Життя на висоті 1300 метрів

    Життя на висоті 1300 метрів

    Як сучасна родина зберігає гуцульський стиль життя

    Люба Марусяк живе під горою Ігрець на Гуцульщині разом із батьком Миколою та трьома дочками — Олесею, Людою та п’ятимісячною Оксанкою. Мама Люби, Калина, померла минулого січня, а чоловік поїхав на заробітки у Польщу.

    Три покоління Марусяків і понині зберігають стиль життя своїх пращурів.

    Родина володіє унікальною хатою-ґраждою — традиційною гуцульською садибою, де житлові і господарські будівлі утворюють замкнутий, зазвичай, прямокутний дворик.


    Люба звикла до тиші. Івано-Франківськ, куди вона приїхала вчитися, виснажував її галасом, через який постійно боліла голова. Втім, Люба згадує часи навчання з любов’ю, адже в місті вона чи не вперше відчула свободу.

    — Кожен знає свою роботу, кожен іде у своїх справах. А в селі всі про всіх мають знати: хто, куди, чого, — розповідає дівчина.

    Вона ніколи не планувала жити по-гуцульськи. Повернулася додому, щоб доглядати за хворою мамою.

    Гуцульське життя

    О десятій ранку Микола готує все необхідне для сироваріння. Він виготовляє три види сиру: бринзу, вурду й будз. Як водиться на Гуцульщині, Марусяки не купують закваски, а використовують «глєґ» — фермент із шлунку теляти. Під дією ферменту з коров’ячого молока утворюється будз — згусток, який потім відправляють у пічку коптитися. Після приготування будзу залишається сироватка, до якої додають овече молоко і варять вурду. Її варити найважче, адже треба довго перемішувати на повільному вогні, аби не пригоріла. 

    Щодня о 6:30 Люба або Микола доять овець. З пів сотні їхніх овець — 30 дійні. Потім овець годують і випускають на пасовище. Увечері вівці самі повертаються додому, і Марусяки знову їх доять. Те саме повторюється з коровами, якими переважно займається Люба.

    — Машина їсти не просить, а за тваринами потрібен догляд. Якщо хоча б тиждень не дивитися за худобою, вона здичавіє, — розповідає Микола.

    Марусяків сир коштує сто гривень за кілограм. Головки будзу, які виглядають як хлібини, Микола важить старими вагами-качечками, бо не довіряє електронним. Зазвичай такі головки мають півтора-два кілограми.

    Їхній сир цінують навіть місцеві жителі.

    — Свої з села постійно замовляють бринзу на зиму, — тішиться Люба.

    Серед селян вже мало хто тримає таке велике господарство, навіть тут це вже у дивину.

    А ще сир купують туристи. Вони почали їздити до Марусяків ще у радянські часи — на ґражду подивитися. Раніше у таких садибах люди жили разом із тваринами.

    Ґражду Марусяків збудував дід Миколиної дружини у 1925 році. Дідів батько був війтом села — достатньо заможним, аби мати наймитів. Господарство процвітало, але все змінилося з приходом радянської влади. У 1957-му землю та худобу родина була змушена віддати у колгосп. Лише у 1990-х, після здобуття незалежності, Микола усе викупив назад. 

    З ранньої весни до глибокої осені Микола майже щодня приймає туристів. Раніше Люба і не уявляла, що таким можна гроші заробляти.

    Хата-ґражда на вигляд — як закрита від зовнішнього світу фортеця. Заходиш через дерев’яні двері у маленьке подвір’я. Тут для дітей підвісили пластикову гойдалку, довкола неї розкидані іграшки. 

    Будинок має коридор, дві кімнати і комору. Обабіч коридору симетрично розташовані двері. Кімната праворуч — для туристів. Вона завішана вишиваними рушниками та застелена ліжниками. Над іконами на стіні світяться лампочки. Тут багато родинних фото: сімейні, портрети, весільні. Нагорі, на сволоку, ратиці косуль підтримують топірці — зброю гордих гуцулів.

    У кімнаті ліворуч живе родина. Там само розміщена і кухня. 

    Микола не уявляє життя без ґражди і не розуміє, навіщо ще кудись їздити.

    — Чого їхати? Пусто валятися. Нема потреби, — замислившись, він тримається за підборіддя. На пальцях ледь видно цифри — 1960, рік його народження. 

    На туристів Марусяки не зважають, виконують собі свою повсякденну роботу. Але як запитати, охоче розкажуть історію сім’ї та хати. 

