Дозвіл на життя
    25 Вересня 2020

    Дозвіл на життя

    Чи рятувати інших після власної смерті і хто це має вирішувати

    15 липня 2020 року. Столичний Інститут серця МОЗ України. П’ятеро хірургів у бінокулярах, масках і закривавлених рукавичках схилилися над операційним столом. Ще з десяток медпрацівників асистують, навчаючись у досвідченіших колег. У сліпучому світлі хірургічної лампи — передача життя.

    Поміж затискачів і численних трубок, що подають кров і забирають зайве, у грудях 64-річного чоловіка щойно забилося нове серце. Власне, хворе, втричі більше за норму, лежить поруч у металевій таці. Сьогодні у цій операційній життя буквально потіснило смерть. Четверта за останні пів року трансплантація серця в Україні стала можливою завдяки пілотному проєкту Міністерства охорони здоров’я, який легалізує та внормовує посмертні пересадки органів. А серце подарував трагічно загиблий молодий киянин.

    Фото: Ірина Заславець

    Одна смерть і чотири життя 

    Вузька вуличка, що веде до озера Мартишів, потопає у тіні садів. Тут, у приватному секторі біля столичного метро «Славутич», одне одного, здається, знають усі. Ця місцина — як невеличке село. Випадково перестрівшись на дорозі, тутешні люди радо вітаються. А як мають час — зупиняються біля найближчої крамнички та обговорюють новини, неквапливо попиваючи каву 3 в 1 із задешевих для гарячого стаканчиків. 

    Минуло два місяці, як скутер 20-річного Максима з будинку біля озера потрапив під автівку. Але місцеві й досі обговорюють трагедію. 

    — Бо всі тут, — каже чолов’яга напідпитку, якого зустрічаю першим, — знали Макса. Він просто всім помагав, понімаєте? То траву покосе, то траншею викопає. Такий нормальний був пацан. Шкода його. І шкода, шо все так сталося… 

    — Як «так»? — запитую. — Ви про аварію?

    — Ну і про це тоже. А взагалі, про те, шо батя розрішив, шоб він став донором. Чотири жизні спас — у новинах казали. Але я думаю, шо то було якось неправильно. Ну й підозріло: у вторнік аварія, наче й несильна така, а вже у середу сказали, шо помер. І ще чув, шо, може, то й через дєньгі було: там же в больниці запросили за лікування стіко — хай Бог милує… Може, реально побачили, шо батько — проста людина, дєнєг на лікування нема, й собі рішили отак… Але не знаю точно. Та й шо вже казать — нема малого. 

    Проте ті, хто знав Максима за життя, в один голос кажуть, що в нього просто не було шансів вижити. Одразу після аварії сусіди, яким він, аби мати власну копійчину, і справді чимало допомагав по господарству, зібрали на його лікування півтори тисячі доларів. Могли би й більше, але вже наступного дня лікарі констатували смерть мозку і запропонували батькові хлопця підписати дозвіл на донорство. 

    — Макс був дуже світлою людиною. Відповідальний та щирий, старався завжди бути корисним.

    Упевнена, якби він обирав сам — вчинив би так само, як і його батько. Знаючи про неминуче, він, сто відсотків, теж підписав би ті документи. 

    Власниця тутешнього приватного дитсадка і подруга загиблого хлопця стоїть на березі озера, мружачись від яскравого сонця й поправляючи поділ довгої сукні. Каже, до трагедії ніколи не замислювалася про донорство, а тепер і сама хоче дозволити посмертну трансплантацію власних органів. 

    — Трохи розберуся зі справами, — запевняє, — і займуся. З людьми не проводять жодної роботи, не пояснюють нічого. Тож ми й не знаємо, що кожен може підписати документ про згоду на посмертне донорство. Якщо я, в разі чого, зможу після своєї смерті врятувати іншому життя, то чому ні?

