Дихати
    Артем Сорокін 15 Квітня 2021

    Дихати

    Де хворим брати кисень, а волонтерам — сили

    Від початку епідемії коронавірусу в Україні минуло вже більше року, але проблема нестачі кисню що не день, то гострішає. Кисневих точок катастрофічно бракує у профільних шпиталях, держава не забезпечує кисневими концентраторами й тих, хто лікується вдома. Тому цей клопіт знову ліг на волонтерські плечі. 

    У 2014 році, коли в Україні розпочалася війна, співзасновниця фонду «Свої» Леся Литвинова організувала збір речей, щоб забезпечити вимушених переселенців усім необхідним. Сьогодні вона знову на передовій. Кисневими концентраторами від фонду «Свої» дихає вже понад тисяча українців. Утім, через стрімке зростання кількості хворих, машини для дихання треба постійно докуповувати, залазячи у мільйонні борги. Через них волонтерка, за допомогою якої дихає Україна, почала задихатися сама. Провівши день із фондом «Свої», ми побачили рятівну небайдужість. Але вона рятує на межі.

    Свої

    — Привіт! Щойно прочитав останній допис. Можна я до тебе приїду завтра? Розумію, що тобі не до нас, але хочу розповісти про те, як ви виживаєте. Можливо, хтось побачить і допоможе. 

    — Приїжджай, звичайно. Та, що схожа на привида, знесиленого й невиспаного, — то я. Даруй, не можу більше писати. В нас жесть. 

    Місце, де відбувається «жесть», просто так не знайти. Це околиця околиці Києва — край Петропавлівської Борщагівки. На годиннику — десята ранку. Благодійний фонд «Свої» офіційно розпочинає робочий день. Неофіційно ж він працює цілодобово. Спускаємося сходами у підвал.

    Довгим напівтемним коридором назустріч іде жінка з підлітком. Той бадьоро тягне чималий пристрій, схожий на валізу. Це — кисневий концентратор. Жінка помітно втомлена, в неї заплакані очі. Натомість усмішку хлопця видно навіть крізь маску.

    — Привіт! Ви до моєї мами? До Лесі Литвинової? Вона он там, у кінці коридору. Проходьте! Я зараз теж прибіжу, тільки допоможу завантажити концентратор в авто.

    Не ображайтеся при вході, якщо на вас ніхто не зверне уваги. Я вже звик, знаю Лесю давно. Привітавшись і не отримавши відповіді, проходжу в кімнату. Натомість оператор трохи зашарівся на вході. 

    — Ви хто? І вам що? — піднявши на нього очі, рівно й холодно питає Литвинова. 

    Потім ловить мій погляд і полегшено видихає.

    — Вибач. Він з тобою? Привіт! Ви не ображайтеся! Ми всім тут дуже раді. А найбільше — тим, хто може дихати сам і кому не потрібен концентратор.

    Дайте!

    Троє жінок за ноутбуками. Посеред просторої кімнати — великий стіл, завалений паперами й теками. Трапляються й неочікувані речі — якась трубка (певно, дихальна, бачив таку в реанімації), дитяче харчування, брязкальця, букет у вазі. Навколо цього безладу статечно походжає великий сірий кіт.

    — Алло, Лесю, вітаю! У вас є якісь концентратори в Черкасах? Мені важко дихати! — волає Лесин телефон на гучномовці.

    — Лесю, добрий ранок! Потрібна ваша допомога. Мама задихається, сатурація падає, а з лікарні сьогодні виписали. Дайте кисень! Я можу грошей вам дати!

    — Алло! Мені лікарі сказали, що за цим номером кисневі концентратори роздають! Дайте й мені!

    — Дайте!..

    — Дайте!..

    — Дайте…

    Схиливши голову, вона схопилася за неї обіруч. Говорить майже пошепки. Таку Литвинову я ще ніколи не бачив. 

