Життя на паузі
    Марія Семенченко 8 Квітня 2020

    Життя на паузі

    Чотири історії — з України, Фінляндії, Іспанії та Франції — про страх, любов і маленькі радощі у вимушеній ізоляції

    Із 6 квітня в Україні ввели жорсткіші обмеження на час карантину. Тепер заборонено ходити більш ніж по двоє, бути у громадських місцях без маски, а також відвідувати спортивні й дитячі майданчики, парки, сквери, лісопаркові та прибережні зони. При собі потрібно завжди мати паспорт. Самоізолюватися віднині мусять не лише інфіковані коронавірусом та люди, які з ними контактували, а й усі, кому 60 і більше років. Та й сам карантин може затягнутися. 

    Раптова зупинка звичного життя і нові стресові умови спонукають не лише до перегляду серіалів та онлайн-курсів, а й до глибоких рефлексій та переосмислення багатьох речей. У деяких країнах епідемія коронавірусу лише злегка змінила звичне життя людей, у деяких — відчутно. Різні країни, різні умови, але всюди людям однаково важко прийняти нову реальність. У людей — схожі страхи та сподівання, бажання та мрії. Світ зменшився настільки, що вміщається у чотирьох стінах. І всі ми змушені його якось упорядкувати, а то й вибудувати з нуля. 


    Така крихка любов. Історія Наталі. Фінляндія

    «В останні дні мене захоплює здатність любити. У час розчарування, роздратування й розгубленості я обережно промацую себе на цю здатність щодня. Перебираю спогади про друзів дитинства і шкільних років, про чоловіків і жінок — випадкових і тих, що лишили знаки на все життя, — і відчуваю, як їх мені в чомусь бракує. І відчуваю любов. 

    Більше думаю про батьків, частіше телефоную їм, бо відчуваю, як нам потрібен зараз постійний зв’язок. І це любов.

    Довго вдивляюся в обличчя й рухи своїх дітей, навіть не так часто дратуюся через їхні постійні розбірки та вимоги. І уявляю, як у моїх очах стрибають сердечка, ніби в героїв американських мультиків.

    Хочеться частіше пригортатися до чоловіка. Хочеться більше відчувати доторки тих, із ким зараз розділена кілометрами й кордонами.

    Я усвідомлюю, що наша здатність любити страшенно крихка. І дуже скоро ми можемо її втратити. Саме зараз в умовах хаосу, безвідповідальності, загальної роздратованості дуже легко забути про любов…»

    25 березня 2020 року

    Цей пост Наталя Терамае написала у фейсбуці 25 березня. У Гельсінкі, де вона вже кілька років живе з чоловіком і двома синами — двох і шести років, — якраз минув перший тиждень карантину. Тільки у Фінляндії це офіційно зветься не карантином, а надзвичайним станом. Людям із груп ризику рекомендовано лишатися вдома, а всім іншим — обмежити своє пересування містом. Кордони закриті. Школи та університети зачинені, учні та студенти перейшли на дистанційне навчання. Садочки працюють, але тим, хто може, радять лишати дітей вдома. Так само уряд просить усіх за можливості працювати дистанційно. 

    Стіл, за яким працює Наталя, стоїть біля великого вікна. З нього видно простору ділянку, на якій мало б розпочатися будівництво готелю. Зараз за вікном тиша і простір, їх строго за розкладом розтинають трамваї — колії лежать під самими будинками. Роботу громадського транспорту в Гельсінкі не зупинили. Наталі видно, як у майже порожніх вагонах їде кілька пасажирів. На вулиці — поодинокі перехожі.

    «Для мене найважче — це усвідомлення, що я втратила свободу. Ці маленькі, але важливі свободи. Серед них — свобода руху. Навіть спонтанно вийти у магазин, коли щось тобі треба, ти не можеш собі зараз дозволити. Тепер має бути довгострокове планування навіть у найпростіших речах. Раніше, якщо треба було купити молока, — швиденько вискочив і у крамниці біля дому купив. Тепер так не вискочиш», — говорить Наталя. 

    Серед маленьких, але вкрай важливих свобод, нині недоступних, вона називає і культурне дозвілля для батьків у декреті. «У Фінляндії, а особливо у Гельсінкі, є багато проєктів на соціалізацію батьків із дітьми. Я багато таких заходів відвідувала, дуже цінувала те, що не обмежена дитячим майданчиком, що завжди можу поїхати в місто, відвідати якусь виставку з дитиною. Тут продумана міська логістика, зручно всюди їздити візком. Тепер я гостро відчуваю брак цього», — каже Наталя. Додає, у Фінляндії прийнято, щоб діти в будь-яку погоду мінімум три години щодня проводили надворі. Зараз прогулянки з дітьми обмежені, й усі за ними дуже сумують.