    Попри живих батька й матір, Максима виховувала, кажуть знайомі, здебільшого вулиця. Чому навчався в інтернаті й вечірній школі, а базові документи на кшталт свідоцтва про народження оформлював уже дорослим, хлопець не пояснював. На Славутич, до бабусі й батька, він перебрався років зо п’ять тому. Відтоді у товаристві сусідів постійно підкреслював, що хоче для себе кращого життя: отримати бодай якусь освіту, заробляти й нарешті побачити море. До здійснення мрії хлопець не дожив кілька днів — у п’ятницю мав їхати під Одесу, а у вівторок загинув.

    — Максимове серце запустилося, забилося, застукало в чужих грудях. Втративши власне життя, він подарував його чотирьом. Хіба це може бути поганим? — кудись повз мене задумливо питає літній чоловік, теж із тутешніх.

    Із густою бородою і довгим, зібраним у хвіст волоссям він чомусь нагадує мені мушкетера. Приятелював із хлопцем, хоча й годиться Максові в батьки. Ми розмовляємо на тій самій дорозі до Мартишева, де напередодні аварії Макс розповідав йому, як хоче облаштувати на озері найкращий пляж: укріпити берег, підняти рівень дна, прибрати коріння під водою, натомість завезти кілька камазів золотого піску, поставити турніки й облаштувати дитячий майданчик. 

    Тепер, вшановуючи пам’ять про Максима, розпочате планують завершувати його друзі. Можливо, на відновлений пляж на Мартишеві колись завітають і ті, кому він урятував життя. 

    Серця інших людей 

    Донедавна єдиним шансом вижити для тих, кого врятувала б лише пересадка від посмертного донора, була операція за кордоном. Необхідні для цього сотні тисяч доларів можна було або шукати самотужки, або спробувати щастя у державній програмі, що оплачує українцям трансплантацію за межами країни. Як працює ця програма, Reporters. розповідали у матеріалі  «Щиголь» — історії жительки Миколаєва, яка перемогла рак, отримала в Індії нове серце, а нещодавно пережила трансплантацію нирки від батька. 

    Фото: Ірина Заславець

    Зрушення в українській трансплантології почалися наприкінці 2019 року, коли Верховна Рада ухвалила закон «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині». Згідно з ним, до кінця 2020 року в Україні планували відкрити 12 центрів трансплантації у Києві, Харкові, Одесі, Львові, Дніпрі, Ковелі, Запоріжжі та Черкасах. Роботу установ мала регулювати Єдина державна інформаційна система трансплантації органів і тканин (ЄДІСТ), де зберігали би дані українців, які за життя вирішили стати посмертними донорами. Наразі систему ще тестують, її запуск заплановано на початок 2021 року.

    Завдяки запущеному законом пілотному проєкту МОЗ із трансплантації від початку 2020-го медики прооперували понад два десятки українців. Зокрема, у грудях чотирьох із них тепер б’ються серця інших людей. Окрім 12 центрів, до проєкту долучилися ще 14 лікарень та медичних установ. Тепер загалом у 26 медзакладах українцям за кошт держави проводять трансплантації як від родинних, так і від посмертних донорів. 

    Головний лікар Клінічної лікарні швидкої медичної допомоги у Львові Олег Самчук навіть опублікував на своїй сторінці у фейсбуку вартість таких операцій. Найдорожча — повна пересадка печінки від посмертного донора або часткова від родинного — обходиться бюджету в 929 125 гривень. Найдешевша — трансплантація нирки від живого донора — у 323 798 гривень. Для порівняння, у сусідній Білорусі подібні пересадки коштували б у кілька разів дорожче: печінки — 3,7 мільйона, а нирки — 1,6 мільйона гривень.

    За інформацією всеукраїнської платформи iDonor, на лікування своїх громадян за кордоном Україна щороку витрачає майже 700 мільйонів гривень. Пілотний проєкт МОЗ, який тестуватиме українську систему трансплантації до кінця 2021 року, дозволяє лікарям рятувати українців удома.

