Донецьк
    Сергій Ваганов 29 Серпня 2020

    Донецьк

    Каждый миг в Донецке — это почти что жизнь,
    Я ему говорю: «Пожалуйста, удержись!».
    Но его сыновья под вечер берут ножи
    И идут пограбить дальние рубежи.

    Я ему говорю: «Пожалуйста, не отпускай!»
    Я ему говорю: «Сначала начнем давай!
    Ты вот-вот исчезнешь, ну же, родной, выживай!».
    Он в ответ молчит. У него теперь новый рай.

    У него чужие зовутся теперь «свои»,
    У него религия — выстрелы и бои,
    В нем рыдают вороны, но молчат соловьи.
    Он давно, давно ушел уже из семьи.

    И теперь пожитки свои собрала семья,
    Мы уходим молча от горечи и вранья,
    Длинный поезд в рельсы тычется, как змея.
    «Я люблю тебя, ты вечная боль моя».

    И мне только чудится, он говорит: «И я»…*

    Дике поле, земля козаків і селян-утікачів, промислова європейська Юзівка і радянське Сталіно — Донецьк пройшов довгий непростий шлях, перш ніж стати українським містом-мільйонником і зазнати російської окупації.

    Перші шахти на території тодішньої слободи Олександрівки з’явилася ще на початку 19-го століття за ініціативи новоросійського генерал-губернатора Воронцова. Та промислове майбутнє Донецька забезпечив британський гірничий інженер Джон Юз, який через три десятки років заснував у цьому краї селище Юзівка, що скоро здобуло статус міста, і збудував там металургійний завод. 

    Місто пройшло через тотальну розбудову і кілька хвиль міграції, перш ніж усі його верстви — шахтарі та працівники заводів, інженери й культурна еліта — вкорінились і стали тими, кого сьогодні ми звемо донеччанами. Так само як і мешканці інших українських міст, вони переживали різні випробування: їх не оминули ані сталінський терор, ані німецька окупація, ані складний шлях у  боротьбі за незалежність української держави. Мітингами, демонстраціями й шахтарськими страйками донеччани виборювали право бути частиною суверенної незалежної України. 

    Сьогодні місто вже шість років як захоплене російськими гібридними військами. В останню неділю серпня традиційно відзначаємо День міста. Сподіваємося, донеччани ще святкуватимуть його на вулицях вільного українського Донецька.

    У цьому фотопроєкті публікуємо серію миттєвостей з історії міста — від початку нульових і до перших днів окупації — у світлинах донецького фотодокументаліста Сергія Ваганова. Член Національної спілки фотохудожників України, переможець міжнародних фотоконкурсів і багаторічний кореспондент українських та міжнародних фотоагенцій, таких як Associated Press, EPA, France Press, УНІАН, Сергій понад 20 років знімав Донецьк. Ці знімки склали символічну енциклопедію міста.

    Ми також попросили поділитися емоціями від перегляду цієї серїі журналістку родом із Донецька Анну Хрипункову:

    «Донецьк — це колекція історій та відчуттів. Звичайно, в кожного вона була своєю, але це нормально: місто ніколи не було монолітом стандартів. Його миттєвості були різними, неповторними. Ось Донецьк суворий та практичний, а ось — романтичний та легковажний; ось — спортивний та підтягнутий, а ось — лінивий, розлогий, ніжний від сонця і спеки. 

    Він завжди змінювався. Рухомий, активний. Живий. Відчути цей рух — щастя. Спіймати — талант на межі прозріння. Саме такий талант, як у Сергія Ваганова, що не лише спіймав наші, донецькі, миттєвості, а й зміг вловити саму їхню суть, самісіньку глибину. 

    Ба більше, він створював енциклопедію донецького життя — а вийшов календар. Кожна світлина — день Донецька. Вигравання його душі. Переглядаючи ці відсвіти нашого міста, відновлюємо власну історію буття.

    Тут ми вперше виїжджали на новісіньку магістраль, а там уперше зареєструвалися на рейс у новому терміналі ДАПу. Тут ми відчували розривну хвилю від вибуху на шахті, що розчинив у повітрі сотні шахтарських душ, а там відбудовували нове місто. Тут ми були українцями, а там… — теж були ними. Цікаво спостерігати, як синьо-жовта лінія проходить крізь кожну з донецьких миттєвостей. Ми бачимо її скрізь, бо вона скрізь і була. Невимовна. Непомітна.

