Бачити невидиме

    Бачити невидиме

    Як любов і прийняття змінили світ для двох і подарували життя третій

    Вона народилася незрячою. Він утратив зір підлітком. Ніхто не вірив, що вони зможуть бути щасливими. Приниження у спецінтернаті ледь не довели її до самогубства. Постійні п’янки батька й показний жаль довколишніх змусили його замикатись у собі й ховатися від світу в чотирьох стінах. Обох мучило постійне нагадування ззовні: «ви не такі, як решта».

    Але вони не хотіли почуватися неповноцінними й довели, що це можливо. Андрій та Вікторія Нечитайлови дев’ять років у шлюбі. Живуть у дев’ятиповерхівці в центрі Калуша. Вона підробляє масажем і продажем мережевої косметики, він — «озвучує» мобільні телефони для інших незрячих та головує під’їздом у будинковому об’єднанні співвласників. За допомогою спеціальних програм обоє багато читають, користуються комп’ютером і навіть легко листуються у соцмережах. Усі хатні справи роблять самі. Хіба у дрібницях їм допомагає донька, чиє народження стало для них випробуванням і дивом водночас. А ще — уроком любові, який триває досі. 

    ***

    Вікторія: Мені було одинадцять, коли я вперше спробувала себе вбити. Написала листа єдиній подрузі, проковтнула жменю анальгіну і стала чекати. Я не знала, що від того не помру, але сильно цього хотіла. 

    Мене врятували. Щойно отямилась, почула злісні слова виховательки: «Мене б посадили за тебе!» І жодного співчуття. Жодної спроби зрозуміти. 

    Я народилася незрячою. Кажуть, то була родова травма — атрофія зорового нерва. Зростала у темряві й просто не знала, що буває інакше. Допоки не пішла до школи, не почувалася неповноцінною. Розуміла, що трохи інакша, ніж решта, та й по всьому.

    Вдома ніяк не акцентували на тому, що я не бачу. Ніколи не казали, що чогось не можу. То вже пізніше почалося. Спершу я жила з бабусею й дідусем в селі. Бабця працювала у місцевій школі — верталася після уроків втомленою, вкладалися з нею удвох на ліжко й бабуся читала мені книжки. Про Вінні Пуха, Незнайка, Пеппі Довгупанчоху. Читаючи, бабуся засинала, а я лежала собі й мріяла — уявляла дівчинку з волоссям кольору вогню. Полум’я ніколи не бачила, але знала, що воно гріє й пече. 

    Ще пригадую, як мені дозволяли інколи доїти корову. Малими пальцями невміло стискала тепле коров’яче вим’я. Кращих спогадів не маю.

    У перший клас мене віддали в інтернат для незрячих. Тато був військовим, і батьки виїхали до Німеччини, а мене залишили у Львові. Інколи я думаю: як склалося б моє життя, коли б вони взяли мене з собою?

    Погано пам’ятаю події перших днів в інтернаті — може, пам’ять мене захищає? Лишень пригадую, що постійно було страшно. Ховалася під ковдрою і багато плакала. 

    Нас позбавили особистого простору, поселивши в кімнатах на 10-15 ліжок. Водночас — ізолювали від зрячих дітей. Весь час повторювали, що ми дурні й недорозвинені. Змушували ходити по пришкільній території змійкою одне за одним. Кричали. Муштрували, наче в армії. Поміж собою ми називали школу «зоною», і так воно й було. 

    Нас, незрячих дітей, принижували за будь-якої нагоди. Уже у старших класах, коли в інтернаті часом влаштовували дискотеки, вчительки сміялися вголос, дивлячись, як ми танцюємо. А якось на новорічному вечорі, коли ми подовгу змушені були стояти (сиділи лише вчителі), я знепритомніла (а може, й від недоїдання, бо годували нас жахливо) — наступного ранку з мене глузували і вчителі, і діти. 

    З однолітками теж не складалося. Вчителька нашого класу чомусь виділяла мене з-поміж решти і ставила вищі оцінки — однокласники, звісно, мене за це гнобили. Тож я вивела власне правило: бути старанною ученицею — погано. 

    Зрештою, жоден із нас не бачив сенсу вчитися. Нам постійно повторювали, що ми ні до чого не здатні. І якщо наприкінці 90-х, скажімо, в Німеччині для незрячих було адаптовано близько двохсот професій, то в Україні — лише 16. Із них більшість — крутити гайки і складати коробки. Ще геть малою бабуся навчила мене писати, набираючи літери на друкарській машинці, але у школі мені ця навичка особливо у нагоді не стала. Бути розумною не мало сенсу. 

