Дорослі

    Дорослі

    Дві історії про батьківську вірність

    Понад 90% вихованців дитячих будинків в Україні мають живих батьків. Одних забирають органи опіки, якщо батьки зловживають алкоголем або наркотиками чи живуть за межею бідності. Інших батьки просто зрікаються — переступають і якось, чимось живуть далі. Приклади негордовитого, дорослого обов’язку не кинути дитину на чужих у момент, коли таке рішення здається найлегшим, мабуть, також трапляються нерідко. Втім, переважно ці мовчазні основи крихкого дитячого щастя залишаються непоміченими. Ми хотіли би розповісти дві історії про справді зрілих людей.

    Батько

    57-річному Олександру Фішичу, вимушеному переселенцю з Донбасу та батьку-одинаку, двічі пропонували віддати дітей в інтернат. Уперше у 2015-му, коли він, щоб заробити на нове життя, на дев’ять місяців залишив старшого Сашка та меншу Соню у реабілітаційному центрі в селі Шевелівка на Харківщині. Вдруге, коли разом із дітьми перебрався у село Гаврилівка Київської області.

    — Обидва рази, — розповідає Олександр, — соцслужбовці якось самі знаходили мене: мовляв, «ви ж уже у віці, заробляєте небагато, дітям в інтернаті буде значно краще». Я навідріз відмовлявся.

    Малі все це чули й самі просили не забирати їх. У Шевелівці для дітей-переселенців були дуже гарні умови: сучасний житловий корпус, добре харчування, щоденне розвезення  у школу. Втім, усе це не замінювало моїм дітям родини. Дзвонили і щоразу найперше запитували: «Тату, коли ти нас забереш? Ну коли вже?».

    Поки чоловік розповідає про те болюче «коли забереш», поруч в’ється 10-річна донька Софія. Одягнене в рожеву сукенку та білі колготки, дівча всідається у старе крісло, з якого вибивається поролон, хитає ногами та пильнує розмову дорослих. Хвалиться, що батько дозволяє їм із братом тримати надворі з десяток котів, а тоді обіймає Олександра й показово складає вуста у повітряний поцілунок. 

    —  Бо люди в селі, — пояснює, різко похнюпивши носа, —  топлять кошенят. А ми їх рятуємо! Хоча виживають не всі — лише сильні. Ось цього сірого не фоткайте, в нього ока нема — хворів, та й випало. А інших клацайте — дивіться, які хороші!

    Так само поруч із батьком протягом усієї розмови стоїть 14-річний Сашко, у чорних класичних брюках та білій, давно замалій сорочці з рукавами, що весь час зрадницьки підстрибують ледь не до ліктів. Довгов’язий хлопчик, як і його сестра, вітається першим і першим іде на контакт із чужими. Розпитує, звідки ми приїхали, чому зацікавилися їхньою родиною і що там у Києві, які новини.

    Ми розмовляємо на подвір’ї небагатої садиби, частину якої за 1600 гривень на місяць орендує Олександр. Будинок родини Фішичів — трохи в глибині двору: одноповерховий та цегляний, він має майже сто років. У другому, ближчому до входу у двір будинку живуть іще шестеро людей: дві жінки та четверо чоловіків, по двоє у трьох кімнатах з окремими входами. Всі вони працюють на місцевій птахофабриці, де колись працював і Олександр.

    На Київщину чоловік приїхав за оголошенням. Побачив у газеті, що на фабриці у Гаврилівці шукають робітників для «розсипання» курчат. Обіцяли гуртожиток і зарплату від 3,5 до 5 тисяч. Робота була фізично важкою, але він був готовим до будь-якої чесної праці, аби якомога швидше забрати дітей.

    — Працювали групами по 6-7 людей. Щодня мали «розсипати» по 300 тисяч курчат — доставляти і вручну висипати з контейнерів у цехи, де вони житимуть до забою. Тяжко було, але я постійно себе підбадьорював: «Давай, іще трохи. Ти зможеш. Заради Соні і Сашка, заради дітей. Давай».

