Тесля свого щастя
    Анастасія Дзюбак 6 Листопада 2019

    Тесля свого щастя

    Багатодітний батько пройшов шлях від скінхеда до вірянина й відкрив майстерню для хлопчиків без тата

    Побачивши на вулиці Віталія Андрійця — високого, атлетичного, з модною нині бородою, — одразу уявляєш його якимось креативником. Десь так воно і є. Просто робота його незвичайна. Він працює «татом» для хлопчаків, які лишилися без батька.

    Пошуки дому та сродної праці

    Колись Віталій, його дружина Софія та їхні двоє дітей жили у Луганську. Мали нехай старенький, але власний дім. Родичів, друзів. Та війна вигнала їх із рідного міста. 

    Залишаючи його у червні 2014-го, родина була впевнена, що скоро все налагодиться і вони повернуться. Кочували — до київських друзів, до Львова, на Одещину, — аж поки не помітили, що діти втрачають відчуття дому.

    — Наприкінці серпня вони вже не розуміли, що таке дім. Казали: «Давайте повернемося додому», а коли ми питали їх, куди саме, вони лише плутали місця, де ми жили останніми місяцями. Та й мусили десь зимувати, бо ж виїхали з Луганська з двома рюкзаками найнеобхіднішого, — розповідає Віталій.

    Черкаси обрали слідом за кількома родинами прихожан їхньої протестантської церкви. Тут їм уже підшукали житло для оренди.

     — Першого року було важко. Спочатку опиралися думці, що починаємо тут нове життя. Але пізніше змирилися, що мусимо жити далі, а не чекати повернення минулого.

    У Черкасах не почули у свій бік жодного кривого слова:

    — Спільнота нас одразу прийняла. Тут був сильний волонтерський рух, який допомагав переселенцям. У перші місяці раділи навіть пакетові з продуктами, бо роботи не мали, — згадує.

    У Луганську Віталій мав різні заробітки — довго шукав себе. Наприклад, музикував на весіллях разом із приятелем-тамадою. Проте вся техніка лишилася в окупації. В Черкасах узявся освоювати ІТ, за рік ніби й навчився програмування, але відчував — душа до того не лежить. Завдяки грантові для переселенців два роки займався друком на футболках і кухлях. У той час у родині народилася ще одна дитина.

    Зрештою пошуки покликання завели чоловіка аж до Африки — з групою протестантських місіонерів. Саме там Віталій зрозумів, що душею тягнеться допомагати людям.

    — Одна з протестантських церков у Черкасах щороку організовує місіонерські поїздки. Їдуть у якусь країну на кілька тижнів, аби допомагати місцевим. Уперше в Кенію я поїхав на два тижні у 2015-му. Працював із дітьми, влаштовував для них розважальні програми, а решту часу разом з іншими місіонерами будували недільну школу. Після другої кенійської місії у 2017-му повернувся з відчуттям, що маю служити людям, — розповідає чоловік.

    Ідея майстерні зародилась у дружній чоловічій розмові. Якось, зустрівшись із приятелями, розговорилися про дитинство. Виявилося, що всі вони так чи інакше росли без батька. Тато Віталія розлучився з мамою і зник із його життя, батько другого — пив, третього — постійно працював. Усім їм бракувало справжнього чоловіка, на якого можна покластися, спитати поради.

    — Ми говорили про те, як не втратити зв’язку із власними синами. Бо, поки син росте, є відчуття, що тільки працюєш.

    І в Україні, і в Африці дітям болить відсутність батька. Навіть ті, хто не покинув родини, не завжди поруч. Тож ми подумали, що класно було б мати місце, де проводили б час із синами, щось майстрували разом.

    У церкві вже було кілька хлопців, яким бракувало тата, і можна було б їх залучити, — розповідає Віталій.

    Так виникла майстерня, де хлопчаки могли не лише отримувати якісь практичні навички, а й мати приклад гідного чоловіка поряд. Церква виділила кімнату, чоловіки принесли туди інструменти і раз на тиждень щось із хлопцями майстрували. 

    Мудрий тесля

    Назва «Мудрий тесля» вийшла символічною — адже Ісус теж був теслею. Заняття в майстерні безкоштовні. Власні вироби діти забирають додому — полички, вішаки, стільці, драбинки.