    Я почувалася безнадійно самотньою. З мамою ми тоді бачились кілька разів на рік і не були близькими. Бабуся (принципова сільська вчителька) просто не вірила, що таке можливо. Думала, я вигадую. А мені так хотілося, щоб мене просто хтось обійняв. 

    Андрій: Єдина людина, чию любов пам’ятаю з дитинства, — дідусь. Усе життя він працював слюсарем, був людиною простою і доброю. Коли я пішов до школи, він уже був на пенсії. Забирав мене на вихідні й канікули, а пізніше за кожної нагоди я сам втікав до нього, де гасав на велосипеді, який він же подарував. З дідом було затишно. На відміну від дому.

    Удома був вічно п’яний тато. У мами на любов до нас не лишалося сил. Народивши третю дитину, вона не повернулась на роботу — працювала вдома, шила на замовлення. Тягнула на собі трьох дітей і питущого чоловіка. Годувала, одягала — піклувалась як уміла. Однокласники заздрили, що я мав не такий, як у решти, спортивний костюм — зшитий мамою. Натомість мені бракувало простого поцілунку на добраніч. 

    У тринадцять років я почав втрачати зір. Перехворів на грип, а опісля почав гірше бачити — дивився на пряму лінію, а вона здавалася мені викривленою. Лікарі не розуміли причин. Лише за кілька місяців поставили діагноз — панувеїт. Рідкісна форма запалення судинної оболонки ока. Майже рік я провів у лікарнях: у нас в Івано-Франківську, в Одесі — в Інституті очних хвороб імені Філатова, в якихось санаторіях. Мені зробили операцію на кришталиках, усякі інші маніпуляції — допомагало ненадовго. За рік я повністю осліп.

    Що втрата зору незворотна, довго не усвідомлював. Уже тепер розумію — поступово в очах відмирали судини, а уражені ділянки заростали сполучною тканиною. Як на шкірі після загоєння ран лишаються шрами, так у мене замість очей — суцільні рубці.

    Але тоді я цього не знав. По лікарнях зі мною їздив тато. Коли ми кілька місяців лікувалися в Одесі, він спершу влаштувався на тимчасову роботу, а тоді знову запив. П’яного його виганяли з лікарні, а він повертався лише для того, аби винести щось із моїх речей чи силою забрати гроші, які на лікування передавала мама. Годували мене сусіди по палаті. Я довго не міг йому пробачити — тоді, коли я найбільше потребував батька, він мене зраджував. 

    ***

    Вікторія: До життя поза інтернатом я готовою не була. Навіть вулицею ходити без сторонньої допомоги не могла (не можу й досі) — нас просто цього не вчили. Після випуску так само засинала й прокидалася з думкою, що не хочу жити. Просто не бачила сенсу. Але жила далі — отримала диплом медучилища, вступила до університету на заочний курс психології. Пам’ятаю, приїхала на один із перших іспитів, а викладач, нічого не спитавши, поставив «чотири». Ну от який сенс у такому навчанні? Шкода, думала тоді, що з життям так легко не попрощаєшся. 

    Хотіла піти в монастир, але й це виявилося непросто — у кількох місцях мені відмовили. Мабуть, так було правильно. Говорила їм, що хочу знайти Бога, а насправді втікала від себе самої. В одному з монастирів, куди мене таки погодились прийняти, проплакала днів десять і повернулася додому. 

    Жила з бабусею в селі, але час від часу приїздила в Калуш до мами (з татом вона розлучилась і повернулась в Україну). До неї на роботу часто заходили дві жіночки, що торгували пиріжками, і вони щоразу запрошували нас до церкви. У родині про Бога ніколи особливо не говорили, тож ми з мамою чемно дякували і нікуди не йшли. Так тривало років зо три. «Мам, ну давай сходимо, раз вони так кличуть. Нам за те нічого не буде, а вони, може, відчепляться», — сказала я якось. І ми пішли. 

    Недільна служба в євангельській громаді християн, на яку ми потрапили, була геть не схожою на те, що я знала дотепер. Тут не було суворості й незрозумілих слів. Люди співали пісень і говорили просто і щиро. Тодішню проповідь пам’ятаю досі: «Ти можеш знати, що є крісло. Знати й не користуватися ним. А можеш сісти, спертися й розслабитись». Так і з вірою — зрозуміла я пізніше. Не знаю чому, але після тої служби я стала ходити на домашні групи — збори громади, на яких ми спільно молимось і підтримуємо одне одного. Відтоді вже багато років я з Богом. Знайшла своїх, повірила й дозволила собі розслабитись.

