У тіні «Буковелю»

    У тіні «Буковелю»

    Чому жителі гуцульського села Поляниця однією рукою хапаються за прогрес, а іншою тримаються за традицію

    Щоб уявити Поляницю до появи модного курорту, треба приміряти на очі уявне «сито». Просіяти крізь нього кількаповерхові готелі та сімейні гостьові будинки. Ресторани, де подають не лише гуцульський банош, а й бессарабську мамалигу. Яскраві фігурки туристів. Тоді залишаться вкриті снігом пагорби, а на схилах — дерев’яні хати. Притиснені вогким снігом, наче ведмежою лапою, вони чекають на весну.


    Іванко та Марічка

    Щоб завоювати довіру в перші хвилини, треба сказати «Христос ся рождає». Але можна й інакше.

    — Добрий день! — з’являємося на порозі в незнайомих людей. Селяни з довколишніх сіл люблять нарікати на поляницьких, що ті негостинні, нібито зіпсовані туристами й грошима. Але ось ми вже п’ємо каву та розглядаємо сімейні фотохроніки подружжя Івана та Марії Москалів – наголос на «о».  

    Іван: Я був лісником…

    Марія: Кажи зразу — ліс крав.

    Іван: Я не крав, я брав.

    Удвох: Сміються.

    Як живе типова гуцульська родина в Поляниці? Коло старої, ще батьківської, хати — гостьові будинки. Скільки дітей, стільки й котеджів. У фотоальбомі мають бути чорно-білі знімки баби Ганни чи Василини — обов’язково з цигаркою. Він згадуватиме, як працював на лісозаготівлі та їздив на заробітки. Вона — що дали у придане: «залізне ліжко і два покривала: увечері закриваєш вікна, вдень — ліжко».

    Їхня садиба має назву «У Фанька». В дитинстві Іван не міг вимовити «Іванко», казав — «Фанько». На руці витатуювана «В» — певно, Ваня. Марія — руда і усміхнена, жарт до жарту. Їхній будинок у центрі Поляниці, поруч із церквою, дерев’яну різьблену веранду на цілий фасад складно не зауважити.

    Як було до «Буковелю»?

    Він: Худоба, ліс. Сусіди одне одному не завидували. Каждий день святкували, бо не мали шо робити.

    Вона: Жити було складніше, але тихіше.

    Він: Вимирало б село. Скільки цей ліс сі винищувати? Довго воно б сі не тримало.

    Вона: Прийшлося б їхати на заробітки за границю.

    Здається, селяни в Поляниці ще самі не цілком звикли до думки, що можна заробляти вдома, а не за кордоном. Тому — і пишаються, і трохи соромляться про це говорити.

    Після Другої світової війни радянська влада боролася в селі з українським підпіллям і «розбивала хати», тобто руйнувала їх. Окремі родини виселили до інших регіонів УРСР. Поляниця тоді була малим присілком більшої Яблуниці — до неї 11 кілометрів. Після четвертого класу діти ходили туди до школи, часто пішки й по пояс у снігові. Мале село в горах було невигідне новій комуністичній владі. Сьогодні селяни пам’ятають це так: Хрущов хотів село знищити. Не вдалося.

    У 1990-ті роки село готувалося вимерти вдруге. Мала Поляниця, може, на 70 хат, могла вся цілком виїхати за кордон. Звідси і їздили без упину ще за СРСР, наприклад, на буряки в Литву

    У 1990-ті роки село готувалося вимерти вдруге. Мала Поляниця, може, на 70 хат, могла вся цілком виїхати за кордон. Звідси і їздили без упину ще за СРСР, наприклад, на буряки в Литву. Після розпаду — на «стройку» до Москви.

    Але на початку 2000-х на схилах гори Буковель (є версії, що автентична назва гори — Буков’єль чи Буков’єнь, причому жіночого роду) збудували перші витяги. За майже 20 років чи не кожен тутешній селянин уже має свій готелик і щорічний заробіток принаймні у зимовий сезон. Єдине, на що нарікає Іван, — немає вже того спокою, який пам’ятає з дитинства в цих горах, де «виріс, таякби яблуко неранене». Іван розповідає, як шукає тишу в горах.  

    Праця

    Від села поруч із дорогим гірськолижним курортом не чекаєш скромності у побуті. Тому-то поляницька церква й дивує: простий дерев’яний храм, всередині більше вишиваного, ніж позолоти.

    Після недільної служби зазираємо до священика. Отець Богдан Скірчук саме відраховує і передає молодому чоловікові кілька ski-пасів, абонементів на катання. Родина священика має два гостьові будинки для туристів у селі Микуличин, звідки він приїздить щодня до Поляниці на службу. Пояснює:  

    — Діти повинні вчитися жити нормальним життям. Не брати все з парафії, а заробити.   

