Якби рюкзаки могли літати
    Ілона Громлюк 14 Жовтня 2019

    Якби рюкзаки могли літати

    Як 13-річна українка з Варшави полегшує життя десяткам школярів

    13-річна Кіра Сухобойченко схожа на звичайного підлітка: заплетене волосся, ведмедик під пахвою, великі допитливі очі. А ще — постійний вихор ідей. Більшість із них, як сама зізнається, тут же забуває, але є й такі, що завжди поруч. 

    Як той шкільний ранець, де на кожен із 6-7-ми щоденних предметів — по книжці, зошиту і ще якомусь приладдю. У Варшаві, куди дівчинка у 2014 році приїхала з сім’єю із Криму, серед хлопчиків не прийнято допомагати дівчаткам зі шкільними наплічниками, а поміж дівчаток — не прийнято просити. Лікарка сказала Кірі, що так можна заробити і проблеми з хребтом, адже вага шкільного рюкзака не має перевищувати 10-15 % ваги тіла дитини. 

    Це налякало дівчинку. І вона вирішила, що їй конче потрібен летючий ранець! Та в інтернеті таких не знайшлося — довелося перейти на сумку з коліщатками. Але у школі з такою з поверху на поверх не навозишся. Якось Кіра задивилася в метро на дівчинку з гелієвою кулькою, і осяяло — ось же вона, ідея!

    Усе просто — нижню частину рюкзака треба наповнити гелієм, і тоді він дійсно літатиме. Ідея хутко стала популярною, набравши у 2016 році найбільшу кількість онлайн-голосів у конкурсі польських дитячих стартапів. Батьків і дітей зачепило — у коментарях вони стверджували, що також страждають від заважких ранців, почали писати Кірі листи підтримки.

    Щоправда, науковці стверджують: аби підняти рюкзак, потрібно багато гелію. Тому навряд чи ідею вдасться реалізувати. Після перемоги в конкурсі до Кіри зверталися зацікавлені бізнесмени, але далі розмов справи не пішли.

    Тоді Кіра вирішила максимально заручитися підтримкою школярів, батьків та освітян, щоби проблема важких наплічників не втрачала розголосу, а політики, відповідальні за умови здобування освіти, разом із бізнесом чимшвидше напрацювали якісь рішення. Так виник рух «Летючий рюкзачок», який сьогодні можна назвати міжнародним.

    Недитяча проблема

    Вчителька економіки з Хмельницького Людмила Завалевська за збігом обставин поїхала працювати до Варшави саме у Кірину школу. Після знайомства з дівчинкою та її батьками у тісному колі виникла ідея: залучити до обговорення проблеми тяжких рюкзаків насамперед українські школи.

    Завалевська розповіла про Кіру колезі Оксані Юхимович з хмельницького НВК №10. Згодом виникла ідея провести в українських школах конкурс «Я і мій найважчий рюкзак»: серію відеороликів, де б діти розповіли, що саме носять щодня до школи.

    — Спочатку мені здалося дивним, що все це придумала школярка. У нас дітей з їхніми ініціативами зазвичай не підтримують, — ділиться Оксана Юхимович першими враженнями від знайомства з Кірою та її історією. — А в Польщі їх сприймають як повноцінних громадян, тож і ставлення серйозніше.

    У класі вчительки Юхимович досі згадують, як узимку 2017-го монтували конкурсні мініфільми та читали реп про власний наплічник. Натомість Кіра активно розвивала свій рух — листувалася з різним організаціями, діаспорою, а також усіма небайдужими школярами та вчителями. Новини про ініціативну школярку дійшли до Міхала Боні, депутата Європарламенту, який опікувався відносинами України й Польщі. Його представники сконтактували з Кірою, запросили разом із батьками на зустріч і запропонували організувати в Європарламенті українсько-польську конференцію з нагальних шкільних проблем.

    І у хмельницьку школу прилетіла приголомшлива новина: трьох переможців конкурсу, який керівництво НВК вважало дитячими пустощами, разом із Оксаною Юхимович запросили виступити у Європарламенті — такою є нагорода за найкращі проєкти.

    Ставлення європейців до шкільних проблем вразило українську вчительку. 

