Знову в небо
    Анастасія Дзюбак 9 Жовтня 2019

    Знову в небо

    Як військовий аеродром біля Кропивницького отримав шанс на друге життя

    Літо 2015-го. Від навколишньої спеки люди ховаються по офісах — час обіду ще не настав. Біжу від театру по Дворцовій, центральній пішохідній вулиці Кропивницького, що зберігає відбитки часу — архітектуру ХІХ століття. 

    Сонячно, на небі ні хмарки — ніщо не віщує грози. Раптом гуркіт, ніби лист металу ось-ось зірветься з даху. Грім? Завмираю. Гуркіт не зникає. Аж тут пролітає літак. За ним — іще один. Низько-низько, здалось тоді переляканій мені.

    Інстинктивно присідаю.  Майже влипла в землю.

    За кількасот метрів звідси — військова частина спецназу, яка боронить Донецький аеропорт і не лише його. І Театральна площа, де з регулярністю, що викликає жах, прощаються із загиблими захисниками. Інтернет і телебачення сколочуються хвилями паніки про танки під самим кордоном. Одне слово, серце провалюється в п’яти.

    Та за кілька секунд від зниклих літаків ні звуку, ні сліду. 

    Отже, наші? Наші! 

    Уже й забулося, що, за документами, ще у 2014-му відновив роботу військовий аеродром, якихось десять кілометрів від міста. Аеродром, який у дитинстві був водночас дивом і буденністю. Літаки піднімалися й приземлялися під мої захоплені вигуки: «Тату, дивись, літачок!». А потім рух стишився на роки. 

    Колеги, які того ж дня разом зі мною побачили літаки в небі, кинулися дзвонити у військкомат. Перший і чи не єдиний контакт, що спадає на думку.  

    «Чому нам дзвоните? До чого тут військкомат?» — пробурчала трубка. Тлом чутно було іншу розмову: «Ви що, здуріли? Ось так без попередження: “Навчання в них!” Зараз пів міста на ноги стане!». 

    Мине кілька років — і ревіння вже нікого не лякатиме. Натомість нагадуватиме: ми в безпеці. 

    Рейки і злітні смуги

    Любов до неба у степового регіону була здавна.

    У 20-х роках минулого століття у Кропивницькому розташовувались два авіаційні пункти. На одному діяла авіаремонтна бригада, на іншому — майданчик для цивільної авіації. Як пояснює у своїх розвідках краєзнавець Юрій Матівос, спогади про це бережуть навіть вулиці. Наприклад, у віддаленому мікрорайоні міста Балашівки, де промзона чергується з приватним сектором, є вулиця Повітрянофлотська.

    У мікрорайоні Новомиколаївки збудували аеродром і розмістили там 15-ту важку авіаційну бригаду. Саме тут відбувались і випробування літака ЛІ-2, копії американського «Дугласа», який блискуче зарекомендував себе у Другій світовій.

    Перед окупацією міста військових авіаторів перевели до Севастополя і Кривого Рогу.

    Німці ж використали та вдосконалили ремонтні майстерні й аеродром, перетворивши їх на авіаремонтний завод. А ось злітно-посадкова смуга, яка тут була, виявилась непридатною для німецьких літаків. Будувати нову вирішили у Канатовому — залізничній станції за 10 кілометрів від міста. Роботи завершили у 1943-му. Після звільнення міста створену базу використовували вже радянські військові.

    У 1951 році в тодішньому Кіровограді створили військове училище льотчиків дальньої авіації та мережу аеродромів по області. На той час у Канатовому базувалися літаки-бомбардувальники, здатні підняти атомну бомбу.

    Десятиліття потому сюди передислокували 190-й винищувальний авіаполк, а на зміну ТУ прийшли радянські літаки МіГи.

    У 1987-му до Канатового перевели й 727-й гвардійський Черкаський орден Богдана Хмельницького — бомбардувальний авіаційний полк, який на озброєнні мав літаки СУ-24М, себто найновіші літаки такого типу в Радянському Союзі.

    Любов до армії та неба

    Годі переконати військового льотчика Юрія Ситника, що існує ліпша професія, ніж його власна. Він знає небо ще з 17 років, відколи розпочав навчання у Чернігівському вищому авіаційному училищі. 19-річним юнаком уже підкорив реактивний МІГ-21. Служив на Далекому Сході, потім вступив до російської Військово-повітряної академії імені Юрія Гагаріна, яку закінчив у 1993-му. У Канатовому певний період командував авіабазою.

    Самі військові до останнього не вірили, що їхню частину розформують, — за рік до того якраз зробили капітальний ремонт аеродрому. 

    — У нас на той час були найкращі літаки та найліпше підготовлені льотчики: літали і парами, і ланками. Коли пішли перші чутки про закриття, я як командир авіабази сказав на шикуванні: «Запам’ятайте: якщо бодай одна авіачастина залишиться в Україні, то це буде наше Канатове». Здавалося б, логічно не розформовувати одну з найкращих частин в центрі країни. Але невдовзі ми отримали директиву про скорочення частини, — розповідає Ситник. 

    Увесь час військових підтримувала місцева влада: військовим авіаторам виділили два автобуси, які по місту збирали особовий склад і відвозили в частину. 

    На захист частини стала більшість керівництва області. Тодішній голова обласної ради Василь Сибірцев їздив до головнокомандувача військово-повітряних сил, до міністра оборони, секретаря РНБО. Не допомогло.