    — Пам’ятаю, на шкільних уроках праці ми шліфували якісь куточки, а потім учитель їх забирав. Я тоді геть не розумів, як їх застосовують, нащо я їх шліфую. Тому в себе прагну, аби діти бачили кінцевий результат і робота займала щонайбільше три заняття, — Віталій навчає хлопців практичних речей.

    Перед тим як майструвати, він знаходить ідею і спочатку втілює її сам. Допомагають інтуїція і Гугл, адже теслювати він не вчився. 

    — Слідом за мамою я довго вважав себе безпорадним. Аж поки якось на будівельних заробітках у Чехії не зрозумів, що достатньо повірити у власні сили. У майстерні головне — розуміти геометрію та як поєднуються матеріали. А далі вчишся разом із хлопцями. 

    У 2017-му набралася перша група із сімох хлопців. За три місяці їх стало вдвічі більше. А минулого травня тут працювали вже п’ять груп. Четверо обробляли дерево, а п’ята, з електроніки, вчилася паяти, майструвати ліхтарі, сигналізації, навіть Bluetooth-колонки.

    «Мудрий тесля» існує за підтримки благодійників. 

    — Я розумів: якщо працюватиму ще десь, повноцінно служити хлопцям мені не вдасться. А годувати родину треба. Тож я звернувся до своїх друзів, і вони допомагають майстерні грошима, — ділиться Віталій.

    Однією з тих, хто підтримує майстерню фінансово, стала родина Оксани, яка нині живе у Флориді. Вони з чоловіком також віряни, і для них підтримка майстерні — один зі способів служіння громаді.

    — Ми не є дуже заможною родиною. І грошей у нас Віталій не просив. Це було наше рішення, бо справа, яку він робить, здається нам важливою. Запропонували йому підтримку самі. І я дуже рада з того, — каже Оксана.

    Десять років тому, ще мешкаючи на Закарпатті, жінка на Різдво приймала у себе вдома групу молодих вірян з Луганська. Серед них був і Віталій. Тоді вона зрозуміла: минуле в компанії було непросте.

    Після того візиту з жодним із них вона не підтримувала зв’язку. Коли на сході почалася війна, їй стало цікаво, що ж трапилося з тими хлопцями, які у неї гостювали. 

    — Я мала зв’язок лише з керівником тої групи. Він сказав, що втратив контакти з усіма, крім Віталіка. Так я знайшла його у Фейсбуці. Розумію, наскільки важливо, щоб дитина мала достатньо уваги — мала куди прийти і де самореалізовуватися. Тим паче, я думаю, в час, коли існує стільки гаджетів, а діти хочуть іти в майстерню — отже, вони справді знаходять там щось цінне для себе, — каже жінка.

    Майстерню також підтримували прихожани. Бабусі хлопців підходили і давали трохи з пенсії, аби купили необхідне для занять. Хтось приносив дерево, хтось молоток, хтось дриль. Минулого року допомагати почали й містяни.

    Поштовхом для цього став місцевий курс із розвитку соціальних проєктів, рекламу якого Віталій побачив у Фейсбуці. 

    — Я помітив, що, хоча сам називаю це служінням, але роблю щось дуже схоже на проєкт.

    Понад місяць кількадесят учнів щотижня вчилися розуміти місію власного проєкту, визначати цільову аудиторію, поширювати інформацію в соцмережах. 

    — Там я зрозумів, що моя майстерня потрібна хлопцям від 6 до 14 років. Раніше їм іще важко працювати з інструментами, а пізніше вже не надто цікаво, — пояснює Віталій.

    Під час навчання він познайомився з журналісткою, яка написала про «Мудрого теслю» в черкаській газеті. Скоро тема розлетілася по ЗМІ.

    — І тоді все місто побачило, що це не стрьомно — дарма, що при церкві. Хоча багато хто мав стереотипи. І почали приходити, дивитися, підтримувати інструментами, грошима, матеріалами.

    Зараз сюди приходять навіть ті, в кого батько поруч. Часом навіть самі татусі відвідують заняття разом із синами. Для них це майданчик, аби разом провести час із користю.

