Зелена Гура
    24 Жовтня 2019

    Зелена Гура

    Історії українців на заході Польщі. Уривок із книги Олега Криштопи

    Видавництво «Discursus» за підтримки Українського культурного фондуготує книжку репортажів Олега Криштопи «Останні українці Польщі».

    Йдеться про унікальні історії українців Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини, яких у 1947 році у рамках операції «Вісла» депортували з їхніх земель та розпорошили на півночі та заході нової польської держави. 125 тисяч українців силоміць переселили на території, що раніше належали Німеччині. Звідти так само примусово виселили етнічних німців, а українцями заповнили ці так звані «повернені землі».

    Репортажист Олег Криштопа та фотографиня Христина Бурдим проїхали 6500 кілометрів Польщею, зустрілися з тамтешніми українцями й задокументували історії тих, хто зберіг свою національну ідентичність. Ми публікуватимемо частину матеріалів, які згодом увійдуть до книги.


    Василь Шляхтич

    Від Зеленої Гури до Берліна — менш як 200 кілометрів — якихось дві години авто. До Києва — 1218 кілометрів, це приблизно чотирнадцять годин безперервної їзди, не рахуючи черги на кордоні, — отже, насправді два дні.

    — Давайте зустрінемося біля церкви, після служби, — пропонує місцевий український письменник Василь Шляхтич.

    Ми зупинилися за кілька кілометрів від Зеленої Гури у містечку Нова Суль. Тут живе Ігор — тато Христі. Щодня він бере велосипед і їде працювати на завод. У вільний від роботи час можна посмажити шашлики на подвір’ї чи поїхати в аквапарк Зеленої Гури. Таке воно, культурне життя українських заробітчан. Вечорами приходять просити тютюн сусіди-поляки. «Сімейка Адамсів», як ми їх назвали, — вічно похмурий чоловік, набридлива і тактильна дружина Барбара та троє їхніх синів середнього віку. Зазвичай уже зранку всі п’яні, часто з розбитими лицями. Один сидів у в’язниці — побив коханця своєї дружини. Коли вийшов на волю — дістав від старшого брата сокирою по голові. Третій каже, що не п’є горілки — лише пиво, бо коли нап’ється міцного, стає дурний і б’ється головою до дерева. Звідки вони взялись у Зеленій Гурі, яка до Другої світової війни звалася німецькою Grünberg in Schlesien, хлопці не знають і не цікавляться.

    Почувши про греко-католицьку церкву в Зеленій Гурі, Ігор зголошується їхати з нами. Храм заповнений, ще зо два десятки людей стоять на вулиці. Тут же граються діти — гасають одне за одним і щось кричать польською. Після служби знайомимося з Василем Шляхтичем. Запрошує нас на каву до себе додому — за місто.

    — Знаєте, я пишу, — хвалиться пан Василь дорогою до авто. — Я поет. Пишу багато. Вже видав чотири збірки і п’ята приготовлена. Пишу на лемківській говірці, також на польській мові і на українській. Мені не робить різниці. Я вам подарую свої збірки дотеперішні і мапу села Улюч, звідки походжу, — теж подарую. Он гляньте, на тих фотографіях хору є тато мій, Микола Шляхтич.

    — Ще є Андрій Шляхтич, — читаю я підпис під старим фото.

    — То мій стрийко, як у нас називали, — тата брат. Це фото ще з довоєнних часів — тридцяті роки минулого століття. Така вона була, Лемківщина, до «Вісли». Тут, у Зеленій Гурі, більшість виселено з Лемківщини. І зараз сепаратизм свій починають.

    — Який сепаратизм?

    — На мою думку, — довірливо нахиляється до мене Василь в авто, — то все планує зробити священник наш греко-католицький. Він навіть ворожо ставиться до мене, бо я йому про це говорив. Сказав: «Отче, як ви можете шось отаке робити?!» Бо тут є об’єднання лемків, яке входить до об’єднання українців, і ми разом зустрічаємось і разом щось організовуємо. А є інше об’єднання — так зване стоваришення лемків, і ці страшенно проти українців і проти України.

    Проїжджаємо кругові перехрестя, які, можливо, проєктував Михайло Кертичак, і опиняємося за містом. Сідаємо в альтанці на подвір’ї, до нас виходять Василеві дружина й син.

    — І багато в Зеленій Гурі українців? — питаю.