    Онуки Олеся й Люда, яким п’ять і чотири, вже звикли до туристів. 

    — Привіт! Привіт! Ви до нас надовго? — весело зустрічають гостей.

    Люда багато питає, а Олеся полюбляє позувати для фото. Набігавшись, гуртом розповідають про собаку Гавчика.

    Микола також привітний до туристів — най бачать гуцульську культуру. 

    — Неподалік є ґражда-музей лише у Криворівні, а такої, щоб люди жили, то немає. То вони й ходять до нас, — міркує Микола.

    Сир і туристи — не єдиний заробіток родини. Ще вони продають вовну й бичків. З однієї вівці отримують 2-3 кілограми вовни, а це 24-36 гривень. Продаж бичків —  серйозніший прибуток: за одного дають від 7 до 15 тисяч. За гроші від бичків Марусяки майже добудували другий будинок.

    Втім, як розповідає Микола, дворічний бичок — це гроші за місяць роботи у Польщі. Тому багато місцевих жителів їздить на заробітки. 

    — Але як всі поїдуть, то хто тоді тут працюватиме? — стомлено каже Микола.

    Він трудиться у повну силу, хоча за останній місяць тричі бував у лікарні через проблеми з серцем.

    Але як всі поїдуть, то хто тоді тут працюватиме?

    Літо для Марусяків — найважча пора. Кількість роботи зростає вдвічі: догляд за худобою, доїння, туристи. Багато залежить від погоди, особливо приготування сіна на зиму. Влітку Марусяки наймають робітника, хоча знайти охочих до праці місцевих мешканців усе важче. 

    У листопаді вони конем завозять усі необхідні продукти. Зазвичай це цукор, борошно й картопля, яка після повені 2008-го на їхній землі не росте. 

    Взимку Марусяки здебільшого вдома. Снігу під горою намітає до 10 метрів, тому до них важко дістатися. Вони також не можуть спуститися в село.

    — Але за великої потреби зійти можна, — додає Люба.

    Навіть у дощ до Марусяків вибратися складно, бо дорогу розмиває. Звичайною машиною сюди не заїхати. Якщо раптом комусь стане погано, то викликають швидку у село, а хворого туди спускаються конем. Але Люба навіть вагітною вниз сходила сама.

    — Виходжу за 40 хвилин до автобуса, — жартує жінка.

    Втім, Марусяки не загублені для світу — мають мобільні телефони та навіть інтернет. Люба часто спілкується з подругами. Бракує лише живої бесіди, бо заклопотана родина рідко ходить у гості.

    Принаймні вдома

    Свого часу Люба ходила до дев’ятирічної школи Буківця у підніжжі гори Ігрець. Два останніх класи вчилася у Криворівні, де жили дід і бабця. Люба лишалася в них, а додому їздила на вихідні.

    До якої школи ходитимуть їхні малі, Марусяки ще не задумувалися. Микола гадає, що, найімовірніше, вони вчитимуться в інтернаті у Верховині, бо вниз, до місцевої школи, далеко і важко ходити. 

    Поки дід міркує про майбутнє онучок, ті сперечаються за парасольки. Олеся не може знайти свою і засмучується. Пізніше з’ясовується, що її парасолька поламана. 

    — Я тобі свою віддам, — пропонує молодша Люда.

    — Та?

    — В мене є інша.

    — Ура!!! — кричить щаслива Олеся, коли Люда відкриває парасольку з Вінні Пухом.

     — Прийти сюди і звикнути тут жити — складніше, ніж народитися тут і вирости, — розмірковує Люба. — Хоча можна тут вирости, і це так набридне, що не знатимеш, як би втекти. 

    Як втекли її старші брат і сестра. Мають десь своє життя і повертатися до ґражди не планують. 

    — Онуки ростуть, тож, думаю, буде майбутнє.

    Попри все, Микола оптимістичний щодо майбутнього ґражди та їхнього способу життя.

    Прийти сюди і звикнути тут жити — складніше, ніж народитися тут і вирости

    Люба не переконана і не обмежуватиме дочок. Але зараз зарано про це думати. Треба добудувати другий будинок, де житимуть Люба з дівчатками. Він за кілька кроків від ґражди, яка все більше перетворюється на готель для туристів. Але Микола налаштований лишитися в ґражді.

    — Я звідси нікуди не піду.

    Люба розуміє батька і ні про що не шкодує. 

    Каже, принаймні вона вдома.

    Текст: Наталя Буштин
    Відео, фото: Надія Миколаєнко, Алекс Конор

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00