    Шляхи до батька

    Всього цього могло б і не бути, якби у 2007 році 23-річного Віталія — скінхеда й атеїста — не запросили на проповідь до церкви.

    Криві стежки побігли від вибору нецікавого. Віталій пішов вчитися на гідроаеродинаміку, бо там був найменший конкурс і можливість навчатися на бюджеті. Тоді родина жила з питущим вітчимом і змоги платити за навчання не мала. 

    — На четвертому курсі мені аж страшно стало, — своєї спеціальності Віталій не розумів зовсім.

    Розгніваний на власну недолю, винних, як водиться, почав шукати поміж інших. Під руку потрапили книжки й фільми про націонал-соціалізм та Гітлера. Згодом знайшлися відповідні друзі — з угрупувань із подібними інтересами в Москві та Харкові.

    — Я ніколи не уявляв себе одруженим, батьком. Я був скіном. Малював свастики, ненавидів євреїв, пиячив і робив багато безладу, — розповідає Віталій.

    Усе змінила церква. Голений хлопець у берцях пішов туди з поваги до свого тренера із регбі, який був вірянином.

    — Це була маленька церква, людей на тридцять. Вони мені здавалися дивакуватими й забитими. Але після проповіді були бутерброди й чай, тож якийсь час я ходив, бо там можна було поїсти, — усміхається.

    Згодом Віталій твердо намірився довести пасторові, що Бога нема. Почав сперечатися. Але пастор запропонував умову.

    — Спочатку він запитав мене, чи чесно казати, що Достоєвський погано пише, коли ти його не читав. Я відповів, що, звісно, ні. І тоді він запитав, чи чесно казати, що в Біблії багато неправди, якщо її не читав, — розповідає Віталій, як почав читати Святе Письмо.

    Він приходив до пастора з кожним зауваженням, яке мало б довести, що доброго Бога не існує. А той пояснював йому прочитане.

    — Перші пів року я щиро вірив, що через ці зустрічі зламаю віру пастора, —  каже чоловік.

    Певний час малювання свастик і відвідування церкви вдавалося поєднувати. Втім, Віталій почав помічати конфлікт у світогляді друзів:

    — Вони пиячать, висміюють сім’ю, але водночас хочуть здорову націю. 

    День бухаєш і б’єшся, а на другий приходиш до церкви, де тобі кажуть, що треба любити людей. Тоді він зрозумів, що треба вибирати щось одне. Обрав віру.

    — Пів року мав ломку. Боявся, коли скажу друзям, що тепер я в церкві, то вони не зрозуміють. Але, чесно оцінюючи власне скінхедське життя, я бачив, що так далі не можна. Пояснив друзям. Половину втратив, бо коли ми зустрічалися без пляшки, то не знали, про що й говорити. Але справжні друзі мене зрозуміли.

    Родина пастора стала йому близькою. Віталієва дівчина Софія почала ходити з ним на проповіді.

    — До шлюбу ми зустрічалися чотири роки. Я вже встиг тоді багато лиха їй зробити, ображав, про шлюб і не думав. Бо просто не мав моральної основи. Вона ж мене кохала і прийняла як чоловіка на все життя, хоча про це й не казала. Натомість я вважав, що печатка в паспорті — то зайва вимога соціуму. Але зараз розумію, що так думають, щоб не брати на себе відповідальності, — розповідає Віталій. 

    Не хотів одружуватись, навіть коли Софія чекала їхнього первістка, але пастор знову допоміг. 

    — Він пояснив, що так само, як хрещення є посвяченням та проголошенням власної віри, так само і шлюб є ініціацією, переходом до усвідомленої відповідальності. Що для мене це може здаватися несуттєвим, але для жінки важливо розуміти, що наміри чоловіка серйозні. 

    Тепер Віталій, батько чотирьох дітей, служить дияконом у баптистській церкві. У нього нині дві сім’ї — родина з шести людей і церква з десятками братів і сестер по вірі.

    — Раніше я думав, що спочатку треба заробити багато грошей і купити квартиру, а потім уже заводити дітей. А в церкві побачив: хтось заможний, хтось не дуже, одні мають власний дім, інші в орендованій квартирі — але головне, що всі допомагають одне одному.