    Донецьк не просто був українським. Він просто не міг бути якимось іще. Це відчуває кожен донеччанин, бо спершу звик до цього, потім перестав помічати, а згодом втратив. Ці знімки — компенсація втрати. Нагадування.

    Сьогодні ми вже не можемо просто дивитися на світлини з Донецька — ми знов і знов проживаємо те, що було там, за ними. Ми ніколи не бачимо просто знайомі місця, вулиці, будівлі. Ми бачимо шлях від цього місця до самісінького нашого дому. Ми проходимо цей шлях кожного разу — від «Донбас Арени», від Кальміусу, від будівлі ОДА. 

    Що найцінніше у цих фото? Те, що на них — не тільки шахтарі, олігархи, зірки, протестувальники… Тут ми бачимо себе. У центрі Донецька відкривали пам’ятник Стусові, а ми? Де в ці хвилини були ми? Пригадуємо: вдома чи на роботі, поруч із філфаком чи у своєму спальному районі. Ми були там. У тому місті. У той самий час. Якби можна було потрапити всередину світлини, ми б знайшли себе за пів години. Ми точно знаємо, де шукати.

    Ці світлини — відображення нас. Нагадування про нас. Машина часу. Шанс урешті-решт! Бо якщо минуле можна так легко пригадати завдяки таланту фотографа, то хіба ж пам’ять ця не може стати основою для майбутнього?».

    11 вересня 2004 року. Фермер позує зі своїм бичком на сільськогосподарському ярмарку «Чумацький шлях» в Бахмуті .
    Січень 2001 року. Зустріч із Русланом Пономарьовим у Горлівці. Він став наймолодшим чемпіоном світу з шахів (за версією ФІДЕ) у віці лише 18 років.

    12 січня 2006 року. Гірняки приватної шахти «Воскресенська» обіймають один одного після звільнення з 9-годинного полону в завалі.
    18 червня 2010 року. Вид на терикони. Фото з борта вертольота для проєкту «Україна з висоти пташиного польоту».
    23 травня 2012 року. Вид на центральну частину Донецька з даху офісної будівлі.

    18 листопада 2010 року. Фігура оленя на териконі арт-центру «Ізоляція».
    25 квітня 2007 року. Загальний вид будівництва стадіону «Донбас Арена».
    12 вересня 2009 року. Британський співак Елтон Джон у спеціалізованому дитячому будинку для ВІЛ-інфікованих дітей у Макіївці. Він розповів журналістам, що один із тамтешніх малюків «забрав йому серце». Сидячи на колінах у його чоловіка Девіда Ферніша, голови правління СНІД-Фонда Елтона Джона, та слухаючи гру музиканта на фортепіано, 14-місячний Лев підкорив серця обох. «Ми з Девідом завжди говорили про те, щоб усиновити дитину. Може, так і буде, Девід завжди хоче, але я поки що не готовий. Знаєте, мені 62 роки, я дуже багато мандрую, моє життя дуже насичене. Але було б чудово просто взяти його і прийняти. Цей хлопчик просто забрав мені серце. Він викрав наші з Девідом серця», — зізнався Елтон Джон.
    30 серпня 2005 року. Американський сенатор Барак Обама інспектує центр утилізації боєприпасів на Донецькому казенному заводі хімічних виробів.
    27 березня 2010 року. Вид на готель «Донбас Палас» із проспекту Гурова.
    3 червня 2006 року. Працівниця донецького булочно-кондитерського комбінату.
    26 липня 2011 року. Літак Ан-225 «Мрія» на злітному полі Міжнародного аеропорту «Донецьк» ім. С. Прокоф’єва.
    17 квітня 2014 року. Останній мирний український мітинг у Донецьку.
    23 травня 2014 року. Молоді донеччани на бульварі Пушкіна на тлі ілюмінованого напису «Мир» на будівлі офісного центру «Пушкінський».
    28 квітня 2014 року. Останній український мітинг у Донецьку, жорстоко розгромлений проросійськими бойовиками на центральній вулиці міста.
    28 квітня 2014 року. Останній український мітинг у Донецьку, жорстоко розгромлений проросійськими бойовиками на центральній вулиці міста.
    14 вересня 2012 року. Вид на готель «Вікторія» в Донецьку.

    *Авторка вірша — Анна Хрипункова
    Текст — Дарія Безрученко, Анна Хрипункова

    [Серію опубліковано за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00