Стіни розмуровують уночі
    Оксана Расулова 16 Жовтня 2019

    Стіни розмуровують уночі

    Як жінки у Туреччині борються за право бути рівними: історія однієї феміністки

    Еліф 30 років. Невисока, має шкіру оливкового відтінку, носить каре й окуляри. Дівчина народилась у Стамбулі й вивчала міське планування в Анкарі. Після повернення зі столиці живе у вірменському кварталі Куртулуш. Сама. 

    Увечері 8 березня 2019 року Еліф спускається до підземки, щоб дістатись до площі Таксім, революційного аналога українського Майдану Незалежності. Піднявшись на поверхню, зливається з кількатисячним натовпом.

    Із темного моря людей де-не-де виринають червоні хустки й відьомські капелюхи. Над натовпом майорять фіолетові прапори, на яких зображено дзеркало Венери зі стиснутим у центрі кулаком ― символ феміністок. Поміж тим ― веселкові стяги ЛГБТ і транспаранти «Хай живе феміністична боротьба!», «Ні психологічному насильству!», «Я народилася вільною і житиму вільно». Матка на плакаті однією з труб показує fuck.

    Активістки скандують «Ми не мовчимо, ми не боїмося, ми не підкорюємось». Пізніше Еліф пояснить: осуд, домагання, зґвалтування, насмішки, погрози ― приблизно такою є реальність нетуристичної Туреччини для жінок. Що далі від великих міст, то гірше. У містечках і селах дівчатам забороняють виходити з дому самим, щойно вони досягають 13-15 років. «Віку, коли можуть зґвалтувати» ― так визначає його Еліф. 

    «Не підемо з вулиць, навіть коли зайде сонце!» ― скандують дівчата.

    Цьогоріч влада не дозволила проводити марш, та це нікого не зупинило. За кілька годин до початку зборів на площі та прилеглих вулицях позачиняли магазини. Вночі, коли жінки вийшли з площі Таксім на вулицю Істікляль, поліція забарикадувала бічні вулиці. Взятий у лещата з чорної форми і білих шоломів, натовп знову скандував гасла про свободу й рівні права. Далі ― спроби прорватися, сльозогінний газ, кийки. Опісля ― лікарні, втечі, затримання, заяви правозахисників, новини у світових ЗМІ.

    Її оминули лікарня та в’язниця. Наступного дня Еліф слухала й переказувала заяви Ердогана. За кілька місяців вона все ще слово у слово пам’ятає, у якому злочині їх звинуватив президент:

    ― «Феміністки не поважають азану (заклик на молитву в ісламі, — R.), вони його освистують і навмисно перекрикують». Але це неправда, ми просто нічого не чули через шум.

    Що більше влада нападає на них, то більше вони гуртуються. Щоразу, коли Ердоган і його партія намагаються придушити феміністичний рух, ефект протилежний ― п’ять років тому, за словами Еліф, у двадцятимільйонному Стамбулі була від сили тисяча активісток, а нині їх у десятки разів більше.

    Особисте ― це політичне

    Перші жіночі рухи з’явились у традиційно ісламській Туреччині ― тоді ще Османській імперії ― у 1870-х. Прагнучи модернізувати країну, османські інтелектуали наголошували на важливості свободи й рівності. Натомість ісламісти звертали увагу на те, що в очах Аллаха чоловіки й жінки і так рівні, тому жодних «західних цінностей» місцевому населенню нав’язувати не потрібно.

    У 1923 році на зміну Османській імперії прийшла Турецька республіка. Жінкам дозволили навчатися в університетах, працювати на заводах і державній службі. Надавши жінкам право голосу, у 1935 році нова влада проголосила загальну рівність. Турецький фемінізм принишк на сорок років.

    У 1980-х у результаті перевороту влада перейшла до рук військових. Було заборонено ліві й курдські організації, профспілки та партії. Вакуум на місці опозиції несподівано заповнили жінки: у 1987 році вони вперше зібрали трьохтисячний мітинг у Стамбулі з феміністичним гаслом «Особисте ― це політичне». Це сталося після того, як суд відмовив побитій жінці у розлученні, обґрунтувавши рішення тим, що чоловік має право вдарити її, аби тримати у покорі, ― так заповідають традиції. Саме тоді вперше відбувся нічний марш. Водночас формувався рух ісламських феміністок — жінок, які вірили в рівність у мусульманському світі, що базується на релігії. Вони так само вимагали рівних прав, але з умовою збереження релігійної ідентичності: прагнули, щоб хустка або молитва не робили їх менш вартісними й сучасними в очах суспільства, адже саме релігія дає їм свободу. 