    Натхненний Словом Божим, Віталій більше не боїться, що якщо сам ріс без батька, то не зможе виховати дітей.

    — Як поводитися з хлопцями, я хоч уявляв, а от що робити з дівчинкою — ні. А зараз отримую справжнє задоволення, коли ходжу з доньками на «побачення» — воджу десь у кав’ярню на тістечка, — каже Віталій. 

    У серпні в нього з дружиною з’явився новий досвід — їхній четвертий малюк Федя народився із синдромом Дауна і проблемами із сердечком. Його появу родина сприйняла як благословення і змогу навчитися самим та навчати суспільство сприймати людей з такими особливостями, як у їхнього сина.

    Розмови про важливе

    Навчитися робити табуретку — не головне. Хлопчикам потрібен турботливий дорослий друг. Коли вони починають працювати з деревом, їх уже важко зупинити. Тому коротку «розмову про важливе» Віталій починає перед заняттям, коли всі стають навколо великого столу в майстерні.

    — Маю щонайбільше десять хвилин, аби поділитися темою, яку підготував для них. Усі ці інструменти й розуміння, що просто зараз будемо щось ними робити, заважають їм слухати довше.

    Теми черпає з Біблії, але самого Письма учням не читає. Хіба короткі притчі на кілька речень.

    — Намагаюся побачити в біблійних текстах портрет чоловіка, яким задумав його Бог. Шукаю щось практичне для хлопців. Якось дав їм аркуші паперу й попросив намалювати, яким вони уявляють сучасного чоловіка. У більшості на малюнках виник підкачаний айтівець із пачкою грошей у руках, — розповідає Віталій.

    Інколи він просто ділиться власним досвідом: від правил поводження з інструментами до спілкування з дівчатами.

    — Це ніби і в мами можна спитати, але мені свого часу говорити зі своєю про таке було незручно. До речі, якось хлопці робили рамку і вклеювали туди листівку, де мали написати, за що вони вдячні мамам. Багато хто потребував підказок. Треба було зосередитися, згадати. А потім мами аж плакали, бо слова вдячності від синів незвичні, —  каже чоловік. 

    Такі теми розглядають на кожному занятті. Віталій вважає це важливою частиною роботи з безбатьківством. Щоб за десять років, ставши чоловіком і маючи конфлікт із дружиною, хлопець намагався його вирішити, а не залишав дружину з дітьми у пошуках «кращих варіантів». Віталій прагне, аби вони зрозуміли, що відповідальність за сім’ю — на все життя.

    11-річний Іван вже два роки займається у майстерні та мріє потрапити в групу і цього року: хвилюється, адже охочих більше, ніж можуть прийняти. 

    — Мені хотілося, звісно, щоб він ріс і цвях вмів забити. Навіть не пам’ятаю, чи я запропонувала йому піти, чи хтось із хлопців поділився. Але після першого заняття він сам почав мені нагадувати про наступні, — розказує Оля, Іванова мама.

    За три заняття в майстерні у домі з’явилася настільна лампа й інші подарунки для мами. Та головне, що, окрім нових навичок, почав змінюватися характер.

    — Раніше я його просила щось зробити, він казав: «Не вмію, не хочу», а тепер навіть намагається лагодити вдома щось, сам пробувати. Він став відповідальнішим. Зникла сором’язливість і страх, тепер на нього можна покластися, щось доручити, — ділиться вона.

    Каже, навчився не здаватися після першої ж перешкоди й радитися, приймаючи рішення.

    Віталій розповідає, що на заняття просилися й дівчатка, але їх не беруть.  

    — Добре було б, якби подібний гурток з’явився і для дівчат. Але на наші заняття ми не беремо їх із двох причин. По-перше, хлопці будуть відволікатися й подекуди не зможуть бути щирими. По-друге, я точно знаю, що переживає хлопчик без батька, чого потребує. А що відчуває у такій ситуації дівчинка, мені важко уявити.

    Спочатку йому боліли злі коментарі у соцмережах, мовляв, майстерня — це спосіб затягти у «секту» хлопчиків із неблагополучних сімей. Нині він не переймається, бо знає — шляхи до батька бувають різні.

    [Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00