    «Правда ж, сонечко і ковток свіжого повітря цінніші за будь-яку капучінку, марципанку та іншу фуагра?»

    28 березня 2020

    Відчуття, яке виникає від браку культурних заходів, зустрічей і подій, Наталя називає «відчуттям культурної клаустрофобії і здичавіння». «А ще з’являються страхи, — ділиться вона. — Ми живемо у Фінляндії, чоловікові батьки у США, мої — в Україні. Усі вони — у групі ризику, це літні люди, і це постійні тривожні думки про них. Але і спілкування збільшилося. Я їм частіше дзвоню, щоб розбавити їхню закритість, надати якогось стимулу, якихось барв у житті, щоб вони побачили своїх онуків, відволіклися. Їм дуже важко сидіти вдома, але вкрай необхідно». 

    Наталя говорить, що потрібно прийняти тимчасову втрату свободи, але це непросто. «Потрібно переорієнтуватися на нове життя і відмовитися від того, до чого ми звикли. До свого способу життя — вільного. Ще зовсім недавно можна було за відносно невеликі гроші кудись полетіти, поїхати, щось купити. Зараз цього немає. По-перше, фізична заборона. А по-друге, треба жити в режимі економії, тому що економічні наслідки будуть важкими для всіх. Психологічно, я думаю, теж буде важко, коли ми з цього всього виходитимемо. Оцей страх заразитися ще довго буде в нас», — говорить вона. 

    Уперше Наталя почула про коронавірус наприкінці зими. Її подруга якраз була в Азії й писала у соцмережах, що через епідемію не може вилетіти додому. Новини з тієї частини світу навіювали легку паніку. «Це вже була не просто стрічка новин, це вже була історія, яка торкалася моїх друзів, а отже, й мене, — розповідає Наталя.

    — В той момент я усвідомила: щось незрозуміле коїться десь далеко, але це щось матиме вплив і на мою родину, і на мене. Єдине, я не уявляла, що у Європі все так скоро і так сильно спалахне».

    На початку березня Наталя планувала летіти у Францію. «Це мала бути моя перша в житті поїздка в Париж, я до неї довго і ґрунтовно готувалася: перечитувала книжки про мистецький Париж початку 20-го століття, про українських митців у Парижі, спеціально замовила собі альбоми, все це вивчала, думала, як поїду і все це побачу, — згадує Наталя. — І тут вибухає Італія. У мене вже досить давно на півночі Італії працює тітка, тож я її запитала, як там у них справи. А вона відповідає, що медіа все перебільшують, життя триває, стане тепліше — вірус зникне і все буде добре. А вже за кілька тижнів з Італії почали надходити такі страшні повідомлення. І тоді я зрозуміла, що рано чи пізно цей вірус дійде і до Фінляндії, і до України».

    Наталя скасувала поїздку, хоча у Франції на той час усе ще було досить спокійно. «Я думаю, що історія людей з дітьми трохи відрізняється від історії тих, хто дітей не має. Якби я була сама, я би, певно, полетіла — що буде, те буде. А тепер, коли ухвалюю рішення, завжди думаю: а які будуть наслідки для моєї родини, для моїх дітей, я ж ризикую не лише собою, а й ними». А вже за кілька тижнів дізналася з новин, що коронавірус уже у Франції, музеї зачинені. 

    На початку березня у Фінляндії особливої тривоги не було. Ніхто не вірив, що вірус може швидко сюди дістатися й вибухнути, як в Італії. «Ми тут, у Фінляндії, завжди почуваємось десь мало не на Північному полюсі, вона відокремлена від Європи морем, населення тут небагато— усього 5,5 мільйона. Це менше, ніж у Києві. Та і взагалі, фіни — не південна нація, вони не дуже контактні, в них немає такої потреби — бути весь час у близькому зв’язку з іншими. І тому страху, що тут може трапитися страшний спалах, не виникало. Але було відчуття, що коронавірус сюди рано чи пізно дійде», — згадує Наталя.

    Розповідає, що коли у країні вже виявили кілька випадків зараження, люди далі жили звичним життям і не особливо переймалися цим вірусом. 