    Андрій: Світло зникало поступово. Був іще час, коли я його бачив, — покручу головою і знаю, де вікно. А потім усе зникло — я навіть не помітив коли. І якось устиг звикнути. Довго вірив, що цьому можна зарадити. Але з дому не виходив іще з рік. Призвичаювався, вчився відчувати простір довкола. Мені з дитинства були цікаві різні шрифти, і Брайля освоїв швидко. Мав платівки з аудіокнижками — вони були моїм вікном у світ. Слухав, думав. А ще часом молився — ставав навколішки й читав раз за разом «Отче наш». Інших молитов не знав. Здавалося, що довше так стоятиму, то більше допоможе. Але то було пусте. 

    Коли вперше наважився вийти на вулицю сам, страшенно хвилювався. Крокував поволі, простукуючи поперед себе тростиною. Отут із пам’яті знайома дорога, тут дерево, тут — бац, ударився. Йду далі вперто. Тоді чую голос: «Візьми, хлопче, пару гривень». Мене це так образило! Я ж не просив! 

    Була ще одна прикра історія. Їхав у тролейбусі, розговорився з іншим пасажиром, і в його голосі було стільки жалю, що мені аж самому стало себе шкода. Він вийшов на своїй зупинці, а я їхав далі й тихо плакав.

    Згодом повернувся до навчання — останні два класи закінчував у спеціалізованій школі, потім Прикарпатський університет, отримав диплом психолога. Знайшов роботу, хоча більше вона скидалася на волонтерство — платили мені мало, але було цікаво. В одному благодійному фонді у Франківську як психолог працював із наркозалежними та ВІЛ-інфікованими. 

    Там познайомився з дівчиною. Ми зустрічалися, може, з пів року. Вона ніби й приймала мою незрячість, але водночас хотіла, щоб я був таким, як усі. Просила допомагати на городі — допомагав, висмикував там щось, ягоди збирав. Просила дров нарубати — брав пилку й пиляв. Води з криниці принести — впораюся ще якось. Це коли ми в селі були, де вона жила. А в місті складніше: домовилися зустрітися на дискотеці, а тут вона дзвонить, просить купити щось дорогою. Я того району не знаю, не маю уявлення, де там магазин. Ну але знайшов, приніс. Приходжу на дискотеку. Я і зрячим був не надто вдатним танцюристом, а тепер і поготів. А вона не розуміла, що мені некомфортно. Зрештою я сам обірвав цей зв’язок.

    До нас у фонд якось приїхав священник із діаспори. Говорив усяке-різне, а мене чомусь обурили слова про любов — нібито Бог створив усіх нас, щоб йому було кого любити. Мені це видавалося абсурдом: створив людину, щоб її любити? Щоб любити мене? Такого недолугого?

    Мав багато запитань — відповідей не знаходив. Та все ж час від часу ходив на богослужіння, що їх проводили у товаристві незрячих. Там і отримав запрошення провести десять днів у християнському таборі біля моря. Там познайомився з Вікою. 

    ***

    Вікторія: Я не вірю у випадковості. Не випадково я потрапила до нашої церкви. Не випадково старенька пані, що проводила збори домашньої групи, побачила в газеті оголошення про набір студентів у Львівську богословську семінарію. Не випадково, коли я подзвонила туди, слухавку замість секретарки узяв ректор. Іспити вже завершились, але мене з його дозволу погодились доекзаменувати. 

    Перші місяці навчання давалися важко. Жила в гуртожитку з трьома зрячими дівчатами. Умови були хорошими, дівчата добрими, але я не мала на чому вчитися. Мусила просити сусідок читати мені вголос потрібні книжки. Тоді чи не єдиний раз у житті поставила Богові ультиматум: «Даю тобі, Боже, десять днів, аби ти дав мені бодай якийсь знак, що я мушу бути тут. Інакше повернусь додому — там принаймні буду корисною спільноті». Минуло чотири дні, аж раптом кличе мене до себе ректор. «Маємо для тебе подарунок, — каже. — Один християнин із Канади передав комп’ютер з усіма програмами для незрячих». 

    Закінчивши семінарію, повернулася в Калуш. Не хотіла жити ані з мамою, ані з братом, тож мала простий вибір: або вертатися в село, або винаймати квартиру в місті. Маю пенсію і як медсестра підробляю масажем, тож забезпечити себе могла ще тоді. Але щойно власники дізнавалися, що у квартирі житиме незряча, знаходили купу причин відмовити. Так було не раз і не два. Уже готова була впасти у відчай, аж тут знайшлася квартира — друзі з церкви розповіли знайомим про мою проблему, і одна жінка, яка саме шукала квартирантку, погодилася мене взяти. Раніше вона сама проводила служіння для незрячих — знала, що я не спалю їй хату абощо. Відтоді — у 34 роки — я почала жити самостійно.  