    За добу, що ми проведемо з нею, не буде й кількох хвилин, коли б її телефон мовчав. Лише ввечері вона викроїть п’ятнадцять хвилин на розмову.

    — Зараз у мене від дзвінків око сіпається. Я доволі комунікабельна людина. Людей люблю. Але наразі мені хочеться заховатись від усіх подалі. Аби лиш мене не чіпали. Аби лиш могла помовчати. Я приходжу додому — на мене рідні ображаються. Бо вдома я мовчу. Мені хочеться сісти і втупитися у стіну. І нічого не робити взагалі.

    Насичення

    Протягом дня ми її не турбували. Просто почепили мікрофон і стежили за її роботою. Затиснувши телефон між плечем і вухом, Литвинова повсякчас підскакує, біжить з однієї кімнати до іншої, рахує концентратори, змінює в них фільтри. 

    — Мені страшно. Дуже страшно, — ловлю важкий погляд Лесі. — Страшно від цієї навали — і тієї, яка ще чекає попереду. Зараз багато молодих хворіє. В осінню хвилю їх не було так багато. Найстрашніше — що з’явилися важкі діти. 

    Від початку епідемії до фонду «Свої», волонтерок Лесі Литвинової та Іри Кошкіної, щодня звертаються ті, хто не може самостійно дихати. Цих людей або через брак місць не беруть у лікарню, або виписали додому з низькою сатурацією, тобто насиченням крові киснем. Усі вони потребують кисневого концентратора.

    — Щоб ти розумів, їх виписують додому із сатурацією 72-73. За норми 95-98! Тобто COVID у пацієнта медики побороли, а самостійно дихати так і не навчили. А чому деяких не шпиталізують… Знаєш, у нас ті, хто не такі важкі, чекають, коли стануть важкими, щоб потрапити в реанімацію і отримати таки той кисень. І якщо на початку вони могли вискочити легко, то, затягнувши час, або помруть, або вийдуть інвалідами.

    Серед апокаліпсису з дзвінків і метушні можна навіть не помітити дитячої люльки. В ній солодко спить піврічна Соломійка. Щойно підходжу — дитинча  прокидається, зацікавлено розглядаючи гостей своїми величезними очима. 

    — А де я її подіну? — Леся бере на руки донечку. — В мене пацієнти залежні від кисню, а вона — від маминих грудей. Їй лише пів рочку. Соля, усміхнись дяді! — матуся махає крихітною Соломійчиною ручкою всім навколо. — Вона з перших днів в офісі, вже звикла до цього пекла.

    Інструктаж

    Нашу розмову перериває жінка з чоловіком на порозі.

    — Добрий день, Лесю! Я вам телефонувала зранку.

    — Добрий! — Леся мружить очі й дивиться на пару іронічно-докірливо. — То це ви мене розбудили?! То от ви яка! — Леся повертається до мене. — Ця жіночка подзвонила мені о шостій ранку, уявляєш! О шостій! 

    Згодом вона розповість, що останнім часом дзвінки не припиняються навіть глибокої ночі. Коли отримують Лесин номер — тоді й набирають. 

    — Я не можу вимкнути телефон, на жаль. Можливо, це було би правильно, але я не можу. Коли в людей важка ситуація, вони втрачають межу. І те, що здоровій людині здалося би некоректним, — подзвонити незнайомій людині у вихідний, — для них стає нормою. Будь-коли — після дванадцятої ночі, о шостій ранку…

    Жінку на порозі Леся бере за руку й веде до кімнати з концентраторами. Машина для дихання потрібна її татові. 

    — Татусик захворів, — жінка ледве стримує сльози. Голос тремтить. — Двостороння пневмонія. І так різко йому погіршало. Він хоч і старенький, але така хороша людина… Ми будь-що хочемо дати йому шанс пожити ще.