    «Позаминулого року в центрі Гельсінкі, просто біля затоки, зробили відкриті басейни — один з теплою водою, другий — з морською. І ти, плаваючи в цих басейнах, можеш бачити президентський палац, мерію, центральну площу. Така атракція для туристів і місцевих. Я весь час хотіла туди потрапити, але все не випадало, і тут думаю: треба йти. І буквально за тиждень до того, як були запроваджені обмежувальні заходи, я встигла сходити туди з відчуттям, що це може бути одним з останніх у найближчий час публічних виходів, — розповідає Наталя. — Через кілька днів після відвідин басейну я з друзями пішла в Національний художній музей, бо там був день відкритих дверей. Нова виставка, вільний вхід. Повідомлення про хворих уже з’явилися, але випадків було кілька і люди їх не сприймали як загрозу».

    «8 березня — цього дня 7 хворих на #coronavirus пішли на концерт у гельсінському концерт-холі. Того ж 8 березня я пішла в сауну та відкритий басейн. Ми всі вільно ходили містом, відвідували людні заходи — привид хвороби літав мережами, але ми були певні, що ще не тут і не з нами. Настрій був забіякуватий і легковажний. Тільки коли 12 березня уряд обмежив публічні зібрання, більшість почала обережніше поводитися. Тепер ми всі у своїх нірках.

    Тому, коли читаю про легковажність у ставленні до карантину, то хочеться кричати: “Люди в наших українських реаліях, ви можете покладатися тільки на себе, і ваше здоров’я та ваших близьких — це ваша відповідальність!”. Бережіть своїх літніх і незахищених. Обмежте контакти. Бережіть здоров’я нації, бо грядуть важкі часи боротьби».

    20 березня 2020

    Першими, в кого підтвердили COVID-19 у Фінляндії, стали медики, які повернулися з Австрії. На той час Австрія не була зоною ризику, тож медики навіть не думали, що можуть захворіти на коронавірус, і працювали далі. Зараз у країні надзвичайний стан. Люди сидять удома і не виходять зайвий раз у місто. Про що вони думають, дивлячись у вікна своїх осель? Чи лякає їх тепер міський простір?

    «Ні, у мене немає страху перед зовнішнім простором. Може, тому, що в моїй уяві Фінляндія і Гельсінкі зокрема — це чисте середовище. До того ж у нас немає висоток, а двори ніколи не бувають переповнені людьми, — каже Наталя Терамае. — Я думаю, тут просто трошки інакше, ніж в Україні, тут важливо, щоб був порядок не тільки у твоєму помешканні, а й зовні — щоб і двір був доглянутий, хоча він і спільний, і дороги. Зараз я звертаю увагу на своє помешкання більше, ніж на зовнішній простір». 

    Наталя згадує, як Фінляндія допомогла їй позбутися гермофобії, а коронавірус повертає її знову. «Я ж приїхала сюди з пострадянської країни — усюди має бути стерильна чистота. І коли народилася перша дитина, це був для мене кошмар — все мало бути помите, випране, випрасуване, перемите сто разів. Це було важко, — згадує Наталя. — Потім дивлюся, фіни маленьку дитину пустили повзати по підлозі в кав’ярні, а на плановому огляді лікарка каже, що не треба створювати стерильне середовище, що все має бути в розумних межах. І я стала спокійнішою. А зараз цей страх забруднення, на жаль, повертається. Це психологічно неприємно. Коли звідусіль лунає: мий руки, мий руки, мий руки, закривайся, дезінфікуй, протирай, то люди в цьому втрачають золоту середину».

    Для Наталі її дім — абсолютно безпечне місце. Це територія якісного спілкування та спільного проживання буденних радостей. 

    «Зі старшим сином ми зараз робимо те, на що в мене раніше не було часу. Я з України завжди привозила книжки, журнали, саморобки — ми зараз усім цим займаємося, заповнюємо, пишемо, читаємо. Почала старшу дитину більше залучати до готування. І це класно, дитина ставить багато питань — це якісніше спілкування, ніж коли він приходить увечері з садочка, повечеряли і вже лягати спати, — розповідає Наталя. — Нарешті є час удосконалюватися. Я роблю вдома вправи, і діти зі мною. Їм це подобається».

    Наталя розповідає, що вони з чоловіком завжди ведуть побут удвох і не розділяють обов’язків на чоловічі й жіночі. Із початком карантину у чоловіка з’явилося ще більше часу на родину й дім. «Він почав відчутно більше займатися домашніми справами, ніж раніше. Прибирає, миє, пилососить. У нас завжди це все було паритетно. Але зараз я відчуваю, що у мене з’явився час, який я можу провести продуктивно для моєї психіки — випити келих вина, послухати в прямому ефірі Жадана», — усміхається. 

