Сергій Жадан. Але книжки вдома переважно ще радянські — після кожного гонорару в шафі щоразу з’являлися нові. Книжки стояли в два ряди, у двох кімнатах. Тепер через проблеми з зором ні Анатолій Михайлович, ні Світлана Олександрівна майже не читають. Тому, щоб нажите не припадало пилом, літературу роздають — частину навіть надіслали українській діаспорі в Італію. Та переважно Анатолій Михайлович бере кравчучку, навантажує її книжками і відвозить їх до бібліотек, музеїв — Шевченка й української пісні, дипломатичної академії. На полицях лишилася російська класика, давньогрецька література, середньовічна, книги про архітектуру, чиїсь щоденники, збірки поезій, українські радянські письменники.

    Усе в квартирі так, як було чверть століття тому. На спинках стільців і дивана — ткані килимки. Деякі купували на Закарпатті, деякі — у художньому салоні в Києві.

    — Ми були молодою українською сім’єю, нам хотілося мати свій стиль, — тихо каже Світлана Олександрівна, ніяково склавши руки. — А зараз доживаємо — і все старіє.

    — Головне, що ми не змінюємося, — каже, втім, Анатолій Михайлович, впевнено розкинувшись на канапі. — Книгу хочете?..

    Я тужу за молодістю. То найбільше надбання. Треба жити на всю котушку. Молодість існує для помилок, про які приємно згадувати у старості

    P.S. Щоб відвезти десять пакетів від «Starenki» — і для Євгенія Григоровича, і для Валентини Василівни, і ще за сімома адресами — знадобився цілий день. Крім сардин і мила, набагато важливіше принести в дім розмову. Ми з Мариною, волонтеркою, знайомі менше як 12 годин, але міцно обіймаємося на прощання. Вона йде до порожнього авто, а я пишу координаторці: «Впорались, усе окей». Обережно ховаю до наплічника старий номер «Дніпра» і мимоволі думаю: «Треба зателефонувати своїм».

    [Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00