    У разі письмової згоди родичів померлого донора лікарі мають право робити пересадку його органів, не боячись кримінального переслідування. До запуску проєкту лікарям, які проводили посмертні трансплантації, могли, зокрема, інкримінувати статтю 149 Кримінального кодексу України — «Торгівля людьми». У 2010 році саме за цією статтею вже звинувачували трьох лікарів Національного інституту хірургії і трансплантології ім. О. Шалімова.

    Фото: Ірина Заславець

    Втім, попри юридичну врегульованість посмертних трансплантацій, брак єдиної інформаційної системи не дозволяє нині доправляти органи з регіону в регіон. Адже саме ЄДІСТ міститиме інформацію про осідок донорів і реципієнтів, а також про наявність органів і їхні можливі переміщення.

    — Поки що все відбувається лише через особисті зв’язки між лікарями. Всі між собою зідзвонюються, працюють на власному ентузіазмі. Але це функції  ЄДІСТ, — пояснює Олег Самчук. — Система чітко показуватиме, в якому регіоні є реципієнт, кому краще підійде його орган і де саме краще проводити пересадку. Буде ясно, де трансплантація може відбутися швидше та якісніше й де матиме найкраще за сумісністю приживлення. Наразі кожна лікарня, яка увійшла до пілотного проєкту, має власний «аркуш очікування» (в самому Львові лише на пересадку серця чекає нині понад сотня людей. — Авт.). А треба, щоб «аркуш очікування» був єдиним, спільним на всю країну. 

    За словами Самчука, попри невеликий досвід, українські лікарі мають чималий потенціал проведення трансплантацій. 

    — У цілому світі, — підкреслює лікар, — трансплантація є буденною роботою медиків. Україні не бракує спеціалістів, просто потрібен невеликий поштовх. А ще — можливість навчатися і стажуватись за кордоном. Трансплантологія має і буде розвиватися, адже один донор може врятувати принаймні сім життів. Після смерті мозку до пересадки придатні парні органи — нирки й легені, а ще серце, печінка, підшлункова залоза, рогівка ока і навіть матка. 

    Ой, мамо! 

    — Бабусю! Бабусю! Можна, ми зайдемо? — відкриваючи металеву хвіртку, кричить один із тутешніх. 

    Старший майже на 10 років, цей сусід був найкращим другом Макса. Разом вони збиралися облаштувати берег Мартишева, а перед тим — з’їздити до моря. 

    Спочатку він просив Макса допомогти щось розвантажити чи, поки сам у відрядженнях, вигуляти собаку. А згодом уже залишав на нього власних дітей. Каже, «знав, що малий не підведе». 

    У попередній телефонній розмові бабуся загиблого категорично відмовляла мені у зустрічі. Нині ж на подвір’я пустила лише тому, що привів Максів товариш. 

    — Ну що там? Яйця маєте на продаж? Взяв би десяток. А це, до речі, журналісти, — з ходу ошелешує чоловік. — Приїхали про Макса писати. Всім нам важко, але людям варто знати, яким він був. 

    Максимова бабуся все життя працювала на столичному заводі «Буревісник». Після виходу на пенсію жінка збудувала на території дачі ще один дім: син розлучився і потребував власного житла, та й онукові хотіла залишити спадок. Кількарічного Макса забрала до себе не одразу, адже сподівалася, що невістка візьметься за голову й кине пиячити. Коли ж усвідомила марність надій, онук уже був підлітком.

    — Не знаю, чесно, що вам казати. Сина зараз немає вдома, але він сильно переживає. Сумнівається, чи правильно зробив. На роздуми ж особливо не було часу: лікарі констатували смерть мозку, і, щоб встигнути зробити трансплантацію, вирішувати треба було зразу. Я кажу йому: «Ти все правильно зробив! Макс все одно би помер, а так устиг врятувати чотирьох людей!». А він мені: «Ой, мамо! А може, це я пришвидшив його смерть? Може, лікарі не казали нам, а насправді у нього був шанс вижити?»