    «У мене робота парт-тайм. Але я ніколи не любила роботи з дому, а робота з дому з дітьми для мене — це кошмар. Я не бачу тут позитиву. Але сьогодні перший день, коли я відчула від цього якусь насолоду. Вона з’являється, коли впорядковуєш рутину».

    За своїм робочим столом Наталя записує лекції про українську культуру. Їх вона мала читати студентам в аудиторіях Гельсінського університету, але епідемія змінила ці плани. Тепер студенти зможуть прослухати їх онлайн. Наталя розповідає про те, як змінилась українська культурна продукція з початком війни — кіно, література, візуальне мистецтво, театр і музика. За вікном у цей час стрімко змінюється світ, незмінним лишається хіба скрегіт трамваїв. 

    «За відчиненим вікном я чую скрегіт трамвая. І це мене заспокоює. Зрештою, заради нього я приїхала сюди — щоб чути більше міста, його звуків і людей. У Гельсінкі мені завжди бракувало відчуття великого міста, такого, як Київ. Тепер тиша в Києві. А життя у Гельсінкі.

    Читаю новини. Сершу українські. Потім фінські. В українських пишуть про смерть літнього чоловіка від коронавірусу і те, як його не могли нормально поховати. У фінських що столичні музейники на карантині тепер допомагатимуть фінам 70+: купуватимуть продукти, просто розмовлятимуть (усе безконтактно, звісно).

    А ще завтра наш південний адміністративний регіон Уусімаа закриють на замóк. Хоча краще б відрізали від новин про людську тупість і бездушність…»

    28 березня 2020


    Тяглість днів. Історія Лєри. Україна

    Лєра Ануфрієва щодня робить одну фотографію та викладає її на своїй сторінці у фейсбуку. Кожен день карантину вона майстерно запаковує в один-єдиний чорно-білий знімок. І в цьому знімку — завжди щось про материнство і будні з п’ятирічним сином Лесиком. Так Лєра фіксує сучасне батьківство в умовах ізоляції та упорядковує в’язку тяглість днів на карантині. Вона так і назвала свій фотопроєкт — «Тяглість». 

    «Тяглість — це те, що я відчувала на той момент. Дні перетікали один в інший, і неясно було, коли це все закінчиться. Було неможливо знайти п’ятий кут, щоб заспокоїтись у цих чотирьох стінах. Це те, що коїться у квартирах багатьох людей у світі, які зараз перебувають в однакових умовах — на карантині. Тяглість — це ідеальна назва для проєкту», — говорить Лєра.

    «Тяглість. День 1.

    Якоїсь миті кризовий менеджмент перестав бути видатним скілом. Людське сьогодення затребувало від кожного індивіда жити швидко, вміти ухвалювати рішення-блискавки, пірнати у процеси, долати виклики без зайвих сумнівів. Важливість правильних рішень замінила необхідність рішень вчасних і актуальних. Кожен став героєм на своєму особистому тлі, навчився поєднувати тепле і м’яке, щодня зшивав еклектичне простирадло здорового способу життя і роботи за компом, трудоголії та родинного затишку, результативності й гедонізму. Ми намагалися робити все ще швидше, ще краще, ще інтенсивніше. Кожного дня по успіху надійні віряни прогресу.

    Але сьогодні перед нами новий виклик. І це — тяглість. Я не думаю, що за три тижні щось зміниться, скоріше за все, ми станемо ще більше обмежені. І немає в цій новій історії жодного місця для такого зрозумілого нам кризового менеджменту. Неможливо вирішити щось “швиденько”. Наше життя переходить на інший рівень, де закони септики й антисептики на якийсь час стануть важливішими за закони економіки. 

    Як вижити у цій новій реальності? Спостерігати за своєю дитиною, усвідомити себе живим, уповільнитися, мити руки, не чіпати обличчя. Ну, а я буду документувати життя свого сина, у якого вже декілька років не було змоги проводити з батьками таку величезну кількість часу».

    Лєра — фотографка, разом із чоловіком вони заснували невеликий сімейний бізнес — фотовідеопродакшн. Її будні зазвичай повні роботи, зустрічей, руху та соціальної активності. Але епідемія і карантин раптово все поставили на паузу. 

