Іловайськ

Рівно сім років тому, 18 серпня 2014-го, українські військові з боями зайшли у місто Іловайськ Донецької області. Воно мало стратегічне значення, адже без Іловайська офіційна українська влада ризикувала втратити підступи до тоді вже окупованого Донецька. Російські гібридні сили розуміли це, тому 23-24 серпня разом із технікою в Іловайськ було перекинуто регулярні війська РФ. 

Попри те, що у місті залишалися цивільні, росіяни цілодобово гатили по Іловайську з артилерії, сили бойовиків значно переважали, і вже за кілька днів «кільце замкнулося» — українські військові опинилися в оточенні. В ніч проти 29 серпня президент Росії Володимир Путін, так і не визнавши, що Донбас знищує армія його країни, звернувся до бойовиків із проханням відкрити гуманітарний коридор і дозволити добровольцям та Збройним Силам України покинути Іловайськ без втрат. Зранку того ж дня українські військові почали організований відступ, але сторона РФ не дотрималася домовленостей і прямим наведенням розстріляла геть усі колони ЗСУ. За даними Національного військово-історичного музею, у боях за Іловайськ загинули 368 українських бійців. Бої за місто стали переломними у ході російсько-української війни: замість наступу ЗСУ перейшли до оборони. 

Свідками подій в Іловайську стали четверо українських фотографів. Друзі Олександр Глядєлов, Максим Дондюк, Максим Левін і Маркіян Лисейко у різних жанрах, але з однаковою глибиною зафіксували бої, життя та загибель українських військових. У монологах для Reporters фотографи розповідають про те, що лишилося за кадром. 

Олександр Глядєлов, 65 років, фотограф-документаліст. Висвітлював воєнні конфлікти, зокрема у Чечні, Молдові та Нагірному Карабасі. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (2020) та володар численних нагород, серед яких — гран-прі Укрпресфото-97 за серію світлин «Покинуті діти» про неповнолітніх, які живуть на вулиці, Moving Walls 2002 Інституту відкритого суспільства (OSI) у Нью-Йорку та Mother Jones 2001 Medal of Excellence Міжнародного фонду документальної фотографії у Сан-Франциско. Провів у Іловайську менше тижня і поїхав із міста, отримавши осколкове поранення: 

«Влітку 2014-го частину донбаських дитячих будинків сімейного типу перевезли на Хортицю. Їх розмістили у профілакторії “Запоріжсталі”, а я приїхав туди відзняти історію. Поки працював, зустрів у Запоріжжі волонтерів, які збиралися їхати на війну: попросив захопити з собою, і вони не відмовили. Крім гуманітарної допомоги, волонтери також мали підкинути солдата з 93-ї бригади, який повертався на фронт після короткої відпустки. До блокпоста у районі Курахового, де стояв його підрозділ, ми доїхали затемна і залишилися там ночувати. 

Влітку 2014-го міста на Донбасі звільняли одне за одним, але мені недостатньо було бути на позиціях пів години, адже документаліст фіксує миті реального життя, а не просто робить ТБ-сюжети для новин. І я вирішив працювати з військовими напряму: на одному з виїздів познайомився з бійцями батальйону “Донбас”, а потім з ними же заїхав в Іловайськ. Ми зупинилися у місцевій школі №14. Мобільний зв’язок там ловився лише на п’ятій сходинці між другим і третім поверхами, куди ми бігали сказати рідним, що живі. 

У новинах, пам’ятаю, транслювали суцільну перемогу та українські стяги над містом. А ввечері 20 серпня, у третій мій день там, командир зведеної роти ВСУ капітан Андрій Апіс сказав мені, що в разі такого ж погіршення наших справ, як зараз, він забере і знищить мої плівки. 

— Старий, — сказав він, — без образ. 

Але мені пощастило: наступного ранку я отримав осколкове поранення у дворі тієї-таки школи і мене евакуювали разом із плівками. На той момент у камері була остання. 

Знаючи, що трапилося з іншими в Іловайську, мені ніяково називати своє поранення пораненням. Шматочок металу поцілив у м’якоть ноги, застряг між кістками і назавжди там залишився — втім, на ході це не позначилося, забулося вже. Напередодні транспорт із пораненими потрапив у засідку, половина людей загинула. Трьох, які вижили, приєднали до нас: загалом вийшло семеро 300-х, боєць із позивним Поляк у супроводі, решта — загиблі.  

