Жива мертва Прип’ять
    Дарія Мимка 26 Квітня 2020

    Жива мертва Прип’ять

    Історія прип’ятця, який не залишає свого міста

    Робітники закінчують ремонт головного КПП. Тепер в’їзд має вигляд сучасного пункту пропуску на державному кордоні. Здається, достатньо опинитися по інший бік шлагбаума — і справді потрапляєш у консервну бляшанку радянської держави. Світлодіодна вивіска на рамі в’їзду спершу застерігає червоним кольором: «DANGER RADIATION». Та потім усе-таки заспокоює гостинністю: «Ласкаво просимо в зону відчуження!».

    — Це не лише епіцентр трагедії, радіоактивне звалище чи модний туристичний центр, — розповідає Олександр Сирота, колишній прип’ятець та, як жартома себе називає, культурний працівник міста Прип’ять. 

    З Олександром зустрічаємось у компактному свіжовідремонтованому інфоцентрі «Чорнобиль. Територія змін». Іще кілька років тому ця будівля побіля контрольно-пропускного пункту «Дитятки» була занедбаним сараєм, який ущерть заповнило будсміття. У 2013-му, мріючи створити інфоцентр, Олександр із родиною тимчасово переселився зі столиці до села Дитятки. Це останній населений пункт перед кордоном 30-кілометрової зони. Його тимчасовий переїзд триває дотепер. Олександр зрозумів: повертатися в Київ уже не хоче. Тепер на роботу з дому можна дістатися менше ніж за 10 хвилин, а до рідної Прип’яті — менше ніж за годину. 

    34 роки тому майже сто тисяч місцевих мешканців евакуювали з рідних сіл та містечок. Серед них були 9-річний Олександр і його мама Любов. Утім, думка, що Прип’ять та решту зони відчуження не можна залишати напризволяще, не покидала Олександра довгі роки. Зараз він намагається здійснити бажання багатьох колишніх прип’ятців: знов оживити місто. Усі розуміють — це неможливо. Територія зони ще тисячі років буде непридатною для життя людей навіть попри те, що радіаційний фон там знизився у 10 тисяч разів порівняно з показниками перших тижнів після аварії. Унаслідок вибуху зоною розлетілися мільйони радіоактивних частинок. Деякі з них, наприклад, йод-131, уже давно зникли в результаті природного радіоактивного розпаду. В інших, як у плутонію-239, період напіврозпаду — 24 тисячі років. Утім, дещо таки допомагає знову повернути Прип’ять до життя, хоч і своєрідного.

    Атомград

    Можливо, місто на березі річки Прип’ять ніколи б не постало, якби не Чорнобильська атомна електростанція. 1960-ті увійшли в історію СРСР стрімким розвитком ядерної фізики. На тлі швидкого зростання потреби в електроенергії та можливої нестачі корисних копалин атомна енергетика була для радянської влади привабливою альтернативою. Тому за 16 років до аварії неподалік Чорнобиля розпочалося будівництво однієї з найпотужніших у Радянському Союзі атомних електростанцій. У лютому того ж року за три кілометри від майбутньої АЕС почали зводити місто енергетиків Прип’ять. 

    «…средний возраст жителей юного города составляет двадцать шесть лет. Ежегодно здесь рождается более тысячи детей. Только в Припяти можно увидеть парад колясок, когда вечерами мамы и папы гуляют со своими малышами», — пише автор виданого в рік аварії фотоальбому і запевняє: «Полесский атомоград станет одним из красивейших городов Украины».

    Широкі вулиці, спроєктовані у найкращих традиціях нових радянських міст, заповнені дефіцитними товарами полиці магазинів, басейни, стадіони та світлі багатоповерхівки — перспективне місто дійсно приваблювало молодь.

    Олександр показує аматорські кадри свого батька за рік до аварії. На прип’ятському подвір’ї бігає зграя щасливих дітлахів 3-Б класу школи № 1. Серед них Олександр із друзями радісно позує на камеру. 

