Усі діти АнВаса
    Ольга Омельянчук 9 Жовтня 2019

    Усі діти АнВаса

    Як київський фізрук дав своїм учням урок тривалістю в життя

    Широким коридором київської школи № 88 відлунюють кроки. Іде пухка дівчинка років восьми. Зелений піджак, довгі коси, окуляри, пластина для виправлення прикусу. Дівчинка — це я. У коридорі стійкий запах мастики — пасти рудого кольору, яку неможливо відіпрати. Щовихідних перед початком навчального тижня нею добряче натирають паркет. Сьогодні понеділок. 

    — Агов, малеча! Стій-стій-стій! Куди поспішаєш? Зараз же впадеш, обережно!

    Сивий чоловік у спортивному костюмі миттю зупиняє мене. У нього літературна, дуже правильна російська. Строго водить переді мною вказівним пальцем, поправляє свисток у себе на грудях. 

    Це Андрій Васильович Биков, учитель фізкультури, турист. А ще друг сотень учнів і перше кохання не одного покоління школярок.

    АнВас, або Андрон, як фізкультурника називають учні, майже 50 років день у день проходив коридорами 88-ї школи. Прийшов сюди на роботу в 1966 році й залишився на пів століття — аж у 2014-му забере трудову книжку. Поза спортом була у вчителя ще одна пристрасть: туризм та спортивне орієнтування. Проводив позакласні заняття та водив учнів у походи по всій Україні. 

    Коли ж секцію з волейболу покинула остання учениця, Андрієві Васильовичу довелося піти на пенсію. Залишившись без справи життя і без звичних шкільних стін, сильно занедужав. Спершу майже цілком втратив зір, згодом травмував стегно. Дивом не опинився прикутим до ліжка. 

    Йому 85, пересувається лише з ходунками. Роками простий фізрук рятував своїх учнів, а тепер вони рятують його.

    54 роки любові 

    Темний під’їзд типової «панельки» на Троєщині. Ліфт зламався, біжу сходами. Натискаю дзвінок — не спрацьовує. Чимдуж тисну ще раз.

    — Біжу, біжу! Зачекайте! — лунає за дверима жіночий голос.

    Я не бачила фізрука понад 15 років — відтоді, як перейшла зі школи майже в центрі Києва у гімназію одного зі спальних районів міста. Трохи нервуюся і подумки підбираю слова: як доречніше привітатися, як нагадати про себе, як почати розпитувати про нашу школу. 

    Двері ніяк не відчиняються. За ними чую голос уже Андрія Васильовича: «Не треба! Я сам! Відійди!». Ручка смикається — у дверях з’являється той же сивий чоловік, так само у спортивному костюмі. От тільки без свистка на грудях. Скручений старістю, ходунки в руках. 

    — Андрію Васильовичу! Це… Це Омельянчук з 88-ї школи. Я… Я дзвонила вам, мені телефон дали ваші учні…

    — Олю, заходь! Пам’ятаю тебе! І сестру твою Настю! І сина її Микиту, тааааак! Як у них справи? А у тебе? Зараз розкажеш мені все! Проходь-проходь!

    Фізрук ледь тримається на ногах, тремор підступно розбиває все його тіло. АнВас бачить лишень силуети: однією рукою тягнеться до мого обличчя, іншою — тримається за ходунки. Вчитель почав втрачати зір, коли ще працював у школі. Спочатку намагався приховати катаракту, а коли зізнався, що вузли на спортивному орієнтуванні в’яже майже наосліп, його колишні учні допомогли зібрати гроші на операцію із заміни кришталиків. Бажаного результату вона не дала, проте АнВас не засмучується.

    — Це просто старість узяла своє, — каже. 

    За спиною Андрія Васильовича стоїть його дружина Катерина Іванівна. Пара разом уже 54 роки. Коли одружувалися, чоловікові було 31, Катерині Іванівні — 26. У подружжя дві доньки й четверо онуків, хоча насправді фізрук виховав набагато більше дітей: тисячі учнів своєї улюбленої 88-ї школи.

    Кожен крок колись дужому чоловікові тепер дається складно. Кілька років тому він посковзнувся біля під’їзду і зламав стегно. Лікарі запевняли: після таких травм літні люди лишаються прикутими до ліжка. Та колишні школярі й тут не покинули наставника: допомогли зібрати кошти на штучний суглоб. Тепер учитель щодня бореться із собою, щоб ходити якомога більше. 

    Андрій Васильович відмовляється від допомоги дружини, але ноги не слухаються.