    — Зараз ваше головне завдання — опанувати себе, бути сильними та слухати те, що я вам казатиму, —  тримаючи жінку за плечі і дивлячись їй в очі, каже Леся. — Це ваш концентратор. Зараз ви йдете на інструктаж, слухаєте його уважно, поки я шукатиму ще пелюшки й суміші для вашого тата. 

    Віталик

    Спершу я не повірив своїм очам. На місці інструктора сидить той самий хлопчик, якого зустрів уранці в коридорі. Це Лесин син, Віталик. Йому дванадцять, і він інструктор із дихання. Віталик садовить жінку на стільчик навпроти себе й починає крок за кроком розповідати, як працює кисневий концентратор. Спокійно, по-дорослому.  

    — Підключили його до мережі. О, він привітався з вами. Сюди налили дистильовану воду. Вдягли маску, відрегулювали потужність. П’ятнадцять хвилин подихали, одягли пульсоксиметр. Дев’яносто чотири — це нижня межа норми. Якщо нижче, дихайте далі, поки сатурація підніметься до нормальних показників.

    Згодом розпитую Віталика, як так сталося, що у свої дванадцять він не ганяє м’яча з однолітками, не сидить цілодобово в телефоні, а вчить людей дихати.

    — Спершу я сидів тут і дивився, бо мені було цікаво. Потім показав мамі, вона сказала — добре, вмієш. А тоді якось ризикнув пояснювати пацієнтам. Розумієте, мама не повинна сама працювати. Вона й так спить по чотири години. Мені незручно, коли всі навколо страждають, працюють, а я тут у футбол граю. Якщо мама впаде й не підніметься — почнуть помирати люди. Тому їй важливо відчувати мене поряд. 

    Після Віталієвого інструктажу чоловік поніс концентратор до машини, а жінка ще раз обережно перепитала в Лесі, чи правда, що все це їй дають безкоштовно.

    — Так, звичайно. Тільки, будь ласка, одужуйте! — відповідає Леся.

    В жінки сльози так і ллються з очей. Вона ще довго стоятиме, втикнувшись у Лесине плече, обіймаючи її. І не зможе промовити ні слова. 

    — Тут часто плачуть, — спокійно пояснює Леся. — Часто… Деякі мовчать, але в них просто на лобі написано — обійми мене, будь ласка, мені дуже погано. А буває, приходять люди, яких потрібно взяти за плечі, добре трухнути й сказати: слухай сюди, все буде добре! В лоба дати? Ні, не треба? Значить, усе буде добре!

    Торт

    Ні в кого грошей вона не бере. Принципово. Добровільні пожертви фонд приймає винятково тоді, коли пацієнти повністю одужали. Повертають концентратори, коли надихаються. З удячністю. Хтось приліпить скотчем шоколадку. А он юнак з’явився на порозі з концентратором і… київським тортом. Дихав його батько, доброволець. У 2014-му пройшов найгарячіші точки війни. 

    — Ох ти Божечки! — побачивши торта, підхоплюється Леся. — Це шоб шо? 

    — Це подяка, — скромно відказує чоловік. 

    — Передай, будь ласка, татові, що я цей торт йому на голову надягну, — жартує Леся. — А ще передай, що всі ми — в неоплатному боргу перед ним. І що всі ми про це пам’ятаємо. 

    Молодий чоловік лізе до гаманця, ймовірно, по гроші. Побачивши це, Леся хапає його за руку. 

    — Навіть не намагайся! Бо вдягну торт на голову тобі, і то вже. 

    Опівдні до фонду привезли чергову партію машин для дихання. Вперше за день усі тут помітно збадьорилися.

    — Є надія, що сьогодні ніхто не помре, — оглядає новенькі концентратори Леся. 

    В офісі вони не залежуються. Концентратори одразу розпаковують, тестують і чіпляють на них стікери. На деяких — прізвища: ці приїдуть і заберуть сьогодні. На інших — назви населених пунктів, куди вже за кілька годин їх відправлять поштою.  