    Отець служить у Поляниці майже 20 років. Спостерігав, як змінювалося село за роки, що існує курорт. Він схвалює працю, збагачення і поступ. Двадцять років тому, каже, тут були дерев’яні мости. Їх змивала перша ж повінь, а потім кілька місяців їх лагодили.

    Тепер через Поляницю проходить асфальтована дорога, якою щогодини їздять автобуси, а щосекунди авто. Щоправда, через це ходити пішки з одного краю села в інший стало непросто — а село довге, «тримається аж до Буковелю», як описують жителі його розмір. Особливо складно взимку, коли на узбіччях лежать кучугури снігу, а хідників немає. Проте на інший край села ніхто пішки й не ходить. Місцеві мешканці призвичаїлися: сідають на автобус. Це ті, хто не має власного авто.   

    Отець Богдан тішиться, що люди працюють у себе вдома, не виїздять «в гамерицький край». Він вважає, що поляницькі люди цінують це і що такий сценарій для них — найкращий. Якщо люди приїжджають сюди, то чому їх не приймати і не використовувати цю можливість, не заробляти з неї, — така його думка.  

    — Хтось більше побудував, хтось менше — всі не можуть бути рівні, комунізм минув. Як у тій притчі: комусь Бог дав два таланти, комусь — п’ять. Кому більше дано, з того більше буде питатися.

    Можна сказати, що поляницькі гуцули в душі трохи протестанти. Праця, аскеза, покликання — знаходимо в Поляниці всі ці три стовпи протестантської етики

    Не цінують селяни тільки гір. Іван Москаль згадує: колись можна було пити воду і з малих, і з великих потоків. Тепер не можна. Каналізація, автомобілі, сміття. Розуміє, що й сам винен, адже теж займається туристичним бізнесом. Однак рішення не бачить.

    Церква в Поляниці греко-католицька. Може, отець Богдан не зрозумів би мого порівняння, але, коли його слухаю, на думку спадає вислів «протестантська етика». «Для Бога працюйте й багатійте», — більш як сто років тому описував соціолог Макс Вебер цю етику, доводячи, що протестантські громади мають специфічний підхід до праці, що й дає їм змогу багатіти. Можна сказати, що поляницькі гуцули в душі трохи протестанти. Праця, аскеза, покликання — знаходимо в Поляниці всі ці три стовпи протестантської етики. Про працю поговорили зі священиком, ідемо шукати два наступні складники.

    Аскеза

    Аскетизм по-поляницьки — це означає не приймати туристів. Або спорудити один невеликий будинок для гостей — і мати міру. Кожна старша людина в селі може пригадати, що сталося з тими, хто міри не мав:

    — Попродали землю, гроші прогуляли — і вже на тім світі.

    70-річна Анна Мироняк не будувала готелів і не приймає туристів, хоча в неї живуть «робочі». Бо з туристами, на її думку, сама морока: кожні три дні їм ліжко перестели, і все їм не так.

    Щоб потрапити до її хати, треба піднятися від асфальту стрімкою стежкою. Минути кілька готелів, підійти до брами, подумати, чи великий у господарів пес, наважитись і перетнути порожні п’ятдесят метрів снігу. Мабуть, улітку тут косять траву на сіно. Могли б стояти будинки для туристів. Але немає. Ґаздиня несхвально говорить про тих, хто продав землю, — тепер у них перед хатою готель на готелі, що й хати самої не видно. На запитання, як живеться поруч із курортом, відповідь, з одного боку, така:

    — Добре з «Буковелем», я нічо’ не можу сказати.

    Але з іншого: то сир із полонини не дають забрати — «хіба вертольотом». Бо дорога до полонини лежить через курорт. То працівники курорту коней змушують мити, щоб проїхати через територію, то колеса фіри.

    — Як вони заїхали в наше село, ніхто їм не боронив, не сказав: ми не пустимо, бо це дорога наших предків, — каже жінка про бізнесменів, які збудували курорт.

    До слова, про землю предків. Коли їхатимете з Татарова до Поляниці, зверніть увагу на військовий цвинтар часів Першої світової. Він ліворуч від дороги. А поруч із ним — так каже баба Анна — є невеличкий лісок, молоді смереки. Кожну з цих смерек, стверджує вона, посадили колись на могилі — тут був цвинтар, де ховали самотніх жителів чи то з будинку для старих людей, чи то людей з інвалідністю. Тепер баба Анна бачить там туристів із наметами й не може заспокоїтися, все хоче їм сказати: дітки, та ви ж на кістках сидите.