    — У мене дитина наукову роботу писала про те, як вага шкільного рюкзака впливає на дитячу поставу, — розповідає Оксана. — Мала академія наук присудила їй дуже низький бал, бо, мовляв, «тема не актуальна». А за пів року виявляється, що цю тему обговорюють на загальноєвропейському рівні, а дітей сприймають серйозно і кличуть у доповідачі Європарламенту!

    Успішний кейс Хмельницького

    Юні хмельничани мали про що розповісти європейцям.

    Наприклад, про ініціативу «Хмарні сервіси в освіті». Вчителів їхнього НВК вже шостий рік привчають до роботи з онлайн-сховищами, а дітей — до електронних підручників. А коли нові підручники почали надходити восьмикласникам із піврічною затримкою, у класі Оксани Юхимович взагалі вирішили купити кожній дитині по планшету.

    — Його вага — близько 500 грамів, — розповідав у Європарламенті тоді ще восьмикласник Єгор Залеський, звиклий до планшета. — До того ж у процесі виробництва електронних підручників не використовують паперу і фарби.

    Втім, без паперу все одно ніяк. За потреби в паперових підручниках на заняттях їхній клас обладнано спеціальними шафами на ключиках. Їх для своїх дітей встановили батьки — аби тим не доводилося тягати на собі важкі книжки щодня.

    Євродепутати зачудовано слухали школярів із Хмельниччини. На екрані миготіли формули, цифри — спеціально для конференції восьмикласники вирахували, якого тиску завдають ранці на дитячі плечі у різному віці. Багато говорили про вплив на поставу та особливості дитячого організму — одне слово, підійшли до аргументації серйозно. 

    Бо хоч учні 8-Б хмельницького НВК №10 і знайшли спосіб полегшити власні наплічники, для України — як і для Польщі — в цілому проблема досі нагальна.

    Польські привіти

    Кіра раділа успіхові її першої європейської конференції. Наступну вона також провела в Європарламенті. За два роки подібні заходи відбулись у польському Сеймі, а також варшавських кампусах Google та Facebook. В онлайн-режимі хмельницькі школярі часто виступали там експертами.

    «Що, серйозно з планшетами до школи ходите?» — дивувались їм у Польщі.

    Хоч там і популярні дискусії про «цифрову школу», поруч — як і в багатьох країнах Європи — працюють організації, які забезпечують дітей елементарним шкільним приладдям. Не планшетами, а рюкзаками, зошитами й ручками. 

    — Я й не знав, що проблема така гостра, — розповідає Кірин тато, Сергій Сухобойченко. — У деяких дітей і зовсім нема рюкзаків.

    У США, приміром, їхнім постачанням уже 23 роки займається організація Kids in Need Foundation. Її відділення розташовані по всій країні та особливо виручають сім’ї емігрантів, які заощаджують на всьому, а тим паче, на шкільному приладді. Лише минулого року благодійники допомогли шести мільйонам дітей. В Україні, де внутрішньо переміщені особи уже понад п’ять років живуть у тимчасових помешканнях, ця проблема теж актуальна.

    — Втім, навіть за змоги, обираючи з дітьми рюкзак, наші батьки часто не переймаються, яка його вага і чи має він ортопедичну спинку, — зауважує пані Оксана. — Дивляться здебільшого на дизайн і ціну.

    Обидва критерії — проблемні. За сучасний дизайн правлять високу ціну, натомість, якщо дешево, — пропонують неякісні матеріали та нікчемні спинки, що не повторюють вигинів тіла й не прилягають до нього. Крім того, верх ранця не має бути вище за плечі, а низ — бити по стегнах.

    Що більше Кіра дізнавалася про ситуацію з рюкзаками у світі, то більше хотіла докластися до її вирішення. Спочатку в неї виникла ідея міжнародного обміну наплічниками. Це мало відбуватися так: діти з різних країн записували б відео про власні рюкзаки, як це було у Хмельницькому, переглядали б роботи одне одного на YouTube, знайомилися, а згодом надсилали б одне одному те, чого їм конче бракує для навчання.

    Та ідея виявилась нереалістичною, бо міжнародні посилки обходились би батькам у копієчку. Отож, маючи зв’язки зі школою у Хмельницькому, Кіра вирішила зорганізувати обмін рюкзаками між учнями України та Польщі.