    У XXI столітті для жінок у Туреччині нарешті скасували «тест на цноту» під час прийому на державну службу та до медичних університетів, а з цивільного кодексу зникли слова про те, що чоловік ― «голова сім’ї». У парламенті Туреччини з’явилися жінки, але при цьому більшість політиків публічно тримається думки, що місце жінки вдома. 

    Шльондра. Кезбан

    У 17 років Еліф перебралася до Анкари. Їй хотілося не тільки здобувати професію, а й мати змогу відпочивати й почуватися вільною: ходити з друзями в бар, гуляти до ночі й веселитися. Але в частині турецького суспільства дівчатам не прийнято виходити за рамки традиції ― не танцюй, не вдягайся відверто, не гуляй увечері сама, не зустрічайся з хлопцями. Еліф пригадує, що через ці неписані правила ніколи не почувалася в безпеці, адже в будь-який момент якийсь чоловік міг вирішити, що вона поводиться неналежним чином і її треба направити на шлях істинний.

    Якось Еліф ішла до університету повз мітинг феміністок в оточенні поліції. Дівчина не звертала уваги на їхні скандування й навіть не думала долучатись. Та один із полісменів вирішив, що вона також учасниця зібрання, й накинувся з криками:

     ― Сука! Забула культуру батьків, чи що?!

    Еліф безсило завмерла. Вона не могла ні заперечити, ні зачепити словом у відповідь, ні сховатися. Тоді вона опанувала себе й поспішила до університету, але випадок не давав спокою. За кілька місяців Еліф долучилася до руху феміністок Анкари й лишалася у їхніх лавах аж до повернення до Стамбула через новий проєкт на роботі.

    Батьки Еліф цим не надто переймалися, і не переймаються досі. Вони не намагаються втримати її поруч із собою, видати заміж, не вимагають онуків, не телефонують щовечора, аби дізнатися, чи вона, бува, не з хлопцем. Її родина жила в бідному тісному передмісті на східному березі Стамбула, навколо їхнього будинку тулилися домівки курдів ― народу, що бореться за незалежність від Туреччини і за це повсякчас зазнає утисків, маючи імідж терористів. Еліф росла з курдськими дітьми, разом з ними ходила до школи, вони читали однакові книжки, ходили до одних кав’ярень, обговорювали однакові дитячі й підліткові проблеми. Мати не забороняла доньці дружити з курдами, бо, проживши вісім років в Австрії, знала, що інша національність не робить людину поганою.

     Еліф усміхається:

     ― Мені пощастило, ― і додає вже стриманіше: ― Моїм кузинам і подругам ― значно менше. Бути незаміжньою жінкою в Туреччині тяжко. Ми пів на пів із Європою, пів на пів зі Сходом, але за теперішньої влади всі добре засвоїли правила консерваторів.

    Минулоріч один із депутатів «Партії справедливості та розвитку» сказав, що незаміжня жінка ― тільки половина від жінки. Недоробок, незавершена, неповноцінна без дітей і чоловіка, про яких мусить піклуватися. 

    Незаміжня дівчина перебуває під владою батьків. Вони настільки бояться втратити контроль, що життя молодої туркені часто перетворюється на суцільні заборони. Еліф, намагаючись пояснити непояснюване, розповідає, що в консервативних сім’ях не прийнято знайомити родину з хлопцем, навіть якщо про його існування здогадуються. Якщо чоловік переступить поріг дому, це означатиме, що влада над донькою втрачена, ― для батька це занадто. Знайомство можна організувати хіба що перед весіллям, інакше за зневагу до традицій можуть влаштувати прочуханку, а подекуди навіть убити.