    Тіні забутих предків виразні навіть у туристичній Поляниці.

    Покликання

    У селі знають одну історію, містичну і трохи моторошну. Цим вона нагадує «Тіні забутих предків». Жив у цих горах у першій половині ХХ століття геніальний скрипаль. Звали його Юрко Савчин. Керував народною капелою, якось поїхав із нею до Києва на музичний конкурс. Грав чудово й переміг одного циганського скрипаля, також неперевершеного майстра гри на скрипці. Спересердя той чоловік нібито навіщував Савчину: «Ти більше грати не будеш». Юрко Савчин повернувся у рідні гори, а за рік помер від невідомої хвороби. Віддав життя за те, щоб неперевершено грати, — пішли по його смерті легенди.

    Про цю історію дізнаюся після знайомства з поляницьким скрипалем Павлом Тимофієм. Сьогодні йому 62, він грав із учнями загадково загиблого Савчина і вчився грі в іншої місцевої легенди — сліпого скрипаля Василя «Темного» з Яблуниці. Незрячий з дитинства музикант так коментував його гру: «Я не бачу, але чую, що ти не тим пальцем торкаєшся до струни».  

    Павло Тимофій дістає з футляра «чехословацьку скрипку». Її купив 30 років тому в Підмосков’ї, коли був на заробітках. Стає на ґанку своєї хати, без куртки, але в шапці, і починає гру. Вода крапає з дахів, звуки летять схилом униз, до асфальтової дороги, якою в один бік їдуть на Буковель лижники і таксисти, а в інший — жінки у теплих хустках повертаються з церкви.

    — Як називається?

    — Гуцульські мелодії до співу, — знизує плечима Павло Тимофій.

    Він каже, що музика підтримує життя. Але хто, які забуті предки подбають про життя Карпат?

    Постскриптум від еколога

    Богдан Проць, керівник громадської організації «Дунайсько-Карпатська програма» та заввідділу Державного природознавчого музею НАН України, пояснює, що найбільше шкодить Карпатам «мегакурорт»: він убиває і розвиток зеленого туризму і громад, і місцеві традиції.

    Найгірше те, що «Буковель» — монополіст, із величезним фінансовим та людським ресурсом. Тому з ним не можуть змагатися місцеві власники бізнесу. Велика небезпека в тому, що курорт прагне розширюватися: до Бистриці й на Свидовець. А через території запланованого розширення мігрують великі хижаки (ведмеді, вовки), там є сотні червонокнижних видів рослин і тварин.

    Крім того, мегакурорт перетворює цінну автентичну природу Карпат у вторинну формацію, «щось буденне», що можна збудувати будь-де.

    — Тому курорти й санаторії в Карпатах мають бути невеликі, несуцільно забудовані, щоб лишалось місце для тварин та рослин, природних для цього ареалу. Цим тваринам і рослинам також належить частка природних ресурсів Карпат, і ми повинні це поважати.

    А що ж селяни? Вони хочуть, з одного боку, щоби приїздили туристи, а з іншого — прагнуть менше витрачати й більше отримувати. Вони часто не бажають вкладати гроші у розвиток каналізаційної та фільтраційної систем, які дозволили б забрудненим стічним водам від садиб не потрапляти до струмків і річок. Наприклад, якість води у Пруті погіршилася протягом останніх 10–15 років. Але серйознішою проблемою є великі готелі: будуються швидко, часто не мають належних систем очищення.

    — Більшість людей просто хоче заробити, і якщо їх контролювати, вони виконуватимуть правила, які встановлює природоохоронне законодавство. Якщо не контролювати — робитимуть так, як їм дозволяє совість.

    «Буковель», каже Богдан Проць, має припинити розширюватися, а покращувати інфраструктуру в межах своєї території: більше очисних споруд, чисті прибережні зони. Дбати про охорону довкілля на прилеглих теренах, підтримувати місцеві громади.

    — Власники садиб із роками розуміють: треба берегти довкілля, інакше ніхто до них не приїде.

    Вони мають навчитися давати раду зі сміттям, поліетиленовими пакетами й задекларувати це, щоб і туристи розуміли таку потребу. А також вкладати гроші у відновлення річкових долин, лісу. Вводити технології з використанням енергії сонця й вітру. Розвивати суміжний бізнес із перероблення молока і м’яса, чи лікарських трав і грибів, щоб туристи могли купувати сертифіковану місцеву екологічну продукцію.

    *** Дякую Надії Супрун-Яремко за її статтю «Поляницький музика Павло Тимофій — носій гуцульської скрипкової традиції»

    [Текст створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00