Своє. Рідне

    Своє. Рідне

    На старих фотографіях усі старі — молоді. На старих фотографіях мертві сміються. Особливість цієї історії — люди

    Якось їй сказали, що родичатися треба тільки з чистокровними українцями. Сім’ї, де мама — галичанка, а батько — донбасівець (чи навпаки), нібито приречені розпастися з політичних мотивів. Бо схід і захід країни нібито ментально різні і з таких сімей вийдуть діти-манкурти. 

    На старих фотографіях усі старі — молоді. На старих фотографіях мертві сміються.

    Особливість цієї історії — люди. Більшості з них уже нема серед живих. Її рідні походили з різних кінців країни і стали свідками й мимоволі учасниками різних історій цієї країни.

    Історія перша. Бере початок із донбаської шахти

    Взуваю бабусині туфлі на підборах. Смішно чалапаю — від стегна, від стегна. 

    — Ай, красіва! Губи красні, очі глубокі, просто нівєста! — чую бабусин голос. 

    Озираюся. Вона стоїть, обпершись на шафу, і, молитовно склавши руки, всміхається. В її очах стільки любові й тепла. Пасмо неслухняного сивого волосся вибилося з-під хустини. У старості своя краса. 

    — Зажди, я ще каблучку маю. Мені дідо подарив. Така красна, з рубіном. Коли виростеш, будеш її носити. Приміряй. І ще сережки, глянь, — тоже з рубінами, — бабуня дістає із серванта маленьку вазочку з прикрасами. 

    — Я їх тобі всі, всі віддам! І ти їх своїй донечці передаси. Я так хотіла дєвочку воспитати… Ну, глянь, які рубіни, — камені переливаються сонцем на зморшкуватій долоні. 

    Рубіни у радянській хрущовці. Контраст. 

    Бабуня ховає свій скарб до серванта. Там є імпортний сервіз і парфуми «Красная Москва». І ще мої знимки. 

    — Ба, а як твоя мама пережила Голодомор? А німці справді такі страшні? 

    — Мене німець тушонкою вгостив. І хату врятував — не дав спалити. 

    (Ба, як воно — служити державі, яка своїх людей зумисне голодом морила і покинула напризволяще окупантам?) 

    Роблю сукенки з бабусиних квітчастих хусток. 

    — Ай да циганка Аза! Глянеш тими очима — серце чиєсь украдеш! 

    Попід ногами крутиться Барон. Не циганський. Мій. І нащо мені ото чиєсь серце красти? 

    Ми з дідом ідемо в магазин. У дідових руках авоська, його долоня шорстка й пахне тютюном. 

    Кремезний дідо пахкає люлькою, ніби козак Мамай. Він родом із козацької землі. Дідо вип’є два по п’ятдесят, а мені віддасть цукорок. В авосьці теліпається хліб, сир і яйця. Дідо купить мені «шикаладне масло», а ввечері зробить канапку. 

    Мій дідо не каже бабі, як він її любить. Він узагалі неговіркий. Мій дідо — шахтар. Сталевого гарту людина з гарячою вдачею. 

    (Ба, як воно — бути дружиною шахтаря? Сильно вагітною працювати під землею, бо треба видобути норму Країні Рад?) 

    Він походить із козаків Черкащини, вона — Анничка-Подоляночка. 

    Здибалися на повоєнному зруйнованому Донбасі, який радянська держава змусила їх відбудовувати. Вони не вміли говорити про любов. Натомість ревно її берегли — в отих коштовних рубінах, «шикаладному маслі» й імпортних туфельках. Любов, здобуту в донбаській шахті, ніби вугілля. 

    Я знов одягаю туфлі, малюю губи червоною помадою. Нівєста. 

    Коштовності у сховку, на антресолях — імпортний сервіз. Старий сервант залишився у хрущовці. Він пахне «Красною Москвою». Він пам’ятає красну Москву. 

    — Ба, як воно — бути щасливою? 

    — У кожної жінки свій рецепт.

    *** 

    Моя Соснівка — шахтарське містечко, пропахле радянщиною і подекуди сьогоденням. Місто мого дитинства. 

    Щороку на початку літа ми з бабою Анею простували до нашої дачі. Битим шляхом гуляла курява. Свербіло в носі. Апчхи! 

    У кошику на ровері дяді Миті мирно спав песик Барон — тоді ще зовсім крихітка. 