    Про молодшу на 18 років і вже колишню дружину Анну Олександр майже не розповідає. Каже, жінка випивала і вдома на Луганщині, але у 2014-му її залежність посилилася. За рік після того, як сім’я втекла від війни до далеких родичів на Харківщину, пара розлучилася.

    — Я двічі кодував дружину, боровся за неї. Перший раз допомогло на кілька років. А коли Аня зірвалася вдруге, я зрозумів, що вона не зможе ростити дітей. Подав на розлучення. Суд вирішив, що Сашко та Соня житимуть зі мною, а колишня дружина повинна сплачувати аліменти. Втім, за шість років після розлучення вона ще жодного разу не допомогла нам. Хіба телефонує двічі на рік — привітати дітей із днем народження. Ось днями навіть казала по телефону, що хоче повернутися в родину. Минув місяць, але так і не приїхала. Думаю, і не приїде. Мені байдуже, а от малих шкода — люблять її та сумують, попри пияцтво.

    Пропонуючи віддати дітей в інтернат, соцпрацівники прямо казали Олександрові, що він заробляє недостатньо для утримання доньки та сина. У громадських організаціях, які прагнуть реформувати українську систему інтернатів, пояснюють — це очевидна дискримінація. Дар’я Касьянова, програмна директорка благодійної організації «СОС Дитячі Містечка України» і голова правління Української мережі за права дитини, розповідає, що через випадки вилучення дітей з родин із причини бідності Комітет ООН з прав дитини вже неодноразово робив Україні зауваження.

    — Ви, — коментує Касьянова, — звертали коли-небудь увагу на те, хто потрапляє в інтернати? Часто-густо власних дітей віддають туди ті, що й самі колись там виховувалися. Відбувається реплікація сирітства, коли в інтернатах живуть цілі династії. Адже діти, що виховувалися поза родиною, на жаль, не навчені любити і не розуміють сімейної моделі. Таким дітям складно створювати власні родини. 

    Втім, нав’язаному страху безгрошів’я батько-одинак вправно дає раду. Через ненормований графік і низьку оплату праці він звільнився з птахофабрики. Поки шукав інше місце, збирав та здавав склотару, а ще зайнявся реалізацією кольорових металів. Підробляє тим і досі, на додачу до постійної роботи двірником.

    — Самий лише метал, — Олександр глибше вмощується у крісло посеред двору, — дозволяє мені щомісяця заробляти приблизно 6 тисяч. Спочатку шукав його всюди навпомацки і копав лопатою, а тепер-от назбирав на простенький металошукач, тож робота значно спростилася. Декілька років тому мене також взяли працювати двірником у Гаврилівці. Загалом може вийти навіть 10-12 тисяч на місяць. Допомагають нам і односельці — не просимо, але вони то картоплю принесуть, то фрукти. А коли через карантин діти не мали змоги безкоштовно обідати у школі, столичний «Клуб Добродіїв», який допомагає дітям і родинам у скрутному становищі, передав нам продуктові набори.

    Дужий чоловік із натрудженими руками та високим чолом, попри мої незручні запитання про колишню дружину, страхи й заробітки, принципово не просить дітей піти до хати. Каже, Соня і Саша знають усю правду про їхню родину й життя дорослих. Час від часу зганяючи з колін кошенят, Олександр каже, що родина має ще чорну вівчарку на кличку Вовк.

    — Той пес сам до нас прибився. Взимку якось дивлюся: стоїть біля будинку, трясеться. На жодну кличку не відгукується. Роздивився його і кажу: «Та ти ж вовк»! А той — раз! — вуха підняв, аж підстрибнув. Ну все, думаю, буде тепер Вовком. Власниця житла заборонила тримати пса на подвір’ї, тому його будку довелося винести за межі садиби — аж за город. Але не думайте, що Вовкові погано живеться! Я ж двірником працюю, то і йому, і котам приношу і сир, і м’ясо, й молоко. Тут село багате, люди викидають купу добрих продуктів.