Спочатку нам наказали вантажитися у звичайний “бусик”.  Я влаштувався до стінки спиною, точніше, задньою плитою бронежилета. Щоби бодай якось прикритися нижче нього, перемістив назад поясну сумку з другою камерою і контейнерами, повними відзнятої плівки. Щойно ми всі розмістилися, як отримали команду пересісти у броньований банківський фургон. Так і виїхали. 

Коли у лікарні Дніпра я почав розбирати свої речі, помітив, що одного контейнера з шістьма плівками бракує. То були плівки, зняті в Іловайську. За день разом із пораненими з Іловайська виїхав мій товариш і колега Максим Дондюк. Він приніс мені у лікарню запорошений контейнер — виявилося, його край дороги знайшов один із бійців “Донбасу”. Певно, випав із сумки, коли ми пересаджувалися у фургон. Утім, там бракувало однієї плівки. Я й досі не можу перестати думати про ту загублену плівку — знаю, що на ній знімки, яких мені дуже бракує, адже там зафіксовані люди, що загинули, прориваючись із Іловайська. Сподіваюся, ніхто тієї плівки не знайшов і її розчавило ​​колесами чи гусеницями або вона згоріла під час обстрілу.

Минуло сім років, і коли мене зараз запитують, якою була моя місія в Іловайську, відповідаю, що та поїздка нічим не відрізнялася від інших моїх поїздок на фронт. Моя країна веде війну, і я її документую. Але не просто фіксую миті — розділяю долі людей, яких фотографую. 

Тепер щороку 29 серпня, у День пам’яті захисників України, бійці “Донбасу” організовують країною виставки і друкують наші з колегами знімки. Минулоріч капітан Апіс, що грозився знищити мої плівки, сказав нам, фотографам, на Михайлівській площі фразу, яка дуже зачепила мене: “Дякуємо вам, хлопці. Якби не ви, нас там наче і не було б. А тепер ми там назавжди”». 

Максим Дондюк, 38 років, фотограф-документаліст. Переможець низки професійних конкурсів, зокрема — Prix Pictet Photography Prize, Lucie Awards, W. Eugene Smith Grant in Humanistic Photography та Magnum Photos ‘30 under 30’. Заїжджав у Іловайськ двічі: першого разу — 10 серпня, коли була спроба штурму, і вдруге — 18 серпня, коли українські військові зайшли у місто:

«Влітку 2014-го пресслужба АТО возила нас на шароварщину і якісь показові виступи. Ми могли домовитися, наприклад, попрацювати серед десантників, а потім військові передавали у штаб, що такі-то будуть на позиціях, і за нами одразу ж приїздили прес-офіцери. За таких умов неможливо було зняти щось документальне, тому в Іловайськ ми з Сашею Глядєловим потрапили, можна сказати, нелегально. Просто домовилися з батальйоном “Донбас”: сіли в їхню машину і поїхали разом із бійцями. 

Першого разу, 10 серпня, штурм був невдалим — четверо бійців загинули, ми мусили відступити. А от 18 серпня все склалося добре: надто сильного опору у самому Іловайську не було, ми заїхали зовсім з іншого боку і ввійшли у місто. На околицях зустріли місцевих, які щойно повиходили з підвалів. У них була критична ситуація — залишилися без медикаментів, їжі, води. Бійці відразу взялися їм допомагати, а згодом — і цивільним, які ховались у підвалах школи №14, де зупинився “Донбас”.

Ті люди взагалі не виходили на вулицю. Вони або сиділи у підвалі школи, або щонайбільше могли піднятись і пройтися всередині будівлі. Пам’ятаю, серед них були діти: коли стихало, вони ганяли коридорами і гралися дерев’яними пістолетами, знайденими у школі. І ще була цікава пара — боєць років 18-ти і дівчина років, може, 16-ти. Майже однолітки, вони швидко подружилися і, коли могли, намагалися бути разом. Він прийшов сюди захищати країну, вона — мешкала в Іловайську і сиділа у підвалі. Так зустрілися два світи. Тоді військові ще часто ховалися за балаклавами, і було так дивно — спілкуєшся з людиною, спиш поруч, а обличчя жодного разу не бачив. 