    Стара плаче, спираючись на стільчик посеред двору. Просить не фотографувати: переживає, що їх із сином переслідуватимуть журналісти. 

    — Гірше того, спробують знайти родичі тих, хто живий завдяки Максові. Контакт із ними травмував би нас. Це важко психологічно. Син підписав документи не за гроші — ніхто нічого нам не давав, та й не потрібно. Нам аби горю дати раду. 

    Тіла занепалого світу

    Попри те, що будь-яка трансплантація потребує десятків хірургів та низки попередніх аналізів і досліджень, а сам донорський орган має бути пересаджено впродовж кількох годин після забору, чимало українців усе ще бояться, що їх можуть убити «заради органів». Багато хто також не розуміє, що для того, аби запобігти відторгненню нового органа, реципієнт муситиме все життя вживати дороговартісні імуносупресивні препарати, отримати які безкоштовно можна лише за державною програмою — і тільки після офіційного звернення лікаря, який давав скерування на операцію. Очевидно, що настільки складний і зарегульований процес годі здійснити стихійно на якомусь «підпільному ринку».

    Не останню роль у сумнівах та продукуванні міфів про трансплантологію відіграє й релігія. Православні, наприклад, переживають через обіцяне воскресіння. Мовляв, якщо забрати органи, то яке ж тоді тіло воскресне — прижиттєве ціле чи поховане без серця, нирок абощо? Протоієрей, настоятель полтавського Свято-Миколаївського храму Православної церкви України Олександр Дедюхін каже, що донорство воскресінню не суперечить.

    — Євангеліє, — пояснює, — вчить нас, що тіла, які люди носять зараз, є тілами занепалого світу. Воскресаємо ж ми в інших тілах, відповідних тому, наскільки добре розвинена наша душа. Іншими словами, душа — це своєрідний скелет, на який наростає тіло. З цієї точки зору, особисто я між посмертним донорством і релігією суперечностей не бачу.

    Втім, священник має сумніви щодо презумпції згоди, а також ситуацій, коли згоду на посмертне донорство дають близькі померлого. 

    — Навіть після загибелі людини тіло є храмом Духа Святого. Тому й ділитися ним я маю з власної згоди, свідомо і ще за життя. 

    У Ватикані, тим часом, печуться про трансплантацію як про свідому благочинність. Минулого року Папа Франциск заявив, що донорство — це вираження братерства та прояв соціальної відповідальності: «Навіть наша смерть може стати джерелом надії для інших».

    Але в Україні цієї-таки надії для інших поки що не надто багато. За словами міністра охорони здоров’я Максима Степанова, щодня, не дочекавшись трансплантації, помирають дев’ятеро українців. На пересадку, за даними ексзаступника голови МОЗ Дмитра Коваля, щороку чекають понад 5000 людей. 

    *** 

    Фото: Ірина Заславець

    15 липня 2020 року. В операційній Київської лікарні швидкої допомоги, де вперше за 13 років проводять мультиорганний забір від посмертного донора, зібралося понад три десятки лікарів із кількох столичних медзакладів. Один з них спеціальним молотком подрібнює льодову брилу. За півтори години 20-річні серце, нирки та печінка, герметично запаковані у пластик і обкладені льодом, потраплять до боксу з написом «Human organ for transplant» і помчать до Інституту хірургії і трансплантології ім. О. Шалімова та Інституту серця. До сходу завтрашнього сонця їх пересадять чотирьом пацієнтам, і ті житимуть далі. Цю можливість подарував їм Макс із будинку біля озера Мартишів на Славутичі.

    Надати згоду на посмертне донорство може кожен повнолітній українець. Для цього потрібно роздрукувати й заповнити форму з офіційного сайту Верховної Ради. А потім підписати й передати її своєму сімейному лікареві.  

    [Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00