    Чоловік не соромиться розповідати, що робота двірником допомагає не лише тваринам, а і йому самому з дітьми. Запрошує всередину орендованого будинку: коридор, невеличка кухня і кімната, поділена фанерними перегородками на зони — для сну та відпочинку, а також місця, де діти вчать уроки. Майже все тут чоловік приніс зі звалища — навіть диван, чималу шафу й телевізор.

    — Тільки за останній рік грошима я знайшов у смітті декілька тисяч гривень. А ще якось приніс стільця, аби пустити на дрова. Почав рубати, аж раптом з підкладки вивалився гаманець. Розкрив — а там 100 доларів. Бути двірником досить вигідно. Це я вам про саму лише Гаврилівку кажу, а ви подумайте, скільки всього можна знайти у Києві чи інших великих містах.

    За роки роботи чоловік назбирав так багато викинутої техніки, що почав складати її по ящичках та валізках. У потертому, колись коричневому дипломаті Олександр зберігає сотні поламаних мобільних телефонів. Якось перекупник хотів забрати всі по 7 гривень за штуку, але чоловік не віддав — каже, у столиці можна вигідніше продати.

    — Тут, дивіться, є і сенсорні, і старі кнопкові. Є розбиті, а є й такі, що не скажеш, що вони не працюють. Думав декілька полагодити, щоб дітям були, але у сервісі загнули ціну — буцімто телефон на вигляд нормальний, а насправді втоплений. Я взагалі за діджиталізацію. Ми люди небагаті, але дітям треба розвиватися, тому трохи піднатужився й купив обом по планшету. Замучили мене сварками, як планшет був один. Та й у карантині вчилися дистанційно, тож кожен мусив мати свій, автономний, доступ до інтернету.

    Попри бідність, Олександр не бідкається. Не забуває піклуватись і про творчий розвиток дітей. Із сільського звалища він врятував сотні книг: частину віддав у тутешній будинок культури, решту залишив дітям. Крім того, Сашко ходить на платну секцію стріт воркауту — вуличні тренування на турніках, брусах, із подоланням перешкод. Натомість Соня планує повернутися до танців, які відвідувала, коли вчилася у школі сусіднього села Синяк. 

    Син допомагає батькові заготовляти на зиму дрова, а донька відповідає за прибирання — підмітає та витирає пил. Діти ще не думали, де вчитимуться після школи, але обоє впевнені, що, коли виростуть, піклуватимуться про старенького тата. Як він тепер піклується про них.

    — Загалом, — каже батько наостанок, — у нас в родині повна гармонія, повага та взаєморозуміння. Єдине, чого не можу дати дітям, як би того не хотів, — це мамина любов. Втім, краще вже рости лише з батьком.

    Бабуся

    Її син потрапив під колеса автівки у свої дев’ять. В результаті отримав складну травму трахеї, втратив можливість говорити та самостійно дихати. Лікарі встановили йому трахеостому — дихав крізь трубку у шиї, аж поки та випадково забилася. У 22 хлопець задихнувся.

    На подвір’ї пані Наталі щойно відцвіли півонії, натомість розпустилися яскраво-червоні троянди та фіолетові півники. Перед її стареньким цегляним будинком у Бучі під Києвом розкинувся город із овочами та ягодами, де її найменший, семирічний, онук Ярослав будує з друзями з дощок халабуду.

    Опікуном для Ярослава, його 14-річної сестри Аліни та 16-річного брата Дмитра пані Наталя стала наприкінці 2017-го. За дев’ять років по смерті сина жінка поховала й їхню маму, свою середню доньку Лідію, яка пішла з життя 36-річною.

    — Тепер у мене лише старша 42-річна донька Валентина. Вона військова, живе з родиною в Гостомелі. А Лідочка померла, бо важко переживала втрату чоловіка. Загинув у бійці в 2013-му. Донька згасла за чотири роки після цього — мала ниркову недостатність та хворе серце.