Щодня ситуація ставала все напруженішою, і 24 серпня я вирішив покинути місто разом із пораненими. Натоді техніка в мене вже була розбита, працювати я не міг і сенсу залишатися не було. Ми виїздили автобусом. Один із поранених мав травму хребта: на вибоїнах його до болю трусило, а я тримав руками дошку, на якій він лежав. Солдат стискав у руці “лимонку” — ручну гранату Ф-1. Не хотів потрапити в полон. “Та нахуй воно мені треба, Максе, — казав. — Я краще підірву себе”. Десь у полі нас трохи обстріляли з мінометів, але загалом пощастило — вибралися досить швидко. 

Свої знімки я пропускаю через власну свідомість, через самого себе. Тому мої роботи в Іловайську, як і всі решта, — суб’єктивні. Так я фіксую цей світ. Події серпня 2014-го — історичні для України. І я щасливий, що став їхнім безпосереднім свідком, зміг зафіксувати історію».

Максим Левін, 40 років, фотограф-документаліст. Співпрацював, зокрема, з агентствами Reuters і Associated Press. На момент подій в Іловайську працював фотокореспондентом сайту LB.ua. Автор документального проєкту Аfterilovaisk:

«Ми з Маркіяном Лисейком спочатку були в “Айдарі”, але там не змогли нічого суттєвого відзняти: тривали бої і нас туди не пускали. Потім наші колеги, Максим Дондюк і Саша Глядєлов, написали, що зараз перебувають в Іловайську, де дійсно дуже “гаряче”. Хлопці — досвідчені фотографи, і я знав: якщо вони кажуть, що “там пиздець”, то дійсно пиздець. Оскільки журналіст повинен бути у самому вирі подій, я одразу почав шукати способи потрапити у місто. Ми якраз тримали зв’язок із тодішнім комбатом «Донбасу» Семеном Семенченком — я просив його, щоби дозволив заїхати і нам, але він відмовляв: “Небезпечно, там уже майже оточення, не можна”. Втім, потім якось поступився — сказав, за умови, що публікуватимемо знімки з його згоди, можемо поїхати разом із бійцями, які прямуватимуть у місто для підмоги. Так і зробили. 

Щойно заїхали — почався обстріл. Перечекали його у підвалі приватного будинку, а потім перебігли до однієї з місцевих шкіл. Я старався всюди бути з військовими — просився на всі виходи, всі зачистки. Попервах вони не надто добре до цього ставилися, особливо коли знімав, наприклад, роботу медиків. Але потім звикли — ми з Маркіяном, як то кажуть, стали своїми. Працювали поруч і намагалися бути непомітними. 

Місцеві до бійців були не дуже привітними. До мене якось підійшла жінка з дитиною: роздивилася фототехніку, а потім каже, мовляв, ви ж журналіст — а не знаєте, що незабаром до нас “карателі” з “Донбасу” прийдуть. Каже, по телебаченню бачила — скоро всіх цивільних вирізатимуть. Я усміхнувся й відповів, що “Донбас” уже тут. 

— Вам, — питаю, — їжу давали сьогодні, так? Ну, тушонку там, наприклад. 

— Ага. 

— Так оце ж вони і давали — “карателі”. 

На День Незалежності, 24 серпня, місто сильно обстріляли. Довкола школи все горіло — машини, будинки, боєкомплект. Самій школі теж добряче дісталося. Майже апокаліпсис був. Військові поступилися місцевим найглибшим, найбезпечнішим підвалом, самі ж ночували у шкільній спортзалі. Пам’ятаю, бувало, що гатили вже геть прицільно, і тоді бійці підхоплювались і теж бігли у підвал. Біля вузьких дверей до сховища утворювався корок із людей. 

Ми розуміли, що є свідками історичних подій, водночас міжнародна преса взагалі не знала, що й до чого. Першу серію знімків для Reuters я відправив ще у самому Іловайську: минуло три-чотири години, а вони все не з’являлися у стрічці агенції. Зателефонував тоді колезі Глібу Гараничу: кажу, ми в оточенні, але Reuters не бере фото, — щось не так? Він зв’язався з офісом Reuters, і виявилося, що там взагалі подумали, що то якісь навчання. Згодом таки опублікували ті світлини, досі їх використовують.

Дивом вирвавшись із Іловайська живими, ми з Маркіяном ще більше усвідомили історичність тих подій і вирішили робити документальний проєкт “Аfterilovaisk” — про саму подію, про тих, хто вижив, і про тих, хто загинув. Одним із завдань проєкту було розповісти історії бійців із наших фото. Ми публікували знімки, а потім шукали тих, хто на них зображений. На одному біля машини стоять п’ятеро солдатів: зараз ми знаємо, що живим із Іловайська вийшов лише один». 