    «Україна» котилася своїм баюристим шляхом, часом її підкидало, рипіли старі гальма, які бачили ще вусатого Йоську. Та до свого пристанку в тихім затінку таки дійшла. Без гальм. Їх ми загубили дорогою. 

    Здибалися на повоєнному зруйнованому Донбасі, який радянська держава змусила їх відбудовувати. Вони не вміли говорити про любов. Натомість ревно її берегли — в отих коштовних рубінах, «шикаладному маслі» й імпортних туфельках. Любов, здобуту в донбаській шахті, ніби вугілля

    Я забирала сонного Барошку з кошичка, і ми сиділи в помаранчевій дачі, поки на городі бабця й дядько травили колорадів. Ми з Бароном зустрічали заходи сонця на порозі того крихітного будиночка, ділили один тормозок на двох і смакували полуницями сорту «Вікторія». 

    — Я не учона. А ти — будеш. І вспомниш, як тобі баба тормозки в газєту замотувала й на дачу возила. 

    Коли сонце сідало і Соснівку огортали сутінки, ми замикали курей і чимчикували битим шляхом аж до асфальтованої дороги. Там я сідала у старий червоний возик, і повз татову школу ми їхали до «козочки по молочко й чєрніку». 

    Щовечора я телефонувала Мамі — коли вона приїде. Мама не знала. Мама — працювала. 

    Бабуня розпускала сиву косу до пояса, відкидала салфєтку з телевізора й дивилася серіал «Обручка». 

    Я читала на ніч Баронові блокбастер «Гайдамаки» при тьмянім світлі та їла чєрніку, аби очі були здорові. За вікном гриміла червнева гроза. Ми засинали обійнявшись — я, крихітка Барон і недочитаний «Кобзар». 

    Зранку залазили на підвіконня хрущовки й чекали на зелену «Волгу». З неї вийде тато в камуфляжі й Мама у сукенці в чорні соняхи. Тато пахне дорогою і сигаретами «Мальборо». Мама пахне Мамою. «Волга» пахне мандрами. 

    *** 

    — Чуєте, ба? А якби був вибір, то щось би змінили у житті? 

    Бабуня мовчки переводить погляд на книжки у серванті. Я знаю: вона б обрала освіту. Не чотири класи школи, а цілий інститут. Щоб самій «уплочувати платьожки» і «щолкати» задачки з математики. 

    Мій освічений дідо гарував у донбаських шахтах, аби забезпечити вищу освіту синам. Країна Рад дала дідові все — двокімнатну хрущовку, дачну ділянку й високу пенсію. Країна Рад попросила взамін мізер — здоров’я. Бо юний Сашко Дяченко з козацької землі не дуже розумів, що, спускаючись у шахту, можна залишитись там навіки. Коли його вагітну Анничку в донбаській шахті причавила вагонетка, Сашко доклав усіх зусиль, щоб їх перевели подалі, аж за Збруч. 

    Вони втікали, залишаючи в Горлівці на вулиці Карла Маркса свою затишну кімнатку і Сашкову родину. Втекли на Львівщину — тут якраз будували шахтарське містечко Соснівку. 

    (Ба, а ти пробачила державі ту вагонетку? Що взагалі вагітна жінка робила у шахті?) 

    Країна Рад перекреслила військову кар’єру молодшому синові — Юрко сказав щось гостре синкам партійної еліти й назавжди розпрощався з погонами. Для людини, яка марить армією, це був удар нижче пояса. 

    Я дивлюсь у тьмяне люстро з квітками у передпокої. Воно пам’ятає молоду Анничку і вже тоді мовчазного суворого Сашка. 

    — Ба, на кого я схожа? 

    — На себе. Ти не мусиш бути чиєюсь копією. 

    — А я гарна? У мене нема такої коси, як у тебе. 

    — Краса жінки в її очах. Коли вона щаслива — вони блищать. 

    Скільки у тебе нерозтраченої жіночої мудрості, моя неучона наймудріша бабуню. 

    Я потай відгортаю салфєтку з телевізора на комоді. Колись він віщав про подвиги совєтів і мовчав про жахіття, які творив вусатий пришелепкуватий Йоська. Тепер замовк навіки — бо навіки пішла у небуття Країна Рад. Викинути шкода, тому старий запилений монстр з-під салфєтки спостерігає за життям мешканців радянської хрущовки. 

    Кліпнув, ніби Вій. Швидко закриваю салфєткою. 