    Наталя Вікторівна, невисокого зросту 67-річна жінка, розповідає свою історію на стільчику поруч із ґанком. До ніг її леститься Каштан — безпородний пес, якого декілька років тому принесла додому онука Аліна. Пані Наталя відганяє його, нервується і потирає руки. Каже, важко згадувати померлих дітей.

    Як зазвичай буває у таких випадках, три роки тому, перед оформленням опікунства, соцпрацівники пропонували їй віддати всіх трьох онуків до інтернату. Пояснювали начебто по-людськи — «ви стільки всього пережили, будете навідувати їх у вихідні, так буде краще». Відмовилася — дітям краще в люблячій родині.

    За словами директорки українського представництва міжнародної благодійної організації «Надія і житло для дітей» Галини Постолюк, в Україні не існує протоколів, згідно з якими соцпрацівники мають найперше пропонувати родинам у складних життєвих обставинах віддавати дітей в інтернати. 

    —Інколи директори інтернатів рекрутять дітей — для більшого державного фінансування шукають вихованців за допомогою місцевих соцпрацівників, — каже Постолюк.

    — Втім, переважно соцпрацівники в Україні щиро вірять, що інтернат є місцем, де дитину начебто захистять і всім забезпечать. Більшість не розуміє глибинної шкоди цих закладів.

    Як наслідок, вони часто не усвідомлюють, що головна мета соціальних служб мала би полягати у протилежному — унеможливити потрапляння дітей до інтернату. 

    На думку психологині та психотерапевтки Інги Паламарчук, у дітей, що ростуть поза сімейним колом, зникає базова довіра до світу — знання про те, що світ відгукнеться, коли просиш допомоги. Це впливає не тільки на малечу, а й на підлітків: потрапляючи до інтернату у свідомому віці, вони можуть взагалі перестати сприймати соціум.

    — Базова довіра до світу, — розповідає Паламарчук, — формується у ранньому дитинстві. Це відбувається на підсвідомому рівні. Ось, до прикладу, дитина плаче: до неї приходить мама, дізнається, що не так, і заспокоює. Натомість в інтернатах на дитячий поклик про допомогу можуть довго не звертати уваги. Привчена до байдужості навколишнього світу, така дитина важко знаходить собі місце у суспільстві.

    За словами психологині, у важкій ситуації діти схильні звинувачувати перш за все себе. Потрапляючи у дитбудинок, малеча, скоріш за все, вважатиме, що сама у цьому винна. Що втратила батьків, бо погано поводилася чи щось не так зробила. Цей комплекс нерідко переростає у замкненість, коли навіть уже дорослими вихованці інтернатів вважають, що про власні проблеми ліпше просто мовчати.

    Волонтерка та активістка Ліна Дешвар, чию історію декілька років тому розповідали The Ukrainians, сама виросла у дитбудинку і підкреслює, що головним є бажання виховувати дітей і дарувати їм любов, а не просто попри все залишити малечу з рідними батьками.

    — Якщо дитина живе у небагатій родині, — каже Дешвар, — але, разом із тим, вчиться у звичайній школі, їздить у транспорті, ходить у магазин купити хліба, то вона соціалізується. Натомість дитина, яка живе в інтернатному закладі, часто не готова до самостійного життя навіть у 15-17 років. Я помічала це за собою і своїми друзями, які у 18-19 років вийшли з інтернатів. Нас, наприклад, ніхто не вчив, як витрачати гроші, — цього ми вчилися самі. А ще любов та прив’язаність — в інтернаті в тебе немає прив’язаності, ти навіть не знаєш, що це. Тамтешні діти ладні довіряти геть усім, хто просто гарно до них поставився. Гостю, що приїхала на дві хвилини, чи гостя, що привіз велосипед і кілька разів поговорив з дитиною, вони зобразять на малюнку як друга. 