    «Я екстраверт, я страшенно люблю спілкуватися з людьми, тому для мене ця історія з вимушеною соціальною ізоляцією — достатньо непроста. Але мені багато що допомагає проживати цей карантин. Ось придумала собі фотопроєкт, який структурує мій час. Я портретний фотограф, і в мене зараз абсолютно немає роботи. Усі заплановані зйомки скасовані. Робота відійшла на другий план, її взагалі зараз немає. Також відійшло активне спілкування з людьми, і для мене це виклик. Я звикла до іншого життя — я постійно в русі, постійно десь ходжу, в мене не тільки робота, а ще й соціальні ініціативи, в яких я беру участь. Все це стало на стоп, — розповідає Лєра. — Перших днів п’ять було дуже важко. Це був такий трошки «фестиваль паніки та істерики». Однак людина адаптується практично до всього, і я відчуваю, що теж адаптуюсь до ситуації. Розумію, що це надовго. Тому намагаюся тримати свою голову в порядку, спілкуюся з людьми у відеочатах, відкрила для себе нові програми. Я намагаюся зараз усвідомити, що те, що коїться, — це не жах і страхіття, а новий досвід, до якого треба звикнути і в умовах якого треба навчитися жити».

    «Тяглість. День 7

    Вчора я говорила зі своїм найкращим другом зі школи. Він працює лікарем у Лондоні. У відділенні інтенсивної терапії, яку стрімкими темпами переробляють під вимоги часу.

    Говорили о першій ночі. Тому що саме тоді в нього була перерва. Поспілкувалися про кількість інтубованих у їхній лікарні, про захисні костюми лікарів, про український карантин, про спроби англійських посадовців не допустити паніки. Побажала йому сил, терпіння і змоги висипатися.

    Мені здається, вчора я вперше усвідомила, що Лєра й Валєра вже більше не підлітки, що сиділи за однією партою, курили свої перші цигарки за гаражами та прогулювали фізкультуру у жахливому кафе «Берізка», намагаючись змити з себе репутацію відмінників.

    Тепер дорослі — це ми і є. Ну а моя дитина на карантині демонструє вам свої вимиті руки з підстриженими нігтями, маніфестуючи, що карантин — не вирок, а от “корона” хз». 

    Лєра розповідає, що завжди багато і з натхненням працювала. Коли вона п’ять років тому народила дитину, то побула в декреті зовсім недовго і швидко повернулася до роботи не могла без цього шаленого ритму життя. Але зараз, коли минуло кілька тижнів карантину, Лєра бачить, що вимушена ізоляція дає і щось хороше.

    «Насправді багато дає, — говорить Лєра. Мені завжди було складно викроїти час на неспішне дозвілля з дитиною. Ми малюємо, ми читаємо багато книжок, граємо в настілки, робимо багато всього, на що в мене раніше не було часу. Завжди потрібно було щось терміново робити, кудись бігти. А ще зараз я сплю стільки, скільки захочу. І це щастя. Поки Лесик ходив у садочок, у нас був трохи такий армійський режим. А зараз ми просто спимо вранці».

    «Тяглість. День 4

    Я рятую дитину від комп’ютера як можу, бо я ж не якась там “погана мати”. Чотири роки тому я купила формочки для печива, бо хто ж не бачив тих прекрасних світлин, де батьки й діти ліплять імбирні прянички та всміхаються на всі 32, ну або в кого там скільки. Потім я читала про розвиток дрібної моторики, потім дізналася про взаємозв’язок тактильних вправ і дозрівання абстрактного мислення… Минуло чотири роки, і ми з Лесиком таки спекли те кляте печиво. Уперше. Вийшло смачно.

    Лесик сьогодні чогось згадав про свято всіх закоханих і з розумним виглядом заявив, що бувають валентинки, а бувають карантинки. Таке воно, сприйняття».

    Лєра розповідає, що чи не вперше відчула таке усвідомлене батьківство, таке глибоке занурення у стосунки з дитиною. «Мені б дуже хотілося зберегти це вміння, яке я набуваю зараз, проводити час разом, спілкуватися з дитиною. Для мене це справді новий досвід таке глибоке проникнення у батьківство. Це круто, це резонує, це те, що мені давно було потрібно. Я сподіваюся, що це не промине, коли життя повернеться у звичний ритм».

    Серед найближчого кола людей, розповідає Лєра, поки що немає хворих на COVID-19. Але це не означає, що не буде, і ця невизначеність напружує, говорить вона. 