    — От бачиш, — Леся клеїть стікер із містом Черкаси й зітхає. — Ніби вони є, ніби їх багато, але насправді цих концентраторів уже тут немає. Всі розписані ще зранку. Станом на завтра в нас залишається 25 штук. Це на пів дня. 

    Пітьма в кінці тунелю

    Помічаю на концентраторах порядкові номери — 950, 951 і так далі. Коли я приїжджав до Лесі три місяці тому, вона їх мала лише 150. 

    — Величезну кількість концентраторів я купила в кредит. Просто телефоную постачальнику й кажу: вези! Він знає, що потім я якось викручуся, якось віддам… — на кілька секунд вона замовкає. У її погляді — розпач і безвихідь. — Настане мить, коли не викручуся. Як закінчиться епідемія, нам доведеться оголосити про банкрутство і закрити фонд. У цьому випадку страждає постачальник, страждає репутація фонду. Нам цього дуже не хочеться, але це єдиний вихід. А зараз ми намагаємося врятувати тих, кого ще можна врятувати. 

    Наразі борг фонду «Свої» перед постачальником — два з половиною мільйони гривень. І щодня він зростає. Один кисневий концентратор вартує близько тридцяти тисяч.

    — Щоб усі дихали, нам потрібен мільйон гривень щотижня. Навіть більше. Хай би як я хотіла — не можу щотижня збирати мільйон. 

    — У період кризи люди менше допомагають? 

    — Допомагають. Дуже багато хто по 10-20 гривень перераховує. І ми їм усім надзвичайно вдячні, адже з таких дрібничок виростають величезні суми. А є компанії, що жертвують одразу пів мільйона. І навіть такі серйозні гроші стають непомітними в наших оборотах. Це страшно, і кінця-краю тому не видно. 

    Скільки стане сил

    Ввечері їдемо на пошту. 12-річний Віталик знов де й узявся. Виносить, вантажить, пакує. Пів сотні машин для дихання щойно роз’їхалися по всій Україні. В офісі концентраторів знову майже нема. А дзвінки від тих, кому вони потрібні, й далі є. 

    Того дня я так і не побачив, як волонтери фонду обідають, відпочивають або розмовляють не про кисень. У проміжках між відвідувачами й дзвінками Леся бере годувати малу Соломійку, довго дивиться у вікно, а тоді пошепки говорить:

    — Знаєш, чого я найбільше боюся? Що мені доведеться їх сортувати. Що якомусь безнадійному доведеться відмовити заради того, в кого більше шансів. До цього не можна бути морально готовим — ані мені, ані лікарям. Але все йде до того. 

    Кіт замислено споглядає рибок в акваріумі. Соломійка грається з брязкальцем. Віталик проводить ювілейний двадцятий інструктаж. Леся знайомиться з новими пацієнтами при вході. До неї черга, а на годиннику — двадцять перша. 

    — Чому ти не питаєш, чи не хочу я вийти у вікно? — підіймає на мене очі. — А я тобі відповім. Якщо я дозволю собі бодай раз заплакати, то вже не спинюся. І від мене нічого не залишиться. Тому лише отак, — піднімає кулак і заносить перед собою. — Лобом у стіну. І вперед — скільки стане сил. 

    — А що для тебе нині є найвищою мірою подяки?

    — Я страшенно вдячна людям, які не дзвонять, аби довго мені дякувати, — вперше за день бачу Лесину усмішку, чую її сміх. А вона опускає очі долу. — Насправді я така рада, коли їм вдається видертися з важких історій. 

    Правда. 

    Рада.

    Підтримати фонд можна за реквізитами: 
    Філія «Розрах.Центр» АТ КБ «Приватбанк»
    отримувач: БО Благодійний фонд СВОЇ
    код отримувача: 39293651
    рахунок отримувача: UA223206490000026007052620401


    [Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00