     ― Велике турецьке правило: якщо переспала з чоловіком, мусиш за нього вийти. Звісно, йому не скрізь слідують, але все ж. Часто дівчата приховують, що з кимось зустрічаються чи навіть живуть. На західному узбережжі на це дивляться крізь пальці, але що далі на схід, то гірше.  У деяких громадах досі заборонено розлучатися. Чоловіки, попри все, вільні робити що заманеться, але жінок, які наважуються жити так само, легко таврують шльондрами, ― пояснює Еліф. Водночас «надто скромних» жінок чоловіки зневажливо називають «Kezban»― дівчина, що не поспішає із сексом, теж мало кому подобається.

    Офіційно брати шлюб у Туреччині можна з 18 років, але з дозволу суду можна вийти заміж і в 16. Еліф має багатьох знайомих, які так вчинили. З усіх історій ранніх шлюбів найтяжче для Еліф пригадувати історію однокласниці Айші. У 8-му класі вона щовівторка зникала з уроків на дві години, щоб зустрітися з хлопцем. А потім без пояснень перестала ходити до школи взагалі. Айша завагітніла, тож батьки заборонили їй продовжувати навчання, примусили розійтися з хлопцем і силоміць видали заміж за кузина, щоб «сором не виходив за межі сім’ї». Коли Еліф була у ліцеї, Айша мала вже трьох дітей.

    Саме через такі історії Еліф і долучилася до жіночих рухів. В Анкарі вона боролася за рівну оплату для працівниць промислової зони, та згодом зрозуміла, що жінки не можуть очікувати рівності з чоловіками на роботі, якщо її не буде у житті. Так Еліф вступила до політичної партії HDP.

    ― В HDP усі позиції розділені між чоловіком у жінкою. У східних регіонах разом із неурядовими організаціями ця партія часто є чи не єдиною можливістю для жінок боротися за права. І лідер, і лідерка HDP за ґратами. Їх називають терористами.

    У кав’ярні стишена музика, окрім нас, відвідувачів немає. П’ємо міцну каву, час від часу мовчимо — тоді Еліф закурює й обдумує, як краще розповісти, а я намагаюся зрозуміти та сприйняти. 

    У першому-ліпшому закладі подібного на повен голос не обговориш, але Еліф упевнена, що тут усі «свої». До кав’ярні ми прийшли вулицею Істікляль ― гамірною, повною туристів і місцевих, із дорогим одягом і пахлавою у вітринах, з ятками печених каштанів і магазинами відвертої білизни, яку вивісили на манекенах. Час від часу повз такі магазини проходять жінки, з маківки до п’ят закутані в чадру, і їхні силуети віддзеркалюються на тлі бежевої пластмаси манекенів, заледве прикритих білизною.

    Виходимо назовні. Поряд дівчата у рожевих хіджабах зупинились біля вуличних музик і знімають на смартфон сторіз для Instagram.

     ― Це одна з найпрогресивніших пісень у Туреччині, «Şafak Türküsü», ― пояснює Еліф. ― Її виконував курд Ахмет Кая. Через переслідування влади він виїхав до Франції, де й помер. Ці хлопці, теж курди, можуть співати тут, бо це одна з найпереповненіших туристами вулиць у Стамбулі ― їх не зачеплять, поки так людно. Але вже ввечері їх змінять інші співаки.

    Згодом, гасячи недопалок на терасі іншого кафе, Еліф каже:

     ― У Туреччині складно бути жінкою. Але бути курдською жінкою ― ще складніше.

     Сирійське питання

    Із початком війни у Сирії мільйони людей намагалися вирватися з країни ― за даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, таких було більше як п’ять з половиною мільйонів. Майже три з половиною мільйони зупинилися в Туреччині, що на півдні межує з північними курдськими регіонами Сирії.

    Зазвичай з таборів для біженців їдуть переважно до великих міст. Чоловіки знаходять підробіток, а жінки найчастіше лишаються в чотирьох стінах із дітьми. Багато з них не знають мови, тож розмовляють хіба що з такими ж біженками, що оселяються поруч. Еліф знає сотні випадків, коли жінки-біженки знаходили в Туреччині спокійне та щасливе життя. Але так само вона бачила, як вони виявлялися заручницями власних чоловіків, схильних до насилля. 