    — Давай, Андрію, сідай обережно. Спирайся на мене! Ось так, молодець!

    Катерина Іванівна — невисока 80-річна жінка із зібраним у пучок сивим волоссям. Колись вона була гімнасткою і, каже, просто не могла не закохатися у спортивного хлопця, захопленого туризмом. Коли фізрук утратив зір, у дружини сильно погіршився слух. Вона мала стати його очима, він — її вухами. 

    Провалююся у м’яке крісло в їхній вітальні: на кухні свистить чайник, практично сліпий і малорухомий АнВас кричить: «Закипів!». А його майже глуха дружина біжить готувати чай і відкривати для нас «райське варення» з маленьких яблучок із їхньої дачі.

    ***

    Андрій Васильович умощується за столом навпроти мене, ласує, прицмокуючи, солодким і пригадує, як колись обожнював ось так сидіти й пити  чай у школі зі своїми учнями.

    — Завжди старався купити печиво зоологічне. Знаєш таке? З тваринами. У кожного з моїх туристів була своя чашка: ми збиралися після занять, пили чай і ділилися новинами, — згадує. 

    Оце «ділилися новинами» — насправді дуже глибоке поняття. Наприкінці 80-х і у 90-х, коли у школі навчалася моя старша сестра, товаришувати з учителями було великим привілеєм. АнВас не обирав собі улюбленців: слухав новини всіх охочих та дружив з усіма, хто любив спорт і щиро хотів займатися туризмом. Учні приходили до фізрука на чай до його кабінету — тісної комори біля спортзали, де зберігався спортивний інвентар.

    Попри те, що 88-ма школа розташована майже у центрі Києва, тут завжди навчалися діти з різних родин. Були й ті, кого вчителі називали «проблемними»: це учні, які ще до старших класів скоювали дрібні злочини або просто потребували батьківської опіки. Строгий, але справедливий фізрук мав авторитет у всіх школярів. Він чхати хотів на те, чиї батьки скільки заробляють, але обурювався, коли чув лайку чи ставав свідком сварок між школярами. 

    Андрій Васильович усміхається, коли говорить про своїх туристів, але геть розгублюється, коли прошу його розказати більше про самого себе. Думаю собі: така відчайдушна любов до дітей, коли і вдень з ними, і позакласні заняття, і походи, і просто розмови після уроків, не може взятися нізвідки. Так само безслідно вона й не може піти. Фізрук знизує плечима й поволі, буквально по одному слову, розповідає.

    Народився у Сибіру, в селі Альошкіно Красноярського краю. Нині такого населеного пункту на карті немає — село затопило разом із частиною інших поблизу острова Тургенєв. Батько загинув під час Другої світової війни, а мама ледве зводила кінці з кінцями. Щоб дати синові бодай якусь освіту, жінка спровадила його до родичів у сусіднє село, де була школа. Відтоді минуло близько 80 років, але Андрій Васильович і досі з тремтінням у голосі згадує, як «сильно хотілося їсти, а я навіть не бачив у той час білого хліба — мені давали щонайбільше пайок зі шматочком чорного, зробленого на воді».

    «АнВас воспитывал всех нас»

    Про те, що Андрій Васильович майже цілком втратив зір, а ще довго й важко відновлювався після того, як зламав стегно, я дізналася з Фейсбуку. Учні фізрука різних поколінь публікували у соцмережі фотографії з учителем: одні їхні пости були з проханням про допомогу, інші — звітували про стан АнВаса й дякували тим, хто підтримує фізрука.

    Попри те, що у вчителя ніколи не було улюбленців, він сам став для багатьох найкращим наставником. Десятки колишніх школярів різних років випуску і далі дружать із Андрієм Васильовичем уже після закінчення школи: «сарафанним радіо» вони передали одне одному новини про те, що АнВасу треба замінити суглоб і кришталики.

    Одні з найактивніших у допомозі фізруку — випускники 1991 року. Колишні туристи, яким зараз по 45, іще до анексії Криму несподівано забрали АнВаса подорожувати на півострів із наметами. Організували збір коштів на його лікування, тепер же періодично привозять учителя в рідну школу і на його дачу за містом. Щоб обмінюватись інформацією про успіхи Андрія Васильовича, туристи навіть створили у Фейсбуці сторінку з назвою «АнВас воспитывал всех нас». У групі — люди майже віку моїх батьків і ті, кому, як і мені, приблизно 30. Усіх їх об’єднує мета: забезпечити вчителеві гідну старість і частіше дякувати йому за те, що вкладав в учнів не тільки знання, а й власну душу. 