    Більшість ранців належали особисто Кірі — після її перемоги в конкурсі польських дитячих стартапів знайомі та друзі сім’ї з Польщі та закордону почали за нагоди дарувати дівчині нові наплічники. Назбиралась ціла колекція. Крім того, Кіра розповіла про свою українську ініціативу у власній Facebook-групі, закликаючи допомогти приладдям і рюкзаками — ба навіть не новими. Відгукнулось чимало сімей, зокрема емігрантських.

    З боку України до обміну долучилися кілька освітянських організацій, як-от EdCamp Ukraine. Та переважно рюкзаки надсилали у Хмельницький НВК №10, де їхнім розподілом займалась Оксана Юхимович.

    — У нашій школі є база нужденних дітей, — пояснює вчителька. — Та й учителям видно, хто з чим до школи ходить. Чи пише, приміром, у простеньких сірих зошитах, а не як решта — у зошитах із малюнками.

    Щоб не соромити малозабезпечених дітей, у школі їх спонукали брати участь у різних конкурсах, а учасників нагороджували: урочисто у класі вручали якісні наплічники та приладдя з Польщі.

    — Ці посилки невеликі, — розповідає вчителька Юхимович. — 4-5 рюкзаків, кількадесят блокнотів і ручок. А якщо наплічники вживані, то польські школярі вкладають туди записочки з вітаннями й побажаннями. Це завжди приємно.

    Для доставки рюкзаків із Варшави до Хмельницького Кіра з татом шукала українців, що проїжджали повз польську столицю і мали змогу передати пакунки в Україну. Та якось на варшавському ярмарку до дівчинки підійшов директор польського офісу міжнародної служби доставки Meest. Він почув про її ініціативу й запропонував пересилати рюкзаки до України коштом польського відділення. Згодом на сайті Meest у Кіри з’явився власний інформаційний куточок.

    Задовольнивши потреби власного НВК, Оксана Юхимович почала надсилати рюкзаки до інтернату, що за 30 кілометрів від міста. А Кіра разом із батьками тим часом міркує, як зробити посилки систематичними: розробити чіткий графік, знайти приміщення, фінансування, залучити більше шкіл.

    Міжнародна лідерка

    — Кіро, тобі листи! —  часто чує дівчинка від тата, прибігаючи додому після школи.

    За три роки існування «Летючого рюкзачка» 13-річна дівчинка вже цілком вжилась у роль лідерки міжнародного руху. Їй пишуть батьки, діти, освітяни, до руху долучається дедалі більше шкіл з України. І не тільки звідси. Кіра відвідала вже понад 40 посольств у Варшаві. На африканському дипломатичному заході їй подарували шкільне приладдя із Судану, а в День японської культури вручили рюкзак із Японії.

    Нині ж уся її дипломатична діяльність має за фокус дату 15 жовтня 2019 року. Саме тоді уже вдруге відбудеться Міжнародний день рюкзака — свято, яке дівчинка сама заснувала. Торік свято отримало патронат від польського міністра освіти та омбудсмена з прав дитини, а також українського посла.

    У найсучаснішій залі Google Campus польські та українські школярі понад десять годин спілкувалися й працювали онлайн з однолітками від Сомалі до США.

    Цього року програма матиме ще ширшу підтримку — приїдуть іноземні гості, депутати, навіть кандидат у президенти Судану. Кіра особливо тішиться, що цього разу Міжнародний день рюкзака прийматиме варшавська школа № 340. Колись найчисельніша у Польщі, тепер вона прагне стати тамтешнім осередком розвитку руху «Летючий рюкзачок», а також координаційним центром збору наплічників для відправлення в Україну. Колись у школі вже співпрацювали з українськими вчителями, тож раді новим можливостям.

    Прикро лише, що Україна як держава не виявляє особливого інтересу до Кіри. Хоча нібито й не забуває про українців у Польщі. За словами Кіриного тата, торік українське Міністерство освіти й науки проігнорувало листи дівчинки, а нині вона безуспішно намагається достукатись через Instagram до першої леді Олени Зеленської.

    — Все, що нам треба, —  це зворотний зв’язок, — говорить Сергій Сухобойченко, переповідаючи про марні спроби налагодити контакт з українською владою. 

    А тим часом 13-річна українська мрійниця з Варшави не припиняє зводити мости між Україною та своїм новим польським домом.

    [Цей репортаж створений у рамках спецпроєкту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00