    «Я взагалі трохи іпохондрик щодо всіляких тілесних проявів. Для мене всі ці думки про те, що ми всі помремо або хтось із рідних помре, — це моя стандартна нав’язлива думка, з якою я все життя борюся. Тому в цьому для мене нічого нового немає, думка, що хтось із рідних може померти, — завжди зі мною, — розповідає вона. — Я буддистка, я взагалі багато думаю про смерть. Я її не боюся, а боюся переживань, які вона несе. Я боюся страждань, але не боюся вмирати. У мене є стала філософія, якої я дотримуюся і яка мені допомагає зберігати екзистенційний спокій у цій ситуації». 

    Лєра страшенно сумує за своїм звичним життям. За можливістю пройтися містом, випити кави чи пообідати в якомусь затишному закладі. Сумує за друзями. За обіймами. 

    Що робитиме, коли епідемія відступить і життя повертатиметься у звичне русло? Найперше обійматиметься з друзями, сміється Лєра. 

    «У час, коли оголосили карантин і закрили небо, багато моїх друзів були за кордоном — в Індії, Непалі, Марокко. Ми всі чекали їхнього повернення, але не всім вдалося повернутися — дехто застряг у тих країнах. Я стежила за всім цим, бо мені хотілося, щоб дорогі мені люди були в безпеці. Тому, мабуть, перше, що я зроблю, коли зменшиться небезпека і скасують карантин, — просто вийду з дому й піду пити каву з усіма, обійматися. Мені дуже не вистачає тактильного контакту. Оцих усіх обнімашок, цієї експресії, якої не передає спілкування онлайн. Ми зараз замкнені у своїх маленьких сім’ях — і це досить важко», — визнає Лєра.


    Прогулянки на даху. Історія Крістіни. Іспанія

    Якщо вийти на балкон чи плаский дах будинку, можна добре роздивитися зелені пагорби, які оточують іспанське містечко Ферреріас, що на острові Менорка. До найближчого з них — півтори сотні метрів. Там, серед дерев, заховані стежки, якими люблять гуляти місцеві. Зараз ідеальний час для прогулянок — повітря прогрівається до плюс 20, усе квітне. Але ніхто не гуляє. Чотиритисячне містечко, як і весь острів, — на карантині. 

    Крістіна Серебрякова, яка вже кілька років живе на Менорці разом із чоловіком і двома дітьми, показує фотографії. На них — частина їхньої вулиці. Невисокі будинки білого й жовтого кольорів під червоною черепицею, уздовж дороги припарковані автівки і — жодної людини.

    Ці фотографії не викликають таких сильних емоцій, як, скажімо, знімки порожнього Рима, Києва чи Нью-Йорка. Здається, що маленькі містечка і без того живуть неспішним життям, тому карантин мало що міняє. 

     «Та ні, зовсім ні, — заперечує Крістіна. — Що менше містечко, то більше соціального життя й руху. Зазвичай людей на наших вулицях дуже багато, особливо коли тепло. Усі гуляють, спілкуються, ходять по крамницях, сидять у вуличних кафе, займаються спортом. У нас просто під вікнами дитячий майданчик, і там завжди повно дітей. Тут узагалі багато дітей — у кожній родині по двоє-троє. Зараз дуже відчутно, що їх немає на вулицях міста».

    Крістіна перелічує: кожні вихідні на стадіоні футбольні матчі, тренування, у центрі — маленькі ярмарки з місцевими продуктами — сиром і ковбасами, вдень — усілякі безкоштовні розваги для дітей, вечорами — концерти. «Купа майстер-класів для дітей, безкоштовні екскурсії від мерії на всілякі підприємства, наприклад, на взуттєву фабрику, щоп’ятниці та щосуботи — дискотека для підлітків. Іще люди влаштовують барбекю просто в центрі міста. А всі ці паради й карнавали на свята — тут ніколи не буває так порожньо й тихо, як зараз», — розповідає вона. 

    В Іспанії надзвичайний стан оголосили 14 березня. Виходити з дому можна лише за нагальної потреби. «Наприклад, у магазин, — пояснює Крістіна. — Але не щодня, а раз у три-чотири дні. Поліція не може перевірити, як часто ти виходиш, але вона має право зупинити й перевірити, що у тебе в сумці. Ти маєш скупитися як на три-чотири дні. Нещодавно так зупинили мого чоловіка Даніеля й попередили, що виходити по один йогурт і спаржу — недоречно і можна отримати штраф. Ми живемо в маленькому містечку, поліція тут усіх знає в обличчя. Наступного разу, якщо він піде по один йогурт, його можуть оштрафувати. Так само можна отримати штраф, якщо задовго гуляти з собакою».