    — Ми з мамою жили у Комсомольську Полтавської області, нині Горішні Плавні. Після розлучення мама вирішила переїхати. Друзі порадили нове місто біля ЧАЕС. Без жодної надії вона поїхала у Прип’ять і випадково натрапила на місцевого міського голову. Розповіла, як є, що готова працювати і прибиральницею, і вантажницею, будь-ким. Коли голова почув, що в Комсомольську мама керувала літоб’єднанням, подзвонив комусь і сказав: «Зараз до вас прийде Сирота Любов Макарівна. Вона очолить нове літературне об’єднання “Прометей”». Так ми потрапили у Прип’ять.

    Перший рік жили у готелі «Полісся» в самому центрі міста. З останнього поверху відкривалася панорама міста з виглядом на четвертий енергоблок станції. Під час ліквідації саме звідси військові коригували рух вертольотів, які сумішшю піску, свинцю та глини намагалися гасити палаючий реактор.

    — До аварії я був на станції разів десять. Нашим класом опікувалось керівництво електроцеху ЧАЕС. Двічі на рік ми приїжджали до них на професійні свята. На екскурсіях станцією нам розповідали, що атомна енергетика — найбезпечніший спосіб отримання електроенергії. А радянський мирний атом тим паче найбезпечніший у світі. Втім, дев’ятирічки Прип’яті не марили професією атомників. Усі мої однолітки тоді хотіли стати космонавтами. Неподалік від дому на задньому дворі банно-прального комбінату лежали списані напівавтоматичні пральні машини. Хтось залазив у барабан, а інший крутив кермо позаду пралки. Це був наш тренажер майбутніх космонавтів. 

    Улюбленим місцем Олександра, як і багатьох інших містян, був палац культури «Енергетик». На вершечку будівлі світилося синім: «Дворец культуры», а червоним — «Энергетик». У палаці мама Олександра працювала завідувачкою культмасового відділу, керувала літоб’єднанням «Прометей» і ставила музично-поетичні вистави.

    — Це було казкове місце, бо там можна було втілити у життя все, що ти задумав. Я відвідував гурток фехтування та драматичний гурток. Три роки поспіль грав роль Нового Року у виставі, але 86-го мене замінили на дівчинку. Мамині колеги потім жартували, що не треба було змінювати актора, бо Сашко образився і станція вибухнула.

    Олександр показує врятовані кадри аматорської студії «Прип’ять-фільм» за два роки до аварії. Усміхнена мама з пишними кучерями пшеничного волосся разом із колегами готує виставу про життя російської поетеси Марини Цвєтаєвої. Наступний показ вистави було заплановано на 4 травня 1986 року. Не судилося. 

    Незабутнє

    «26 апреля 1986 года в 1 час 25 минут произошел взрыв на энергоблоке №4 Чернобыльской АЭС… В период аварии на станции находилось около 200 человек обслуживающего персонала. 9 человек из них получили ожоги различной степени. Один человек (фамилия не установлена) в 6:00 скончался в медсанчасти, 3 человека находятся в тяжелом состоянии».

    Із секретної записки директора ЧАЕС Віктора Брюханова (з експозиції Національного музею «Чорнобиль»)

    — Це був звичайний суботній день. Можливо, навіть занадто теплий, як на квітень. Мама згадувала, що дорогою на роботу бачила багато поливальних машин, які мили вулиці пінним розчином. Подумала, що це підготовка до травневих свят. 

    Завершився перший урок, а на другий учителі після дзвінка не повернулися до класів. Хтось із однокласників згадав про те, що його тата вночі викликали на станцію, хоча то була не його зміна. Виявилося, вчителі були на нараді, де вирішили до кінця дня не випускати дітей надвір. Про це я вже не дізнався. Ми з найкращим другом почули сирени швидкої допомоги й побігли до медсанчастини біля школи. Там дізналися від дорослих, що вночі на станції сталася пожежа. Тієї ночі я спокійно спав удома. Гуркіт від АЕС став для місцевих уже чимось звичним.

    Я б хотів розповісти, як побачив радіоактивний гриб або НЛО над станцією, але нічого незвичайного не було. Станція була у димці, схожій на туман. Розчаровані, ми пішли назад, але раптово побачили низько над містом вертоліт. За ним іще кілька, з підвішеними резервуарами. Один із них ішов на посадку в районі річкового порту. Туди ми й побігли, спраглі видовищ. Раніше такі вертольоти ми бачили тільки у фільмах про Афганістан. Узагалі весь цей день — це суцільний джекпот для дитини. Навколо самі пригоди.

