Тарілка доброти
    Анастасія Дзюбак 11 Жовтня 2019

    Тарілка доброти

    Як українець із німецьким громадянством створює у Львові проєкт, що скоротить харчові відходи і водночас нагодує нужденних

    29-річний Ростислав Косюра мешкає у старій квартирі на Левандівці. І все б у ньому вказувало на львів’янина, от тільки мова видає: гарна українська із незначною м’якістю ніби натякає — іноземець. Утім, він не турист і не має наміру залишати місто: воно йому рідне, тут він планує жити та втілювати власну соціальну ініціативу «Тарілка». Завдяки його благодійному проєкту ресторани й магазини не викидатимуть продуктів, в яких спливає термін придатності, а передаватимуть їх волонтерам, а ті готуватимуть із них страви та годуватимуть нужденних.

    Проблеми самоідентифікації

    Ростиславове дитинство у левандівській квартирі закінчилось, коли йому було шість. Батька якраз запросили на навчання до Німеччини, і за кілька місяців вони з мамою поїхали до нього в гості.

    Аж раптом у батька діагностували рак, тож родина вирішила триматися разом і залишитись на лікування. Після першої успішної хіміотерапії чоловік проходив обстеження тричі на рік. Хвороба поверталася чотири рази, але батько Ростислава прожив іще 23 роки.

    — Я вдячний Німеччині і дуже люблю цю країну. Вдячний, бо дала мені все, а батькові — змогу жити. Якісне лікування полегшило йому страждання, він мав повноцінне життя, вони з мамою багато подорожували, — розповідає Ростислав.

    А тоді, у 1996-му, шестирічного хлопчика, який не знав німецької, віддали до дитсадка. Неочікувано для батьків за три місяці він настільки освоїв мову, що зміг піти до школи, та ще й у клас для дітей, уже навчених читання й письма.

    Батьки виховували малого патріотом. В 11 він влаштовував їм скандали, бо поїхали зі Львова, не спитавши його думки. Втім, уже в 15, хоча в родині постійно розмовляли українською, Ростислав фактично її не знав.

    — Розмовляв дуже погано. Не міг двох речень скласти докупи. Що друге слово вставляв німецьке, бо просто не знав відповідників. А мама сварилась і лякала, що відправить мене у тримісячний табір в Україну. Я ж тоді вважав себе німцем, — сміється хлопець.

    У Німеччині він отримав вищу освіту, а згодом продовжив навчання у Франції. Проте коли у 2013 році почався Євромайдан, Ростислав як ніколи раніше відчув зв’язок із батьківщиною. 

    — Як прощались із першими загиблими під «Плине кача», я сидів у Марселі і плакав. Постійно дивився стріми й сердився на себе, що зараз не там, — згадує.

    Поїхати тоді до Києва він не зміг, але взявся вчити мову і вирішив повернутися жити в Україну.

    — Я зрозумів, що, попри життя у Німеччині, не перестав бути українцем. Це так само, як вивезти німецьку вівчарку на двадцять років у Китай — китайською вівчаркою вона від того не стане.

    Країна з радянською ментальністю

    Перше, що зробив Ростислав, коли повернувся у квартиру свого левандівського дитинства, це зняв зі стіни старий килим — ознаку радянського шику. 

    Як придивився до України зблизька, омріяні українські пасторалі почали розвіюватись. Багато в чому країна лишалася совковою: від поведінки людей до радянських традицій.

    — У 15 років моя уявна Україна складалася з державних атрибутів і Вакарчука. Їх і любив, бо це гарно. А коли зіткнувся зі справжньою Україною, то спочатку був шокований, але згодом закохався у рідну країну, — каже Ростислав.

    Перш за все дивувало, що українці не можуть між собою погодитися. Оте славнозвісне: «Де два українці — там три гетьмани».

    — У Німеччині, звісно, є політичні табори. Вони між собою завжди сваряться, але здатні об’єднатися на благо країни. А тут мер може воювати з обласною держадміністрацією просто через поділ сфер впливу і бажання «царювати». Це повний абсурд. Немає розуміння, що всі ми українці і спершу треба вирішити важливі для загалу питання, а вже потім змагатися, хто кращий, — каже він.   

    А ще важко було дивитися, як корупцію поєднують тут із показною побожністю, часом безмежно далекою від християнської моралі.

    — Люди часто прагнуть тебе обдурити, брешуть. Усі поміж собою воюють, а потім ідуть до церкви показати, які вони добрі християни. Де там оте «люби ближнього як самого себе»? — зітхає Ростислав.

    Кілька років тому він заснував у Німеччині успішну рекрутингову фірму і навіть протягом року мав команду у Львові. Втім, згодом її діяльність довелося призупинити: після смерті батька Ростислав повернувся на деякий час до Німеччини — підтримати маму. А його партнер тоді не мав часу на бізнес, бо захищав докторський ступінь. Проте нещодавно хлопець знову приїхав в Україну. Поки що живе на заощадження і розвиває соціальний проєкт «Тарілка».