Маркіян Лисейко, 37 років, фотокореспондент агенції Укрінформ, фрілансер European Pressphoto Agency (EPA). Виїжджав із Іловайська разом із військовими 29 серпня. Автівка, де перебували Лисейко та його колега Максим Левін, — єдина вціліла під час розстрілу колони регулярною армією РФ:

«В Іловайськ ми заїхали разом із Максом Левіним напередодні Дня Незалежності. Натоді ми вже знали, що є якесь оточення, втім, із міста й досі виїздили машини — вивозили поранених, 300-х, і загиблих, 200-х. Ми хотіли подивитися, що там насправді відбувається, а потім мали виїхати разом із евакуацією поранених. Але сталося інакше — поки ми збиралися, колона, де був наш колега Максим Дондюк, а також поранені і загиблі, вже виїхала. Словом, замість кількох днів ми застрягли в Іловайську надовше. 

Обстріли вже були — дай Боже! У перший же вечір, як сіли вечеряти, росіяни почали крити артою. Ми заховалися у погребі, де люди зберігали квашені огірки і компот. Сидимо, а вони гатять — погріб ходить ходором. Прилітало переважно у сусідні будинки, але якби поцілило у нас — там би й залишилися. Тому вирішили з Максом та добровольцями, що треба змінювати локацію, і перемістилися у школу, де був спільний штаб командування й ховалися місцеві. Там на шкільному подвір’ї ще 21 серпня поранили нашого колегу Олександра Глядєлова.

Ми прагнули максимально відзняти все, що відбувалося: у перервах між обстрілами бігали позиціями у місті, а потім хутко поверталися в укриття. 28 серпня стало відомо , що оточення надто щільне і місто треба залишати. Туди ми заїхали разом із бійцями, але мали власне авто — позашляховик “Інфініті”, що нам його позичив підприємець Олександр Радченко. Саша побачив Максів пост у Фейсбуці, де той просив якусь тачку для роботи на Донбасі, і просто дав техпаспорт і ключі. 

Після повідомлення про вихід ми переїхали у сусіднє село, здається, у Грабське. Там були вже не добровольці, а бійці ЗСУ. Поставилися до нас нормально, але й самі були на нервах, тому нічого надто не розповідали. Коли виїзд, куди їдемо — не ясно. Пам’ятаю, поміж вояками ходив літній військовий: розмовляв телефоном із якимись росіянами, домовлявся про евакуацію поранених. Наче домовився. Колона поїхала, але швидко повернулася: стріляли не прицільно по них, але зовсім поруч — мовляв, розвертайтеся, їхатимете далі — накриємо. 

Надвечір нам нарешті сказали, що виїзд буде завтра. Ночували разом із армійцями: спали у приміщенні, в коридорах, на підлозі, але було дуже холодно. Один із офіцерів ходив і по-батьківськи накривав сплячих бійців — бушлатом, ковдрою, кофтиною, чим було. Десь о четвертій ранку почала формуватися колона. Мені це виглядало дуже дивно: ціла купа військової техніки шикується на відкритому просторі, знаючи, що будь-якої миті по нас можуть влупити. Втім, все було тихо — бойовики не стріляли. І це вселяло надію.

Колона формувалася години зо чотири. Військові чітко казали, хто за ким стає. Нарешті виїхали полем на околиці хутора. Зупинились почекати добровольців, які от-от мали доєднатися і стати у хвіст колони. Наші почали підривати боєкомплект — не хотіли, щоб дістався росіянам. Військові говорили з іншими по рації, здебільшого сварилися.

Нас змусив рушити обстріл. Спочатку він був наче далеко за обрієм, але скоро росіяни лупили вже просто по колоні. Все було наче у сповільненій зйомці. Міни падали у метрах чотирьох-п’яти від нас, але не зачепили. “Інфініті” лишилася єдиною вцілілою автівкою.

Небезпек і шансів загинути насправді було чимало. Втім, хоч я і розумію, що нам із Левіним сильно пощастило, жодної хвилини не шкодував, що ми потрапили в Іловайськ. Цінність нашої роботи полягає у тому, щоби зафіксувати історію та людей у ній. Якби ми, Дондюк і Глядєлов не заїхали — хтозна, чи усвідомлювала б Україна всю глибину того, що сталося у серпні 2014-го».