    Поки добігли до річки, вертольота вже не застали. Однак принагідно згадали про позакласне завдання — підготувати для батьків саморобні подарунки на першотравневі свята. Подарунком була ваза зі скляної пляшки з-під молока, яку ти обліплюєш глиною чи пластиліном, потім устромлюєш зверху квасолю чи горох і все покриваєш лаком або фарбою. Ми побігли копати глину. Додому я повернувся вимазаний, як чорт, із голови до ніг. На здивовані мамині питання відповів: «У нас у школі був суботник». Розлючена, вона побігла до школи дізнаватися, чому решту дітей не випускають із приміщення, а в мене — суботник. 

    Олександр знов перериває розповідь кадрами аматорської студії «Прип’ять-фільм». У день аварії люди гуляють містом, насолоджуються теплим днем. Діти граються в пісочницях, укритих радіоактивним пилом. Одна пара навіть гуляє весілля. Кадри з фільму «Незабутнє» керівника студії Михайла Назаренка всіяно білими миготливими плямами.

    Для людського ока радіація невидима. Фільтр кіноплівки дозволяє побачити наслідок контакту з гамма-променями у вигляді таких плям. Для захисту від руйнівної дії гамма-випромінювання ліквідатори наслідків аварії вдягали захисні костюми зі свинцю вагою по 30 кілограмів. Та навіть такі обладунки не давали абсолютного захисту.

    — У двері постукали працівники ЖЕКу. В нашому будинку вони всім говорили приблизно одне й те саме: на станції надзвичайна ситуація, пожежа, буде евакуація на два-три дні. Замість того, щоб закрити двері й вікна та затулити вологими ганчірками всі щілини, люди з речами вийшли на вулицю. Радіаційний фон назовні в рази вищий, ніж у приміщенні. Того дня евакуації так і не було. На всяк випадок я ліг спати просто в одязі. А мама всю ніч просиділа біля вікна, дивлячись на відблиски заграви від реактора над лісом. Ця ніч, скоріше за все, стала причиною діагнозу: променеві катаракти на обох очах. Зранку спросоння я запитав: «Мамо, ну коли вже нас ліквідуватимуть»?

    Евакуація

    — Вже у свідомому віці я легко припускав, що радянська влада могла нас дійсно ліквідувати. Достатньо було просто закрити місто з усіх сторін, а потім зрівняти із землею. Ніби ніколи й не було Прип’яті біля ЧАЕС. Аби лише не допустити витоку інформації. Що таке 50 тисяч людей у масштабах радянського мирного атома?

    Хоча партійним органам одразу доповіли про масштаби аварії, жодних рекомендацій щодо безпеки мешканці Прип’яті не отримали. У ніч на 27 квітня колона з 1200 автобусів простяглася від села Копачі до Чорнобиля. Це були ЛАЗи та зняті з київських і міжміських рейсів жовті «Ікаруси». Багато годин водії чекали на евакуацію без будь-яких захисних костюмів. Яку дозу радіації вони отримали тієї ночі — можна лише здогадуватися. Наступного дня людей евакуювали в набитому радіоактивним пилом транспорті.

    — Приблизно о 12 годині дня через міську систему сповіщення я почув оголошення про евакуацію. Основні поради: зачинити вікна, вимкнути електроприлади, перекрити крани з водою. Жодного слова про заходи безпеки. У присутності мешканців опечатували квартири. Люди залишали домашніх улюбленців, упевнені, що за кілька днів знову їх побачать. Паніки не було взагалі. 

    Уже дорослим Олександр розмовляв з учасниками ліквідації, які працювали в ті дні під четвертим реактором. У них під ногами хрустів реакторний графіт, але вони не могли повірити, що стався вибух, і адекватно оцінити ситуацію. Сталося те, чого у свідомості радянської людини не могло статися.

    — О 14:00 розпочалась евакуація. Повз станцію ми їхали з відчиненими вікнами. Усі сприймали це як додаткові вихідні. До 17:00 місто вже було порожнім. Ті, кого зобов’язувала професія, мусили залишитись. Проте це не лише атомники та міліціонери, а й прибиральниці та адміністратори гуртожитків. Їх вивозили набагато пізніше. 