    Спочатку штрафів не було, розповідає Крістіна, були тільки попередження, тож і порушень було багато — людям хотілося прогулятись, бо звикли до соціального життя, бо весна у розпалі, бо потрібен час, щоб усвідомити та прийняти ситуацію. Але дуже швидко запровадили штрафи: мінімальний — 600 євро, максимальний — 30 тисяч євро, в окремих випадках можливе кількамісячне ув’язнення.

    Однак люди порушують — за кілька днів на Менорці виписали три сотні штрафів. «Не можна йти або їхати удвох. В машині або на вулиці ти маєш бути один. Якщо люди йдуть удвох і в них немає на це вагомої причини, тоді штраф, — говорить Крістіна. — Треба пам’ятати, що в нашій лікарні на Менорці є всього 20 апаратів штучного дихання».

    Менорка не надто великий острів — усього 90 тисяч населення. Зараз тут 80 підтверджених випадків захворювання, четверо людей померли (станом на 6 квітня). Загалом на Балеарських островах уже 1320 виявлених хворих на COVID-19 і 81 померлий. 

    «Усвідомлення, що коронавірус несе загрозу саме для моєї родини, прийшло кілька днів тому. Почали з’являтися повідомлення, що помирають не лише старі люди, а й молоді. Тут у нас, на Майорці, помер 20-річний хлопець, який не мав хронічних хвороб і патологій, і ще 33-річний чоловік помер. Коли ти знаєш, що вірус переважно оминає дітей, а дорослі нашого віку хворіють, але майже не помирають, ти сприймаєш  ситуацію спокійніше. Бо це наче не становить загрози безпосередньо для тебе. Але коли починають з’являтися такі новини, сприйняття змінюється, — розповідає Крістіна. — Іще до того, як у нас почався карантин, але в Китаї вже вирувала епідемія, ми з чоловіком уже думали, що будемо робити, як діяти, бо було очевидно, що вірус дійде до Європи. На той момент іще не було відомо, що діти досить легко переносять хворобу, тому нас найбільше хвилювали саме вони. Ми ще тоді вирішили, що раптом що — самі собі зробимо карантин, не будемо водити дітей у садок».

    Крістіна розповідає, що епідемія спонукала їх задуматися про заповіт, але до карантину вони не встигли нічого зробити. «Тож ми просто визначили опікунів на випадок, якщо з нами щось станеться», — говорить. 

    Карантин змінив побут родини та щоденні звички. «У нас закрилося все. Працюють лише магазини, які продають їжу, і одна наша аптека. У нас є дуже маленька поліклініка, то вона працює. Але всі прийоми до лікарів скасували, працює тільки швидка допомога, а лікарі консультують телефоном, — розповідає Крістіна. — Ми не маємо права поїхати скупитися в сусіднє місто, де є великі супермаркети, ми маємо купувати все у найближчому магазині. Для нас це незручно й дорого. Тут усі продукти утричі дорожчі й це дуже відчутно. Але такі правила». 

    Зараз подружжя весь час проводить удома. Гуляти ходять на балкон або — зрідка — на спільний для всіх дах будинку. Там, серед розвішаної після прання білизни, діти можуть покататися на самокатах, побігати, попускати мильні бульбашки. Крістіна розповідає, що одного разу їй вдалося піднятись на дах самій — вона хвилин десять гуляла в тиші. 

    Крістінин чоловік Даніель працює гідом. Цього року через епідемію сезон закінчився не розпочавшись. Крістіна теж зараз дистанційно вчиться на гіда, має цього року закінчити навчання та отримати ліцензію на роботу. «Цього року сезон уже можна вважати таким, що не відбувся, — говорить вона. — Але ми не хвилюємося, бо в нас був заздалегідь розроблений план. Який сенс нервувати й переживати — від цього нікому краще чи легше не стане. Тому ми просто спланували, як будемо діяти в тій чи іншій ситуації, і зараз просто чекаємо, як розвиватимуться події. У нас є різні варіанти: від того, щоб знайти іншу роботу, до варіанту, що чоловік поїде з острова і знайде роботу деінде. Але якоїсь паніки чи чогось такого в нас немає».


    Радість у простих речах. Історія Дар’ї. Франція

    Коли Дар’ї Коваленко потрібно вийти в магазин по продукти, вона вдягає светр із високим коміром. Комір підіймає до очей — він їй слугує захисною маскою. В Парижі, де зараз мешкає Дар’я, купити маску можна тільки за рецептом — це для того, щоб не виник дефіцит масок для медиків та хворих людей. Тож у продуктовому магазині можна натрапити на покупців, які замість масок використовують шалики, бафи, маски, пошиті з тканини, та коміри, так само, як і Дар’я. 