    Однокласники Дмитро Ніколаєнко та Костянтин Брендель — одні з туристів, учні 1991 року випуску. Про свого вчителя вони готові говорити годинами й в один голос кажуть: «АнВас виховав із нас людей. Тепер він просить зовсім небагато — щоб не забували й дзвонили зрідка».

    Із 45-річним Дмитром Ніколаєнком символічно зустрічаємось біля 88-ї школи. Високий підтягнутий чоловік із сивиною на скронях усміхається й починає згадувати, як познайомився з наставником: 

    — Я був у класі шостому-сьомому. У той час, у кінці 80-х, не було такого різноманіття спортивних секцій та розваг, як тепер. Де б ми були, якби АнВас не водив нас у походи? Що було б, якби не його позакласні заняття з туризму та спортивного орієнтування? Вочевидь, ми виросли б зовсім іншими людьми. 

    Андрій Васильович, за словами Дмитра, мав до учнів особливий підхід. Фізрук не намагався вчити їх життєвої мудрості з-під палиці й робив так, щоб школярі засвоювали певний урок самостійно, з власних висновків. 

    — У походах АнВас запровадив правило: хто нарізає хліб, сир і ковбасу на привалі — той забирає останній бутерброд. Малими ми не надто задумувалися про справедливість і нарізали так-сяк: спочатку великими шматками, потім, коли нарізка закінчувалася, дрібнішими. Ближче до кінця бутерброди ставали дедалі меншими. Ніхто не хотів отримати найменший шматок, тому той, хто різав, потрохи розумів: хліб, сир та ковбасу слід розподілити рівномірно. 

    Дмитро каже: Андрій Васильович ніколи не говорив зі школярами зверхньо. Він не відмовляв навіть в особистих розмовах. А ще вмів зберігати секрети: від нього ніколи не дізналися б, кому і хто подобається або, навпаки, хто й на кого ображений. 

    — У походи ми часто брали дефіцитні на той час продукти. Наприклад, сирокопчену ковбасу. Батьки раділи, що ми не швендяємо десь на вулиці, а зайняті корисними справами, тож із-під землі діставали для нас, туристів АнВаса, делікатеси. Андрій Васильович, натомість, учив нас цінувати старання батьків. Усе дефіцитне і найсмачніше ми завжди ділили порівну й намагалися розтягнути на весь період походу.

    Попри міцну дружбу, учні не раз діймали фізрука. Наприклад, у походах не давали вчителеві спати: коли він йшов у намет, із сусідніх наметів тільки й чутно було якісь смішки. 

    — АнВас терпів трохи, а потім вибігав і вигукував: «Ну, колииии?! Коли вже Андрій Васильович дочекається, щоб учні не заважали йому спати, а зранку він прокидався і бачив смачний сніданок, а не йшов збирати хмиз?». 30 років тому, затуляючи руками рот від сміху, я й не думав, що настане час, коли ми з однокласником заберемо АнВаса у Крим, возитимемо його всюди, де побажає, а потім, як він вчив, самі напинатимемо намети, не заважатимемо йому спати. І щоранку самі готуватимемо сніданок, — згадує Дмитро. 

    Фізрук розумів, що на теоретичних позакласних заняттях не зможе роками розповідати про туризм. Щоб зацікавити школярів походами, він вигадав власну систему навчання: обов’язково вчив напинати намет і в’язати вузли, пояснював основи безпеки, а решту часу разом із учнями грав у баскетбол і волейбол. 

    — Після всіх вправ ми пили чай з печивом. Фізрук так любив нас, що жодного разу не підганяв іти додому. І сам не поспішав: якщо комусь зі школярів кортіло довше покопати м’яч, терпляче чекав, поки ми самі зберемося йти. Тому що є просто вчителі, а є друзі. Як наш АнВас. 

    Щороку в лютому в українських школах відзначають День випускника. Так само, як колись на позакласних заняттях, АнВас із таких зустрічей завжди йшов останнім. Аж поки не звільнився. Ніхто з колишніх туристів навіть не запитував, у якому з кабінетів 88-ї мають зібратися. Усі прямували в комірчину фізрука. Там, вочевидь, і досі зберігається спортивний інвентар. Востаннє Андрій Васильович водив дітей у похід десять років тому – у 75. Його першим випускникам уже за 60, а наймолодші ще не закінчили університету. Найбільша мрія АнВаса сьогодні: «ще трохи пожити, щоб мати сили поїхати у нашу школу і, як колись, пити чай та ділитися новинами».

    [Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00