    Людей розселяли по навколишніх селах і містечках. Ми потрапили в село Обуховичі Іванківського району в родину, де вже було десятеро розподілених. Тому мама вирішила їхати до Києва, а звідти на травневі свята — до сестри у військове містечко Мар’їна Горка під Мінськом. Чоловік сестри Анатолій Клопотенко — підполковник хімічних військ. У ті дні всі його питали про Чорнобиль, а він жартував: «У мене вдома двоє майже з-під самого реактора приїхали, все добре».

    Пізніше Олександрова мама Любов Сирота напише у спогадах про трагічну долю Анатолія. Він майже півтора року з короткими перервами працював над ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС. За його частиною було закріплено 24 населені пункти, які потрібно було очистити від радіоактивного забруднення. Крім того, він виконував дезактиваційні роботи на зруйнованому четвертому блоці. 

    Дозу опромінення в Радянському Союзі позначали у біологічному еквіваленті рентгена (бер). Після аварії урядова комісія затвердила граничну дозу: до 10 берів у розрахунку на рік для дітей до 14 років, вагітних та жінок, які годують немовлят; до 50 берів — для решти. Доза у 20 берів збільшує ризик захворювань, включно з раком. Доза у 100 берів викликає променеву хворобу легкого ступеня. Будь-яке подальше перевищення може призвести до швидкої чи повільної смерті. Іноді за раз на Анатолія та його солдатів припадало приблизно по 100 берів та більше. Точної дози вони не могли знати. На одноразових дозиметрах максимальна позначка — 50 берів. У результаті офіційно всім вписували однакову допустиму дозу 25 берів. Після повернення з Чорнобиля раніше абсолютно здоровий колишній боксер Анатолій важко хворів до кінця життя. А в останні роки повторював: приблизно 70 % робіт ліквідаторів були марними та неефективними. 

    Невідання

    29 квітня 1986 року The New York Times публікує статтю на пів шпальти з коментарями скандинавських атомників та мапою руху радіоактивної хмари. Виявилося, що через підвищений радіаційний фон у Швеції евакуювали АЕС біля Стокгольма, але згодом зрозуміли, що причину підвищення варто шукати на атомних станціях СРСР. У той самий день у радянській пресі на третій або четвертій шпальті надрукували замітку з шести речень: «Від Ради Міністрів СРСР. На Чорнобильській атомній електростанції сталась аварія, пошкоджений один із атомних реакторів. Вживаються заходи для ліквідації наслідків аварії. Потерпілим надається допомога. Створено урядову комісію». 

    У Києві сніжним комом наростала паніка. Партійні чиновники першими намагалися вивезти своїх дітей. Люди масово розкуповували йод і потроху додавали його до їжі й води. Наступним із полиць зникало червоне вино, яке, за чутками, рятувало від радіації. 

    — Ми хотіли їхати назад у Прип’ять, але рейсів не було. Вирішили переночувати в готелі. З’ясувалося, туди нас не заселять без медичної довідки. У лікарні нас скерували на дезактивацію у громадські лазні на Солом’янці. Забрали геть увесь одяг, видали простирадло, рушник і шматок господарського мила. Потицяли у щитовидку дозиметром і пустили під холодний душ. До того ми щоденно милися гарячою водою. На виході видали інший одяг, який виглядав поношеним. Мамі рекомендували термінову госпіталізацію, очевидно, через високу дозу опромінення. Але мене не було на кого залишити, тому цього варіанту вона навіть не розглядала. 

    Дітей із Київщини почали вивозити на південь України у піонерські табори. Спочатку я потрапив до табору в Ірпені, а звідти нас вивезли у Сергіївку Одеської області. Мама ще тижнями шукала, куди саме мене забрали. Ціле літо я провів на базі відпочинку Кишинівського медичного університету «Медик-2». Усі мої речі знову забрали, натомість видали перші у житті кросівки та джинси. А сорочок дали стільки, скільки в мене за все життя не було. Для нас намагалися створити там другий дім. 