    — Важко сказати, — відповідає Василь. — Всього переселенців є може, тисяча, а може, і більше, але багато уже сполячилося. До церкви одної і другої ходить 150-200 людей. А так званих річників — ті, що на Різдво і Великдень, — то їх, може, 400 чоловік є. Асимілювалося багато… Перші десять років після виселення не було ані священників, ані шкіл, ані нічого. І люди, щоб триматися свого, просто зустрічалися. Хоч тоді навіть по-свому говорити не можна було. А вже потім трохи дали попуск і якось ми організувалися…

    — Я у всіх запитую, то й вас запитаю: де для вас дім?

    — Та ось де — дім! — обертається і вказує на хату Шляхтич.

    — Я про дім як батьківщину.

    — Батьківщина — то єсть, то єсть… — його голос починає тремтіти.

    — Я там, на своїй землі в Улючі, був тиждень тому. То так відчув усе, палили ватру, співали трошки. Говорили по-свому діалекту. Улюч мав свої слова, навіть інакші, ніж на Лемківщині і на Бойківщині.

    Василь замовкає і дивиться кудись крізь нас.

    — А хтось повернувся в село? — повертаю його до реальності.

    — В Улюч? — перепитує Шляхтич. — Нема вже села. Тільки ліс і церква. Село спалили — Військо Польське. З 400 хат ні одної не лишилося. І не можна було вертати. Тато хотіли, казав: «Хоч якусь хату зроблю і будемо помаленьку доробляти». Але не позволили. Уже тепер можна, але фінансово важко — треба купити свою ж землю і ставити хату. А для цього треба бізнес мати.

    Він знову замовкає. Його син прощається з нами — повертається до Вроцлава. Ми теж потроху збираємось — пан Василь обіцяє показати українську домівку в Зеленій Гурі і хоче разом із нами відвідати у притулку легендарного 99-річного Степана Семенюка.

    Приміщення домівки маленьке — одна кімнатка для зборів на кільканадцять осіб, завалена книжками бібліотека і кухонька — попити кави.

    — Раз прийде десять осіб, — каже Василь. — А іншого разу четверо збереться. Поговоримо щось собі, позгадуємо. Хтось про Україну скаже. Такі посиденьки просто.

    Він зачиняє двері — їдемо в притулок до Степана Семенюка.

    Степан Семенюк

    — Стефан, — розповідає про Семенюка Василь Шляхтич, — коли я прихожу, постійно питає, чи були ми в домівці. Активний був діяч. Його справжнє прізвище Драницький. Родився на Волині, вчителював, був у підпіллі, став одним із засновників УПА, потім його арештували — він мав документи на прізвище Семенюк, і так воно закріпилося за ним, потім засудили до смертної кари, але замінили ув’язненням, вивезли на Сибір, там він піднімав повстання у Норильську. А потім вернули його до Польщі — як до держави, громадянином якої він був.

    — А жив тут, у Зеленій Гурі?

    — Спочатку на півночі, а потім тут.

    Ми під’їжджаємо до притулку для комбатантів — тобто ветеранів. Яка іронія долі, усміхаюсь я. Тепер тут під одним дахом доживають віку ветерани Війська Польського, можливо, Армії Крайової і разом із ними — один старий упівець. Запах старості пронизує усе навколо. У пана Степана окрема кімната, з якої він рідко виходить. Сидить у памперсі і щось їсть. Пильно дивиться на нас. Василь Шляхтич представляє нас із Христею і простягає Степанові «Наше слово».

    — Він у свої майже 100 років ще читає без окулярів! — усміхається Василь.

    Семенюк одразу обертає газету останньою сторінкою до себе і уважно переглядає некрологи.

    — А ви звідки приїхали? — дивиться до нас. — З Києва?

    — З Києва!

    — І як там Київ?

    — Та стоїть.

    — Я вперше був у Києві, — згадує старий, — у 39-му, як прийшли більшовики. Я пішов вчителем працювати, бракувало вчителів, і нас відправили на курси. Київ — то святе місце…

    Він поринає у свої спогади і забуває розповідати далі.

    — Питайте щось у нього, — радить Василь.

    — Може, — звертаюся я до Степана, — розкажете, як УПА створювалася на Волині?

    — Як прийшли німці… — починає він. — Треба знати, що багато українців співпрацювали з німцями. Але потім того ентузіазму вже не було… То був нелегкий час…

    Він знову поринає у спогади і мовчить, дивлячись крізь час. Повертається у реальність, гортає газету. Згадує про нас, ще кілька разів пробує щось розказати, але врешті занурюється у спогади так, що вже годі його звідти витягнути.

    — Не пощастило вам, — бідкається Василь Шляхтич. — Буває, так ясно розказує, що тільки встигай записувати.

    Ми виходимо надвір. Прощаємося з Василем і їдемо. За три тижні Степана Семенюка не стане.

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00