    Країна Рад дала дідові все — двокімнатну хрущовку, дачну ділянку й високу пенсію. Країна Рад попросила взамін мізер — здоров’я. Бо юний Сашко Дяченко з козацької землі не дуже розумів, що, спускаючись у шахту, можна залишитись там навіки

    — Брешуть, — рипить старий сервант. Той, що пам’ятає красну Москву. 

    У комоді рядочком поскладані вишивані рушники. І «Кобзар» стоїть на нижній полиці у серванті. «Кобзар» був форпостом їхньої ментальної незалежності. Саме його довгими вечорами потай читала Анничка коханому Сашкові. І ще вишивала рушники. Руками, які вдень перебирали вугілля у вагонетках, а вночі — нитки в домотканому полотні.

    Рушники й «Кобзар» бабуня привезла з Донбасу, де, кажуть, ніколи не було України. 

    — Хойці пити чай, на травах, ох і вкусний! — кличе з крихітної кухоньки бабуня. 

    Дідо мастить нам канапки дорогим «шикаладним маслом» і йде пахкати люлькою на балькон. 

    — Люлька — як жінка: її треба леліяти, — колись повчав малого Юрка. 

    Старший Митя люльки не любив. Мабуть тому й жінки Митя не мав. А Юрко мав. І люльку, і жінку. 

    — Ба, а на Донбасі таке ж красиве небо? — висовую носа з вікна і вдихаю зоряну ніч. 

    — Ага. Небо у нас одне. 

    І країна одна. 

    Історія друга. Бере початок іще за бабці Австрії

    — Мам, а що значить Будьків? 

    — Що в його людей щасливе майбутнє. 

    Ми їдемо в електричці Львів-Ходорів. Тудух-тудух. 

    Тут продають дідькову маму, вафлі «Артек», мертві душі, голоси за гречку й газету «Високий Замок». 

    Тудух-тудух. Хвіст електрички зникає за заваленим горизонтом у гущавині, а рейси все вистукують прощальний вальс: тудух-тудух, тудух-тудух. 

    — Баба, а в тебе щасливе майбутнє? — питаю бабу Ганю, поки та доїть корову. 

    — Ади, таке дурне питаєш! Йди си пирогів ліпше поїч. 

    Бабусині пироги великі, як дідів кулак! Дідо Василь приготував мачінку за власним рецептом. 

    Я беру полив’яну миску, дерев’яну лишку, скидаю капці та лізу на п’єц. Мій брат Няньо якраз приїхав з університету. Кіт Вася вициганює в мене пирога. 

    Васько — гроза будьківських щурів. Із теплого п’єца увесь світ як на долоні. Ідилія. 

    — Ґєню, шо ві Львові чути? Васииилю, — протяжно, — ади, яку Ґєні ладну суконку Вітусі справила. Фризура, Ґєню, — люкс! 

    Дідо затягується папіросою. 

    — Баба, а ти з дідом щаслива? 

    — Я все життя ЗА мужем. Чотирьох діток му вродила. Ти як думаїш? — її очі сяють, коли згадує діда. 

    У діда Василя сині очі й широкі плечі. Дідо як скеля — незламний. Дідо — коваль. У вогні та війні гартував сталь і характер. 

    — Він суворий, але справедливий, — каже мені Мама, вкладаючи спати. 

    Тут нема купи книг і серванта. Натомість є старий креденс, бамбетель, свіжа преса і парне молоко. Весільна знимка діда й баби загубилася, коли робили ремонти. Їхню молодість пам’ятає люстро — Ганнуся у суконці з фальбанками, а Василь — у військовій формі. 

    Тут жиє любов. Іншого відтінку. Однаково сильна. 

    Коцик пахне Мамою.

    — Спунькай, Вітусику. Я поруч. 

    Баба дістає зі скрині вишиваний рушник: 

    — Ти муя наймулодша внучка. Будеш іти замуж — дасть Бог дуживем з дідом, — постели сибі. І разом з куханим стань. На добру долю. 

    В електричці Львів-Ходорів Мама купила мені книжку про ОУН-УПА. 

    — Баба, а ти бачила бандерівців? 

    — Ше би. Сам Бандера приходив, жінка його в нас жила. 

    Дідо цитькає. Баба вмовкає. Чого б то? Цікаво ж! 

    — Галюсю, ой, Вітусю, хойці в курзину. Твоя сестра Галя так їхала з поля — в курзині з бульби. 

    Поле велике. Дідо каже, як будуть мене сватати — то наречений спершу мусить перекопати поле і знайти там дідів самогон. 