    Любов Сирота провела літо 86-го в піонертаборі «Сказочный». Ще навесні там організували перше вахтове селище для ліквідаторів. Олександрова мама з колегами з палацу культури далі працювала у зоні відчуження, організовуючи культурне дозвілля для учасників ліквідації. Хоча сама статусу учасника так ніколи й не отримала.

    — Літня зміна добігала кінця, по інших дітей приїжджали батьки, але мою маму не встигли попередити. Тих, кого не забрали до 1 вересня, вивозили до табору «Юний ленінець». Порівняно з базою в Сергіївці, то був практично концтабір. Усі іграшки в нас відібрали, за будь-яку провину публічно карали. Дівчата, в яких уже почались місячні, жалілися, що їм не дають вати. Мама встигла мене забрати в останній день. Решта дітей чекали на зустріч із батьками вже в інтернатах.

    Інформаційна блокада закінчилася лише 15 травня. Михайло Горбачов з’явився на телебаченні з виступом про масштаби катастрофи на ЧАЕС. Проте для жертв аварії все найгірше лише розпочиналося.

    Чорнобильські їжачки

    «В соответствии с ранее данными указаниями лицам, подвергшимся воздействию ионизирующего излучения, находящимся в стационаре и не имеющим признаков острой лучевой болезни, при выписке устанавливать диагноз “вегето-сосудистая дистония”».

    З вч-грами 1 зам. Міністра охорони здоров’я СРСР Олега Щепіна від 21 травня 1986 (з експозиції Національного музею «Чорнобиль»)

    — Восени 86-го я вдруге у житті потрапив до лікарні. Там провів приблизно 2,5 місяця. Раптово в мене діагностували низку хронічних хвороб кишково-шлункового тракту, нервової системи, проблеми з печінкою, нирками, щитоподібною залозою, судинами. Партійна медична політика забороняла пов’язувати хвороби потерпілих від аварії з радіацією. Усі недуги в нас ніби загострилися через радіофобію, тобто страх радіації. Тоді у лікарнях нам так брехали, що я досі не вірю медикам.

    Мама, енерджайзер із довгим волоссям, буквально згасла на очах. Через високий радіаційний фон лікарі наказали обстригти волосся. Загальний фізичний стан погіршився настільки, що важко було дійти з дому до магазину.

    Попри важкий стан, мама змогла отримати роботу на кіностудії ім. Довженка та добилася того, щоб нам дали квартиру в Києві. Чорнобильських у столиці розселяли на Троєщині та Харківському масиві Дарницького району. Новорічну ніч 1987-го ми зустріли у квартирі, де стояли розкладачка, газова плита і маленький телевізор. Наш дев’ятиповерховий будинок на 16 під’їздів у народі називали «китайською стіною». Більшість мешканців — евакуйовані прип’ятці.

    Любов Сирота у своїх спогадах напише: «…в нашому під’їзді майже не було поверху, де хтось би не помер від раку, серцевого нападу, лейкозу…». Наболілі питання Любов висловлювала у роботі над документальним фільмом Роллана Сергієнка «Поріг». Колишні прип’ятці й ліквідатори завдяки фільму хотіли відкрити завісу брехні радянської влади. Майже одразу після виходу стрічку заборонили.

    Натомість у Німеччині «Поріг» став одним із найпопулярніших матеріалів про Чорнобиль того часу.

    — Біля нашого дому відкрилася нова школа, де більшість учнів — діти із зони відчуження. У цій школі були 5-денна система навчання, більше перерв, коротші уроки, обіди. Через хвороби я пропустив один рік, і місць у тій школі вже не було. Тоді я пішов до школи напроти, де дітей із Чорнобиля майже не було. Там навчалися шість днів, обідів не було, перерви були коротші. Кого звинувачували у цій соціальній несправедливості? Звичайно, «чорнобильських їжачків», як нас тоді називали. У школі ми вигрібали сповна. На батьківських зборах мами інших дітей жалілися, чому чорнобильців посадили поруч із їхніми дітьми.

    Прип’ятці були — мов діаспора в чужій країні. Біженці, що спілкувалися переважно між собою. На Троєщині створили клуб чорнобильців «Земляки». Там ми відзначали майже всі свята. Мабуть, лише це й допомагало.