    Ті з них, кому пощастить, одного дня можуть почути стукіт у двері. Тоді вони несміливо підходять до дверей, дивляться у шпарину і бачать сусідку, таку ж перелякану. Вона прошмигує до кімнати й тараторить про якийсь центр, який допоможе, треба тільки сказати, коли чоловіка знову не буде вдома. І вона, нехай її звуть Амаль, вагається, але знає, що іншого шансу не буде. Так, вони можуть прийти, завтра ж, опівдні, п’ять років шлюбу з неї досить.

     У визначений час Амаль впускає до себе перекладача, юриста, психолога й соціального працівника. Запитують: чи б’є? чи силоміць видали заміж? чи хотіла б на роботу? чи хотіла б розлучитися?

    «Так», усі її відповіді ― суцільне «так».

    Соціальний працівник ретельно занотовує, уточнює, домовляється про наступну зустріч, і незнайомці йдуть. Амаль крізь штори проводжає поглядом службове авто, аж поки те не зникне. «Гості» їдуть до центру допомоги біженкам, де віддають Еліф рапорт про візит. Вона замикається в кабінеті, щоб ніхто не бачив написаного, і складає детальний звіт для ООН. Сотні таких звітів.

    До наступної зустрічі Амаль уже пакує свої небагаті пожитки. Сідає в авто з поліціянтами і поглядом востаннє, як сподівається, чіпляється за вхідні двері. Коли за кілька годин чоловік Амаль відчинить їх, то застане порожнє приміщення.

    Спершу він нічого не розумітиме, а потім отримає повідомлення від юристів центру для біженок ― Амаль подає на розлучення, поліція забороняє наближатися до неї. Тоді він хапає легку куртку й вибігає на вулицю. Їде на метро до того самого центру. Проходить повз припарковані авто, минає людей, що прогулюються, й залітає всередину.

     ― Ви її примусили! Я вас повбиваю! Вона ніколи б не розлучилася, якби не ваш клятий центр! 

    Дівчата у приймальні центру безуспішно намагаються заспокоїти чоловіка, що волає і мало не кидається з кулаками. Врешті його виводить охорона, і тільки після цього він вгамовується, розуміє, що жінки з центру викличуть копів, а це загрожує депортацією. Лишає центр у спокої, лишає у спокої Амаль. Їх розлучають. Вона отримує тимчасове житло, одяг, їжу і надію, що все налагодиться.

    Громадська організація, де працює Еліф, допомагає біженкам, які стали жертвами насильства з боку власних чоловіків, пережити це ― вони проходять курси, отримують бодай якусь роботу, розлучаються з чоловіками і починають нове життя у новій країні. 

    Останні пів року Еліф займається схожим проєктом для дівчат-підлітків: рятує їх від раннього шлюбу, допомагає отримати освіту, складає звіти для ООН. Міжнародна захисна організація з порятунку дітей співпрацює з феміністками, що допомагають знайти психологів, консультантів, соціальних працівників.

    Історій біженок ― і з поганим кінцем, і з хорошим ― Еліф знає сотні. Її улюблена історія ― про юристку, яка втекла із Сирії від війни й чоловіка-тирана, у перші дні в Туреччині ночувала в парках і не знала, як жити далі. А потім потрапила до Центру й вирішила допомагати іншим біженкам ― їздила на кордон з Сирією і незаконно переправляла жінок до Туреччини. Згодом стала військовою журналісткою і навіть виступала з трибуни ООН.

    ― Якось наша організація запросила її на зустріч жіночого комітету. Тоді вона сказала: «Будьте сильними і нікого не бійтеся. Спершу я почувалася в Туреччині слабкою і вразливою, всього боялася, але зараз ніхто не може мені зашкодити, я здатна на все». Я ніколи не забуду цих слів. Мені складно не думати про те, з чим я щодня стикаюся на роботі. Я маю сотні історій, які завжди зі мною, — думаю про них і в позаробочий час, і у вихідні, вони сняться мені у нічних жахах. Це виснажує, я вигораю. Але це моє життя.

    ***

    Елмаз зі Стамбула і Мерве із Діярбакира розділяє 1255 кілометрів, одинадцять років, 2654 цеглини. Елмаз зарізав ножем власний син, у Мерве колега випустив дев’ять куль. Вони ― початкова та крайня в онлайн-монументі жінкам, що загинули від гендерного насильства в Туреччині.

    Активістки створили «Монумент-лічильник», щоб показати: гендерне насильство у Туреччині не зникає. 

    [Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії].

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00