    Баба вже рихтує гарбузи моїм майбутнім кавалєрам. Мама ж рихтує гроші на навчання. 

    — Хочеш бути учона, як твоя хресна? 

    — Хочу. 

    — А замуж хочеш? 

    — Хочу. 

    Незабаром поле продадуть і докладуть гроші «на інститут». На тому полі нові господарі зведуть магазин. Я вручу свій перший гарбуз і через новий паркан замість звичного тину спостерігатиму за тим, як жваво йтиме торгівля на моїй тепер чужій землі. Старий коцур Вася звикло вициганить пирога. 

    Рушник чекає свого часу. 

    *** 

    Баба Ганя на літній кухні ліпить пироги. Я — навіть не моргну. Лишкою вона набирає бульбу і катуляє у старечих руках теплу м’якеньку катульку — на, Вітусю, їч. 

    Сонце просочується крізь фіранки. Радіо торохкоче. Смачно. 

    Баба Ганя теж була невчена. Вона полола градки, вишивала рушники та сорочки, закодовуючи щастя у стібках. Тримала корову й гуси, робила найліпші у світі пироги з бульбою (цвіклі, флячки, гречаники…) й виховувала діти. Їй було не до освіти. 

    А я знаю, що колись синьоока Ганнуся з Гордонів хотіла стати хірургинею. Рід Гордонів бере початок іще за бабці Австрії. Дівчатам із роду Гордон годилося здобути добру освіту і вийти заміж за того, кого обере батько. Але доля розпорядилася інакше — Ганнусю Гордонову вподобав си на вісім років старший Василь Данилків із Бориничів. І так вона стала дружиною коваля. Замість навчатися у віденських університетах, доїла корову в галицькому Будькові. 

    Дружина — то від слова друг. Вона була йому найкращим другом. І мамою його чотирьох дітей — Богдана, Євгенії, Марусі й Андрія. 

    Мрія про освіту залишилася мрією. 

    — Баба, як думаєш, я вступлю? 

    — Ти — Вікторія, переможниця, ни забувай сибі то. Твоя Галюсечка змогла, і такого файнуго Мирослава там зустріла, і дохтуркою стала — вищої кляси! А хресна твоя? Галя Гордонова вступила, вивчиласі на стуматолога і типерка вчит инших. То є фест сильні жінки! Мус брати з них приклад, чуїш? 

    — Баба, а Бандера крутий? 

    — Ага. 

    Дідові було 15, коли почалася війна. Бабі Гані — 7. Підлітком його забрали в полон — утік. Домів вертався городами, їв лише часник. 

    Удома вже хазяйнувала Красна Армія і загребла його до своїх лав. Його не питали, чи хоче він воювати. Був поранений, дійшов аж до Берліна. Став ковалем, узяв собі за дружину Ганю Гордонову й облаштував на стриху бандерівську криївку. В хаті ветерана Красної Армії. Що ви знаєте про ризик? Дідо був вар’ят. Шаленець. Дідо був Герой. 

    #зрада в деяких українців у крові — свої ж і здали. Ганнусю з Гордонових викликали на допит у тюрму на Лонцького. Я не знаю, як її допитували. Але нічого довести не змогли. 

    «Сидіть собі, гражданочко, вдома, комунізм на селі будуйте, демографію країні підвищуйте — пам’ятаєте, бабы нарожают еще? Ви ж хочете, аби ваші діти мали світле комуністичне майбутнє?»

    Під страхом прогульки до білих ведмедів далі робили своє. На людях — зразкові комсомольці, а вдома на стриху живуть бандерівські партизани. 

    Діда не питали, чи хоче він воювати. Був поранений, дійшов аж до Берліна. Став ковалем, узяв собі за дружину Ганю Гордонову й облаштував на стриху бандерівську криївку. В хаті ветерана Красної Армії. Що ви знаєте про ризик? Дідо був вар’ят

    Тепер подвір’я змінилося до невпізнання. 

    Ганнуся злякалася і змовкла. Навіть коли ґиґнув вусатий Йоська і розвалився СРСР — мовчала. 

    Я все думаю — якою ж відважною треба бути, аби жити на два життя — зразкової дружини красноармійського ветерана і зв’язкової бандерівців. 

    Не всі її діти отримали освіту. Бо треба крити дах — іди ти, доню, заміж, а не в університет. Страна Совєтів не дотримала обіцянки комуністичного майбутнього. 

    На щастя. 