    Хочу, щоб пам’ятали

    — Усю школу я мріяв поїхати у Прип’ять. Мама пообіцяла: щойно досягну шістнадцятиріччя, допоможе мені туди потрапити. Місто часто снилося мені живим. Здавалося, мине якийсь час — і ми знову туди повернемося. Сніжна зима 1992-го, і я їду в зону разом із маминим колегою з телебачення. Мене висадили самого у Прип’яті. Решта поїхали знімати сюжет у зоні. Спочатку я просто плакав. Коли вже ревти було нічим, ходив і запам’ятовував кожну деталь. Вулиці заросли чагарниками. Дорогі мені місця понівечено, розграбовано мародерами. Після цієї поїздки я вперше зрозумів — повертатися нікуди. Місто мені досі сниться, але вже інакше. Тоді я вперше записав свої переживання.

    Через два роки записи шістнадцятирічного юнака під заголовком «Хочу, щоб пам’ятали» вийшли друком у журналі Департаменту гуманітарних справ ООН DHA News. Після публікації Олександра запросили взяти участь у міжнародній акції Greenpeace, присвяченій десятій річниці Чорнобильської катастрофи.

    — Акція називалася «Тур очевидців». Цілий місяць ми разом із хлопцем із Білорусі їздили Сполученими Штатами, розповідаючи про те, що сталося. Я звик, що чорнобилець — це щось погане. У США, навпаки, люди хотіли почути нас, співпереживали. Коли я повернувся в Україну, зрозумів: ми мусимо говорити. 

    Чим би не займався Олександр, все одно рано чи пізно повертався до Прип’яті. Окрім колишніх мешканців, місто магнітом притягувало до себе десятки людей, для яких зона відчуження стала особливим місцем.

    — Десь у 2005 році я випадково натрапив на сайт pripyat.com — ресурс, присвячений чорнобильській тематиці, майданчик для зустрічі колишніх прип’ятців. Спочатку він мені страшенно не сподобався. Інформація про зону на порталі розходилася з дійсністю. Я залишив там гнівний коментар, а керівник сайту натомість запропонував модерувати тему на форумі. Згодом мене обрали головним редактором. Тоді нам, мабуть, вдалося зібрати найпрофесійнішу спільноту на чорнобильську тематику.

    Ті, хто у 1986-му виїжджав із міста «на кілька днів», досі не готові змиритися з думкою, що їхнього дому більше немає. На початку тисячоліття багато колишніх прип’ятців писали на форумі pripyat.com, що хочуть побачити свій будинок, квартиру, вулицю, але самі не можуть приїхати до міста. Люди залишали на сайті точні координати дорогих їм місць. Олександр із друзями фотографував зарослі деревами подвір’я та понівечені часом і мародерами домівки — так починався проєкт «Фото твого дому». 

    — Більшість прип’ятців сприймає власне місто як живий організм. І я теж. У моїй уяві Прип’ять — живе місто, яке хворіє, бо там немає людей. 

    У 2006 році група однодумців на чолі з Олександром створила громадську організацію «Центр Прип’ять.ком». Вони фотографували усі можливі закутки міста й відновлювали знищену часом нумерацію на будинках, аби Прип’ять знов ожила у віртуальному світі проєкту «Прип’ять 3D» —  інтерактивній моделі міста до квітня 1986 року. Так вулицями Прип’яті знову змогли б гуляти люди. 

    «Центр Прип’ять.ком» виступає за надання Прип’яті статусу міста-музею та просуває нові вектори сприйняття зони відчуження — як культурної спадщини та природного заповідника. Державний захист міг би принаймні частково завадити стихійному нищенню міста. Проте у шанси на збереження бодай того, що лишилося, мало вірить навіть сам Олександр.

    — Від міста рано чи пізно залишаться тільки руїни. Точку неповернення вже пройдено, — каже чоловік.Утім, Прип’ять — усе-таки не привид. Вона житиме на кіноплівці. У звуках PRIPYAT Pianos — віртуального синтезатора українського композитора Володимира Савіна, який зібрав звучання двох десятків покинутих прип’ятських піаніно. Місто житиме на полотнах художників. У спогадах туристів. А надто — у серцях прип’ятців, які, мабуть, не бувають колишніми.

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00