    Мінус відходи — плюс ситі люди

    За даними Держкомстату, минулого року третина українців заробляла менше від прожиткового мінімуму. Тобто ці люди живуть за межею бідності. Але існує й інша статистика — близько 30 % придбаних продуктів українці викидають. Причому звичайні родини, не кажучи вже про магазини й заклади харчування, які мають чіткі вимоги до списання продуктів, у яких добігає кінця термін придатності.

    Ідея створення у Львові продовольчого банку «Тарілка» виникла випадково, коли Ростислав дуже пізно прийшов поїсти в кафетерій.

    — До завершення робочого дня залишалося 15 хвилин. Офіціантка вже прибирала столи, і я помітив, що лишилося ще багато страв. Спитав її, що робитимуть із тими продуктами. Сказала, що викинуть, — розповідає хлопець.

    У Німеччині придатна для споживання їжа не йде на смітник. Її передають благодійним організаціям, які годують нужденних. Так, наприклад, працює організація «Die Tafel», досвід якої він вивчав перед тим як узятися за власний проєкт. Започаткована у 1993 році, «Die Tafel» нині має 940 філій по всій Німеччині — у кожному більш-менш великому місті.

    — Коли виникла ідея, я попросив їх поділитися досвідом. Ходив туди протягом двох тижнів. Дивився, як вони сортують і видають їжу, як організовують волонтерів, як формують базу даних. І хочу втілювати це тут, але пристосовуючи до українських реалій, — каже він.

    Коли ми спілкуємося з Ростиславом, від офіційної заяви про створення проєкту та реєстрації Фейсбук-сторінки минуло лише три дні, а вже відгукнулися сотні людей.

    — За три дні наша сторінка зібрала тисячу лайків і поширень, величезне охоплення. І відгуки були позитивні. Знайшлись і волонтери, і готові допомагати продуктами. Були, звісно, й відгуки на кшталт: «Ну от, повернувся, а тепер годуватиме людей сміттям». Але такі завжди будуть, із цим треба просто змиритись, — каже Ростислав.

    Коли ми спілкуємося з Ростиславом, від офіційної заяви про створення проєкту та реєстрації Фейсбук-сторінки минуло лише три дні, а вже відгукнулися сотні людей. До команди «Тарілки» доєдналися юрист Іван Павліш, пластунка Анастасія Слюсаренко, журналістка Христина Бахурська, Юліана Саврук та Вікторія Фургало з Інституту міста

    Підтримали ініціативу і благодійники, які самі вже роками надавали обіди нужденним, такі як «Емаус-Оселя» і мережі ресторанів та магазинів. 

    — Здається, якби не було держави й місцевого самоврядування, а сам лише бізнес і громадські організації, то в нас уже за рік була б зовсім інша країна, — не жартома жартує хлопець.

    Волонтерів планують шукати серед скаутів із ПЛАСТу, студентів Академії українського лідерства і Українського католицького університету та інших вишів.

    Тарілка до Святвечора

    Ростислава підтримує і міська влада. Він мав зустріч із заступником мера Андрієм Москаленком, потім — із мером Андрієм Садовим. Просив приміщення поблизу центру на пільгових умовах оренди. За тиждень після першої зустрічі він виступив на нараді львівської мерії, після чого з’явилися шанси, що приміщення таки дадуть.

    — Там були присутні всі голови департаментів. Я мав змогу презентувати проєкт і переконати присутніх у його важливості для міста. Мер рішуче закликав підтримати нас і скерував мене до конкретних осіб, які допомогли підшукати майбутнє місце для «Тарілки». Я вже оглянув одне приміщення на вулиці Вітряній. Воно велике, але потребує добрячого ремонту. Звідки взяти ці гроші — наразі ще питання. Але якщо нам за тиждень вдалося зрушити таку справу, то і ремонт зробимо, — переконаний майбутній благодійник.

    Приміщення на Вітряній має понад 150 квадратних метрів, де треба розмістити кухню, склади та власне їдальню. Це місце мало би стати не лише кафетерієм для малозабезпечених, а й своєрідним громадським простором, де вони могли би спілкуватися поміж собою і разом шукати шляхів подальшої соціалізації.

    Коли Ростислав приїхав оглянути приміщення, до нього підійшов літній бідно вбраний чоловік. 

    — А тут щось буде? — запитав. 

    — Тут, імовірно, безкоштовно годуватимуть малозабезпечених, — відповів Ростислав. 

    — Чесно? — не повірив той. — Як добре! Бо нам так важко, так важко, ви не уявляєте. Ні на що не вистачає.

    І просто заплакав.

    Команда проєкту хоче відкрити «Тарілку» до Святвечора, а якщо вдасться — то й раніше, ще до морозів.

    — Мені неймовірно боляче, що люди не можуть себе прогодувати, — каже Ростислав. — І ми не можемо чекати, поки Україна вирішить свої внутрішні проблеми, поки настане кінець «епохи бідності». Допомагати людям треба тут і вже.

    [Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00