    На язиці ще є смак отої теплої катульки, а в скрині — Ганнусине щастя і мрії. 

    Історія третя. В якій Галичина з Донбасом злилися воєдино

    У травні 2000-го над Сиховом пролітав лелека. І кинув у капусту, що росла біля львівської багатоповерхівки, крикливий згорточок. У той час на балкон вийшов покурити кароокий вусатий чоловік у камуфляжі. Він почув плач і зійшов глянути, кому там о третій ночі не спиться. У згорточку була я. Так татове куріння врятувало мені життя. 

    Таку історію мого народження розповіла Мама. 

    І забула додати, як кілька разів лелека оминав сихівську багатоповерхівку, бо не завжди завагітніти означає народити. Як разом зі мною лелека приніс сусідам хлопчика. Одночасно з бузьком над тим будинком витав Ангел Смерті. Він обирав, кого йому забрати. У боротьбі за життя всі способи хороші. Мама відмовилася від мрії мати доньку Лілію, натомість послухала хірурга й назвала мене Вікторією. Аби я перемогла смерть. Ангел із темними крилами забрав життя хлопчика. 

    За десять років він повернеться по мою Маму. Вона згасне, як свічка, від невиліковної хвороби. І покаже мені, як варто боротися. Навіть коли суперник — сама Смерть. Коли гасне свічка — щезає світло. Коли гасне людина — для когось умирає цілий світ. Моє дитинство залишилося на будьківському цвинтарі 19 січня 2010 року.

    — Треба мати фарт умерти на сам Йордан. Кажуть, тоді ворота до раю відкриті, — перемовляються цьотки на похороні. 

    У татовому волоссі виблискує перше срібло. Мороз щипає мені щоки, я мовчки ковтаю сльози. 

    Тепер між нами з Мамою — Вічність. Тепер моя Мама — найщемкіший і найсолодший спогад. Та навіть Вічності замало, щоб набутися разом

    Мамина казка завжди мала хепі-енд. Добро завжди перемагало зло, Попелюшка знаходила свого принца і їхала у замок на білому коні. І коли Мама захворіла, я щиро вірила, що й ця казка матиме хепі-енд. Але то був просто енд. 

    Бо іноді віри замало, щоб вижити. Бо принц може зрадити, а білий кінь — виявитися старою шкапою. І тільки мачуха із казки — така ж, як і в житті. 

    Та життя буде казкою, якщо ти візьмеш ручку й напишеш її сама. 

    У своїй казці я не пишу про смерть. Але Верховний Редактор вносить свої правки. І не показує тексту до публікації. Бо нікому не дано знати, що буде далі. Але далі — буде. 

    Між нами з Мамою — 43 роки життя, один викидень і надважкі пологи. Бути пізньою дитиною означає всотувати як губка всі емоції, запахи й кольори. Карбувати кожен штрих до образу людей, які скоро стануть спогадом. 

    Тепер між нами з Мамою — Вічність. Тепер моя Мама — найщемкіший і найсолодший спогад. Та навіть Вічності замало, щоб набутися разом. 

    Замість підсумків 

    Історія моєї родини здебільшого звучить жіночими голосами. Голосами тих, кому за життя не дали права голосу. Жінки у моїй родині не змогли отримати освіту — бо когось поставили перед вибором університет/заміжжя, а дехто вибору зовсім не мав. 

    1972 року моя Мама, сімнадцятирічна юнка із синіми очима й великими амбіціями, спробувала підкорити факультет журналістики Львівського університету. Їй не вдалося. І тоді вона вийшла заміж за батька моєї старшої сестри. 

    Коли в 11 класі тато сказав, що має гроші мені або на весілля, або на навчання, я не на жарт розізлилася. Чому в ХХІ столітті дівчину все ще можуть поставити перед таким вибором? 

    2017 року сімнадцятирічна я несла документи до приймальні Львівського університету. Я вступила на бюджет факультету журналістики. Я сумлінно вчуся — почасти у пам’ять про моїх бабусь і Маму, залежних від тодішніх обставин і батькового слова. 

    Мене виховали Анна з Горлівки і Ганна з Будькова. 

    Обидві неучоні й синьоокі. Анна — дружина козака, Ганна — дружина бандерівця. 

    Вони вишивали рушники різними орнаментами. Ганна ліпила пироги з бульбою, Анна — вареники з картошкою. Анна — православна. Ганна — греко-католичка. 

    Але ж вірили в одного Бога. 

    І жили в одній країні.

    [Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00