    Андрій: В останній вечір у тому таборі нас посадили за стіл поряд із Вікою. Познайомилися, трохи поговорили. Коли верталися додому, обмінялись номерами телефонів. Часом зідзвонювались — мені хотілося говорити з нею довго і про все на світі. Віка була стриманішою. Не те щоб іскра між нами була. Просто мені з нею було цікаво. 

    Згодом Віка запросила мене в Калуш на презентацію своєї поетичної збірки. Вже після того ми почали спілкуватися ближче. Тільки коли я між іншим спитав, чи могли б ми бути разом, почув категоричне ні — вона віруюча, а я досі сумніваюся. 

    Вікторія: Наші стосунки не будувалися на пристрасті — емоції тут грали невелику роль.

    Коли Андрій освідчився, ми навіть не цілувалися. Але я чітко розуміла — хочу зробити його щасливим. Про себе думала менше. Про мене він дбав — хотів навзаєм зробити щасливою. Здається, це і є запорукою щасливого шлюбу. 

    Андрієва мати була проти нашого одруження. Не вірила, що ми — двоє незрячих — упораємося. Але ми не боялися. Після вінчання почали жити разом. Перші кілька місяців майже не виходили з дому — усамітнились, говорили, кохалися, пізнавали одне одного. 

    Найбільша романтика тих днів — чай і тепла ковдра. Бувало, я засинала й потім  чула крізь сон, як Андрій турботливо вкриває мене коцом. Нам було добре удвох. Не сподівалися навіть, що Бог може дати нам іще більшу милість. 

    ***

    Андрій: У травні ми побралися, а вже у липні знали, що чекаємо на дитину. Перші кілька ночей Віка плакала. Ми раділи обоє, звісно, але й хвилювалися не менше: як будемо ростити немовля, якщо обоє живемо наосліп?

    Прийняли цю вагітність як дар і назвали донечку Богданою.

    Коли Віці робили кесарів розтин, я вслухався біля дверей операційної, вслухаючись у кожен звук. А як почув плач доньки, мене сповнила вдячність. Узяв маленьку на руки і, хоч не бачив її очей, знав, що Дануся побачить мої. 

    Вікторія: Відтоді минуло вісім років. Наша сім’я — наш прихисток. Ми з Андрієм не можемо побачити одне одного, але відчуваємо. Любов, знаєте, помітна у дрібницях. Коли Дануся ще була немовлям і ми мали вкрай інтенсивне грудне вигодовування, я більшість часу проводила з нею в ліжку. Аби мій побут став трохи приємнішим, Андрій вирішив купити колонки до комп’ютера — так я могла би слухати аудіокниги. Замовив їх у Франківську і через кілька днів поїхав забирати. Я собі думала про дві маленькі колоночки, аж тут він приходить — на плечах у рюкзаку величезна коробка… Лиш уявила, як йому було непросто їх нести. Але ж заради мене ніс. Із ним я почуваюся захищеною.

    Дануся ходить до школи. Вони з Андрієм щодня гуляють надворі. І не відомо, хто кого виховує. Вона піклується про нас не менше, аніж ми про неї. Пам’ятаю, ще як їй було років зо два, вона сиділа у спеціальному стільчику і їла фруктову пюрешку. Тоді хляпнула на себе й каже: «Пузо». Я думала, їй болить, а вона взяла мою долоню і поклала туди, де нахлюпано. Вже тоді вона розуміла, що батьки не бачать.  

    Вона стала нашими очима. Переказує для нас, що відбувається в мультиках, які дивиться. Розповідає про те, які красиві сьогодні за вікном хмари. Допомагає з покупками у магазині, підказує, на що сьогодні акції. Не соромиться того, що батьки не бачать, бо для неї це звично. Якось сильно засмутилася, коли однокласник сміявся: діти ж бачать, як Андрій приводить її до школи. Але ми пояснили, що хлопець просто не розуміє.

    Чотири роки тому я їхала прощатися з подругою — вона помирала у реанімації в Івано-Франківську. Ми їхали з друзями ввечері, а додому я повернулася  майже опівночі. Тихенько роззулася, заходжу у спальню і раптом чую «Мама! Мама!». Дануся не спала — лежала тихенько й чекала на мене. 

    Її безпосередня дитяча любов — найбільша втіха. У хвилини смутку чи радості вона прибіжить, обніме, притулиться. Тоді я почуваюся найщасливішою. Донька вчить нас любові, якої ми самі не знали. 

    Андрій:  Не мрію про таке, звісно. Але якби дивом міг знову бачити (хоч на мить) — хотів би побачити її усмішку. 

    [Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00