    У той час розформували ще багато авіаційних частин. Офіційна причина — роззброєння. У 2004-му деякі літаки з Канатового передали в інші частини, деякі на базу зберігання, а деякі списали та ліквідували. Порізані, як металобрухт. Деякі найновіші машини не налітали й ста годин. 

    Коли частину скорочували, хто міг, звільнився за вислугою, хтось перейшов в інші частини — на Хмельниччині, Миколаївщині. Багато пішли працювати у льотній академії — навчальному закладі у Кропивницькому, який готує цивільних пілотів і диспетчерів. 

    Прощання з літаками

    Олександр Вєтров був останнім командиром авіабази, тож саме він мусив шукати нового місця праці для побратимів та проводжати літаки. 

    Він родом із Новомиргорода — райцентру неподалік Кропивницького. Коли був маленьким, поряд із їхнім містечком здійснювали навчальні польоти студенти льотного училища. Спостерігаючи за літаками в небі, захотів стати пілотом.

    — Якраз у рік, коли мав вступати, сталася трагедія: один із літаків розбився. Тоді багато хлопців передумали йти на пілотів, але я ні. Склав іспити на четвірки — цього виявилось мало. Наступного року вступив до військового училища, — каже Олександр.

    Частину, де зберігали ядерні боєголовки, розформували ще в 90-их, коли Україна розпочала позбуватись ядерної зброї. Вона була поряд з аеродромом, адже тут базувалися літаки-бомбардувальники СУ-24М.  Резолюція про розформування авіачастини надійшла у 2002 році. Останні літаки залишили аеродром у 2004-му. 

    Майже всі знайшли нову роботу. На той час у частині служили приблизно чотириста жінок. Вони сприйняли інформацію про розформування стійко. Чоловіки ж до кінця не хотіли вірити.

    —  Усі літаки пішли від нас своїм ходом. Жодного ми не порізали на місці. Найкращі літаки відправили в Миколаїв, на зберігання у Луцьк, Старокостянтинів. Лише у Білій Церкві було місце для утилізації літаків, — каже він.

    Аби доправити на «порізку» кілька літаків, які мали несправності, інженерам доводилося тут встановлювати двигуни, а в Білій Церкві знімати. Тоді — привезти назад у Канатове та встановити на інший літак.

    На власні очі бачили, як недбало викидали бортові журнали: документи з усією історією транспортного засобу, де фіксували всі польоти й виконання робіт із технічного забезпечення. Цьому літакові більше не судилось піднятися в небо.

    Коли з аеродрому виводили останні літаки, провести їх прийшло і керівництво області. Того дня Олександр відчував розпач. Та ще й хтось із місцевих поскаржився: мовляв, надто низько пролетіли машини. Але залагодили. Вєтров досі зберігає той документ. У ньому написано: мешканці міста Кіровограда і Кіровоградської області претензій до польотів не мають.

    Аеродроме, до строю!

    До 2004-го тут розташовувався авіаполк. 

    Після розформування областю поповзли чутки. Спершу говорили, що на місці закритого летовища розмістять авіаескадрилью, згодом — що сюди переведуть військову частину вертолітників. У лютому 2013-го місцева влада хвалилась, що тут можна створити індустріальний парк, та він так і не постав. Так само й чутки залишились чутками. 

    З червня 2014 року тут розташувалась невелика військова частина. Вже кілька років коштом обласного бюджету її потрохи ремонтують.

    Тепер за обслуговування летовища відповідає приблизно сотня людей, а Канатове стало аеродромом тимчасового базування. Літаки можуть злітати й приземлятися тут, але власне авіачастини тут уже нема. 

    За десять років під охороною, але практично без господарів наявна інфраструктура доруйнувалася. 

    — Нема що показувати. І літаків там нема. А коли є, то тоді журналістам туди точно не можна, — відрубують у пресслужбі Повітряних сих ЗСУ. 

    Проте залишилось найцінніше: довга злітна смуга, придатна для польотів як військової, так і цивільної авіації.

    Попри те, що авіаційна історія в міста багата і тут навчають льотчиків, повноцінного аеропорту для регулярних рейсів у Кропивницькому немає. 

    У колишньому приміщенні аеропорту, який працював за радянських часів, розташувалась авіакомпанія «Урга», яка здійснює переважно чартерні рейси.  Проте наявна злітна смуга непридатна для багатьох пасажирських літаків.

    У червні 2019-го вже ексголова Кіровоградської облдержадміністрації обмовився про можливість розвивати цивільний аеропорт саме на базі Канатового.

    Фактично колись цілком військовим був і аеропорт «Бориспіль». Поступово він перетворився на аеродром спільного користування. 

    — Іще за радянських часів, коли у місто прилітав ЯК-42 — літак другого класу, якого не міг прийняти міський аеропорт, — він виконував польоти з аеродрому Канатове. Люди повністю проходили огляд у міському аеропорту, сідали в автобус і їхали туди. А там уже по трапу в літак. І це в той час, коли там була військова авіаційна частина. Ми працювали вдень і вночі. Зараз обслуговувати цивільні літаки в Канатовому набагато простіше — але нема таких повноважень, — говорить Юрій Ситник. 

    Із 2004-го по 2014 рік у Канатівському аеродромі з ознак життя була хіба що охорона. Зараз тут базується невелика військова частина. Летовище регулярно приймає літаки на тимчасове перебування, проводять військові навчання. 

    За п’ять років місто знову навчилося не боятися літаків і чекає, коли бачитиме їх у небі  частіше.

    [Цей репортаж створений у рамках спецпроєкту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00