    «Ми на повному карантині, у нас діють жорсткі обмеження на пересування містом. Якщо ти виходиш надвір без документа, який засвідчує, що в тебе є вагома причина для цього, тобі виписують штраф. Спочатку це було 38 євро, потім 135, зараз будуть піднімати ще і ще, щоб спонукати людей не виходити. У документі є кілька прописаних причин, які дозволяють вийти з дому. Серед них — по продукти й до лікаря. Треба завжди мати при собі цей документ і паспорт, щоб поліція могли перевірити, де ти мешкаєш. Також тим, хто вигулює собаку, дозволено це робити в радіусі одного кілометра від будинку. А з дітьми виходити лише на годину. Це стосується і пробіжки», — розповідає. 

    Дар’я приїхала в Париж вивчати політичні науки у Сорбонні. Зараз навчається дистанційно. «Є спеціальна електронна система у Сорбонні, куди викладачі надсилають свої презентації, статті, питання, на які потрібно відповісти письмово. Але зараз це все відбувається дуже пом’якшено, все більше розраховано на самоконтроль. Викладачі розуміють, що багатьом студентам зараз емоційно трохи не до того», — розповідає Дар’я.

    Вона не бачить для себе в карантині позитивних моментів. Говорить, що його треба просто пережити. «Але, звичайно, ти більше починаєш цінувати звичайні речі — спілкування з родиною, короткі прогулянки до магазину. Це те, чого зараз найбільше бракує, — розповідає Дар’я. — Мені легше налаштуватися на найгірший сценарій, щоби потім радіти, що він не справдився і я помилилася. Ніж сподіватися, що скоро все закінчиться, і розчаруватися».

    Дар’я живе у невеличкій квартирі — звідти 25 хвилин на метро до центру. Вона ні з ким не контактує і проводить дні в ізоляції у тиші. Чи думає про майбутнє? Так, часом. Упевнена, епідемія внесе у нього відчутні зміни. 

    «Передусім, люди прискіпливіше, мені здається, будуть ставитися до гігієни. Насправді це мало бути й до цього, але зараз усі зрозуміли, чому це важливо. І ця звичка — мити руки та обробляти їх антисептиком, — думаю, надовго залишиться. Звичний ритм подорожей теж не скоро повернеться. Люди загалом будуть обережнішими, — міркує Дар’я. — Якщо говорити про близьке майбутнє, то цей рік буде небагатим на культурне дозвілля, а отже, і на сильні емоції. Люди шукатимуть позитив у простих речах. Цей рік треба просто пережити». 

    «Я людина-планувальник, — усміхається. — Звикла все планувати наперед, але зараз я взагалі нічого не планую, а вирішую тільки нагальні питання, те, що маю зробити зараз. Це для мене складно, бо я не можу зараз планувати своє близьке майбутнє, я не знаю, що буде далі, — і це мене лякає та бентежить».

    Готується до того, що цей рік буде фінансово складним для багатьох людей. І для неї, певно, теж.

    «Я могла полетіти додому, бо зараз я все одно на дистанційному навчанні, але вирішила залишитися тут на карантин — так менший ризик заразитись. Я абсолютно довіряю всьому, що робить уряд Франції, вони швидко реагують на всі виклики. Думаю, що Франції вдасться взяти ситуацію під контроль. Але й тут є люди, які порушують карантин. Поліція запускає квадрокоптери на вузенькі вулички, де не може проїхати поліцейська машина, і дивиться, чи не гуляють там люди. А вони там часто гуляють. І тоді поліція з квадрокоптера оголошує, щоб усі зайшли до будинків. Коли ситуація піде на спад і людям дозволять хоча б прогулюватись вулицею — мені цього буде достатньо».

    Дар’я розповідає, що їй боляче бачити, як в Україні люди часом легковажать карантином та небезпекою, думають, що коронавірус — це щось далеко, десь в Італії, в Іспанії, але не тут.

    «Лише від нас залежить, як розвиватиметься ситуація. Найбільше мене лякає, що щось може трапитися з моєю родиною, а я нічим не зможу зарадити. Лякає непередбачуваність. Лякає рівень медицини в Україні. Я більше переживаю за Україну, ніж за те, що буде у Франції. Тут зможуть впоратись із ситуацією, а чи зможе Україна — не знаю. Буду на це сподіватися», — каже Дар’я. 

    Фотографії надані героями матеріалу.

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00