    Про своє рішення залишити онуків удома пані Наталя жодного разу не шкодувала. Дізнавшись про її позицію, соцпрацівники врешті-решт допомогли літній жінці оформити опікунство. Нині час від часу вони допомагають бабусі справлятися з найменшим Ярославом. Поки розмовляємо, малий бешкетник то вибігає на подвір’я, то тікає назад до друзів. У модному картузі з великим козирком, він стрибає через кущі, потім вилазить на дерево, а за мить вже знову опиняється в будинку: відчиняє вікно й охоче позує перед фотокамерою.

    — Він вередун, — каже жінка. Не хоче вчитися, забіяка такий, що й собаку нашого, Каштана, іноді ображає. Ярослав за авторитет чомусь більше має чужих людей. Тому я запрошую соцпрацівників, аби вони провели роботу — пояснили, чому важливо вчитися і слухатись бабусю. І знаєте, діє! Після профілактичних бесід він і справді стає слухнянішим: сідає за уроки, перестає ображати тварин.

    Попри старання пані Наталі, після смерті мами всі троє дітей очікувано замкнулися в собі. Не хотіли спілкуватися з однолітками і переважно не виходили з дому. Бабуся надихала онуків жити — як і раніше, поралася на городі, робила в хаті дрібний ремонт, сама собі повторювала: «Мені є для кого жити. Є для кого».

    Втрата власних двох дітей — не перша біда Наталі Вікторівни. Жінка овдовіла у 39 років і сама лишилася з трьома дітьми на руках. Чоловік Степан працював на будівництві, якось перегрівся на сонці, отримав інсульт і вже не повернувся додому. За пару років до того пані Наталі стало зле, а в лікарні сказали: «У вас пухлина мозку, терміново потрібна операція».

    — Чесно, я й сама не знаю, за що мені це все. Чи для чого. Певно, так має бути. Пухлина, на щастя, виявилася доброякісною. Операція пройшла без ускладнень. Єдине, що залишилося після неї і тепер уже назавжди, — заїкання та тремор кінцівок. Рідні звикли, а чужі, бува, запитують, чи це не через нерви.

    Поки спілкуємося, 14-річна Аліна миє посуд на кухні, куди ми всі сховалися від спеки. Дівчина не надто говірка. Витирає тарілки й складає їх у ряд. Каже, що не любить фотографуватися, і розпливається в усмішці, щойно мова заходить про бабусю. 

    — Вона в нас дуже крута. Терпить мій перехідний вік та мінливий настрій. Старається не сваритися. Хоч ми з братами прибираємо та інколи готуємо, переважно хатні справи бабуся робить сама. Ну, так… Може, ми трохи лінуємося… Але так-то все добре!

    За словами Наталі Вікторівни, найстарший Дмитро, якого ми не побачимо, бо він затримується в гостях, — певно, єдиний повністю самостійний онук. Хлопець вчиться на кондитера у місцевому технікумі. Сам обрав професію і хоче якомога швидше почати працювати, щоб допомагати родині грошима.

    Наразі бабуся з онуками живе винятково на державні виплати: пенсію та допомогу з опікунства. Виходить небагато, але вистачає на базові потреби: їжу, одяг та необхідне для навчання. Мобільні телефони в родині мають лише бабуся і Дмитро, а от кімната в кожного своя.

    На невеличкій кухні мирно сплять двійко котів. Наталя Вікторівна переглядає купу старих фотографій. Деякі світлини зроблено лише десять років тому, але жінка на них геть інакша — з блискучими очима та без сивини. Каже, осунулася після смерті доньки.

    — Хай там як, не уявляю себе без онуків. І не розумію людей, які відмовляються від власних дітей. Життя моє ніколи не було простим. Але сумління завжди було чистим: я нікого не зрадила.

    [Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]


    Благодійний фонд «Клуб Добродіїв» з початку карантину допоміг продуктовими наборами вже понад 7 тисячам дітей з кризових родин зі всієї України. Допомогти сім’ям, які, попри скруту, не полишають власних дітей, можна переказавши кошти на сайті фонду.

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00